www.ji-magazine.lviv.ua

ВИСОКОДОСТОЙНА громадо! – хочу висловити глибоку вдяч­ність основникам фундації для літературних премій: панству Тетяні та Омеляну Антоновичам – за їхню справді меценатську увагу до українського письменства та щедру жертовність.

Також – членам журі, професорам: Юрію Шевельову, Богдану Рубчаку і Григорію Грабовичу: за їхню прихильність до мого твору.

Усім членам Кураторії і передусім професору Юрію Шевельову, що очолив її і цінними порадами допоміг видати «Свідка» на найвищому рівні книжкової культури.

Усім членам Ділового Комітету й передусім голові його, Миколі Ле­бедю: він взяв на свої рамена ваготу дуже складної і кропіткої справи: одноразового видання чотирьох п’ятисотсторінкових томів (трудного навіть і для державного видавництва); переборов багато організацій­них, фінансових і технічних трудностей і був справжнім архітектором справи. Зокрема – вдячність скарбникові комітету, Ярославу Климу, хто наполегливою працею успішно забезпечив найконечнішу основу для видання.

Також особлива вдячність п. Ніні Ільницькій: за надзвичайно пиль­ну безкоштовну працю при проводженні рукопису, в обов’язках госпо­дині, – через численні авторські поправки і безліч подробиць щоден­ного порядкування. Глибока вдячність майстрові Якову Гніздовському за прекрасну мистецьку «одежу» книги. Професору Віталію Кейсу – за взірцеву передмову.

Високе признання для п. Параскеви Праско: за безкоштовний машиновий передрук нерозбірливого манускрипту чотирьох томів, і п. Ользі Маланчук – за уточнену друкарську коректуру всього тексту «Свідка».

Усім працівникам видавництва «Сучасність» і Прологу, що допомогли виданню і кольпортації чотиритомника. Всім співробітникам редакції «Свободи» і редакції «Народної Волі», що сприяли поширенню і здійсненню ідеї цього видання. Також – усім передплатникам і жертводав­цям щира подяка за їхній шляхетний відгук на справу «Свідка»: це вирішило її успіх.

Зокрема слід відзначити ініціативу моїх сусідів з Українського села, в Ґлен Спей: Данила Моха і Ярослава Ґавура. Голова збіркового комітету, Данило Мох невтомною працею здобув значну суму, що стала на­ріжним каменем для всього видавничого фонду «Свідка».

Також вдячність всім, хто поміччю спричинився до видання «Свід­ка» і про чию участь я не міг знати: прошу вибачити за пропуск.

Надзвичайна подяка також усім учасникам цього вечора: своєю присутністю, як представники від української спільноти, вшанували ме­ценатів, журі, видавців «Свідка»: Кураторію і Діловий комітет, і автора.

Ще раз: усім, усім – найсердечніша подяка.

Віддавна серед народних співців, на Кавказі, чули прислів’я: скласти вірш, – мов сходити пішки в сусідній аул; а поему створити, – ні­би верхи з’їздити в сусідню країну.

На відміну від цього, виявилося: зложити поему «Свідок», це – помандрувати з самого Кавказу через арену війни — на Захід, і потім, після неї, за океан, на інший континент.

В Нью-Йорку пощастило здійснити мрію про великий строфічний роман, як поему, що відбиває в дзеркалі свого сюжету – загально­українську долю і долю осіб, представничих для подій з апокаліптики XX сторіччя.

В атмосфері американського побуту, ніби в енергетичному полі з гігантною напругою особливих силових ліній життєдіяльности, в див­ному духовному озоні справжньої свободи для творчоети, – спроби збудувати поему, невдалі в попередній час, були відновлені. Почалася двадцятип’ятирічна праця над нею.

Правдиво сказав поет, з найбільших у XIX столітті: завдання поезії полягає в тому, шоб бути поезією.

Так: в її суверенності, в її праві зоставатися тільки собою, криється найбільша можливість її розквіту. Як легеням дати розпруження: на великий подих, так для сфери серця – відчути вплив справжньої поезії: аби жити повнотою свіжих почуттів.

У наш час поезію набагато зневажено й незрідка скалічено несвіт­лими підказами – в гріховність: від того почала братися плісінню.

