www.ji-magazine.lviv.ua

Я СПРОБУЮ в цій лекції бодай окреслити пройдений шлях нашої історичної романістики й наголосити на її вазі й значенні в мину­лі часи й сьогоднішні дні, коли будуємо свою самостійну державу. Здаю собі справу, що свідомо наражаюся на критику, бо, мовляв, годі вже говорити про заангажованість літератури, адже література за Гортегою – це тільки гра, і в творчості значення має тільки фраза, і отже годі го­ворити про те, що література повинна когось там обслуговувати, щось там проповідувати, когось виховувати, навчати чи й попереджувати.

Я міг би з легким серцем погодитися, що література справді – це Храм, святиня, до якого треба приходити з молитвою про розкріпачення ду­ші й тіла, про глибини людських почувань, про красу цього світу, і од­наче неодмінно до цих суто мистецьких молитов я бажав би додати, щоб кожний митець приносив до цього Храму, до святині найщирішу мо­литву за рідну землю. І думаю, що ця молитва їй-бо не зашкодить ви­сокій мистецькій вартості того чи іншого твору. А тим більше творові на історичну тему. Бачимо це на прикладі творчості одного з найкра­щих наших письменників – Валерія Шевчука. Бо, якщо Слово, Мова в нашій українській бутності протягом століть для бездержавної нації, для нашої землі окупованої різними окупантами, була Державою, зав­дяки якій ми дивовижно вистояли, незважаючи на заборони, репресії, свідоме плекання яничарства, й сьогодні, хоч із труднощами входимо до народів вільних кола, то українська історична белетристика з пер­ших своїх початків, починаючи від «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, стояла і біля воріт Держави Слова, і біля стрільниць на вартових вежах, і біля дзвіниць, і як могла, як дозволяв їй талант, як складалися обставини – стерегла Слово, душу народу, будила й кликала: «Не спі­мо, браття! Україна чекає від вас змагу».

Важливі й до сьогоднішнього дня не втратили свого значення вислов­лювання відомого літописця Запорізької Січі Андріана Кащенка, який ще в 1904 році писав і до журналу «Киевская Старина», що «не мож­на любити того, чого не знаєш. А між тим, – журився Кащенко, – не тільки народна маса, а й напівосвічений клас зовсім не знайомий із сво­єю історією. На жаль, і сьогодні нема шляхів, щоб вивчити, чи бодай ознайомитися з історією України». І далі він пише: «Якщо таке тяжке становище продовжиться протягом одного покоління, то, очевидно, національна свідомість малоросів повинна остаточно вигаснути».

Письменник, мабуть, сам жахнувся того, що написав і що чекало його народ. Він полишає творити побутові речі й береться за перо, щоб художнім словом воскресити славні діла наших предків. Повісті «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «Зруйноване гніздо», ціла низка історичних оповідань пройняті героїчною романтикою Козаччини. Його герої – Хмельницький, Кривоніс, Богун – носії українського національного духу, виразники визвольних прагнень народу. Андріан Кащенко не приховував, що він дбав насамперед про популяризацію історії України, зокрема Козацької доби. Старицька-Черняхівська, рецензуючи його тво­ри, наголошувала, що «автор пробуджує у читача любов до минулого сво­єї країни, цікавість до її історії». Я не стверджую, що Андріан Кащенко – це той письменник, мистецьку вартість творів якого можна поставити поруч із творами Івана Франка, Богдана Лепкого, Нечуя-Левицького чи напівлегендарної графині Наталени Королевої. Але його творчість, якою захоплювалася молодь до 1917 року й опісля у двадцяті, тридцяті роки й пізніше, та й в наші дні, служила і служить пробудженню українсько­го національного духу, сприяла і сприяє формуванню національної сві­домості. Велика заслуга Андріана Кащенка в тому, що він породив цілу плеяду послідовників. Зрештою, була в цьому велика народна, громадсь­ка потреба. На жаль, через постійні російські заборони й утиски, вічні шовіністичні побоювання: якби, не дай Боже, не відродилася народна пам’ять про минуле України, – не сприяли в дореволюційні часи розвит­кові історичного повістярства. Можна хіба тут назвати історичні повіс­ті Нечуя-Левицького «Князь Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський» – речі, хоч і гостросюжетні, так би мовити, читабельні, одначе кла­сик написав їх, зовсім не спираючись на досвід Кащенка. У нього була своя міра майстерності, свої вимоги до мистецького твору. Та в чомусь обидва – такі різні за своїм місцем у «святцях» української літера­тури – вони поєднані, співзвучні: це два письменники поєднані ідеєю національної гідності, шануванням героїчних діянь предків і, водночас, осудом тих історичних осіб, які стали на шлях національної зради.

