www.ji-magazine.lviv.ua

Мало хто з науковців зумів передбачити цілковиту ерозію кому­ністичних систем у Східній Европі, яка проходить перед нашими очима. Скорочення кількости радянських військ у Східній Европі – так; прискорення лібералізації і поширення кола реабілітованих – так; ле­галізація деяких віровизнань – так; але повне ідеологічне й організа­ційне банкрутство цілої системи – переходило уяву західних науков­ців. Мало котрий із західних науковців припускав, що пересічний меш­канець Сходу зможе усвідомити, що сам Маркс, що сам Ленін, а не лиш Сталін і його менші послідовники, могли помилитись; що не лише оди­ниці помилялись у своїй інтерпретації, але що ціла філософія марксиз­му вийшла із мильних заложень. Навряд чи приходило західним нау­ковцям на гадку, що маси східноєвропейського населення зможуть дій­ти до такого переконання без якоїсь програми перевиховання.

Захід звик дивитись на Схід Европи з погляду традиційних дисцип­лін історії держав, дослідження ідеології та аналізу політики великодержав. Такі підходи не сприяли реалістичному зрозумінню подій у Схід­ній Европі. Навпаки, можемо відверто поставити питання, чи взагалі вивчення історії Східної Европи сприяє розумінню сучасності?

Паралель сучасних днів можемо знайти у бурхливих подіях 1848 ро­ку. Одначе революції 1848 року – революції студентів та інтелігенції не втішаються позитивною оцінкою науковців. Герої тих революцій часто представлені як утопійні мрійники. Патріотизм національних провідників тих років не приніс тривалих наслідків. Навпаки, істори­ки гостро висловлювались про невторопність поетів-ідеалістів, які гра­лись в політику. Загальна опінія така, що світові не потрібні Голдеріни чи Гердери, що держави творять сила та політика Бісмарка, диплома­тична проворність Кавура та політичний хист Наполеона III. Може, то­му, архітект детанту наших днів Генрі Кіссінджер захоплювався в мо­лодості працею Метерніха на Віденському конгресі 1815 року. Він вва­жав, що конгрес забезпечив мир та загальмував революції. Одначе революції вибухли – подібно до того, як відбуваються політичні змі­ни на сході Европи в наші дні, хоч ніхто справді їх не сподівався і ніх­то їх не плянував. Чи ж і нинішні зміни в Східній Европі приречені на крах тому, що їх символізують Гавели, Павлички, Драчі, Мазовецкі, ні­мецькі студенти, польські робітники й донбаські вуглекопи? Але якщо навіть як вони й приречені титани, чи історія минулих приречених по­дій не допоможуть нам розібратись у сучасності?

Поети іншої гадки – їх, поетів, історія вчить, якщо тільки правиль­но її вивчати. Ось Ліна Костенко:

На світі можна жить без еталонів.

По різному дивитися на світ...

Від того світ не зміниться ні трохи...

Усе залежить від людських зіниць...

В широких відбивається епоха,

У звужених збіговище дрібниць!

Шевченко – Тарас, той якого ми завжди заклинаємо, але не завжди розуміємо, – картав своїх співвітчизників не так за брак знання істо­рії, як за фальшування знання про історію:

Якби ви вчились так, як треба...

Але для сучасника в Україні, від Івана Драча та молодих «Не Журистів» історія вже не вчителька. Вона «сива курва, вічна наймичка баби політики,» її вчинки соромлять сучасника. Для жителів Східної Евро­пи історія не благословить своїх читачів, вона плямить.

На нас, на Заході, не лежить тавро історії. Нам не доводиться осо­бисто переживати всі її повороти. Історики на Заході можуть розгля­дати панораму минулого завдяки підвищенню академічних веж. Вони можуть роздумувати над суттю історії; і навіть якщо їм самим не вдасть­ся як слід представити історичні події, то ніщо їм не стоїть на переш­коді писати про те, яка історія повинна бути. Це не виключає історії України. Політичні події у Східній Европі завадили осмисленню істо­рії України.

