на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua

Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів

 

Ваcиль Барка
Необхідність поезії для віри

ВИСОКОДОСТОЙНА громадо! – хочу висловити глибоку вдяч­ність основникам фундації для літературних премій: панству Тетяні та Омеляну Антоновичам – за їхню справді меценатську увагу до українського письменства та щедру жертовність.

Також – членам журі, професорам: Юрію Шевельову, Богдану Рубчаку і Григорію Грабовичу: за їхню прихильність до мого твору.

Усім членам Кураторії і передусім професору Юрію Шевельову, що очолив її і цінними порадами допоміг видати «Свідка» на найвищому рівні книжкової культури.

Усім членам Ділового Комітету й передусім голові його, Миколі Ле­бедю: він взяв на свої рамена ваготу дуже складної і кропіткої справи: одноразового видання чотирьох пятисотсторінкових томів (трудного навіть і для державного видавництва); переборов багато організацій­них, фінансових і технічних трудностей і був справжнім архітектором справи. Зокрема – вдячність скарбникові комітету, Ярославу Климу, хто наполегливою працею успішно забезпечив найконечнішу основу для видання.

Також особлива вдячність п. Ніні Ільницькій: за надзвичайно пиль­ну безкоштовну працю при проводженні рукопису, в обовязках госпо­дині, – через численні авторські поправки і безліч подробиць щоден­ного порядкування. Глибока вдячність майстрові Якову Гніздовському за прекрасну мистецьку «одежу» книги. Професору Віталію Кейсу – за взірцеву передмову.

Високе признання для п. Параскеви Праско: за безкоштовний машиновий передрук нерозбірливого манускрипту чотирьох томів, і п. Ользі Маланчук за уточнену друкарську коректуру всього тексту «Свідка».

Усім працівникам видавництва «Сучасність» і Прологу, що допомогли виданню і кольпортації чотиритомника. Всім співробітникам редакції «Свободи» і редакції «Народної Волі», що сприяли поширенню і здійсненню ідеї цього видання. Також усім передплатникам і жертводав­цям щира подяка за їхній шляхетний відгук на справу «Свідка»: це вирішило її успіх.

Зокрема слід відзначити ініціативу моїх сусідів з Українського села, в Ґлен Спей: Данила Моха і Ярослава Ґавура. Голова збіркового комітету, Данило Мох невтомною працею здобув значну суму, що стала на­ріжним каменем для всього видавничого фонду «Свідка».

Також вдячність всім, хто поміччю спричинився до видання «Свід­ка» і про чию участь я не міг знати: прошу вибачити за пропуск.

Надзвичайна подяка також усім учасникам цього вечора: своєю присутністю, як представники від української спільноти, вшанували ме­ценатів, журі, видавців «Свідка»: Кураторію і Діловий комітет, і автора.

Ще раз: усім, усім найсердечніша подяка.

Віддавна серед народних співців, на Кавказі, чули прислівя: скласти вірш, мов сходити пішки в сусідній аул; а поему створити, ні­би верхи зїздити в сусідню країну.

На відміну від цього, виявилося: зложити поему «Свідок», це помандрувати з самого Кавказу через арену війни — на Захід, і потім, після неї, за океан, на інший континент.

В Нью-Йорку пощастило здійснити мрію про великий строфічний роман, як поему, що відбиває в дзеркалі свого сюжету загально­українську долю і долю осіб, представничих для подій з апокаліптики XX сторіччя.

В атмосфері американського побуту, ніби в енергетичному полі з гігантною напругою особливих силових ліній життєдіяльности, в див­ному духовному озоні справжньої свободи для творчоети, спроби збудувати поему, невдалі в попередній час, були відновлені. Почалася двадцятипятирічна праця над нею.

Правдиво сказав поет, з найбільших у XIX столітті: завдання поезії полягає в тому, шоб бути поезією.

Так: в її суверенності, в її праві зоставатися тільки собою, криється найбільша можливість її розквіту. Як легеням дати розпруження: на великий подих, так для сфери серця відчути вплив справжньої поезії: аби жити повнотою свіжих почуттів.

У наш час поезію набагато зневажено й незрідка скалічено несвіт­лими підказами в гріховність: від того почала братися плісінню.

