www.ji-magazine.lviv.ua

ДОРОГА Тетяно Михайлівно! Дорогий Омеляне Миколовичу!

Шановні члени журі! Пані й панове!

Навіть коли кожен із нас озирнеться в ту дуже невелику історію сво­го життя, що є лише малесенькою краплиною в історії людства, і то мож­на побачити, як швидко відходить усе дріб’язкове, все марнославне, все, що здавалося в певний момент великим, а через кілька років уже є ні­чим. Ми легко побачимо, як швидко минає і не дає ніякого зерна, ні­якої поживи те, що робиться заради слави, заради якихось власних ін­тересів. Але навіть у своєму житті ми можемо нарахувати кілька момен­тів, коли ми бачили, що певна дія, певна свідома ініціатива були зрушені великою ідеєю, великою справою і бажанням зробити щось для всіх.

І сьогодні ми навіть дивуємося: як же в наш час розрухи, розвалу, розламу в наших душах, в наших поколіннях, на нашій землі відроди­лася Києво-Могилянська академія? Як це сталося? Шукаючи відповідь, перенесімося подумки у той день 15 жовтня 1615 року, коли благород­на киянка Галшка Гулевичівна започаткувала цю велику справу, від­давши свої землі, свої маєтності Київському братству й сказавши на­віки: «Тут буде школа для наших дітей». І це є вічне. Тому те, що ака­демія відроджується сьогодні, можливо, не є вже такою великою заслугою навіть тих людей, котрі там працюють. Мабуть, тут увійшли вдію якісь вищі сили, вищі ідеї і той дух, котрий неминуче лишився. Адже історія не минає, не зникає. Вона є. І в тому разі, якщо вона світ­ла й життєдайна, вона може породити своєю енергією якийсь незбаг­ненний крок і відродити те, що мусило відродитися. І я сьогодні абсо­лютно переконаний, що людьми, котрі почали відроджувати Києво-Могилянську академію, керувала невідома нам сила. Повірте, ми не ус­відомлювали, що ми робимо, що ми маємо зробити. Я це тепер добре розумію. Щось нами подвигало. Сьогодні люди, котрі заходять на тери­торію Києво-Могилянскої академії, кажуть, що там інакше повітря, інак­ша атмосфера, струменять якісь живильні потоки. Я вірю в це, бо це справді так. І це зробили наші великі попередники, дух яких залишив­ся незнищенним і вічним. І очевидно ними теж керувала якась вища сила. Тут і дух Мазепи, і дух Сагайдачного, Могили, Сковороди, Ор­лика, дух Березовського, Бортнянського, Веделя... І це не могло пройти безслідно, це залишилося. Я бачу саме в цьому розгадку сьогоднішнього відродження Києво-Могилянської академії.

Поза тим, звичайно, є й інші чинники – тяжка й цілеспрямована пра­ця. Тяжка і щоденна праця. І треба вміти це робити. Я щасливий, що поряд зі мною є багато людей, які вміють працювати. Вони віддаються цьому сповна, теж, очевидно, рухомі тою великою ідеєю. Додати до цього слід також їхні особисті якості, їхній патріотизм, знання, вмін­ня, професіоналізм у своїй галузі.

Це, так би мовити, планетарний, духовний вимір події, що відбула­ся за останні чотири з половиною роки, – відроджена Києво-Могилянська академія. Зовнішній же поштовх був інший. Я мав певний дос­від роботи в американських та канадських університетах, бачив тих сту­дентів, трохи знав наших студентів, бо свого часу викладав у Шевченковому університеті. Чесно скажу, що порівняння були на ко­ристь українських студентів. Проте для мене особисто переконання взя­тися за цю справу звершилося внутрішньо, коли я поговорив з двома дуже симпатичними, розумними студентами, котрі брали участь у зна­менитому студентському голодуванні. Послухавши про їхню бурхливу політичну діяльність, я запитав: «Хлопці, а чи не заважає це вашому навчанню?» Й у відповідь почув: «При чому тут навчання? Ніколи. Нам треба будувати незалежну Україну», і тоді я внутрішньо здригнувся, зрозумівши, що ми можемо збудувати не те, що прагнемо. Якщо моло­ді люди будуть неосвічені, то прийдуть нові політруки, хай навіть з ін­шим знаком. І ми знову відтворимо страшну країну. Оце й був зовніш­ній поштовх. А крім того, на той час я дійшов глибокого переконання, що наші студенти можуть бути набагато цікавішими. І сьогодні можу засвідчити, то в цілому так воно і є. Принаймні, в нашому універси­теті. За багатьма відгуками зарубіжних професорів, які просто кажуть, що в їхніх університетах вони дуже рідко зустрічають таких цілеспрямованих і наполегливих у навчанні студентів. Це пов’язано насамперед з умовами нашого життя. Бо молода людина, котра живе тяжче,