Що ми знаємо про історію України? Нас тут не цікавить ані Тисячо­ліття Хрещення, ані «откуда пошла Русь-Україна?». Радше, подивімся, куди вона прийшла. Що це властиво є історія України? Що нам ка­же історія про те, що творить Україну?

Спершу, маленька довідка про історію саму по собі. Виглядає прос­то: історія – це розповідь про минуле, або, ще краще, документація ми­нулого. Але історія, навіть коли вона віддзеркалює минуле, не є ніко­ли виключно продуктом минулого. Навіть з пера найбільш об’єктивно­го науковця, який пише на базі архівних джерел, історія все ж таки переходить через призму свідомости автора. Вона віддзеркалює не тільки добу, про яку йде мова, але й свідомість історика, який пише іс­торію. Аналіз психологічних мотивацій історичних постатей проявля­ється інакше сьогодні, ніж в історика минулого століття. Кожна істо­рія подає нам інформацію не тільки про тему, про яку мова, а й про іс­торика, який пише історію. Тому що часто історії самі стають історичними документами й переростають своїх авторів, даючи образ доби автора, а не тільки його теми. Звичайно, історики промовляють до сучасників, але бувають і небуденні історики, які вміють говорити до грядучих по­колінь. Це стається, коли історик зуміє передати якусь суть історич­ного процесу, а не тільки розгорнути оповідання про минуле.

Історія – це й віддзеркалення минулого, і опис сучасних зацікавлень. Вона здатна вчити подвійно – інформувати про минуле й заохочува­ти читача зрозуміти не лише минуле, а й думку та світосприймлення автора розповіді. На відміну від філософії чи релігії, історія не претен­дує на подання вичерпної правди чи всієї суті, не бере собі за тему іс­тину, Бога чи досконалість. Радше, історія намагається описати людсь­ке, обмежене минуле в такий спосіб, щоб воно було зрозуміле й дос­тупне читачеві. Читач з власного досвіду знає, що можна вчитись з власного досвіду, і сприймає історію як науку чи розповідь про подіб­них йому людей. Історія не є відтята від щоденних турбот та зацікав­лень читача. Всі людські зацікавлення – це правдивий круг історич­них тем. Читач (учень) може вчитись з цієї науки про те, як треба вчи­тись, як критично сприймати світ і минуле, як уміти читати та знайти зміст за рядками слів. Історія вчить критичного думання. Тому ж бо во­на є однією із головних предметів гуманітарних наук.

Для більшості читачів, одначе, історія залишається тільки описом про минуле. Для нас, українців, історія – це опис нашого народу, генеа­логія нашого існування, родинний портрет наших предків. В такому по­нятті історія – це щось нам дане, зафіксоване в минулому, та й ще по­силене народними думами й літературними творами. Ту історію ми приймаємо як завіт, як народну пам’ять. Ми її прикрашуємо, поширю­ємо, вишиваємо на її канві. Вона розповідає про нас самих, вона під­тверджує наше існування. Вона існує, навіть коли ми перестаємо іс­нувати. Вона наділяє нас вічністю – або принаймні пам’яттю на кілька поколінь.

Минулого століття, коли природничі науки приймались за точне, об’єктивне та раціональне віддзеркалення дійсности, історія також намагалась бути точною наукою. Не було призми зору автора – істо­рики намагались відтворити події такими, якими вони насправді були, тобто, могла бути тільки одна правильна історія. Все решта – це або брехня, або варіянти. Сьогодні природничі науки стали ще більш нау­ковими – і тому з меншою мірою точними. Поняття реальності, об’єк­тивності, простору, часу вже не відповідають недвозначним алгебра­їчним рівнянням. Сучасні науковці бачать реальність у різновимірних просторах, а не лише як віддзеркалення об’єктивності, яку можна математично вичислити удвомірному пляні. Як і інші науки, отже, істо­рія стала більш многогранною, ніж будь коли.

