www.ji-magazine.lviv.ua

Кажуть, що Мистецтво і, зокрема, Література – від Господа Бога, Політика – від Диявола. Як поєднати непоєднуване? Що сильні­ше приваблює людину з творчими потенціями – запах Істини, чи за­пах Влади? Я не знаю такого Політика, який би не наслідив. Бо там, де ступає Політика, Кров виступає з її слідів...Чому в центральній і схід­ній Європі драматург Вацлав Гавел, музикознавець Вітаутас Ландсбергіс і перекладач Звіад Гамсахурдіа намагаються гримати в руках, крім пера, і булаву, а Вільям Голдінг і Гюнтер Грасс не боролись із Маргарет Тетчер та Гельмутом Колем за владу? Коли Поета викидає на не­відомий острів буря в океані, він запитує мешканців того острова: Хто на ньому править? Хто б не правив, я буду проти... Бути супротним – чи це постійна місія мистецтва, місія літератури?.. Але й Мистецтво може бути лише там, де є Меценат. Суперечності наповнюють душу нашого світу. Колись видатний поет української діаспори Євген Маланюк сказав: «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її – поети...» «Мистец­тво – це останній острів Свободи», – казав Олесь Гончар у свому ро­мані «Собор».

З того останнього острова Свободи виступають літераторо-політики чи політико-літератори. Такі собі кентаври. Бо інших – немає, або ін­ші – гірші. Або політика інших – не туди.

Оскільки моя премія межова – і літературна, і політична, то я спро­бую пройтися по лезу бритви: зачепити і літературну, і політичну сфе­ри. Колись на письменницькому з’їзді довелося мені виступати, може, занадто емоційно (бо одразу після Чорнобиля) і я вжив таку фразу: «Атомна блискавка Чорнобиля ударила в генотип української нації».

Рідні донощики з української літератури донесли Яковлеву, який тоді керував ідеологією у Горбачова, що Драч звинувачував Систему в геноциді щодо українського народу. Генотип і геноцид – дуже близько.

А Яковлев, який до того був послом Союзу в Канаді, дуже активно заперечував Голод-33 в Україні, воюючи проти тверджень українських канадців та і взагалі всієї світової громадськості, був наче спійманий на гарячому. Так слово й поняття «геноцид» стосовно України поставало на світ божий ще раз, і на цей раз поштовхом йому був Чорнобиль.

Я згодом дуже довго думав над тим, чому один із провідних діячів «перестройки», майже духівник Горбачова, дав собі таке завдання і пере­питував письменників з України: так генотип, чи геноцид – яке сло­во було вжито?! Був 1986 рік, рік Чорнобиля, рік продовження гено­циду України, зенітом якого був, мабуть, рік 1933-й.

І я тоді ще раз подумав над реальністю впертої фрази, яка звучить так: російська демократія закінчується там, де починається незалеж­ність України.

Та все ж Чорнобиль був стимулятором усіх демократичних процесів в Україні, польська «Солідарність» – взірцем, а Спілка письменни­ків – колискою, де вигойдувались і Товариство української мови, і «Зелений світ», і «Меморіал» і, нарешті, Рух.

Чорнобиль стрепенув нашу душу, реально показав нам, що підійшли ми до прірви, до безодні – і всі наші культурницькі змагання – мар­нота марнот – собаці під хвіст, троянда під бульдозером. Був ще жи­вий і царствував Щербицький, і писати про Першого, який не сидить на лаві підсудних, було не зовсім безпечно. Господь Бог тріснув бато­гом, чорним батогом над нами – ми відчули і стрепенулися. Стали мужніми од безвиході. Та чи достатньо було сил у спаралізованого ін­валіда, якого ховали протягом століть, а він усе якось жив, якось існу­вав на своїй правічній території, то бунтуючись, то вдаючи з себе по­кірного – прапокірного хохла-малороса, який уже давно здався і на все готовий перед ґвалтівником. Іноді ця облудлива покірність нас рятува­ла, можливо, більше, аніж хвалена й розрекламована на всі чотири сто­рони світу козацька мужність. Піди знай, як воно важиться на тере­зах історії. Отой спаралізований інвалід часом рухався лише однією час­тиною тіла – і дуже часто то був рух навколо, тобто майже рух на місці. Але той рух уже ж був дикою апатією, лютою стагнацією, неймовір­ною зневірою. Народові треба було розрухатися, розправити члени й суглоби, провітрити душу, спитати себе – чи я ще є?

Часом ми рухалися лише галицькою стороною нашого буття, але ко­ли рік тому донецькі шахтарі з синьо-жовтими прапорами будили зі сну оспалий Київ, з’явилася надія, що можна розрухати й розправити всю Україну – навіть після Чорнобиля. І, можливо, саме завдяки Чорно­билеві, який звів нанівець наші ілюзії, відродив залишки нашого зеле­ного стебла.

Чи страх, апатія, зневіра – діти Чорнобиля? Ні. Чорнобиль не мо­же бути батьком усього. Але ось що спостерігають іноземці: «Як вид­но, влітку в Україні свідомість і далі визначатиме буття. Але тільки до осені, оскільки тоді, якщо Фокіна не скинуть парламентським спосо­бом, цим займеться народ, і дивно, чому він цього не робив досі». З не­достовірних джерел за кордон просочилася інформація про слова, ки­нуті зопалу в кулуарах сесії ВРУ головою СБУ Марчуком: «Покажіть мені ще такий народ, який мовчав би навіть після того, як за короткий час ціни у його країні піднялися в 50 разів!».

Коли батько цьому – Чорнобиль, то дід – 1933 рік, а прадід – отой рабський дух Соловків, Магадану, Колими, який століттями стояв над нашим краєм.

Лише коли подолаємо Чорнобиль у собі, страх у собі, – матимемо українську поезію, українську політику, українську державу.

Слава Україні!