www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації

Омеляна і Тетяни Антоновичів

Львів, 19 травня 2007 р.

Сьогодні Фундація імені Омеляна і Тетяни Антоновичів, їхня ро­дина, Рада цієї Фундації та професор Марта Богачевська-Хомяк чи­нять шляхетний і щедрий жест благословення. Правдиве і щире добре слово – це не просто мовлення, виголошення думок чи сентиментів, а змістовний акт, творча дія. Сила благословення може долати вели­ке зло, небезпеку чи горе. Тому в усіх християнських літургіях слу­житель так часто повторює слова благословення; тому в усіх істинно духовних культурних традиціях стільки застережень щодо лихословлення: «благословіте, а не кленіте» (Рим. 12:14). Вага і ефект жесту благословення та відповідальність, яку він накладає, заслуговують на велику увагу й пошану передовсім від тих, до кого він скерований.

Добре слово має потужну життєдайну силу. «Словом» Всемогутній покликав усе до буття. Ним Він дає життя. Самі глаголи «слово» і «благий, благе, благо-» викликають у нас глибинні духовно-богословські, антропологічні, культурні асоціації: Eν αρχή ήν ό λόγος, Ви началі бі Слово, «Споконвіку було Слово» (Йо. 1:1). Сотворивши Всесвіт, землю і, на­решті, людину, Господь «побачив, що воно було дуже добре» (Буг. 1:31). Благословення, добре слово про сотворення стало його завершенням і його гідністю. У світлі цього правдивого, фундаментального розуміння «доброго слова» сердечно дякую Вам за Ваше благословення.

Без сумніву, такий безкорисливий і щедрий жест здійснюється в дусі Божої благодаті, дає життя та поширюється на багатьох. Мабуть, зайве наголошувати, шо отримувач благословення є лише представником чи символом набагато більшої дійсності і спільноти, яку відзначає Фундація Антоновичів. Я не раз і в різних середовищах мав нагоду засвідчити високодостойність, шляхетність і компетентність своїх колег в Українському Католицькому Університеті: вони були і будуть запорукою його якісного служіння, від них я маю честь вчитися, до них прагну доростати. Кожсн член Ректорату УКУ, багато його працівників і викладачів та чимало сту­дентів є такими, на яких я можу рівнятися, і за це я особливо вдячний Богу. Навколо нас – безліч справжніх друзів, доброзичливців Університе­ту, які добрим словом і ділом докладалися до розбудови тієї справи, яку я маю честь перед Вами представляти.

Усі ми – я маю на увазі не лише УКУківців – дедалі більше перекону­ємося в тому, наскільки в нашому житті передумовою і матір’ю шляхет­ного діла є добре слово. Причинно–наслідковий зв’язок між благосло­венням і його плодом часто не є очевидним, він не лежить на поверхні, бо захований десь у самих основах, у ядрі справи. Благословення, хоча й може зарум’янити обличчя і навіть зцілити поранену плоть, все ж найпотужніше діє в душі, у серці людини. Інколи від пророчого слова до його здійснення треба пройти довгий і тернистий шлях; але раз про­рок прорік слово благословення, його сила – вічна.

В УКУ ми постійно пересвідчуємося в тихій, але доконечній динаміці благословення. Столітню траєкторію постання Українського Католиць­кого Університету накреслив Слуга Божий Митрополит Андрей ІІІептицький, а з креслення перевів у чин спершу в Богословській Академії у Львові, а згодом у Вічному Місті Патріярх Йосиф Сліпий. На українській землі УКУ постав на 98-му році праці над проектом. Ця траєкторія була наскрізно позначена благословенням: надійним, постійним словом, ба­дьорим закликом, відвертим, безкорисливим жестом. Таке благословення давали і засновники-будівничі, і широка громада славних сподвижників та щедрих жертводавців, і безліч безіменних молільників.

Візія цього університету мала у своїй основі непорушне пере­конання, що київське християнство загалом і наша Церква зокре­ма готові й гідні породити такий заклад; що український народ із його духовністю здатний творити позитивні, а то й авангардні змі­ни в людській свідомості і суспільних інституціях; зміни, які дадуть українській громаді змогу творити найвищі зразки у світовій освіті, науці й культурі. Українській громаді, Церкві, яка покликала УКУ до життя, – але не тільки їм. Адже йдеться про університет, який є καθολικός, тобто соборний та вселенський у своїй настанові, відкри­тий та екуменічний, національний і міжнародний – який є universitas у найглибшому сенсі. Ця тотожність вже існує, але існує в зародку; вона випливає з першого слова, виголошеного про цей проект, але ще довго вимагатиме праці для своєї реалізації та збереження.

Якщо подумки повернемося до початку минулого століття, коли Митрополит Андрей в австрійському парламенті вперше задеклару­вав намір створити університет, якщо згадаємо підпільні лекції таєм­ного університету у Львові в 20–30-х роках минулого століття, якщо спробуємо відтворити в уяві ту політично, психологічно і матеріяльно складну атмосферу, в якій здобувало свою вищу освіту покоління наших фундаторів і меценатів Омеляна і Тетяни Антоновичів, – то зрозуміємо, наскільки неправдоподібними здавалися тоді наміри і плани створення українською християнського вищого навчального закладу. Почавши з Богословської Академії, Митрополит Андрей доручив візію університету о. д-ру Йосифу Сліпому, а той ішов до її здійснення переконано і цілеспрямовано, ціною титанічної праці й з незламної волі, – хоч нерідко наражався на нерозуміння, а то й іронію в середовищі семінаристів, клиру й громадського загалу.