Але для пересічного читача історія залишається – навіть у нашому софістикованому та не простому світі – прямолінійним оповіданням про конкретне минуле, наче комаха, навіки полонена в прозорість янтару. Це оповідання про нас: про те, як Кий, Щек і Хорив та їхня сес­тра Либідь заснували Київ і як Апостол Андрій Первозванний побла­гословив гори, щоб ті стали золотоверхими. Це наша історія віддана резонантним відлунням дум, це втілення нашого народу. У нас історія – отже, ми існуємо.

Така історія перестає бути історією – вона виборює свою правду, об­грунтування свого оправдання існування. Вона, ця історія, вже не вчить, не стимулює думки, не витончує критичного зору. У неї інші фун­кції – утримати віру, піднести дух, пронести минуле в будуче.

Народи, які не змогли зберегти своїх держав, зуміли, всупереч усьому, зберегти чи відтворити історію свого народу. Навіть серед народів, чиє право на їхнє існування й на використання рідної мови було попране, па’мять про історію не вмерла. В часи, коли заперечували їхнє існуван­ня, вони зуміли провадити наукові студії історій своїх народів. Франтішек Палацький, Ніколаї Йорга, Томас Масарик та Михайло Грушевський підкреслювали існування своїх народів тоді, коли ті народи не ма­ли своїх держав. Історія запевнювала їхнє існування, тоді коли великодержави заявляли, що таких націй «не било і бить нє может». Ці історики зосереджувались на політиці та культурі, торкаючи час до часу проблеми економічного розвитку краю. їхні праці стали підмурком історичного аналізу цих народів. Для широкого читача цей підхід до іс­торичних наук утотожнився з історією і став свого роду святістю.

Зрозуміло, що так сприйнята історія перестає бути аналітичним зна­ряддям у розумінні минулого, вона не заохочує до глибшого розгляду теми. На жаль, часто саме ті народи, яким історія, у її критичному та аналітичному підходах, найбільш потрібна, обмежуються історичним символізмом, а не користають із можливостей науки історії. Навпаки, даючи читачеві історію минулого, вона засліплює його, відбираючи можливість альтернативи, бажання вчитатись у тему та розпізнати нюанси минулого, що могли б стати в пригоді для виявлення дечого в сучасному. Що більше, оспівуючи історію, ми піддаємося спокусі ба­чити в ній те, що нас найбільше радує, що ми хочемо бачити, і шо ми звикли бачити. Так завдано: історія ще й ще раз загрожує посиленням ідеологічного сприймання світу. Ідеалізована історія не дає реальних можливостей вибороти самостійність, суверенність і демократію. Істо­рія може бути символом, але історія, зведена виключно до символу, пе­рестає бути ефективним символом.

Розглядаючи історію України, історики часто так хочуть виправдати тему, що підходять до неї не відповідно до того, чим історія України є, а радше намагаються описати, чим вона могла б бути, якби її розвиток пішов інакше. Такий підхід до теми – це уособлення найвищої форми дискримінації – прийняти чужі форми, щоб означити межі дефініції власного предмету. Мовляв, для вивчення історії України не досить іс­нування України – чим би та Україна не була – ні.

Коли ми хочемо знати історію України ми мусимо вивчати саму Украї­ну. Не вистачить вживати модель вивчення інших народів: краще прис­тупити до власної теми, навіть коли з’являються обмеження нашої теми.

Як же підходити до вивчання історії України?

Вивчення української літератури та особливо розгляд мовної поле­міки минулого століття покажуть нам думки та спосіб дії інтелігенції. Це, до речі, звичний підхід до історії України, особливо до розгляду її культурного відродження. Деякі історики й далі будують свої історич­ні досліди на висвітленні питань інтелігенції. Хоч цей підхід розкри­ває клімат дебатів та зацікавлень так званої культурної провідної верс­тви народу, не можемо бути певними, що він дає правдиве віддзерка­лення життя та інтересів народу. Література сама в собі не висвітлює життя громади, а відтворює його через через призму поглядів автора. Мовна полеміка, в свою чергу, охоплювала лиш ту частину громади, яка мала доступ до друкованого слова. Уважна праця в епістолярній часто ще досі не друкованій літературі виявляє відмінний портрет громади від загально прийнятого. Це виявляється особливо драматич­но, коли розглядаємо листування Олени Пчілки або Олександра Ко­ниського з Омеляном Огоновським. З того листування можна зроби­ти припущення, що розходження думок серед української громади не було таким виразним, як це випливає з критичних статей чи літературних маніфестів.