Потреба поезії вроджена в істоті: як видно від самого світанку історії людства – з розвитку його творчости.

Тепер замулюється чиста джерельність. Але силу доконечної потре­би доводиться чимсь живити! – чим? Замінниками. Назвем їх: порног­рафія, наркоманство – для підгвинчення настрою, як заміна справж­нього окрилення істоти; пошесть содомогоморности; чорні месси з різними адськими культами; оргії на взір діонісійства і сатурналій від старочасности. Цинізм і пошлість розлилися, ніби всесвітня повінь.

Самі поети зайшли в провини, з котрих найгірша — втрата віри. Звідси чорні наслідки. Без віри поезія схожа на рослину без сонячно­го освітлення в добрій мірі.

Найвищі взірці світової поезії, як «Парсіфаль», чи «Божественна комедія» і «Втрачений рай», складалися в поривах живучої віри; часом у боротьбі віри з безвір’ям, протибожністю, наприклад, «Фавст».

Часто тепер віру людей, в їх релігійному житті, розуміють зовні­шньо: як прийняття за правду – чогось, без дограничного випробування, без абсолютного контролю точними методами наукового пізнання. Розуміють – як спосіб довір’я, протилежний аналітиці досліджень.

Але насправді віра, коли розуміти її внутрішній розвиток у душев- но-духовному житті, відкриває для дійсного пізнання світ надзвичай­них реальностей і силу духовного горіння, неприступних: ні для спо­собу довір’я у звичайній уяві, ні для наукової методичности.

Віра, якщо справжня, розвиває недосліджені досі й незбагненні ба­гатства: з чудесних спроможностей, сховані, як вічна скарбність. У на­шому єстві: безмірно складніша від нашої тілесної природи. Віра – шлях вищого життя душі і спосіб вищого пізнання через нього: в суто осо­бистому досвіді кожного.

Тут діють також особливі здатності душі: інші, ніж ті, що вкорінені в нашу кров, бо через кров душа прив’язана до плоті; інші здатності – вільні від такої прикріплености, і з’єднані з істотою духовно. Можуть витати незалежно і відкривати надфізикальну дійсність.

Простір видимого світу вміщує в собі іншу простірність, нам незна­ну. Приклад – у Пастернака: «предмет січе предмет». Або: засвітимо свічку між двома дзеркалами, поставленими рівнобіжно, – вони вза­ємно вмістять ряди повторів по своїй глибині, відображуючи предмет.

Ісус Христос, по воскресінні, з’явився крізь замкнуті двері – своїм учням. Найближчий до нас, внутрішній простір має, ніби відсвіт на сті­ні, як означувати умовно, – прообрази подій, що настануть, коли з

глибших вимірностей приходять туди, як відсвіт, а звідти в наш зви­чайний простір. Чутливі особи, маючи особливий дар сприйняття, – духовно бачать схований відсвіт, раніш, ніж він наблизиться в нашу дійсність: новою подією.

Тут явища ясновидіння, телепатів, телекінезу та їм споріднені фе­номени, що дивують сучасну раціоналістичну свідомість.

Можливо, логіка чудесного відчування там відмінна від нашої, як сим­фонічна музика від малярства та скульптури. Звідти, поривами й зу­силлями віри, мов з огненними ключами, – розкривано неуявимі по­тужності, приховані над нами і навкруг нас, – і також звільнювано з окову — в нас самих. Святі люди могли ними творити чуда: особливо часто від першого до четвертого століття нашої ери, ніби по відході сон­ця довго стоїть яскрава зоря в небосхилі, – так було по відході Христа в Його вознесінні.

Декотрі з наших сучасників кажуть: він був понад дев’ятнадцять ві­ків тому, і належить минулому.

Якраз ні! – мов сонце, по заході знов сходить перед нами у світан­ковий час щодня, – так і Христос завжди з нами: духовно, аж до но­вого пришестя, скорого.