Ближче до Кащенка стоїть повість Спиридона Черкасенка «Приго­ди молодого лицаря», яка перевидавалася багато разів, зокрема й не­давно у видавництві «Український письменник».

У Західній Україні двадцяті й тридцяті роки породили цілу когорту історичних белетристів, твори яких здобули величезну популярність і, зрозуміло, мали потужний вплив на піднесення національної свідо­мості серед галичан. Серед белетристів хочу насамперед назвати Ан­дрія Чайковського, улюбленого письменника кількох поколінь читачів. Його повісті «На уходах», «За сестрою», «Сагайдачний», «Олексій Корнієнко», «Перед зривом», «Полковник Кричевський», «Сонце заходить» та ціла низка інших чарували читача романтичним світом Хмельнич­чини, великого змагу в Козацьку добу. Мені пригадуються суворі оку­паційні зими сорок першого, сорок другого, сорок третього років, ко­ли в Галичині гестапо особливо затято полювало на організатора ук­раїнського національного підпілля та Української Повстанської армії. До просторої читальні мого села Братківці, що на Покутті, щовечора сходилася не лише молодь, а й старші селяни, діти, жінки, десь близь­ко до двохсот осіб, щоб послухати читання вголос історичних повістей Чайковського. При гасових лампах, часто в нетопленій залі три пов­станці, почергово міняючись, цілих дві-три години водили моїх краян у бурхливі, повні героїзму й самопосвяти, роки надій і тривог часів Хмель­ниччини. Тиша в залі стояла німотна, жодне письменникове слово не пропадало, воно западало в людські серця, вчило розуміти, хто ти єси, звідки пішов, хто твої вороги, до чого повинен прагнути. До речі, подіб­ні «голосні читання» практикувалися не лише за німецької окупації, а й уже за радянських часів, у післявоєнні роки, хоч дуже часто їх жор­стоко розганяли енкаведистські наскоки, вважаючи вечірні читання на­ціоналістичною пропагандою. Хочу уточнити, що такі публічні читан­ня історичних творів проводилися майже повсюдно в гуцульських, по­кутських, бойківських та подільських селах і містечках. Вони стали своєрідною школою патріотизму і любові до рідного слова. Читали не тільки твори Андрія Чайковського. Великою шаною в тридцяті та соро­кові роки були оповиті історичні повісті Івана Филипчака «Княгиня Романова», «Будівничий держави», «Дмитро Дедько», «Іванко Берладник» та низка інших його творів. З немалою цікавістю сприйняла читацька громадськість історичні повісті з часів Галицько-Волинського князів­ства Володимира Бірчака «Проти закону», «Василько Ростиславич» та «Велика перемога». Сам автор у 1945 році був заарештований і загинув у енкаведистських катівнях. Не можу тут не згадати невтомного робіт­ника на ниві української літератури Антона Лотоцького – письменника, який присвятив себе писанню історичних творів для дітей та юнацтва. Його перу належить більше десяти книжок, серед них такі відомі повіс­ті, як «Кужіль і меч», «Княжа слава» та «Лицар у чорному оксамиті».