Вивчення народного фольклору, припускаю, може нам дати багатий матер’ял щодо історії України, особливо коли підходити до нього з по­зицій культурної та лінгвістичної антропології. Для історика України сучасного періоду головним питанням буде, наскільки елементи фоль­клору вдержали – чи створили – поняття цільности українського на­роду, та якою мірою цей процес був свідомим, був прагненням досяг­ти почуття національної єдности. Та навіть коли б узятись до теми – а мені не відомо, чи хтось і береться до неї саме так – постає ще одне питання. Елементи фольклору, які українці застосовують для самовизначення – писанки, вишивки, деякі тканини, пісні чи навіть дерев’яні чи глиняні вироби й деякі страви – служать засобом задержання іс­нуючої спільноти. Жодною мірою вони не зумовлюють пристосування до сучасних проявів життя і, поза свого роду емоційним, атавістичним задоволенням, не пропонують засобів, які б вели громаду в будуче.

Географічні та економічні елементи навряд чи визначать границі іс­торії України навіть новітніх часів. Наше перше питання – як вивча­ти історію України новітньої ери – досі не розв’язане. Україна дев’ят­надцятого та двадцятого століть поділена на різні політичні, економіч­ні та суспільні сфери, розчленована між зовнішніми її потугами та розрічникована в справах релігії, права та культурних і освітніх сис­тем. Так якби цих різниць було ще замало, українці проводять самі між собою гострі суперечки в справах релігії, мови, абетки та всіх аспек­тів політики. Не мали вони сильних прихильників серед інших держав. Проте Україна вижила і українці якось проіснували.

Чи не найцікавіше явище в історії України – це ось що: як проісну­вало саме поняття українізму, як можемо пояснити многократні пов­торні й спонтанні відродження України, які щоразу заскочують як при­хильників, так і ворожих обсерваторів того явища? Та й самі учасни­ки відродження України повсякчасно дивуються йому, дивують інших популярністю українських рухів, їхнім широким демократичним харак­тером? У чому сила, яку західні аналітики, не маючи іншого слова, на­зивають націоналізмом? Не думаю, що можна серйозно звести дефіні­цію націоналізму до понять дев’ятнадцятого століття, пов’язання з конкретним народом чи краєм. Зрештою, така дефініція тавтологічна і не каже нам нічого ні про саме явище націоналізму, ні про його прояви. Правду сказавши, нам бракує окремих монографій про тих, хто осмислював чи оформлював погляди сучасного націоналізму. Не зна­ємо також, як ті погляди просочувались у народ. Вивчення робітної кляси – одна із улюблених тем сучасних істориків – сама по собі скаже нам мало про Україну, де ця кляса не творить більшості населення. Як і державний устрій, так і клясова система в Україні не дають відпові­ді про те, що саме творить Україну і її історію. Селянство, його фоль­клор багато прояснюють, та все ж не можемо ототожнювати історію України з вивчанням життя однієї кляси. Та й чільних особистостей в історії України, позитивних чи негативних, в яких схрещувалась би ду­хова та реальна історія України,– обмаль, тож вивчення історії чіль­них особистостей не шлях до відтвореня історії України.

Держави Україна, фактично, не мала: економічним клясам – висо­ким і низьким – «на її територіях бракувало суцільної маси та органі­зації, щоб стати впливовими чинниками в країні: військо не відіграва­ло тривалої ролі; церква ніколи не перебирала влади над громадою, і інтелігенції не вдалось затримати владу в своїх руках.