Головна дійова особа в поемі «Свідок» після відречення від свого ду­ховного світоча, не має собі спокою. Мучачись від безвихідности, знов прямує до нього, світанкового, бо без нього немає справжнього життя ні самому, ні всьому народові, тільки – духовна ніч. Поезія має влас­тивість – жити в майбутньому часі як у своїй теперішності, і тому здатна передчувати зміни. Декотрі твори святих містять пророчі види­ва, з’явлені звиш, і найнезвичайніший між ними – «Апокаліпсис», книга Одкровення апостола Йоана Богослова. Нам провіщено приліт, ніби із внутріпростірности, із безодні, одержимих біснуватістю істот; теперішні UFО (невизначені літаючі предмети) – тільки дитячі іграш­ки проти появи справжніх іносвітян, змальованих в «Апокаліпсисі». З’яв­ляться вони демонічні, ніби з нуклеарними ракетоапаратами і отруй­ною радіяцією. Як допуст кари – на смерть: за остаточну вперту не­розкаяність людей у незліченних гріхах; ворогів Божих; противників відпокути. Читаєм опис, глава 9, стих другий і далі, – мов велетенсь­кої сарани з «колодязя безодні»:

2.«...вийшов дим з колодязя, як дим з великої печі; і потемніло сон­це і повітря від диму з колодязя.

3. з диму вийшла саранча на землю, і дана була їй влада, яку мають земні скорпіони».

4-5. «сказано було їй ...мучити п’ять місяців...»

7.«Виглядом своїм саранча подібна до коней, приготованих на вій­ну; і на головах у неї – ніби вінці, схожі на золоті, лиця ж її, як лиця людські;

8. і волосся в неї, як волосся в жінок, а зуби в неї, як у левів;

9. на ній броні були, ніби броні залізні, а шум від крил її, як стук від колісниць, коли многість коней біжить на війну;

10. у неї хвости були, як у скорпіонів, і в її хвостах були жала...»

Інша сила – близького роду, прибуває з глибин космічної внутріпростірности, з колодязя її: числом «дві тьми тем», себто два мільйони, ніби кіннота.

17. То – вершники, що «мали на собі броні огненні, гіяцинтові й сір­чані; голови в коней, як голови левів, із рота їх виходили огонь, дим і сірка.

18. Від цих трьох язв: від огню, диму і сірки, що виходили з рота їх, померла третина людей;

19. бо сила коней містилася в роті їх і в хвостах їх; а хвости їх були подібні до змія, і мали голови, і ними вони шкодили».

Берім пророцтво в духовній справжності, як і всі інші провістя з «Апокаліпсиса»; скажім, про падіння Риму, як світового володаря.

Передзначено: в кінці світу сонце стемніє, ніби волосяник, і мі­сяць – мов скривавиться; всі елементи матер’яльности, розвогнені, зго­рять; гори і острови зрушаться з місць. Даремно ховатимуться люди в ущелинах та печерах.

По вчащених землетрусах і вулканічних вибухах та дивних змінах погоди – судім, як по ознаках.

Ми – в останній смузі часового ходу: в катастрофу. Але ніхто не знає дати її! Можуть пройти сотні років.

Астронавтів готують до незвичайної дійсности, проводячи крізь спеціяльні заклади, точно обчислені: аби поступово, побільшуючи труд­ності на вправах, наблизити до страшенно відмінних обставин прожит­тя і дії.

Подібно – потрібна підготова душі для її вічности в небесних осе­лях, і одну з сил для цього криє в собі поезія, коли – справжня: з духовною красою, в силі і в правдах віри. Пробуджує душевну спромогу й відновлює жар у серці, аби, в поривах натхнення, відірвати від гріхових впливів. Окрилює душі: піднестись, над оманною туманністю минучого, – до відчуття вічного й святого домобудівництва в духовному Єрусалимі.

Тепер 1982 року в Україні поезію з такою окриленістю переслідують; за декілька віршів з натяками про неї – Гулаг і «психушка»: на роки.

Доконується, назвати можна, фідецид: віровбивство (fides — віра); ні­би в колісничному поході звіросаранчі з «Апокаліпсиса», мучать наро­ди неправдою з обмертвілої доктрини, аби здушити життя «по духу», як сказав апостол.

На жаль, і на Заході почалося віровбивство, хоч без терористичности, але з огидними вигадами — в фільмах і книжках: мов зміїною от­рутою, під гаслом: «Бог — мертвий» (God is dead).

Надходить час: відчують, як страшно попасти під блискавично гострий меч гніву Бога живого.