Потреба поезії вроджена в істоті: як видно від самого світанку історії людства з розвитку його творчости.

Тепер замулюється чиста джерельність. Але силу доконечної потре­би доводиться чимсь живити! чим? Замінниками. Назвем їх: порног­рафія, наркоманство для підгвинчення настрою, як заміна справж­нього окрилення істоти; пошесть содомогоморности; чорні месси з різними адськими культами; оргії на взір діонісійства і сатурналій від старочасности. Цинізм і пошлість розлилися, ніби всесвітня повінь.

Самі поети зайшли в провини, з котрих найгірша — втрата віри. Звідси чорні наслідки. Без віри поезія схожа на рослину без сонячно­го освітлення в добрій мірі.

Найвищі взірці світової поезії, як «Парсіфаль», чи «Божественна комедія» і «Втрачений рай», складалися в поривах живучої віри; часом у боротьбі віри з безвірям, протибожністю, наприклад, «Фавст».

Часто тепер віру людей, в їх релігійному житті, розуміють зовні­шньо: як прийняття за правду чогось, без дограничного випробування, без абсолютного контролю точними методами наукового пізнання. Розуміють як спосіб довіря, протилежний аналітиці досліджень.

Але насправді віра, коли розуміти її внутрішній розвиток у душев- но-духовному житті, відкриває для дійсного пізнання світ надзвичай­них реальностей і силу духовного горіння, неприступних: ні для спо­собу довіря у звичайній уяві, ні для наукової методичности.

Віра, якщо справжня, розвиває недосліджені досі й незбагненні ба­гатства: з чудесних спроможностей, сховані, як вічна скарбність. У на­шому єстві: безмірно складніша від нашої тілесної природи. Віра шлях вищого життя душі і спосіб вищого пізнання через нього: в суто осо­бистому досвіді кожного.

Тут діють також особливі здатності душі: інші, ніж ті, що вкорінені в нашу кров, бо через кров душа привязана до плоті; інші здатності вільні від такої прикріплености, і зєднані з істотою духовно. Можуть витати незалежно і відкривати надфізикальну дійсність.

Простір видимого світу вміщує в собі іншу простірність, нам незна­ну. Приклад у Пастернака: «предмет січе предмет». Або: засвітимо свічку між двома дзеркалами, поставленими рівнобіжно, вони вза­ємно вмістять ряди повторів по своїй глибині, відображуючи предмет.

Ісус Христос, по воскресінні, зявився крізь замкнуті двері своїм учням. Найближчий до нас, внутрішній простір має, ніби відсвіт на сті­ні, як означувати умовно, прообрази подій, що настануть, коли з

глибших вимірностей приходять туди, як відсвіт, а звідти в наш зви­чайний простір. Чутливі особи, маючи особливий дар сприйняття, духовно бачать схований відсвіт, раніш, ніж він наблизиться в нашу дійсність: новою подією.

Тут явища ясновидіння, телепатів, телекінезу та їм споріднені фе­номени, що дивують сучасну раціоналістичну свідомість.

Можливо, логіка чудесного відчування там відмінна від нашої, як сим­фонічна музика від малярства та скульптури. Звідти, поривами й зу­силлями віри, мов з огненними ключами, розкривано неуявимі по­тужності, приховані над нами і навкруг нас, і також звільнювано з окову — в нас самих. Святі люди могли ними творити чуда: особливо часто від першого до четвертого століття нашої ери, ніби по відході сон­ця довго стоїть яскрава зоря в небосхилі, так було по відході Христа в Його вознесінні.

Декотрі з наших сучасників кажуть: він був понад девятнадцять ві­ків тому, і належить минулому.

Якраз ні! мов сонце, по заході знов сходить перед нами у світан­ковий час щодня, так і Христос завжди з нами: духовно, аж до но­вого пришестя, скорого.

