www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди

Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Вашингтон, 6 листопада 2010 р.

Цього року Фундація Антоновичів відзначає своє тридцятиріччя. І хоча самі фундатори – Тетяна і Омелян Антоновичі – відійшли у вічність, завдяки їхньому доброму починові продовжує своє існування незалежна і надзвичайно вагома премія, а вони самі увічнені в нам’яті вдячних на­городжених, а також відвідувачів тих бібліотек та інституцій, які не існу­вали б без їхньої щедрої підтримки. Упродовж цього тридцятиріччя і світ, і Україна змінилися докорінно. Проте принципи доброчинної діяльності Фундації залишилися незмінними. Благородна ціль та шляхетність фун­даторів поєднані з вимогливістю журі – здається, є чимось природним. І все ж, для української громадської думки зрозуміло, що гроно нагородже­них Фундацією Антоновичів є просто унікальним, що кожен лавреат – надзвичайна особистість, а тому приналежати до нього – неабияка честь.

У своїй промові я б хотіла наголосити на іншій грані того, що мені особисто здається важливим у премії Антоновичів і що Ярослав Грицак назвав підтримкою для «іншості», а о. ректор Борис Ґудзяк – благословенням добрим словом. Йдеться про відкритість на Іншо­го. Я, як і всі мої попередники, безмежно вдячна Капітулі Нагороди Антоновичів за таку велику честь. Ця урочистість є також чудовою нагодою для того, щоб подякувати цим моїм учителям діалогу, спів­розмовникам, без яких важко було б мені збагнути красу поліфонії.

Є певний парадокс у моїй похвалі діалогу, що викладена у формі мо­нологу. Сподіваюся, однак, що у ньому відчуватимуться й голоси інших, моїх давніх і теперішніх, польських, українських та американських спів­розмовників, які стали істотною часткою мого шляху і пізнання.

Поняття діалогу – одне з найдавніших у нашій культурі, що стало невід’ємною її цінністю. Діалог є усім: процесом пізнання, шляхом до істини, нарешті, й способом життя. Однак у людській природі є праг­нення переконати у своїй правоті, байдуже, чи ця думка об’єктивно правдива. Що ж, діалог не обов’язково означає порозуміння чи бодай взаєморозуміння. Не завжди учасники діалогу намагаються досягну­ти консенсусу чи компромісу, зупиняючися заледве на порозі пред­ставлення власних і тільки власних позицій або у півдороги, представ­ляючи список розбіжностей. Буває, однак, гірше: пряме нав’язування єдиного правильного бачення під вивіскою діалогу. У сучасному демократичному світі буває й dialog gęsi z prosięciem. Себто справжній діалог підмінюється його видимістю. Воно породжене, на мій погляд, страхом перед Іншим, перед його правдою.

Тут я б хотіла звернутися до слів Папи Івана Павла II.

«(…) odmienność, uważana przez niektórych za tak wielkie zagrożenie, może się stać – dzięki dialogowi opartemu na wzajemnym szacunku – źródłem głębszego zrozumienia tajemnicy ludzkiego życia» (Jan Paweł II. Przemówienie do Zgromadzenia Ogólnego ONZ).

«Відмінність, – otherness, у якій дехто вбачає чималу загрозу, може стати саме завдяки діалогу, що спирається на взаємопошані, дже­релом глибшого розуміння тайни людського життя» (Іван Павло II. Звернення до Генеральної Асамблеї ООН).

Щоб не видавати себе за проповідника єдиної правильної істини чи колекціонера мудрих цитат і хоч трохи виправдати формулюван­ня Журі, яке присудило нагороду за поєднання академічного і пуб­лічного русел у моїй праці, кілька слів про початки цієї дороги, яка згодом стала академічною, і лише почасти – публічною діяльністю. Дороги, якої я не мислю без діалогу, бо він став її сутністю. І не можу не згадувати при цьому учителів цього діалогу.