Понад шістдесят років Україна вповні терпить трагедію фідециду: в найзапеклішій війні безвір'я — проти віри; і набагато, по східних зем­лях, з нашої власної вини: бо так легко, мільйонами, з ворожого підказу, відійшли від заповіді Христа — в братовбивство громадянської вій­ни, і дістати нищення для всіх.

На жаль, свою трагедію фідециду в її цілому обсягу: найглибшу в іс­торії людства, якраз і обминула вся українська література, там і тут, від 20-х років до нашого часу.

Одно з перших завдань для поеми «Свідок» було простежити цю трагедію докладно, відновити всесторонню панораму дійсности в сферах духовного життя, зведених на руїну: в час між двома війнами.

Ми — свідки величезного напасництва в СРСР: на українців, як на інших — також; можна назвати його «контрморфозис». Це цілковите зруйнування всієї, розвинутої в історичному ході, духовно-культурної і соціяльно-економічної формації народного життя.

Це — ґвалтовний розвал її в ґеноцидності, і насильницька, в найбіль­шому терорі, заміна чужородною: штучно створеною, в кабінетній доктрині — протиприродною і протилюдською формністю, прикритою в сло­весність про «едем».

Спрощено ілюструючи, означимо так: зрізати голову з коня і, приставивши, прирощувати йому голову тигра: з надзвичайною насильністю подавлюючи спротив.

Запроваджено чужий і ворожий для народів Східної Европи ком­плекс: із войовничою богозневагою і знищенням всіх найсвітліших християнських добромисностей і чеснот і всього величезного духовно­го світу віри. І заміна його понурою матеріялістичністю скаліченої Гегелевоі діялектики, в поривах ненависництва і помсти, з додачами до порожнечі: нудьгуй в язичеському побуті з пияцтвом і розпустою.

Але цілком погасити образ Христа в народному серці неможливо: він, як східне сонце, знов з'являється в сутінках тотального поганства — освітити й зогріти обікрадені душі божественою любов'ю: в милосердя і порятунок. Християнське відродження неминуче: на відмову всього великосвіту віри, успадкованого з першоджерел Києва, починаючи від хрещення Русі-України.

Первопрестольний город, по пророчому слову апостола Андрія, маю­чи 400 церков і величезний світильник істини й святости життя: Печерський монастир, осяяв вірою простори аж до «краю землі» – на Півночі.

Печерська Лавра, за коротку добу, зібрала понад вісімсот великих праведників: винятковий приклад в історії християнства.

Київська Свята Русь творила неповторну будову в еропейських віках: народ і церква зблизились так, що становили цілість, і ця формація ввій­шла за висловом новочасного західного мислителя, в «метафізичну структуру історичної надії» цілком відповідно до її вдачі, до народної душі. Для неї Володимир святий став першим і найяснішим світочем; як названо в билиних «красним сонцем» Землі Руської. З його почину християнство в нас, на відміну від візантійщини, забороняє жорстокість у судівництві; всякі, прийняті в Візанітії тілекалічення: виколю­вання очей, відрізання носів, вух, язиків, ніг, рук, – замінено грошовою виплатою.

Про Володимира Великого знали: «неймовірно милостивий». Кожному жебракові й бідареві дозволено було прийти на княжий двір по їжу й питво – скільки треба, і брати гроші, щодня роз’їжджими воза­ми постачалися страви і квас та мед всім недвигам: калікам і немічним по їхніх кутках. Все роздавав князь потребуючим, а собі не збирав скарбу; нічого не завойовував, – тільки обороняв державу, будуючи фортеці на кордонах.

Багато було тоді недобрих подій і справ через усобиці, а все ж вели­ке світло християнське стояло в осередді всенародного життя, допома­гаючи народові поборювать темні сторони. Зло усобиці, з лютого розросту, зрештою, через два з половиною століття, розорило державу й посприяло катастрофі в татарському розгромі.

Потім життєвий ідеал старого Києва відроджується в діяльності братств і подвигах Запорозького козацтва, народного ордену християнського лицарства, як спадкоємця великокняжої дружини. Відроджуєть­ся ідеал – творами Сковороди й Шевченка; працею Кирило-Методіївського братства; святиться в житті народу аж до війни 1914 року і до революції, навіть жевріє і потім: до Другої світової війни й після неї, супроти страшенного натиску боговорожої диктатури в її контрморфозисі.