Головна дійова особа в поемі «Свідок» після відречення від свого ду­ховного світоча, не має собі спокою. Мучачись від безвихідности, знов прямує до нього, світанкового, бо без нього немає справжнього життя ні самому, ні всьому народові, тільки духовна ніч. Поезія має влас­тивість жити в майбутньому часі як у своїй теперішності, і тому здатна передчувати зміни. Декотрі твори святих містять пророчі види­ва, зявлені звиш, і найнезвичайніший між ними «Апокаліпсис», книга Одкровення апостола Йоана Богослова. Нам провіщено приліт, ніби із внутріпростірности, із безодні, одержимих біснуватістю істот; теперішні UFО (невизначені літаючі предмети) тільки дитячі іграш­ки проти появи справжніх іносвітян, змальованих в «Апокаліпсисі». Зяв­ляться вони демонічні, ніби з нуклеарними ракетоапаратами і отруй­ною радіяцією. Як допуст кари на смерть: за остаточну вперту не­розкаяність людей у незліченних гріхах; ворогів Божих; противників відпокути. Читаєм опис, глава 9, стих другий і далі, мов велетенсь­кої сарани з «колодязя безодні»:

2.«...вийшов дим з колодязя, як дим з великої печі; і потемніло сон­це і повітря від диму з колодязя.

3. з диму вийшла саранча на землю, і дана була їй влада, яку мають земні скорпіони».

4-5. «сказано було їй ...мучити пять місяців...»

7.«Виглядом своїм саранча подібна до коней, приготованих на вій­ну; і на головах у неї ніби вінці, схожі на золоті, лиця ж її, як лиця людські;

8. і волосся в неї, як волосся в жінок, а зуби в неї, як у левів;

9. на ній броні були, ніби броні залізні, а шум від крил її, як стук від колісниць, коли многість коней біжить на війну;

10. у неї хвости були, як у скорпіонів, і в її хвостах були жала...»

Інша сила близького роду, прибуває з глибин космічної внутріпростірности, з колодязя її: числом «дві тьми тем», себто два мільйони, ніби кіннота.

17. То вершники, що «мали на собі броні огненні, гіяцинтові й сір­чані; голови в коней, як голови левів, із рота їх виходили огонь, дим і сірка.

18. Від цих трьох язв: від огню, диму і сірки, що виходили з рота їх, померла третина людей;

19. бо сила коней містилася в роті їх і в хвостах їх; а хвости їх були подібні до змія, і мали голови, і ними вони шкодили».

Берім пророцтво в духовній справжності, як і всі інші провістя з «Апокаліпсиса»; скажім, про падіння Риму, як світового володаря.

Передзначено: в кінці світу сонце стемніє, ніби волосяник, і мі­сяць мов скривавиться; всі елементи матер’яльности, розвогнені, зго­рять; гори і острови зрушаться з місць. Даремно ховатимуться люди в ущелинах та печерах.

По вчащених землетрусах і вулканічних вибухах та дивних змінах погоди судім, як по ознаках.

Ми в останній смузі часового ходу: в катастрофу. Але ніхто не знає дати її! Можуть пройти сотні років.

Астронавтів готують до незвичайної дійсности, проводячи крізь спеціяльні заклади, точно обчислені: аби поступово, побільшуючи труд­ності на вправах, наблизити до страшенно відмінних обставин прожит­тя і дії.

Подібно потрібна підготова душі для її вічности в небесних осе­лях, і одну з сил для цього криє в собі поезія, коли справжня: з духовною красою, в силі і в правдах віри. Пробуджує душевну спромогу й відновлює жар у серці, аби, в поривах натхнення, відірвати від гріхових впливів. Окрилює душі: піднестись, над оманною туманністю минучого, до відчуття вічного й святого домобудівництва в духовному Єрусалимі.

Тепер 1982 року в Україні поезію з такою окриленістю переслідують; за декілька віршів з натяками про неї Гулаг і «психушка»: на роки.

Доконується, назвати можна, фідецид: віровбивство (fides — віра); ні­би в колісничному поході звіросаранчі з «Апокаліпсиса», мучать наро­ди неправдою з обмертвілої доктрини, аби здушити життя «по духу», як сказав апостол.

На жаль, і на Заході почалося віровбивство, хоч без терористичности, але з огидними вигадами — в фільмах і книжках: мов зміїною от­рутою, під гаслом: «Бог — мертвий» (God is dead).

Надходить час: відчують, як страшно попасти під блискавично гострий меч гніву Бога живого.

