www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Київ, 28 травня 1999 р.

Високоповажні пані й панове!

Честолюбство – гріх, я знаю, але якщо це не марнославство, то, далебі, гріх не такий уже й великий, коли йдеться про літературну працю. Адже вона первісно, ех definitio зорієнтована на сприйняття і визнання людьми.

Тож я не соромлюся признатися, що звістка про виявлення мені та­кої чести, як присудження престижної нагороди Фундації Антоновичів, викликала в душі хвилю радости – почуття, так скажу, дефіцитного у нашому теперішньому часі. І звичайно – щирої вдячности до тих, хто визнав за можливе так високо поцінувати мої студії, – до вас, високо­шановні пані Тетяно й пане Омеляне, чия безкорислива меценатська ді­яльність для підтримки української літератури здобула глибоку шану земляків як в Україні, так і поза Україною сущих.

Особлива моральна цінність і сенс цієї нагороди полягають, як на мене, в тому, що вона є виявом приватної доброї волі добрих людей, а не можновладних структур, і, отже, не криє в собі ні жодного позалітературного підтексту, ані натяку на будь-яку заанґажованість, окрім єдиної – служіння рідному Слову, і тільки йому.

При цій нагоді хотів би також скласти сердечну подяку київським колегам, своїм давнім і молодшим друзям, які так чи інакше причетні до сьогоднішньої події у моєму житті, – хто сприянням у публікаціях, хто порадами, критикою, спонуканням і заохоченням до роботи, хто просто добрим словом.

Щиро поважане товариство!

Якщо я не помиляюся, уперше премію Фундації Антоновичів присуджено авторові, який мешкає на російському терені. Чи є потреба пояснювати, що це означає дня українського літератора, якого доля заки­нула в «інші землі», де, за словом Тараса Бульби, живуть «розумні люди, та не ті; такі ж люди, та не ті», який працює у довкіллі, де українська справа у кращому разі нікого не обходить, у гіршому ж – наражається на поглум і кпини, неприховане чи ледь-ледь приховуване роздратування, а часто-густо і на відвертий імперсько-аґресивний спротив.

Можна сказати: сьогодні, тут діаспора діаспорі руку подає. І зна­менно, що обидві сходяться у стародавньому Києві, на спільній на­шій материзні, символізуючи тим самим єдність різних гілок світового українства і, зосібна, українського письменства.

На останній думці хотілось би трохи затриматися.

Я належу до тієї типово совєтської генерації, для якої замолоду укра­їнська література була у світі одна-єдина, лишень так звана «наша», та, що їй втовкмачувано катехізис ленінсько-сталінської партійносте; дру­га, «потойбічна», тобто екзильна література як вербальна й естетична реальність для нас мовби не існувала, бо достоту, сказати б – стерильно, була нами незнана. Якби ж нас вчили так, як треба!.. Либонь, для най­розумніших з наших навчителів не було секретом, що у шафі сховано кістяк, але щоб зазирнути до тієї шафи (а прочинити дверцята перед студентами і поготів) – то зась; нехай їм Господь простить... Я навчався на філфаці Харківського університету, і гадки не маючи, що тут іще за кілька років можна було зустріти Юрія Шевельова; втім, я попросту не знав, хто це такий... Тоді ж я почув ім'я Євгена Маланюка, але не як українського поета, а як запеклого ворога України, що з ним Сосюра зопалу обіцяв колись «ще зустрітися в бою»...

Повторю за Шевченком: слава Богу, що минуло... Часом, правду ска­завши, заповзає сумнів – чи назовсім? Хочеться вірити, що так, що хоч би які випробування на нас іще не чекали, до старого нема вороття.

Зрештою, «Сосюра» і «Маланюк» (беру тут ці імена як знакові, у метафоричному сенсі) нині таки зустрілися – і, хвалити Бога, не в бою, а в єдиній поетичній простороні, не у герці, а в ідейному і твор­чому змаганні, як органічно взаємопов’язані й взаємодоповнювані складники української літератури нашого трагічного століття.