ніж однолітки в багатшій країні, більше вміє і більше хоче. Це накла­лося на ідею відродження, або, я навіть би сказав, остаточного народ­ження нашої української держави. І це поєднання створює дуже плідну атмосферу пошуку, коли студент примушує професора, може, працю­вати більше, ніж навіть сам працює.

Чотири роки тому часто ставили питання, яке зрідка можна почути й сьогодні. Створюється новий університет. А навіщо? Адже ми має­мо багато університетів, авторитетних і хороших, зі славними тради­ціями, високого рівня професурою... Отже навіщо ще один? Але ми ро­зуміли, що змінити велику машину існуючого університету, де все пов’язано видимими й невидимими нитками, практично неймовірно складно або й неможливо. Нове дуже важко створити, але його можна зводити як справді нове, сучасне. В цьому була наша перевага. Ми починали з нуля. Було дуже тяжко, але починати з нуля є велика пе­ревага. Крім того, нам вдалося здобути для університету максимально можливої на сьогодні автономії і самоврядності, які, правда, на жаль чи на щастя, не бувають безмежними. Я переконаний, що у нас була в цілому хороша система освіти. І мені дивно часом чути, що все в нас було погано. Неправда. Освіта була непогана, і багато наших фахівців високо цінуються в світі.! йдеться не тільки про точні науки. Це ж мож­на сказати і про певні ділянки в галузі гуманітарних і суспільних наук. Навіть при тому, що ми не мали доступу до інформації і джерел, до лі­тератури, до світу, при тому, що ми не знали мов, потужні інтелекти виринали й пробивали все це. І я думаю, що великою мірою завдяки й тій освіті, що була здобута в Україні. Михайлина Коцюбинська, яка тільки-но виголосила своє мудре слово, – вона була тоді, і це був прорив. Сьо­годні часом кажуть, що багато творилося старомодного, немодерного. Я не знаю, але здогадуюся, яка інтелектуальна напруга мусила бути. І не певен, чи кожен дослідник навіть зі світовим іменем, поставлений в наші тодішні обставини, міг би робити такі прориви. Це міг здійсню­вати тільки талант, переборюючи своїм натхненням і громадянською мужністю ті жахливі для творчої людини обставини. Або ось Іван Дзюба. Його твори – подвиг внутрішньо освіченого таланту. І наша осві­та дозволяла такі прориви робити. Тому не треба було її геть ламати. Але треба було змінити. Я відкидаю тут ідеологічні нашарування. Це самозрозуміле. Найприкріше в нашій вищій школі було, і великою мі­рою лишається також сьогодні, те, що студент розглядається лише як об’єкт навчання. Йому в голову вкладається певна сума знань, його не привчали працювати, здобуваючи ці знання самостійно. Йому не дозво­ляли самому вирішувати свою долю, для нього все наперед уже було визначене. Ми спробували це змінити, надавши студентам свободу, ко­ли в певних, звісно, межах, кожен себе формує, вибирає шлях в університеті. Він власноруч творить свою долю і великою мірою за неї від­повідальний. І це виявилося дуже позитивним явищем. Сьогодні всі на­ші студенти фактично працюють в університеті, крім того, що вони вчаться в ньому. Це дозволило вибудувати новий підхід до знань, до про­цесу здобуття знань, до стосунків в університеті.