Понад шістдесят років Україна вповні терпить трагедію фідециду: в найзапеклішій війні безвір'я — проти віри; і набагато, по східних зем­лях, з нашої власної вини: бо так легко, мільйонами, з ворожого підказу, відійшли від заповіді Христа — в братовбивство громадянської вій­ни, і дістати нищення для всіх.

На жаль, свою трагедію фідециду в її цілому обсягу: найглибшу в іс­торії людства, якраз і обминула вся українська література, там і тут, від 20-х років до нашого часу.

Одно з перших завдань для поеми «Свідок» було простежити цю трагедію докладно, відновити всесторонню панораму дійсности в сферах духовного життя, зведених на руїну: в час між двома війнами.

Ми — свідки величезного напасництва в СРСР: на українців, як на інших — також; можна назвати його «контрморфозис». Це цілковите зруйнування всієї, розвинутої в історичному ході, духовно-культурної і соціяльно-економічної формації народного життя.

Це — ґвалтовний розвал її в ґеноцидності, і насильницька, в найбіль­шому терорі, заміна чужородною: штучно створеною, в кабінетній доктрині — протиприродною і протилюдською формністю, прикритою в сло­весність про «едем».

Спрощено ілюструючи, означимо так: зрізати голову з коня і, приставивши, прирощувати йому голову тигра: з надзвичайною насильністю подавлюючи спротив.

Запроваджено чужий і ворожий для народів Східної Европи ком­плекс: із войовничою богозневагою і знищенням всіх найсвітліших християнських добромисностей і чеснот і всього величезного духовно­го світу віри. І заміна його понурою матеріялістичністю скаліченої Гегелевоі діялектики, в поривах ненависництва і помсти, з додачами до порожнечі: нудьгуй в язичеському побуті з пияцтвом і розпустою.

Але цілком погасити образ Христа в народному серці неможливо: він, як східне сонце, знов з'являється в сутінках тотального поганства — освітити й зогріти обікрадені душі божественою любов'ю: в милосердя і порятунок. Християнське відродження неминуче: на відмову всього великосвіту віри, успадкованого з першоджерел Києва, починаючи від хрещення Русі-України.

Первопрестольний город, по пророчому слову апостола Андрія, маю­чи 400 церков і величезний світильник істини й святости життя: Печерський монастир, осяяв вірою простори аж до «краю землі» на Півночі.

Печерська Лавра, за коротку добу, зібрала понад вісімсот великих праведників: винятковий приклад в історії християнства.

Київська Свята Русь творила неповторну будову в еропейських віках: народ і церква зблизились так, що становили цілість, і ця формація ввій­шла за висловом новочасного західного мислителя, в «метафізичну структуру історичної надії» цілком відповідно до її вдачі, до народної душі. Для неї Володимир святий став першим і найяснішим світочем; як названо в билиних «красним сонцем» Землі Руської. З його почину християнство в нас, на відміну від візантійщини, забороняє жорстокість у судівництві; всякі, прийняті в Візанітії тілекалічення: виколю­вання очей, відрізання носів, вух, язиків, ніг, рук, замінено грошовою виплатою.

Про Володимира Великого знали: «неймовірно милостивий». Кожному жебракові й бідареві дозволено було прийти на княжий двір по їжу й питво скільки треба, і брати гроші, щодня розїжджими воза­ми постачалися страви і квас та мед всім недвигам: калікам і немічним по їхніх кутках. Все роздавав князь потребуючим, а собі не збирав скарбу; нічого не завойовував, тільки обороняв державу, будуючи фортеці на кордонах.

Багато було тоді недобрих подій і справ через усобиці, а все ж вели­ке світло християнське стояло в осередді всенародного життя, допома­гаючи народові поборювать темні сторони. Зло усобиці, з лютого розросту, зрештою, через два з половиною століття, розорило державу й посприяло катастрофі в татарському розгромі.

Потім життєвий ідеал старого Києва відроджується в діяльності братств і подвигах Запорозького козацтва, народного ордену християнського лицарства, як спадкоємця великокняжої дружини. Відроджуєть­ся ідеал творами Сковороди й Шевченка; працею Кирило-Методіївського братства; святиться в житті народу аж до війни 1914 року і до революції, навіть жевріє і потім: до Другої світової війни й після неї, супроти страшенного натиску боговорожої диктатури в її контрморфозисі.