А розколина ж була глибочезна. Мудрий Юрій Шерех-Шевельов, поза сумнівом, мав рацію, коли зауважував, шо нічого подібного світ не знав ні за Дантових, ні за Овідієвих часів. У передмові до своєї не­давньої київської книжки, промовисто названій «МИ і ми», патріарх української філології подає історико-типологічний аналіз політичних, ментальних, поведінкових, навіть правописних чинників, які зумови­ли несхожість, щоб не сказати – антиномічність, двох частин націо­нальної творчої та інтелектуальної еліти.

Аналіз Шерехів іманентно зразковий. Дано високоякісне «моменталь­не фото» ситуації, досліджено її синхронію, взято зріз проблеми, який виявляє форми і способи реального побутування двох українських «ми».

Проте дозволю собі зауважити, що, опріч побутування, є буття, поряд з екзистенцією є онтологія. І під цим кутом зору питання про літературні «МИ і ми», про буцімто два українських письменства – це питання постає в істотно іншому світлі. Я сформулював би свою думку так: у прагматичному, профанному аспекті, тобто з погляду і повсякденного існування, і функціонування національного слова у різних соціоетнічних та ідеологічних контекстах, про єдність укра­їнської літератури, її духовну цілість справді-таки можна говорити як про щось доволі проблематичне, натомість в аспекті буттєвому, наважуся сказати – сакральному, ця єдність є онтологічним фактом.

Мені можуть закинути: яка ж єдність за такої розпорошености по різних країнах і континентах з неминучим всотуванням чужинець­ких мовних та інших впливів? 1 тим більше: що є спільного, приміром, у діяча оунівського запілля Олега Ольжича і вояка Красної Армії Олеся Гончара? Або в Олени Теліги й Івана Драча? У Романа Бабовала та Дмитра Павличка?

Відповім запитаннями на запитання: а що спільного в Шевченка зі Сковородою та Котляревським, від яких він дистанціювався, і з Кулішем, який намагався відштовхнутися від нього? Або у Франка з Оленою Пчілкою? У Валеріяна Підмогильного з Іваном Лс чи в Миколи Куліша з Іваном Микитенком? Або й на зарубіжжі: що, крім емігрантської долі й попри очевидну несхожість, єднає Володимира Винниченка та Дмитра Донцова, Уласа Самчука і В[ікіора] Домонтовича, Тодося Осьмачку та Емму Андієвську, як не те, що всі вони, як і не названі тут, кожен у міру таланту і на свій кшталт, працювали і працюють у координатах україн­ської літератури?

Своїми запитаннями я хочу привернути увагу до того, що відмін­ності, розходження, внутрішні суперечності, навіть протистояння, і то не тільки суто естетичні чи стильові, а й сенсові, світоглядні, часто-густо й ідеологічні, спостерігаємо по обидва боки розділової лінії між двома літературними «ми». На «материку», крім літератури суто совєтської, була і підсовєтська, була своя, внутрішня еміграція, ду­ховний опір як прихований, мовчазний, так і відвертий, активний, незрідка і зухвалий, і чи треба нагадувати, як по-різному складалися письменницькі долі? Було аж задосить охочих і виконувати, і пантру­вати соцрсалістичні приписи, були ті, хто морально заламувався і під­корявся тоталітарній формулі «співай, поете, з нами в тон». Та були й такі, що збочували – як годі припечатувалося – на «грузькі манівці» «буржуазного націоналізму», чи інших небезпечних «ізмів», а чи, хай Бог милує, простої і жорстокої правди. А на другому, емігрантському, березі хіба не бачимо ідеологічних радикалів і конформістів, естетич­них експериментаторів та консерваторів, рафінованих європейців і до болю знайомих «наських» хуторян? Виходить, шо розділовою оту лі­нію назвати можна вельми умовно, обидві складові нашої літератури охоплює сітка внутрішніх розмежувань, великою мірою схожих своєю природою. Маємо проблеми й хвороби кожен свої, та маємо і спільні, родові, генетично закодовані. Тож не цураймося, признаваймося...