Коли 30 років тому, навесні 1980 року, я вирішила вступати на укра­їнську філологію Варшавського університету, мало хто із близьких схвалював це рішення. Зацікавлення точними науками і перші успіхи у математичних конкурсах мали б мене скеровувати на шлях відносно без­печний та відносно незалежний від політичної кон’юнктури у соціаліс­тичній країні. Однак коло друзів – і польських, і українських – сильно вплинуло на моє рішення і схилило до гуманітаристики. А докладніше, мова тут про певну атмосферу. Атмосферу діалогу – як не дивно це зву­чить щодо другої половини 1970-х у ПНР, що була царством монологу. Не йшлося, як тоді мені здавалося, про вибір спеціальності. Ішлося, як би це патетично не звучало, – про пошук самої себе, тобто координат стосовно інших. Однією зі складових цих координат було співвідношен­ня польськості й українськості в моїй ідентичності. Проте не національні категорії, а категорії свободи виявилися основним змістом формування особистості молодої людини. На це складалися безкінечні розмови, які створювали альтернативу офіційній освіті. Запальні дискусії точилися у публічній формі навколо фільмів Анджея Вайди чи Кшиштофа Зануссі, але були й розмови про Катинський злочин. Адже одним із нашого грона був онук Станіслава Свянєвіча – віленського професора, який не лише вижив, але докладно описав все у книзі. Це було водночас і входження в зовсім іншу візію найновішої історії у її польському та почасти і в україн­ському вимірах. Улюбленим заняттям нашого матемагичного класу були ігри з подвійним рівнянням, що спиралося на тодішніх гаслах: «комунізм = електрифікація + колективізація» та «сірники + дитина = пожежа», де з допомогою різних математичних операцій, а насправді – трюків, слід було довести, що комунізм = пожежа.

З іншого боку– це було й зіткнення з представниками цієї Системи, уже не абстрактної, а втіленої в конкретних особах. І хоча наш клас­ний «політрук» дозволяв нам всілякі вилазки «проти», використовую­чи нашу школярську наївність та притаманну вікові бунтівливість, то кінцевий результат наших з ним «діалогів» був передбачуваний. Якщо повернутися до визначення діалогу – це був замаскований під діалог монолог. Співбесідник лише прикидався, що дослухається до наших аргументів, а потім зробив свої – що називається – «організаційні ви­сновки». Себто це був диктат, про реальне існування якого нам дове­лося ще не один раз переконатися протягом найближчого десятиліття, найболісніше – під час воєнного стану. Але тим часом прийшов серпень 1980 року, час першої «Солідарності». Для мене – як і цілого моїх) по­коління – цей час співпав з початком громадської активності. Особливо важливим було поєднання співпраці з університетськими колегами та з громадою молодих українців з Польщі. Тридцять років опісля можу це назвати початковою школою діалогу. До речі, «Діалогом» і називалося доволі ефемерне видання, перше, в редагуванні якого я брала участь. Однак ще до цього, восени 1981 року, відбувся мій перший ближчий діалог з Україною. Я віддала колезі із «Солідарності», який попросив підготувати матеріал про опір в Україні, перший свій переклад адже переклад це і є діалог. Я переклала тоді передмову Романа Купчинського до тому «Погром в Україні 1972-1979», що з’явився накладом видав­ництва «Сучасність», і підготувала добірку документів з цього видання. Усе пропало ніби без сліду, під час воєнного стану було опечатано у приміщенні профспілки «Солідарність». Ніби без сліду, але не зовсім, бо ж герої спільної нашої книжки із Богумілою Бердиховською «Бунт покоління» почасти співпадають. Той перший переклад був продо­вженням знайомства, від якого почалася моя інтелектуальна пригода. Маю на увазі видання «Україна 1956-1968» Івана Кошелівця, здійснене з ініціативи Єжи Ґедройця, накладом паризького «Інституту літерацького». Реальна, не книжна, зустріч з Україною відбулася пізніше, 1988 року, коли світ відзначав – а Україна ще неофіційно – Тисячоліття Хре­щення. Відтоді мене всеціло заполонили зустрічі і діалоги з людьми, без яких я вже не мислю себе, а яких перераховувати не годиться, бо кожна з цих осіб має своє місце у моєму пантеоні.

Повертаюся, однак, до середини 1980-х рр., котрі запам’яталися як час безкінечних розмов і політичного мрійництва. Іноді доходило до курйозів: один із тодішніх співрозмовників знайшов, як йому здавалося, геніальний шлях для позацензурних видань: з гори Галич на східному кордоні він зби­рався запускати самвидав в Україну на повітряних кулях. Повертаючись до більш серйозних тонів, українські дисиденти для мене і моїх польських друзів були свідченням живого духу опору, свідченням того, що не тільки у Польщі опір системі живий. Нам здавалося, що сподіватися змін можна було саме з боку України. Ці розмови лишень вряди–годи оприлюднюва­лися у виданнях поза цензурою та у підцензурних «Зустрічах» першому польському часописі молодої української інтелігенції. Невипадковою є на­зва найбільш заслуженого для справи ознайомлення з українською пробле­матикою часопису «Спотканя», невипадково також – «Зустрічі».