Тому в «Свідку» я з особливою увагою відбудовував світляні обриси ідеалу в духовному всесвіті з святокиївського часу. З ним здійсниться призначення народу, силою Проводу Божого; як помножені таланти в Євангельській притчі, принести свій здобуток: здійснений ідеал неповторної побудови: народ Церква. Трудно? неймовірно?

В Христі все добре можливе! проголосив апостол Павло.

ДОВІДКА ПРО ДВІ ДІЙОВІ ОСОБИ В СТРОФІЧНОМУ РОМАНІ «СВІДОК»

Головна постать серед численних осіб юнак, що сиротою виріс у домі батькового приятеля. Він, Федір Озовинець, розпалюється в про­тесті проти зловжитків церковного кліру: в цілій іномовній ієрархії православя в Україні.

Бунтується проти змертвілости самої віри кліриків, з їх прикриттями для всіх наруг царщини над народом: темним, знедержавленим, при­ниженим імперщиною. В найзапальнішому пориві протесту він повер­тає ченцеві свій хрестик у монастирській церкві, де дістав його, під час хрещення, собі на груди.

Від гнівного надкипу й запеклости в справедливому обуренні, він, мов під таємничим навівом, подібно до багатьох вільнодумників серед сво­го оточення, впадає як безвірник, на глибину боговідступницького гріха. Проходить нею аж у найгірших низах, через низку нещасливих подій: при відгуках Першої світової війни і огнищах громадянської, що вирували безжалісно навкруг, при всенародному голоді й поспільному терорі над населенням з розграбунками святинь і вбивствами свя­щеників та ченців, зокрема в тому ж самому монастирі, недалеко від міста. Зустрічає жорстоку переворотність у найтісніших обстави­нах побуту: спершу в місті, потім по селах, куди відходить на заробітки, рятуючи старих від голоду в холодній хаті, і потім знову в не­привітному місті, серед чудесної природи.

Час повторно заповнюється бідою: в грандіозній спробі держави і її проводу, насильно, проти волі народу, ціною крови й смерти мільйо­нів невинних душ, почудувати, з крайностями войовничої боговорожости, «найщасливіший» лад людей, ніби небачений рай на землі.

Моторошна катастрофа наміру заповнила цілу добу, коли, як дияволічна приява діяв, названий потім делікатно, «культ особи». Він, зрештою, призвів до невиданно-ганебних обвалів і гекатомб з мільйонними жертвами, раннім часом Другої світової війни, на наших землях.

Зміст поеми-роману склався, ніби віршований літопис і дзеркальність від всього, що сталося в добу, охоплену рамою двох світових воєн. На цьому фоні розгортаються драматичні переміни в особистій долі двох молодих людей. У гірких кругах життя розцвітає їхня любов: Федір Озовинець і Санна Дольник (Кесеф).

Найчистіша, з можливих на землі взірцева, якою заповів Господь, створивши перших людей: одного чоловіка для однієї жінки, як тай­на, що зєднує серця, ніби дві зірки, світитися разом, довічною силою і ясністю: любов натерплюється в руїнному іспиті. Бо діє в мораль­ну скаліченість, як негода і пошесть, навія: від примусового вчення з його протибожністю на злам вічно істинного й вічно прекрасного, покладеного в людські істоти від Святого Духа.

Раниться любов серед біди: коли з народно-етичного рівня, ствердженого в світогляді за тисячоліття, обнижено суспільство в темну глибину, як було при язичестві: з порожнечею і нудьгою, сірістю і вульгарністю в побутовій нужді; з забороною навіть вживати слова «милосердя» і «жалість», при взаєминах між людьми. Заведено було холодну байдужість, при нацьковуванні всіх на всіх, прикриту розголосом про «соціялістичний гуманізм». Ширилася, як епідемія, загальна розпус­та згори, заражуючи родини. Хоч сила народного серця до оста­ннього противилась лихові, бережучи свою чистоту.

Мусить любов боронитися проти обставин, що з демонічною настир­ливістю тиснуть до зради: до забрудження і отруєности найкращого взір­ця в гріх обмерзілої стадности.

Калічиться любов і терпить розлуки: в осудах, заборонах, обманах на розпач.