Я ось до чого веду. Все залежить од того, про що саме йдеться, коли говоримо про єдність літератури. Якщо про тотальну ідеологічну та естетичну унормованість, повну тотожність поглядів, уподобань, манер, то такої єдности, на щастя, не було в нас і за сталінщини, бо це означало б смерть літератури, а вона ж все-таки жила й живою лиши­лася. Я кажу про єдність не цвинтарну і не казармову, а про закорінену у спільному етногенетичному і духовному ґрунті єдність вільних, ін­дивідуально неповторних талантів, чия сукупна діяльність у кінцево­му підсумку творить той нескінченно багатий, розмаїтий, варіативний (так, варіативний!), суперечливий (так, суперечливий!), та водночас і парадоксально цілісний феномен – національну літературу.

Така література не належить комусь – лівим чи правим, націоналіс­там, москвофілам а чи «західникам», материковій Україні чи «заокеанній», русинам чи слобожанам, «недостріляним» патріархам, підтоптаним шістдесятникам чи амбітним дев’ятдесятникам... Ніхто не мас на неї ексклюзивного права, бо вона належить усім нам разом, нації в цілому Збагнувши цю істину, ОСЯГНЕМО й ту, що як «нема на світі України, немає другого Дніпра», так немає і двох чи більше українських літератур – ні окремої наддніпрянської, ані нью-йоркської чи маніт[о]бської, ні галичанської, ані мюнхенської чи австралійської, є література українства – гнана долею і воріженьками, розкидана по світах, інфікована клятим вірусом розбрату, але все ж для всіх нас спільна, єдина, якби не бажання уникнути занадто високого слова, сказав би – соборна.

Є кілька первнів, кілька констант, які структурують українську літературу як цілість. Без претензій на повноту назву лишень три.

Це найперше – мова українська. Не побоюся збитися на трюїзм, ска­завши, що коли явища національної духовної культури – у широкому сенсі цього поняття, включаючи тексти наукові, публіцистичні, полеміч­ні тощо, – коли такі явища можуть на певних етапах і у певних умовах історичного розвою формуватися на іншомовному фунті, то художньої літератури як мистецтва слова поза материнською мовою попросту не іс­нує. Латино- та польськомовні твори митців українського бароко, росій­ськомовні повісті Шевченка, німецькі тексти Франка і Кобилянської, ан­гломовні поезії Богдана Бойчука і Юрія Тарнавського то, безсумнівно, факти і чинники національної духовної культури, але до української літератури я все ж відношу їхній доробок, створений мовою українською.

Ось чому питанням – без перебільшення – життя і смерти українства є спротив національного письменства, інтелігенції, кожного українця по­взучій валуєвщино-сусловщино-маланчуківщині та «рідному» малоросійству з його вічним «як пан скаже»... Бо щоб подібні потвори і покручі порядкували у незалежній національній державі така ганьба може хіба що наснитися у страшному сні. Либонь, мені, гостеві, чіпати цю болючу тему якось не рука, та річ у тім, шо я не відчуваю себе тут гостем...

Друге – це українська справа, ідея незалежносте як національна ідея. Хоч би яких відмінних, часом загострено контроверсійних форм, виявів, тлумачень ця ідея не набирала, як така вона була і залишається стрижнем, об’єднавчим чинником національної літератури.

І третє – це наша тисячолітня християнська традиція. Правдивим Божим чудом є те, що ця традиція збереглася і в душі народній, і в літературі – попри кількадесятилітній шабаш атеїзму і тотального блюзнірства, попри такий тривалий і цупкий візантійський диктат нерідної церкви, за який сплачуємо нині аж надто високу ціну між-братнього розбрату. І тут-таки: хіба задля того ми ту ціну сплачуємо, щоб живлюще джерело українського християнізму скаламучувалося спокусою неопоганства, тим небезпечнішим, що воно вбирається у шати національної самобутности. Зрозуміло, непорушне особисте право кожного бити поклона хоч Перунові й Дажбогу, хоч панові Силенку, та смертний гріх, якщо розгубимо надбання християнської духовности: від Іларіона і «Богогласника», від Сковороди і Шевчен­ка до раннього Тичини і пізнього Барки, Михайла Ореста і Стуса, Ліни Костенко і Калинця, Сверстюка і Миколи Руденка...