Що ж нам залишається? Де найти ту історію України, яка б нам ки­нула зрозумілий погляд на минуле?

Особливості народного розвитку України шукаймо в громаді та в зорганізованих формах громадського життя. Нам потрібно вивчити форми громадської праці з тим, щоб можна було схарактеризувати те, що творить суспільство в Україні, при чому не слід обмежуватись ли­ше так званими українськими організаціями. Висвітлення діяльності дасть нам кращу можливість пізнати суспільство України. Вивчення держав – українських та колоніяльних – як і вивчення всіх інших іс­торичних тем потрібне також для зрозуміння формування суспільства в Україні. Однак центральна тема дослідів, сам фокус аналізу мусять бути звернені до України й до громади в Україні. Коли розглянемо справу з цієї точки зору, бачимо, як мало знаємо про громадську пра­цю в Україні, про традиції громадського життя, економічної коопера­ції, церковної автокефалії. Тут і постають білі плями історії України, контури її невідомого існування, тут і полягають ті корінні відміннос­ті, які уможливили українську стихію у 1918 році, коли Росія не зумі­ла зорганізувати свої демократичні сили; можливо, тут і зрозуміння потенціяльної сили сучасного Руху. У ньому народ бачить не історичну символіку синьо-жовтого прапора – хто ж бо знає ту історію і звідки б її знати? – а бачить більше, ніж символ. Бачить потенціял зоргані­зованої громади, тобто того, що в сучасній американській науці називається громадським суспільством (civil society), інакше кажучи, народу, як громадської спільноти, що намагається досягнути звичай­ного цивілізованого існування.

Коли розглядатимемо утворення та діяльність громад в Україні, по­бачимо, що маємо до діла з організованою силою, а не з різновидом «хлопоманії». Побачимо також, що міт імперії (мовляв, настане хаос, якщо впаде центральна влада) – це міт той же самий, що існував до 1914 року в обороні імперій. Імперії часто творять свою мітологію, щоб її накинути підвладним народам. Так імперії Європи перед 1914 зуміли пошири­ти, а то й впровадити переконання, що занепад імперій доведе до хао­су, війни, самознищення народів. Виглядало, що, аби втримати мир, треба було рятувати імперії. Сучасний СССР представляє аналогічну ситуа­цію. Для декого загроза можливої балканізації сходу Європи є такою сильною, що виправдовує підтримку явно не компетентних урядів.

Вивчення історії громадського життя в Україні не лише покаже фаль­шивість міту імперії, а й допоможе нам побачити, що життя українсь­ких громад не мало виключно ідеологічний, а тим менше фанатичний характер. Ну, і вивчення громад включить до нашої історії ту частину населення, яку, звичайно, переочуємо, – жінок. Жінки бо відіграють активну роль у громадському, хоч не завжди і в політичному, житті Ук­раїни. Про це я вже мала нагоду писати.

Такий підхід дозволяє нам наочно побачити і обмеження наших гро­мад, ставить перед питанням вихідців поза межі України й українсь­кої культури, виявляє обмеженість самого лише етнографічного укра­їнства. А таке зрозуміння – це перший крок у наступне століття.

Держава в Україні використовувала громаду: громада ж бо не мала назви, не витворила філософії чи самосвідомости, тож громада назва­ла себе народом і стала під синьо-жовтим прапором. Це не маси, здат­ні тільки на розрухи та револьти: це життєздатний народ, створений з громад, у яких тривалі форми суспільного існування.

Треба зрозуміти хронологію подій. Ніхто не підносив прапора із зак­ликом– ставайте націоналістами. Навпаки, зорганізована громада взяла собі за символ те, чого досі не мала,– себе самих. Це прапор народу. Нам поза межами України, не слід втручатись в її діла. Але ми можемо – і ми повинні – допомогти знайти історію наших спільних предків. Сучасність – у руках сучасних українців, з усіми обмеженими умовами часу та можливостями. Знання та відтворення минулого Украї­ни – завдання наше, учених, яким відкриті всі можливості науки.