Якщо вже зайшла мова про Антона Лотоцького, то не можу тут не розповісти про «віддяку» громадянства письменнику, який віддав твор­чій праці тридцять років. Він, педагог за професією, помер у будинку для перестарілих і не було кому навіть його поховати. Діялося це піс­ля війни, і люди просто боялися йти на похорон письменника, котрий відразу був занесений у чорні списки як націоналіст. Могила Лотоць­кого уціліла тільки завдяки дружині його брата. До речі, Лотоцькому з пам’ятником іще пощастило. В націоналісти були записані такі не­пересічні постаті в українській літературі як поет Богдан-Ігор Антонич та прозаїк Осип Турянський – автор дивовижної сили повісті «Поза межами болю»: повість цю теж можна й треба зачислити до історич­ної тематики, бо Турянський розповідає про події першої світової вій­ни на Балканах. Обидва письменники – Турянський і Антонич – по­мерли за декілька років до початку війни. На їхніх могилах стояли тимчасові дерев’яні хрести. А після війни їх імена були викреслені зі сторінок української літератури. На довгі десятиліття залишилися за­бороненими також їхні могили. Поступово про них забули – і згодом вони зовсім загубилися серед нових поховань. Лише на початку нашої самостійності поруйновані могили Антонича та Турянського з велики­ми труднощами були віднайдені й силами студентської молоді Львова на них поставлені надгробки.

Серед тих, кого, незважаючи на прорадянські погляди в останні ро­ки життя, любили читати, був також В’ячеслав Будзиновський. Нев­томний популяризатор української історії, він почав свою творчу діяль­ність ще перед першою світовою війною. Його творчість чимось нага­дує спадок Андріана Кащенка: бажання якомога більше й доступніше переповісти, донести до читача певні епізоди з історії України. Статті, нариси, оповідання, повісті, невеликі дослідження – жодного жанру не цурався письменник. Багато з написаного ним втратило на сьогод­ні свою вартість, але такі історичні повісті як «Осаул Підкова» та «При­годи запорізьких скитальців», які нещодавно були перевидані й відра­зу зникли з полиць книгарень, читаються і приносять користь націо­нальному вихованню й у наші дні.

Я не маю наміру ділити історичне повістярство на «чисту белетристику» і «літературу поважну». Тут усе залежить від письменників, від їхнього таланту і від тих завдань, які вони ставили перед собою, беру­чись за написання історичної повісті. Пантелеймон Куліш, мабуть, не дбав про ніяке популяризаторство. пишучи свою хроніку 1663 року. Він чи не перший серед наших письменників та філософів осягнув загро­зу недержавного, руїнного начала голоти, люмпену, підбурюваного со­лодкими обіцянками Іванця Брюховецького. Куліш пророче попереджу­вав: чорні сили люмпену, розбещена сваволя, брак державницького мис­лення – це завжди загроза існуванню України. А втім, Куліш помітив в українському суспільстві ще одне лихо – байдужість. Один із його героїв говорить: «А що нам Україна! Хіба нам нічого їсти або пити, або в нічому хороше походити?»

Хоч прийнято вважати, що історія не повторюється, але й сьогодні після 150 років від написання «Чорної ради», в нашій славній Україні знову зродилися підбурювачі проти державної самостійності України, знову не жаліють солодких обіцянок про «світле майбутнє» вожді й вожденята, як це було підчас Руїни, як це було у 1917 році, і знову, знео­хочені економічними бідами, множаться орди байдужості, або й відо­мих уже в історії «татарських людей», які готові платити данину воро­гові, аби лише в його хаті був шмат ковбаси.