Але, хоч і скалічена, рятується спромогою світла духовного й відтво­рює свій білий вицвіт: в незрадливості, очищена для свого життя, через огонь душевного терпіння, через нещастя в пожежах безперервно бомбардованого міста. Ніби потоптана біла троянда, з чорного по­пелу, знов підносить покалічені гілки до неба, в подих його весни.

Молоді люди приймають один удар по одному. Син невисокого чином офіцера царської армії, вбитого на війні з німцями в 1916 році, Фе­дір Озовинець довго був картаний як «чужак»; таким був і для сімї Санни. Мати, вдова, і її старша дочка чути не хотіли про близькі взаєми­ни з ним. Найгірше згострився зять: Григорій Трогін, керівний ідеолог- марксист і шеф войовничого безбожництва, підсилений найвищими звязками в Москві.

Кожне піднесення Федора в освіті й праці чергувалося з грізним обвинуваченням і репресією: аж до зняття з праці, до суду й тюрми.

Зламано до рештки всяку гордість його, передусім гордість безвір­ницької думки й самоуяви.

Озовинець, хоч кількакратно караний, в нас казали «погорілий», як «клясовий ворог», «ворог народу», зостався прямодушний для свого гро­мадського обовязку.

У час воєнної загрози для самого існування народу, коли обвинува­чі віддалились від боїв, як тільки могли, Федір, рекрутований, виконує фронтову службу без боязні; аж, зрештою, під навалою німецьких танків: скривавлений від ран конає і втрачає притомність. Його пово­рот до життя супроводжувався дивними, як тепер звуть, парапсихічними познаками.

Увесь роман-поема передусім психологічний: історія двох людських душ і разом з тим соціяльний, з докладною панорамністю. Але в по­емі приходить, хоч зовсім неширока, в малому числі строф, також тема духовна, як завінчання життєвого шляху Федора Озовинця.

Свідок і учасник множинности подій в суспільстві, він також свідок при печатках повороту людей з безбожницької прірви: повільному, як було в самого; на всі роки, аж до виходу, крізь війну, до зовсім іншого стану.

Віднова живиться іскрами й пломенем незнаної духовної снаги: вона, пробуджуючи, спонукує пориватись до втрачених височин. Допомагає вплив від псалмічних творів Сковороди; приходить він і від постійних нагадок Санни, глибоко віруючої, як наставляв покійний батько. Особливо ж від церковного малярства від образу Христа: в сю­жеті воскрешення Лазаря з камяної гробниці. І найбільш від ніч­ного читання випадково підхопленої Євангелії, потоптаної юрбою в беш­кетах; читання при ліхтарі: в кутку сарайчика, де працював, як дроворуб.

Крімтого, пробуючи писати, з настроями вслід Сковороді, прой­маєтеся його замилуваннями на видимий кругосвіт, як повний священних знаків і виразів Божої премудрости, що його створила.

Поступово вирізняється, мов неофітові, для духовного зору, з невидимости таємничий обвид особливої простірности, що собою відділяє все небо від всього фізикального космосу й називається умовно «воздух»: по-старовчительному, в праведників, звичайно, без жодного повітря. Там над нами перебувають всі демонічні сили в царстві сатани, тому і називаються в Євангелії «духами піднебесними». Тільки піс­ля Страшного Суду будуть скинуті в світову безодню: до полумяности кари. Кожна душа людська по смерті повинна пройти через «воздух» і дати звіт: там виявлять всякий, без винятку, гріх. Але що відпокутувано в ділах покаяння, силою жертви Христової, скреслюється на­завжди.

Поволі прозріває душевно шукач найвищої правди, Федір Озови- нець: звідати, що безсмертний Бог, в безлічах еонів часу, склав неуяви- мі для людей скарбності духовні, безлічі безлічей поем не зможуть змістити їх. Звідти дано щедрою силою Духа все в цінностях твор­чої думки і серця людей, як богоподібних, через мистецтва чи науки, чи інші роди життєтворчости: в Баха й Данте, чи Айнштайна й Колумба.

