www.ji-magazine.lviv.ua

БУВ я поганим істориком, бо намагався писати й говорити правду – правду про Україну і українську націю – не лише чужинцям, а й власному народові. Всі розуміють, що так робити можуть лише пога­ні й нерозважні історики, був я поганим істориком ще й тому, що не був покірним і не намагався нікому служити, – крім України і українсь­кого народу, Думаю, ці мої риси добре підгледіла «Літературна Украї­на», повідомляючи про присудження премії імені Антоновичів. Фраза «а ще історик», яку застосувала до мене газета, стала популярною. Для мене вона прозвучала цікаво: це так, немов би пролізла чорна вівця до білесенької отари.

Такою чорною вівцею я був досить довго – і на це не скаржуся. Хо­ча сім найкращих років молодості пішло на в’язниці й спецтабори – вони виховали мене громадянином. Хоча шістнадцять років забрало ме­ні безробіття – саме вони, хоч як парадоксально, зробили мене вче­ним. У науці, в боротьбі за історичну правду я ніколи не міг скаржитися на самітність, біля мене завжди були приязні душі українців та вірменів, литовців, латишів та естонців, росіян та поляків, євреїв та німців, французів та швейцарців, татар і, навіть, уйгурів та японців. Правда, українці були різні: також такі, що переходили на інший бік вулиці. Те­пер вони, переважно, низько кланяються.

Незважаючи на дуже сердечні відносини з представниками багатьох націй, вченим-інтернаціоналістом чи, як тепер модно, космополітом, я не став. Ніколи я не проповідував любов і дружбу між народами, вва­жаючи, що взаємна пошана і справжя рівноправність – це той ідеал, до якого без зайвого фарисейства повинні прямувати всі.

Кілька слів хочу присвятити проблемі, яка, здається, для всіх нас до­сить близька, а для мене часто дуже болюча. Історія й політика. Хоча я глибоко переконаний у тому, що політичні відносини між Україною та її близькими й далекими сусідами повинні будуватися, в першу чер­гу, на сучасних реаліях, історичне минуле, історичні традиції – справ­жні чи вигадані, а то й зовсім фальшиві – не раз використовують як зброю проти української нації й держави. Це відбувається не лише за кордонами нашої держави, де постійно вирують брудні потоки очорнювання українського народу, а також і тут, в Україні, в багатьох її регіо­нах, в яких тривають антиукраїнські експерименти.

Мені дуже часто стає соромно за сучасних справді українських по­літиків та за дипломатів, за їх беззахисність та, відверто кажучи, за їх­нє незнання, особливо в ті моменти, коли Україні намагаються наки­дати дискусію на історичні теми: про виникнення (а частіше про невиникнення) українського народу; про, нібито, бездержавність українців; про, здається, нічим не обгрунтовані кордони держави; про відсут­ність української культури. Вражає безборонність і наукова безпоміч­ність тих, що вважають себе навіть видатними політиками. Очевидно, їм вистачає переконаності в тому, що вони самі творять історію. (Але про те, яку саме історію вони творять, говоритимуть історики в май­бутньому). Події, зокрема останніх днів, говорять, що українським по­літикам може варто було б все ж таки повчитися історії, історії полі­тичних рухів і організацій зокрема.

Щоправда, незнання і нерозуміння об’єктивної історії – це вада не лише українських політиків. Хвиля антиісторизму, заперечення до­цільності й морально-етичного значення історії докочується з Заходу до України. Неважко зрозуміти причини, чому історію найновішого ча­су – XX ст. – в комплексі викреслюють з навчальних планів багатьох західних університетів, розчленовуючи її на окремі вузькі питання, підміняючи соціологією, політологією. Причини досить прозорі: полі­тична історія XX ст. в цілому одна з найкривавіших і найчорніших в історії людства, це історія геноцидів і етноцидів, історія безмежної ко­румпованої політичної верхівки в багатьох державах, історія крива­вих злочинів, недотримання договорів, панування політично-кримі­нальних мафій. Тому простіше було оголосити, що новітня історія не існує. Тому в Україні з її десятками тисяч кваліфікованих і титулованих істориків партії ніхто не береться написати історію злочинної комуніс­тичної організації. Ніхто не береться писати об’єктивну, неполітизовану історію всіх брудних справ, якими в різних країнах займалися дик­татори й президенти, вожді й спасителі народу, уряди і парламентарії. Бо хто ж платитиме таким історикам, які ламатимуть канонізовані та­бу й прискіпливо копатимуться в історії злочинів і зрад XX ст., зокре­ма, злочинів і зрад щодо української нації.

Історію перетворили в політику. Здається, базуватися на фальшивій історії можуть лише фальшиві політики, для яких немає більшого ли­ха, як принцип, що «чиста мета вимагає чистих рук».

Незважаючи на все це, вірю, що правдива історія України, історія бо­ротьби української нації з окупантами й колаборантами всіх мастей, за побудову справді незалежної Української держави буде написана і стане настільною книгою кожного чесного політика, чесного держав­ного діяча, кожного українця.

До цього закликаю тих істориків-непристосуванців, які ще не втра­тили віру в свій народ та в краще майбутнє нашої держави.