Шановні добродії!

У згадуваній передмові Юрія Шереха останні слова про два «українських ми» оптимістичні: «Ми порозуміємося». Я б лишень наголосив: мусимо порозумітися. Це національний імператив. Тож, зберігаючи кожен свою Богом і долею дану «Інакшість», не плекай­мо занадто ревно окремішні ціхи й пихи. Чи не годі вже без кінця з’ясовувати, хто, коли і за яких обставин першим сказав «Е», а хто промовчав чи вигукнув щось не до ладу?..

Буду відвертим.

Як один із багатьох українських літераторів, котрі виросли, жили і намагалися працювати у колоніяльній задусі, я щасливий тим, що хоч на схилі віку встиг ковтнути свіжого повітря. Що відкрив для себе ті багатства рідної літератури, які так довго і, гадалося, безнадійно були для нас за сімома замками. Тепер це невід’ємна частка мого духовно­го життя, може – признаюся – чимось і особливо дорога частка, як нам дорогий несподівано знайдений брат. У нього, брата, є чого по­вчитися, я ціную його досвід, судження і поради. Але маю зухвалість бажати, щоб таке було навзаєм. У кожного своя доля, у кожного свій досвід і своє лихо, і в нас, і у вас, панове-братове, не тихо, але тепер з ласки Божої еміграційна література, за висловом Богдана Рубчака, «пошлюблюється» з материковою, тепер живемо в одній літературній хаті, де вже недоречно судити одне одного «дещо з віддалі», де немає високочолих метрів і недбалих пахолків, а кожен є не більш як свідо­мий своєї недосконалосте і своїх помилок semper tiro.

Водночас я з-за Хутора Михайлівського з тривогою і сумом спостері­гаю, як у київській пресі то там, то тут спалахують прояви недоброзич­ливої упередженосте до українського зарубіжжя, і то не тільки літератур­ного, та й не тільки українського. Подивугідні загострено роздражнені реакції на ті літературні явища, що виходять за рамці таких звичних і зручних «совкових» смаків та нормативів. І тоді пішло, і завертілося: кри­тична рецензія стає приводом для пильного вивчення рецензентової анкети: а що за один, де був, що робив, з ким знався у такому і такому році?; академічна літературознавча розвідка, яка багато у чому надається до на­укової дискусії, кваліфікується як мало не ворожий замах на «наші святи­ні»; посилання на Леві-Строса, Фройда чи якихось там Юнгів – як втрата патріотичної цноти, плазування перед чужоземщиною. Хвалити Бога, до «таємних диверсій ЦРУ» ще не дійшло, але чи так уже далеко?..

Вчувається щось надто знайоме: це ж даються взнаки наші за­давнені хвороби – зачучверіла старосвітщина і оте Маланюкове «хохлацтво», яке «міркує шлунком і хропе гуртом»; це подає голос «інтелектуальна» Вєрка Сердючка, що її залюбки пропагують нині на московському телебаченні; це піднімає голову войовниче хуто­рянське невігластво, пароване з більшовицькою нетолерантністю, і цей «союз нерушимый» – ох, панове, не безневинний...

Дражлива тема... Вона, певно, не додасть мені друзів, і я заторкую її не тому, що аж-аж вболіваю за ображених авторів, – їм від таких дурниць не тикнеться, радше навпаки, сяка-така, а реклама... Тривожно за майбутнє українського письменства: що йому судилося – повернення «до своїх крутобігів», кого до євразійської казарми, кого на діаспорний п’ятачок, чи все-таки входження (справжнє, не позірне, не декларативне) єдиною великою літературою до світової культурної спільноти? Третього шляху немає.

Щойно я сказав, що йдеться про спротив зарубіжжю не тільки літературному і не тільки українському. Воно справді так. За локаль­ним явищем проглядається проблема глибинніша. Маю на увазі тен­денцію, яка виявляється у суспільстві, в тому числі поміж інтелекту­альною та творчою елітою, – це реанімація загумінкового синдрому, сприйняття «іншого» обов’язково як ворожого.