До речі, українці у Польщі творили у ПНР доволі закрите середо­вище, яке боялося відвертих контактів з поляками, вбачаючи у них загрозу – безпосередню, себто доносу, або посередню – загрозу влас­ній ідентичності. Проте мій досвід був іншим: українське походження часто ставало своєрідною перепусткою в опозиційні кола. Варто на­гадати, що рух Солідарності відкрито поставив українське питання – у внутрішньому вимірі, як проблему виселення українців в рамках Акції «Вісла» 1947 року, а також у ширшому вимірі – згідно з відомою формулою «Нема вільної Польщі без вільної України». Таке бачення виникло завдяки Єжи Ґедройцю та середовищу паризької "Культури", які змінили обличчя Польщі та польської політичної думки. Можу сказати, що моє захоплення Україною виникло передовсім завдяки цьому впливові. Важливо, однак, інше: без Ґедройця не був би можли­вим сучасний польсько–український діалог. Діалог, що спирається на принципі визнання у співрозмовнику партнера і апріорному припу­щенні, що, мабуть, є частка істини у твердженні любого чи нелюбого мені vis а vis. Адже діалог – це побудова взаємності.

Я б хотіла зараз перекинути місток, як казав поет, «поміж давніми та новими літами» і сказати кілька слів про діалог, яким він мені бачиться сьо­годні. Несповна десять років тому, у час політичної кризи, пишучи «Про­щання з імперією», я була вражена розмаїттям поглядів та інтенсивністю української дебати. Нагоді радикальні проекти – чи то нативістські, чи то сепаратистські – були маргінальними, чого не можна сьогодні сказати. І хоча різні позиції ставали іноді непримиренними, то можна було з певністю сказати: доки є діалог про ідентичність, доги вона є живою часткою кожного з його учасників. Приблизно й годі збувалося й польсько–українське прими­рення, саме завдяки жвавому діалогу. Нині явно не вистачає цієї жвавості. І це стосується не тільки українсько-українського чи українсько-польського, а й українсько-європейського діалогу. Зрозуміло, що ця зміна є симпто­мом недостатньої відкритості з обох сторін. Мені здається, що сталося гак унаслідок не лише суто політичних причин, а й певних більш загальних явищ у громадському житті. Уважних спостерігачів ця криза, напевне, не здивувала. Адже розчарування Помаранчевою революцією і політичною елітою відбувалося поступово протягом кількох років. Неспроможність до діалогу виявили усі лідери, на яких покладали надії. Звісно, це стосується не лише колишнього президента і колишньої прем’єр-міністра, а загалом усіх учасників політичного життя, включно з тодішньої опозицією, а те­перішньою коаліцією. Про низький рівень суспільного капіталу взаємної довіри учасники публічної дебати говорили доволі часто. І все ж таки, діа­лог – хоч і не завжди був плідним – відбувався. Те, що він зараз завмер, во­чевидь можна пояснити співпадінням глибокого розчарування у політиках, успішною підміною свободи слова численними політичними шов під цією ж назвою, а відтак і відсутністю місця для публічної дебати, захопленого її видимістю. Суцільне розчарування стосується також і зовнішніх вза­ємин. Звичайно, важко не погодитися, що пропозиції для України з боку її європейських партнерів не можуть викликати захоплення. Проте, по-перше, все дається у порівнянні. А по-друге, не спробувавши викорис­тати існуючих можливостей, не можна сподіватися, що раптом, ніби Deus ex machina, виникне якось надзвичайна пропозиція, гідна амбіцій української еліти. Як наголошують знавці суспільного життя, з діало­гом як з велосипедом – якщо припинити педалювати відразу, в кращому випадку й припиняєш просуватися, а в гіршому...

На завершення я б хотіла повернутися знову до скарбниці цитат про суть діалогу. Як сказав філософ і богослов о. Юзеф Тішнер, у першому слові діалогу приховане визнання: «Безумовно, у чомусь Ти маєш рацію. За цим йде друге, і не менш важливе: напевне, не у всьому я маю рацію».