Що не кажіть, а виходить, що наша історія таки повторюється. Іван Франко в передмові до своєї повісті «Захар Беркут» іще в 1883 році пи­сав, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зай­няти сучасних живих людей, то значить, коли вона сама жива й сучас­на». І якраз, як мені здається, саме Франковим річищем пішла вся на­ша історична романістика. Художній твір на історичну тему не повинен бути лише ілюстрацією тієї чи іншої історичної події в історії; він. за Франком, повинен відображати сучасні потреби суспільства, бути «жи­вою історією» і, водночас, бути повноцінним мистецьким твором. На­голошую: мистецьким. Висока художня якість, стиль, насичення тек­сту деталями, глибоке проникнення в психологію персонажів, доско­нале знання описуваної епохи, справляють на читача глибоке враження. Письменник, спеціально не ставлячи за мету впливати на читача, зні­матиме з його очей більма незнання рідної історії, художньо «приму­шуватиме» читача мислити, співпереживати, пробуджувати його до сві­домого національного життя. Справжнє мистецтво безумовно впливає на людську душу, на характер, будить національну свідомість.

Менш усього, наприклад, дбав про «голий патріотизм» великий май­стер історичного роману Богдан Лепкий, пишучи свою знамениту трилогію «Мазепа», а також повісті «З-під Полтави до Бендер», «Крутіж», «Орли», «Каяла», «Вадим». Він дбав насамперед про їхню мистецьку довершеність, глибину думки; він вводив читача чи то в княжу епоху в повістях «Вадим» і «Каяла», чи в роки гетьманування Виговського (в повісті «Орли» і «Крутіж»), або в добу Івана Мазепи й залишав чита­ча наодинці з Мазепою, із Носом, із Кочубеєм, кажучи: ось так люди жили тоді, ось до цього вони прагли. Знайомся, чоловіче, з ними, пе­реживай з ними те, що вони пережили – і душа твоя збагатіє. Трило­гія «Мазепа» – це цілий національний університет. Не випадково тіль­ки в останні роки трилогія перевидавалася тричі.

Мені видається, що якраз переживання читачем історичних подій, по­ріднення його з людьми, які жили сотні років тому, чи не найбільше завдання і досягнення історичної романістики. Не ілюстрація, не популяризація історії, а якраз мистецьке її осмислення дає змогу читачеві по­чувати себе пов’язаним родинним чуттям, кров’ю із далекими предками. Це дуже важливо в наш час, коли так багато наплодилося безбатчен­ків, коли більшовицький режим упродовж десятиліть робив усе для то­го, щоби викорчувати коріння, що в’язало нас із минулим. Робилося це для того, щоб ми залишилися самотніми і безрідними в піщаній, ніби­то інтернаціональній, пустелі. Високомистецький роман чи повість про­мовляють до сучасної людини, до того «хохла», до того безрідного «ма­лороса»: слухай-но,  чоловіче, з народження ти пов’язаний корінням із минулим, із подвигами, з добрими й мудрими ділами предків, і пов’яза­ний також із зрадами, із їхніми помилками. Вчися у них добра, мудрос­ті, гідності господаря. Отямся, нарешті, бо ти суть сином цієї землі і, як такий, не будеш смертним, будеш вічним. Варто тут при нагоді зга­дати, що Богдан Легший у молодості належав до групи «Молода муза», члени якої проповідували й сповідували майже ті самі ідеї, які сьогод­ні сповідують деякі молоді літератори. Та перед першою світовою вій­ною і під час неї поетам і прозаїкам «Молодої музи» треба було виби­рати: чи далі бренькати на богемній мандоліні, чи вибирати літературу, яка служила б красі, досконалості й, водночас, – служила Україні.

Поруч із Богданом Лепким творили історичне повістярство й інші його побратими по перу. Це, насамперед, Осип Назарук, який написав романи «Князь Ярослав Осьмомисл» та «Роксолана». Цікаво, щодо Осипа Назарука постаттю князя Осьмомисла зацікавився Михайло Грушевський, який написав драму про Настусю Чагрову – улюблену жінку князя Осьмомисла.