Тут зійшлися різні чинники і мотивації, і мусимо чітко бачити від­мінності поміж ними. Про дрімучу совєтську «собственную гордость» – поетичний евфемізм звичайнісінької ксенофобії розводитися нема потреби. Складніше з масовою свідомістю, з розчаруванням, втрачени­ми ілюзіями, якщо хочете – з образою мільйонів людей, які із здобуттям державної незалежносте чекали негайних змін у своєму житті на кра­ще, покладалися на швидку допомогу від Заходу. Що подібні очікуван­ня були наївними, що в них виявилася ментально запрограмована в нас неготовість до розв’язання своїх проблем насамперед власним розумом і власними руками – у цьому провина не так – людей, як системи, котра їх такими зробила. До того ж з’ясувалися прикрі подробиці: що без­коштовних сніданків не буває, що Захід ніде правди діти – зблизька і сам виявився не ідеальним взірцем і не безпомильним авторитетом, як то багатьом із нас здавалося; а крім того, надто вже він не квапить­ся оприявнити своє розуміння проблем незалежної України, її місця і ролі на геостратегічній «великій шахівниці»... Виглядає, що політичних «шахістів» такого рівня, як Збігнєв Бжезінський, і там не густо...

Є ще одна грань проблеми, особливо, сказать би, тонка і делікат­на. Це шляхетне у своєму підґрунті неприйняття бездуховної гонитви за тим, що Сковорода називав «наволоччю монети», моральний опір культові грошви й ситі, що його ми звикли пов’язувати (і визнаймо: далеко не без підстав) з буржуазним трибом життя, з американізмом – принаймні таким, яким його собі уявляємо. Боюся, однак, що в інтер­претації деяких колег, чиї чеснота і щирість, звичайно, поза сумнівами, цей опір набирає занадто екстремних і – у висліді – спрощених форм, виливаючись у протиставлення «жебрацької духовности» – «розжирі­лому жлобству». Як на мене, гака опозиція не с коректною. «Розжиріле жлобство» огидне, тут суперечки бути не може, та хотілось би знати, чим краще сумнівна зверхність канюки-люмпена; духовність – високе поняття, але хто сказав, що вона неодмінно має бути «жебрацькою»? Оця поетизація злидарства, зневага до статків і життєвих гараздів без огляду на те, що їх можна здобути не самим шахрайством, а чесною каторжною працею, – чи доречні вони у суспільстві, яке борсається у злиднях і не виборсається з них поки світ, якщо не подолає інертність, неробство, пияцтво, психологію утриманства, надію на щедрого пана чи товариша, на західного благодійника чи північного сусіду?..

Так само: чи на часі надмірне акцентування таких ознак нашої наці­ональної вдачі, як схильність до романтичної мрійливости, споглядаль­но тонкосльозого сантименту, а водночас – до отаманщини і гуляйпілля, коли нації так бракує ясних, тверезих голів, роботящих рук, ініціативних, свідомих своєї цілі політиків, економістів, підприємців, людей, налашто­ваних до Діла... Без Богданової залізної волі й мазепинського мудрого прагматизму, без поєднання сковородинівської «філософії серця» з Тара­совим прометеїзмом, з енергетикою Франкової мислі і поривом Лесиного духу, «Еллади» – з «Римом», «ніжности» – з «крицею», без одержимости Кондратюків і Люльок, без ділової снаги новітніх Симиренків і Терещенків – чи не проґавимо, не прохляпаємо вухами історичний шанс на здо­буття справжньої незалежности, як це вже з нами траплялося?

А що таке поєднання можливе, що Ідея і Чин, Діло і Творчість зовсім не приречені на фатальне ворогування, що вони можуть пе­ребувати в гармонії (як, за Максимом Рильським, два рівних крила людського щастя: «Троянди й виног рад, красиве і корисне») – цю іс­тину переконливо засвідчує діяльність Фундації Антоновичів, спря­мована на підтримку нашого такого багатого на таланти, але, гай-гай, такого бідного на «нікчемний метал» письменства.

Щире спасибі вам за цю підтримку, вельмишановні пані Тетяно і пане Омеляне.

А товариству дякую красно за терпіння і увагу.