Тому в «Свідку» я з особливою увагою відбудовував світляні обриси ідеалу в духовному всесвіті з святокиївського часу. З ним здійсниться призначення народу, силою Проводу Божого; як помножені таланти в Євангельській притчі, – принести свій здобуток: здійснений ідеал неповторної побудови: народ – Церква. Трудно? – неймовірно?

В Христі все добре можливе! – проголосив апостол Павло.

ДОВІДКА ПРО ДВІ ДІЙОВІ ОСОБИ В СТРОФІЧНОМУ РОМАНІ «СВІДОК»

Головна постать серед численних осіб – юнак, що сиротою виріс у домі батькового приятеля. Він, Федір Озовинець, розпалюється в про­тесті проти зловжитків церковного кліру: в цілій іномовній ієрархії православ’я в Україні.

Бунтується проти змертвілости самої віри кліриків, з їх прикриттями для всіх наруг царщини над народом: темним, знедержавленим, при­ниженим імперщиною. В найзапальнішому пориві протесту він повер­тає ченцеві свій хрестик – у монастирській церкві, де дістав його, під час хрещення, собі на груди.

Від гнівного надкипу й запеклости в справедливому обуренні, він, мов під таємничим навівом, подібно до багатьох вільнодумників серед сво­го оточення, – впадає як безвірник, на глибину боговідступницького гріха. Проходить нею аж у найгірших низах, через низку нещасливих подій: при відгуках Першої світової війни і огнищах громадянської, що вирували безжалісно навкруг, при всенародному голоді й поспільному терорі над населенням – з розграбунками святинь і вбивствами свя­щеників та ченців, зокрема – в тому ж самому монастирі, недалеко від міста. Зустрічає жорстоку переворотність у найтісніших обстави­нах побуту: спершу в місті, потім по селах, куди відходить на заробітки, рятуючи старих від голоду в холодній хаті, і потім знову – в не­привітному місті, серед чудесної природи.

Час повторно заповнюється бідою: в грандіозній спробі держави і її проводу, – насильно, проти волі народу, ціною крови й смерти мільйо­нів невинних душ, – почудувати, з крайностями войовничої боговорожости, – «найщасливіший» лад людей, ніби небачений рай на землі.

Моторошна катастрофа наміру заповнила цілу добу, коли, як дияволічна приява діяв, названий потім делікатно, «культ особи». Він, зрештою, призвів до невиданно-ганебних обвалів і гекатомб з мільйонними жертвами, – раннім часом Другої світової війни, на наших землях.

Зміст поеми-роману склався, ніби віршований літопис і дзеркальність від всього, що сталося в добу, охоплену рамою двох світових воєн. На цьому фоні розгортаються драматичні переміни в особистій долі двох молодих людей. У гірких кругах життя розцвітає їхня любов: Федір Озовинець і Санна Дольник (Кесеф).

Найчистіша, з можливих на землі – взірцева, якою заповів Господь, створивши перших людей: одного чоловіка для однієї жінки, – як тай­на, що з’єднує серця, ніби дві зірки, світитися разом, довічною силою і ясністю: любов натерплюється в руїнному іспиті. Бо діє – в мораль­ну скаліченість, як негода і пошесть, навія: від примусового вчення з його протибожністю – на злам вічно істинного й вічно прекрасного, покладеного в людські істоти від Святого Духа.

Раниться любов серед біди: коли з народно-етичного рівня, ствердженого в світогляді за тисячоліття, обнижено суспільство в темну глибину, як було при язичестві: з порожнечею і нудьгою, сірістю і вульгарністю – в побутовій нужді; з забороною навіть вживати слова «милосердя» і «жалість», при взаєминах між людьми. Заведено було холодну байдужість, при нацьковуванні всіх на всіх, прикриту розголосом про «соціялістичний гуманізм». Ширилася, як епідемія, загальна розпус­та – згори, заражуючи родини. Хоч сила народного серця до оста­ннього противилась лихові, бережучи свою чистоту.

Мусить любов боронитися проти обставин, що з демонічною настир­ливістю тиснуть до зради: до забрудження і отруєности найкращого взір­ця – в гріх обмерзілої стадности.

Калічиться любов і терпить розлуки: в осудах, заборонах, обманах – на розпач.