Коли після десятиліття (1929-1939 рр.) систематичної, планомірної праці вже на базі Богословської Академії постала основа для універси­тету, обставини перетворилися з важких на неможливі. Як і напередодні Першої світової війни, так і в 1939 році на перепоні створення університету стали глобальні катаклізми. Геноцид цілих народів, нівеляція мо­ралі, руйнація столітніх надбань матеріяльної культури, повна розруха економіки, що стали наслідками Другої Світової війни, перекреслюва­ли не лише університетські перспективи. Але й кінець війни не поклав краю її жахіттям. Ідеологія, яка завдяки війні тільки набрала сили, ще довго не давала людям спокійно жити на українській землі.

Одних (зокрема наших шановних фундаторів і багатьох представни­ків їхнього покоління) терор змусив рятувати життя вимушеною еміграцією на Захід. На чужих землях, долаючи бар’єри чужої мови і культура, починаючи зі злиднів, багато в чому тяжчих за випробування сьогодніш­ньої, четвертої хвилі українських емігрантів, вони не лише працювали на забезпечення власних родинних інтересів, а й жертовно вибудовували спільноту духу і надії на краще майбутнє своєї Церкви і народу. Наскіль­ки драматичним був їхній шлях, настільки гідні поливу їхні здобутки.

І все ж доля на вигнанні була далекою від казкових сюжетів. На кожного, хто, переїхавши на Захід, спромігся якось дати собі раду в особистому, родинному і громадському житті (як української діяспорної спільноти, так і загалом довколишнього суспільства), припа­дало один-двоє з надщербленим здоров’ям і зраненою душею, яким таки не вдалося завершити життєву стрічку голлівудським hарру еnd-ом. В пам’яті успішних біженців, а тим більше в пам’яті перемо­жених долею зберігався – як джерело наснаги і надії – образ того, як їх благословили в путь батьки, рідні, друзі. В душі вони трималися пережитих колись добра і краси. Добре слово про рідну землю, яке постійно скріплювало їхню ідентичність, благословило і підтриму­вало їх у моменти великих випробувань.

Щодо більшосте народу, який залишався на своїй землі, то для нього тривав ідеологічний терор, тривали штампи на тілі й душі, що їх поставила війна. Чи переслідувані на батьківщині, чи перебуваю­чи на східному засланні, український інтелігент, духовний провід­ник, політик, підприємець, господар – зрештою, проста українська душа – переживали добу невимовних випробувань, наслідки яких ще довго буде важко збагнути.

Тоді Архиєпископ, а після смерти Андрея Шептицького – Ми­трополит Йосиф очолив ряди тих, хто став на дорогу боротьби з найбільшим лихом XX століття. Лише глибоке пережиття Божо­го благословення, невід’ємна тотожність гідности «образу і подо­би» Божої (Бут. 1:27) і здатність передавати це благословення й цю ідентичність через спільноту ісповідників та мучеників – широко розсіяному Божому людові, дозволили беззбройним, по-людськи безборонним постатям подолати спершу свастику, а згодом серп і молот, подолати ҐУЛАГ і всі інші безглузді та лукаві витвори гордовитого ідеологічного утопізму. Ця мова благословення, наука його приймати і передавати, вимагає терплячого вивчення відповідної граматики і лексики; вона мала б бути основною методологією УКУ. Не тому, що Український Католицький Університет якийсь особливий, вищий чи винятковий, а тому, що Бог у Своїй премуд­рості й безмежній любові сотворив кожну людину для життя гідно­го й вільного, і саме до такого життя її кличе.

Покликання усіх нас – спомагати одне одного, вчитися тому, що провадить до гідности, плекати її до повного розквіту: озброюватися всіма можливими засобами – духовними, інтелектуальними – для захисту від втрати цієї Богом даної гідности і свободи. Кожна мудра лю­дина – зокрема українські батько, мати, дідусь чи бабуся, які провели своїх дітей і внуків крізь життєвий лабіринт, де під ногами крилася не одна міна, що шматувала і тіло, і дух, може посвідчити, скільки ця школа гідности вимагає терпеливої педагогії та постійного, невтом­ного, різноманітного любовного благословення. Прикладом такого жанру доброго слова про інших, яке заохочує, вказує і помножує бла­годать, є це щорічне благословення Тетяни та Омеляна Антоновичів.

Зазнавши в житті обильної Божої благодаті, здобувши благосло­вення Йосифа [Сліпого], Мирослава Івана [Любачівського] та Любомира [Гузара], а в цих днях – Ігоря [Возьняка] і Гліба [Лончини], Омеляна і Тетяни [Антоновичів], Марти [Богачевської-Хомяк]; Міс­та, Сенату і студентів; моєї мами (тут присутньої) і Вас усіх, вислов­люю свою глибоку вдячність. Я розумію, що кожне отримане благо­словення є закликом його передавати, є новою відповідальністю і новою радістю. А понад усе воно є даром – а дар дається даром, зі щедрости: йому чуже посягання, його отримують не за заслугами, а за благодаттю. Усякий правдивий дар породжує мир і щастя. Велике спасибі за досвідчене благословення; тепер ми сміло й радісно йде­мо далі у своїх роздумах і своїй праці.