Тільки як бризки від приготованого в Царстві небесному для всіх, хто любить свого Творця: в Його Отчих благодатностях, довічні. Тому апостол Павло сповістив, сам споглянувши в видінні: людська мова нес­проможна їх означити. Для Вседержителя, світоча, як сонця шестик­рилих могутностей, становиться на землі свідок невизначний душею, Федір, сам переживши гірку безодню безвірства, ніби ніч без сонячного образу Бога, і становиться повний свідок, приходячи до істини, що тільки одна і єсть найвища: для вічности землі і неба.

НОТАТКИ ДО ГРАФІКИ ВІРШОВАНОГО РОМАНУ «СВІДОК»

Читаючи Біблію, я знайшов: сили Божі в історичному житті посилають імпульси в основному й найчастіше не через відносини речовинностей у подіях, але через характери людей, їхні душевні стани, їхні серця. Серед збірности перемін, незнану «логіку» того, що відбувається, треба шукати в діях т. м. «невизначених домінант»: через драма­тизм внутрішнього життя; в душах багатьох окремих осіб; через той драматизм, звідки (потім впливи імпульсів визначаються в багатстві людських взаємин і зціпленнях подій з речовинними складнями.

Повторно згадую ідею Юнга: про випадок, як вияв невідомої нам до­сі логіки миттєвого відбування (або, по Берґсону, випадок це наш грішний псевдонім чуда). Її треба шукати. В ній знайшовся зовсім но­вий «порядок» для поеми. Шукати як? Вона ж бо схована в малоприступних для людини феноменностях буття. Аналітичний шлях відпав. Підхожий шлях: вчування, рефлексу, інтуїтивного знаходу й здо­гаду. Через особливості ліричного виспіву, коли «самісно» виявляють­ся незнані імпульси.

Вести поему випадало в новопобудованих строях роману: з такою «кладеністю», щоб, як у «дзеркальних» відбитках, незнана логіка життя сама відобразилась.

Через побудовну суцільність і мелодійні виголоси в мові – повинна виявитися сама.

Спотребувався особливий, нововинайдений склад строф, з безпе­рервними потоками різнобіжних рим і вяззю самих строф: від почат­ку до кінця.

Вкрай напружена імажинативність тропів повинна була додати й свої проблиски: постійно, з «закритого простору».

Для сюжету найважливіші обриси вибрано із життєвих перемін, що був їх свідком і учасником; скрізь, для вияву незнаного, вибрано їх – особливо напружені.

Віддзеркалення подійности й незнаної «логіки» життя потрібні для вищої правди твору: для вияву впливів, імпульсів від безперервно діючого світла з деміургічної сфери Божого перебування.

Відтіля йдуть рятівничі провидидля окремих душ: відвернути від погибельности гріховних глибин і спрямувати до поступу на щаблях просвітлення духовного. Там кілька «проектів»: Кружель. Річкаль, Па- латник, – на сприйняття сили з джерельних висот, – їхні впливи уо­соблено в постійному «супутному» привиді старчика Сковороди;про ньо­го ж написана дисертація Федора Озовинця. Залежачи від тих прови­дів, складається доля головних героїв поеми і другорядних осіб.

Незнана подійність має суто духовний характеру і тому побудовні «дзеркала» повинні бути не формально-поетичні, а й суттєві для жит­тя душі і серця: в циклах внутрішніх станів, параболах для вічного зна­чення тощо; це – т. м. духовна структурність над подіями, супроти фор­мальних літературно-ремісничих «порядків» для них.

В американському журналі «Тіmе» від 11 липня 1977 року, на сто­рінці 35, дано кольорові знімки з картин російського маляра: «Місте­рія XX століття». Її заборонили виставляти в Москві. Через компози­цію проходить великий потік мучительного життя, викликаний рево­люцією в жовтні 1917 року: він складається з огню і крови. В його «районі», серед примхливости багатофігурної побудови: як відбитки всенародного життя і світового, – виділяються, з символічним значен­ням, історичні постаті й постаті вищого духовного поверху.

Останній цар стоїть на фоні Кремля, Детіадає, можна здогадуватися, дзвіниця «Іван Великий» (мов алегорія катастрофи: з церковницькою величчю для монархії). На руках цар тримає наслідника-царевича, хворого підлітка; і через образи їх переходить закривавлений колючий дріт, ніби ознака кривавої неволі й терору, родина царя, як жертва, символізує його для всієї Росії.