Але, хоч і скалічена, рятується спромогою світла духовного й відтво­рює свій білий вицвіт: в незрадливості, очищена – для свого життя, через огонь душевного терпіння, через нещастя в пожежах безперервно бомбардованого міста. Ніби потоптана біла троянда, з чорного по­пелу, знов підносить покалічені гілки до неба, в подих його весни.

Молоді люди приймають один удар по одному. Син невисокого чином офіцера царської армії, вбитого на війні з німцями – в 1916 році, – Фе­дір Озовинець довго був картаний як «чужак»; таким був і для сім’ї Санни. Мати, вдова, і її старша дочка чути не хотіли про близькі взаєми­ни з ним. Найгірше згострився зять: Григорій Трогін, керівний ідеолог- марксист і шеф войовничого безбожництва, підсилений найвищими зв’язками в Москві.

Кожне піднесення Федора в освіті й праці – чергувалося з грізним обвинуваченням і репресією: аж до зняття з праці, до суду й тюрми.

Зламано до рештки всяку гордість його, передусім – гордість безвір­ницької думки й самоуяви.

Озовинець, хоч кількакратно караний, в нас казали «погорілий», як «клясовий ворог», «ворог народу», зостався прямодушний для свого гро­мадського обов’язку.

У час воєнної загрози для самого існування народу, коли обвинува­чі віддалились від боїв, як тільки могли, – Федір, рекрутований, виконує фронтову службу без боязні; аж, зрештою, під навалою німецьких танків: скривавлений від ран конає і втрачає притомність. Його пово­рот до життя супроводжувався дивними, як тепер звуть, парапсихічними познаками.

Увесь роман-поема передусім психологічний: історія двох людських душ і разом з тим – соціяльний, з докладною панорамністю. Але в по­емі приходить, хоч зовсім неширока, в малому числі строф, також тема духовна, як завінчання життєвого шляху Федора Озовинця.

Свідок і учасник множинности подій в суспільстві, він також – свідок при печатках повороту людей з безбожницької прірви: повільному, як було в самого; на всі роки, аж до виходу, крізь війну, до зовсім іншого стану.

Віднова живиться іскрами й пломенем незнаної духовної снаги: вона, пробуджуючи, спонукує пориватись до втрачених височин. Допомагає вплив від псалмічних творів Сковороди; приходить він і від постійних нагадок Санни, глибоко віруючої, як наставляв покійний батько. Особливо ж – від церковного малярства – від образу Христа: в сю­жеті воскрешення Лазаря з кам’яної гробниці. І найбільш – від ніч­ного читання випадково підхопленої Євангелії, потоптаної юрбою в беш­кетах; читання при ліхтарі: в кутку сарайчика, де працював, як дроворуб.

Крімтого, пробуючи писати, з настроями – вслід Сковороді, прой­маєтеся його замилуваннями на видимий кругосвіт, як повний священних знаків і виразів Божої премудрости, що його створила.

Поступово вирізняється, мов неофітові, для духовного зору, з невидимости – таємничий обвид особливої простірности, що собою відділяє все небо від всього фізикального космосу й називається умовно «воздух»: по-старовчительному, в праведників, – звичайно, без жодного повітря. Там над нами перебувають всі демонічні сили в царстві сатани, тому і називаються в Євангелії «духами піднебесними». Тільки піс­ля Страшного Суду будуть скинуті в світову безодню: до полум’яности кари. Кожна душа людська по смерті повинна пройти через «воздух» і дати звіт: там виявлять всякий, без винятку, гріх. Але що відпокутувано в ділах покаяння, силою жертви Христової, – скреслюється на­завжди.

Поволі прозріває душевно – шукач найвищої правди, Федір Озови- нець: звідати, що безсмертний Бог, в безлічах еонів часу, склав неуяви- мі для людей скарбності духовні, – безлічі безлічей поем не зможуть змістити їх. Звідти дано щедрою силою Духа – все в цінностях твор­чої думки і серця людей, як богоподібних, – через мистецтва чи науки, чи інші роди життєтворчости: в Баха й Данте, чи Айнштайна й Колумба.