Звичайно, можна довго описувати, що є відмінного в навчальних програмах і планах Києво-Могилянської академії. І тут справді є бага­то цікавого. Але я хочу сказати загальніше, для чого потрібні такі іні­ціативи, що дають поштовх іще й поза академією. Ви подивіться на то­рішній випуск студентів вищих навчальних закладів України. За офі­ційними даними до 70% цих молодих людей працевлаштувалися не за здобутим фахом. Це велика проблема для держави в цілому. Адже витрачаються великі кошти на функціонування розгалуженої освітньої ме­режі, а виявляється, що вчать не тому, що хочуть студенти. І на жаль, міністерство освіти на це не реагує, й далі триває підготовка вузьких спеціалістів. Наприклад, інженер залізничного транспорту. А чому за­лізничного? Якщо це інженер, то він повинен бути скрізь інженером. От і виходить, що більшість молодих людей, тільки-но закінчивши нав­чання, відразу змушені перекваліфіковуватися. А тим часом існує й ін­ший шлях – підготувати людину до того, що їй в житті кілька разів мо­же буде потрібно змінювати свою професію. Нічого в цьому поганого немає, але людина повинна бути дуже адаптивною і вміти пристосову­ватися до змінних обставин життя. А для цього треба мати широкий спектр знань. І на ґрунтовному загальносвітоглядному фундаменті лю­дина сама повинна творити себе. Молодих людей цьому треба навчи­ти, а інтуїтивно вони це й самі знають. Хай сьогодні багато хто йде тор­гувати в кіоски. Це нам не подобається. Але ми повинні вітати цю іні­ціативу – люди творять себе. Сьогодні це кіоски, а завтра будуть і серйозні ініціативи. Молоді люди сьогодні справді інакше сприймають світ. І їм треба допомогти. А здійснити це можна, здійснити поєднав­ши найпередовіші модерні освітні технології з історичним національ­ним досвідом, традицією. Ми це спробували зробити. Наскільки це вда­лося, судити іншим – за тим, якими будуть наші випускники.

І ще один момент, який не так просто пояснити. Він, гадаю, пов’яза­ний з тим, із чого я почав свою промову. Висока й світла дія ніколи не залишається без наслідків. Я пам’ятаю кілька страшних днів, може, най­страшніших у моєму житті. 1992 рік. Ми підготувалися до прийому сту­дентів. Вивісили оголошення. Опублікували його в пресі. І нас ледь не щогодини тягло до приймальної комісії: чи є заяви вступників? А заяв не було. День – нема. Два – нема. Три – нема. Чотири. Нема заяв. Знаєте, це страшно. Бо люди тяжко працювали, працювали з великим натхненням. І раптом – не йдуть. А може, ми робимо те, що нікому не потрібно...! тоді прийшла бабуся. Старенька. І спитала: «Синочки, а це ви відроджуєте Києво-Могилянську академію?» – «Ми». – «І цер­кву відкриєте?».– «Відкриємо». – «Хай вам Бог помагає. Дитиною я ходила до цієї церкви. Відродіть її. Я знаю, вам допомагають люди. Я на старість лишилася сама, у мене немає грошей. Але хочу допомогти. Я принесла кошик полуниць із свого саду. Ви з’їжте їх, і вам додасться сил». Ми зі сльозами на очах з’їли ті полуниці. І прийшов перший абітурієнт...

Усім нам, хто працює в Академії, треба бути гідними старенької ба­бусі, яка не забула те велике духовне свято її маленької душі, що по­тім паплюжилося протягом семи десятиріч. Але воно лишилося з нею на все життя. Вона його не забула, і прийшла з цим кошиком полуниць.

Я дуже вдячний своїм колегам, своїм студентам. Хоча ця висока премія дається мені, розумію, що без них цього би не сталося. Зважаючи на все це, я прийняв_рішення передати грошову винагороду за цю премію на розвиток Києво-Могилянської академії. За двадцять днів у нас и відбудеться перший великий випуск студентів. Ці гроші підуть на оп­лату пошиття бакалаврських мантій. Я запрошую всіх прийти 28 чер­вня о шостій вечора на ці наші урочистості. Подивіться на цих моло­дих людей. І придивіться уважніше. Запам’ятайте їхні обличчя. Я гли­боко переконаний, що серед них буде майбутній Президент України.

Ще раз дякуючи Тетяні Михайлівні й Омеляну Миколовичу за ви­соку відзнаку моєї праці, я гадаю, що Вас також зігріватиме думка про те, що за двадцять днів одну з мантій, які пошиті за зароблені Вами гроші, одягне майбутній Президент України.

Дякую.