Придивімося до трагічної групи тих, хто здійснював і потім підтримував революцію. Один з двох лідерів її, Троцький, відхилився назад, смертельно поранений у голову. Біля нього Айнштайн із загадковим виразом: при формулі, біля якої, в квадратній рамі, темна пляма. По­ряд матроського вигляду Пікассо. Могильно-понурий Гемінґвей із рибячим скелетом.

Окремо, за труною з трупом генсека, що її тримає вогненно-кривава стихія, Рузвельт і Черчілл, найближчі до нього в побудові видива. Дуже задоволений з усього, Мао замикає собою один край огню.

Потім вселюдський розгардіяш із празниковістю, базаром життя, погибельністю, промовою першого «вождя» і всякою фантасмагорійною дивовижею. За ним підіймається з'ява: ніби самофракійська статуя перемоги: сріблисто блакитна. А ще вище, поряд неї, чудесна постать Ісуса Христа: в небесному ореолі; як привид в золотому німбі божественпости.

Що за таємнича дивовижа? Трудно її розібрати в деталях, бо репро­дукція нечітка. Не – віддалений, скажім, «аналог підсумку» до поеми Олександра Блока: «Двенадцать»; вона блюзнірно кінчається рядками – про образ Христа: як «ведучий» над всією кривавою фантасмагорією більшовицької революції 1917 року; з долею міністрів, царя, церков, священства, письменників, матросів, солдатів, «гулящих» в їх домах, і всією революційною хуртовиною, ніби на березі якоїсь кривавоогненної розбурханої стихії» («мы на горе всем буржуям, мировой пожар роз­дуєм, мировой пожар в крови, – Господи, благослови!»).

Звичайно, картина не ілюстрація і не просте повторення сюжету з поеми Блока. Звідти приходить тільки взірець видива. Воно ж само складається незалежно: з сучасних подій, як страшний підсумок і завершення, рівно через 60 років всього, що проголосилося в револю­ції. На «дзеркалі» картини відсвітився, виснуваний серед творчої інтелігенції в СРСР, остаточний осуд всіх наслідків 1917 року на світо­вій арені. Спосіб складання фігур цього видива цілком особливий: від всієї понурої дійсности. На картині, в малярському вигляді, представлено феноменність життя в його незнаних досі, але визначальних за­кономірностях, нових для ока.

Скінчилась доба роману, що для нього автори складали логічну бу­дову подій: відповідно до того, як розуміли «будову» подій самого жит­тя в їх переплетених напрямках і ґрунтових закоріненнях. Бо вже Достоєвський виявив «несостоятельность» такого раціоналізму й відкрив

нові можливості: через безперервний «катастрофізм», несподіванки поворотів, раптові обвали, неждані розриви, вражаючі новини, все, що свідчило про незнану досі феноменність життєвого відбування. Воно своїми визначальними силами, з їх пружинами, виходить за межі самої просторности нашого «раціонального» пояснення, і криється в недоступних сферах більш високих, або більш низьких, ніж можемо осягнути духовним зором.

Звідти імпульси приходять ніби ладами сонячних променів, або нап­ливами з чорноти глибин, невстижимо для нас і незбагнено, бо ж і діють вони головним чином не через «логіку» звичайних подій, а чрез життєдіяльність людських характерів: через їхні тайники, як «наїтіє», як навів, наведення, всилення одержимости, патос, порив. Душі являються самими центрами дійових змін у драмі, що заповнює собою обшир роману. Вони і свої імпульси, власні приєднують до того, чи протиставляють, і якраз тут, при співвідношеннях обох «сторін», надвигається найзапальніша і для мистецтва найсуттєвіша смуга психічних прибоїв життєвого моря. Так склалися лади в «Свідку», як стро­фічному романі. Додам: на згаданій картині розпорядок постатей ста­новить «основу» мистецького «маніфесту». Розвиток далі такої всесвітної форми, як роман, відбуватиметься серед крайньої суперечливости опіній.

Всі порядки побудовности, що проходять через поему, подано в «ге­ометрично» рівному строї, але як галузки дерева: вільних, хоч і стриманих мірою, відступах від схем: аби зберегти природний хід розповіді й вигляд самого розвитку життя через відповідний лад.





 

Яндекс.Метрика