Тільки – як бризки від приготованого в Царстві небесному для всіх, хто любить свого Творця: в Його Отчих благодатностях, довічні. Тому апостол Павло сповістив, сам споглянувши в видінні: людська мова нес­проможна їх означити. Для Вседержителя, світоча, як сонця шестик­рилих могутностей, становиться на землі свідок невизначний душею, Федір, сам переживши гірку безодню безвірства, ніби ніч без сонячного образу Бога, – і становиться повний свідок, приходячи до істини, що тільки одна і єсть найвища: для вічности землі і неба.

НОТАТКИ ДО ГРАФІКИ ВІРШОВАНОГО РОМАНУ «СВІДОК»

Читаючи Біблію, я знайшов: сили Божі в історичному житті посилають імпульси в основному й найчастіше не через відносини речовинностей у подіях, але через характери людей, їхні душевні стани, їхні серця. Серед збірности перемін, незнану «логіку» того, що відбувається, треба шукати в діях т. м. «невизначених домінант»: через драма­тизм внутрішнього життя; в душах багатьох окремих осіб; через той драматизм, звідки (потім впливи імпульсів визначаються в багатстві людських взаємин і зціпленнях подій з речовинними складнями.

Повторно згадую ідею Юнга: про випадок, як вияв невідомої нам до­сі логіки миттєвого відбування (або, по Берґсону, випадок – це наш грішний псевдонім чуда). Її треба шукати. В ній знайшовся зовсім но­вий «порядок» для поеми. Шукати – як? Вона ж бо схована в малоприступних для людини феноменностях буття. Аналітичний шлях відпав. Підхожий шлях: вчування, рефлексу, інтуїтивного знаходу й здо­гаду. Через особливості ліричного виспіву, коли «самісно» виявляють­ся незнані імпульси.

Вести поему випадало в новопобудованих строях роману: з такою «кладеністю», щоб, як у «дзеркальних» відбитках, незнана логіка життя сама відобразилась.

Через побудовну суцільність і мелодійні виголоси в мові – повинна виявитися сама.

Спотребувався особливий, нововинайдений склад строф, з безпе­рервними потоками різнобіжних рим і в’яззю самих строф: від почат­ку до кінця.

Вкрай напружена імажинативність тропів повинна була додати й свої проблиски: постійно, з «закритого простору».

Для сюжету найважливіші обриси вибрано із життєвих перемін, що був їх свідком і учасником; скрізь, для вияву незнаного, вибрано їх – особливо напружені.

Віддзеркалення подійности й незнаної «логіки» життя потрібні для вищої правди твору: для вияву впливів, імпульсів від безперервно діючого світла з деміургічної сфери Божого перебування.

Відтіля йдуть рятівничі провидидля окремих душ: відвернути від погибельности гріховних глибин і спрямувати до поступу на щаблях просвітлення духовного. Там кілька «проектів»: Кружель. Річкаль, Па- латник, – на сприйняття сили з джерельних висот, – їхні впливи уо­соблено в постійному «супутному» привиді старчика Сковороди;про ньо­го ж написана дисертація Федора Озовинця. Залежачи від тих прови­дів, складається доля головних героїв поеми і другорядних осіб.

Незнана подійність має суто духовний характеру і тому побудовні «дзеркала» повинні бути не формально-поетичні, а й суттєві для жит­тя душі і серця: в циклах внутрішніх станів, параболах для вічного зна­чення тощо; це – т. м. духовна структурність над подіями, супроти фор­мальних літературно-ремісничих «порядків» для них.

В американському журналі «Тіmе» від 11 липня 1977 року, на сто­рінці 35, дано кольорові знімки з картин російського маляра: «Місте­рія XX століття». Її заборонили виставляти в Москві. Через компози­цію проходить великий потік мучительного життя, викликаний рево­люцією в жовтні 1917 року: він складається з огню і крови. В його «районі», серед примхливости багатофігурної побудови: як відбитки всенародного життя і світового, – виділяються, з символічним значен­ням, історичні постаті й постаті вищого духовного поверху.

Останній цар стоїть на фоні Кремля, Детіадає, можна здогадуватися, дзвіниця «Іван Великий» (мов алегорія катастрофи: з церковницькою величчю для монархії). На руках цар тримає наслідника-царевича, хворого підлітка; і через образи їх переходить закривавлений колючий дріт, ніби ознака кривавої неволі й терору, – родина царя, як жертва, символізує його для всієї Росії.

Придивімося до трагічної групи тих, хто здійснював і потім підтримував революцію. Один з двох лідерів її, Троцький, відхилився назад, смертельно поранений у голову. Біля нього – Айнштайн із загадковим виразом: при формулі, біля якої, в квадратній рамі, темна пляма. По­ряд – матроського вигляду Пікассо. Могильно-понурий Гемінґвей із риб’ячим скелетом.

Окремо, за труною з трупом генсека, що її тримає вогненно-кривава стихія, – Рузвельт і Черчілл, найближчі до нього в побудові видива. Дуже задоволений з усього, Мао замикає собою один край огню.

Потім – вселюдський розгардіяш із празниковістю, базаром життя, погибельністю, промовою першого «вождя» і всякою фантасмагорійною дивовижею. За ним підіймається з'ява: ніби самофракійська статуя перемоги: сріблисто блакитна. А ще вище, поряд неї, чудесна постать Ісуса Христа: в небесному ореолі; як привид – в золотому німбі божественпости.

Що за таємнича дивовижа? Трудно її розібрати в деталях, бо репро­дукція нечітка. Не – віддалений, скажім, «аналог підсумку» до поеми Олександра Блока: «Двенадцать»; вона блюзнірно кінчається рядками – про образ Христа: як «ведучий» над всією кривавою фантасмагорією більшовицької революції 1917 року; з долею міністрів, царя, церков, священства, письменників, матросів, солдатів, «гулящих» – в їх домах, і всією революційною хуртовиною, ніби на березі якоїсь кривавоогненної розбурханої стихії» («мы на горе всем буржуям, мировой пожар роз­дуєм, мировой пожар в крови, – Господи, благослови!»).

Звичайно, картина – не ілюстрація і не просте повторення сюжету з поеми Блока. Звідти приходить тільки взірець видива. Воно ж само складається незалежно: з сучасних подій, як страшний підсумок і завершення, рівно через 60 років – всього, що проголосилося в револю­ції. На «дзеркалі» картини відсвітився, виснуваний серед творчої інтелігенції в СРСР, остаточний осуд всіх наслідків 1917 року – на світо­вій арені. Спосіб складання фігур цього видива цілком особливий: від всієї понурої дійсности. На картині, в малярському вигляді, представлено феноменність життя в його незнаних досі, але визначальних за­кономірностях, нових для ока.

Скінчилась доба роману, що для нього автори складали логічну бу­дову подій: відповідно до того, як розуміли «будову» подій самого жит­тя в їх переплетених напрямках і ґрунтових закоріненнях. Бо вже Достоєвський виявив «несостоятельность» такого раціоналізму й відкрив

нові можливості: через безперервний «катастрофізм», несподіванки поворотів, раптові обвали, неждані розриви, вражаючі новини, – все, що свідчило про незнану досі феноменність життєвого відбування. Воно своїми визначальними силами, з їх пружинами, виходить за межі самої просторности нашого «раціонального» пояснення, і криється в недоступних сферах більш високих, або більш низьких, ніж можемо осягнути духовним зором.

Звідти імпульси приходять ніби ладами сонячних променів, або нап­ливами з чорноти глибин, – невстижимо для нас і незбагнено, бо ж і діють вони головним чином не через «логіку» звичайних подій, а чрез життєдіяльність людських характерів: через їхні тайники, як «наїтіє», як навів, наведення, всилення одержимости, патос, порив. Душі являються самими центрами дійових змін у драмі, що заповнює собою обшир роману. Вони і свої імпульси, – власні – приєднують до того, чи протиставляють, і якраз тут, при співвідношеннях обох «сторін», надвигається найзапальніша і для мистецтва найсуттєвіша смуга психічних прибоїв життєвого моря. Так склалися лади в «Свідку», як стро­фічному романі. Додам: на згаданій картині розпорядок постатей ста­новить «основу» мистецького «маніфесту». Розвиток далі – такої всесвітної форми, як роман, відбуватиметься серед крайньої суперечливости опіній.

Всі порядки побудовности, що проходять через поему, подано в «ге­ометрично» рівному строї, але – як галузки дерева: вільних, хоч і стриманих мірою, відступах від схем: аби зберегти природний хід розповіді й вигляд самого розвитку життя – через відповідний лад.