www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Львів, 17 серпня 2002 р.

Високоповажний Омеляне Миколовичу! Вельмишановні члени журі Фундації Антоновичів! Шановні пані й панове!

Звістка про присудження мені такої високої та поважної нагороди, як премія Фундації Антоновичів, зрозуміла річ, мене вразила й збентежи­ла. Надто ще мало я зробив, щоб бачити своє скромне ім’я поруч з іме­нами таких визначних людей, які вже мають цю авторитетну нагороду.

Я глибоко вдячний Омелянові Миколовичу за увагу до мене, за його багаторічні меценатські зусилля та щедру жертовність па користь української інтелігенції, рясну підтримку українського письменництва та науковців, і гак само дякую Миколі Григоровичу та Сергію Анастасовичу за багаторічну підтримку й прихильність. Зізнаюся: саме ваша підтримка не раз ставала для мене опертям і обороною, – а в провінції, яким є, зокрема, й славне місто Кривий Ріг, це дуже вагомо.

Така подія, якою с сьогоднішня, – з оцим шляхетним залом, поваж­ною аудиторією, зрештою, із самим Львовом, який є для мене одним з найулюбленіших міст, – непроминальна, бентежна й зобов’язуюча. Ба­гато з присутніх тут чули, а я тільки читав, а потім ще й ще перечитував виступи лауреатів премії Антоновичів минулих років. У кожному з них неодмінною була хвилююча сповідальність, згадки про найсокровенніше, думки про сьогоднішнє й завтрашнє. Але неодмінним було й ще одне – в кожному виступі навіч утверджувальна, сповнена надій інтона­ція. Спробую зберегти її і я в своєму короткому виступі.

Отже, народитися мені пощастило в знаменитому херсонському степу, що в усі часи мав своєрідну ментальність, власний характер і ритм життя. Чи не найкраще про наші околиці казав Винниченко: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, що то значить – «в степах»? Там перш за все немає хапливости. Там люди, на­приклад, їздять волами. Запряжуть у широкий поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройде з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знову собі поважно піде вперед. А навкруги теплий степ та могили. Усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз – м’яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливости. Там кожен знає, шо скільки не хапайся, а все тобі буде небо та стен, та могили, тому чоловік собі йде, не псуючи кро­ві хапливістю, й нарешті приїжджає туди, куди йому треба. Я ви­ріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а вдень ширина степів навівала сум безкрайносте. В тих степах виробила­ся моя кров і моя душа».

За кілька годин можна дійти пішки від моєї хати до села Григорівки, де пройшли дитинство й юність Володимира Винниченка. З матір’ю я, зовсім ще малий, провідував у Новоукраїнській лікарні батька, якого туди відіслати вмирати зі сталінського кар’єра. Ми що­дня проходили повз одноповерхову цегляну будівлю на три причіль­них вікна в центрі містечка, де 1936-го, виявляється, пробував заро­бити на шмат хліба зацькований Микола Вороний. Школярем якось наважився поїхати поїздом-товарняком на сусідню станцію Шестаківку, де за кілька кілометрів від залізниці й нині є, значною мірою занапащений, Хутір «Надія». Була рання весна, на воротях мене зу­стрів кремезний вусань у кирзових чоботях: того дня на Ху торі біль­ше нікого не було й ми спілкувалися аж до вечірнього поїзда. Госпо­дар Хутора поїв мене чаєм, розпитував про батька й матір. І тільки потім я взнав, що опікувався мною, перемерзлим і голодним, онук того самого драматурга, п’єси якого змушували нас читати в школі.

На моїй рідній вулиці жило кілька родин Кузьменків, я товаришу­вав зі своїм однолітком Толькою. И ось він мені по секрету повідо­мив, що до них має завтра приїхати аж із Середньої Азії родичка, й не просто родичка, а справжня дружина Нестора Махна. З’ясувалося, що далі вокзалу власті їй не дозволили нікуди їхати, й от до втомленої тривалою дорогою літньої жінки один за одним приїжджали її вцілі­лі родичі Кузьменки (в більшості їхали возами, бо такий у середині 1950-х років був у степах транспорт), їхали з її рідного Піщаного Бро­ду, з Добровеличківки, з нашої станції. Ми з Толькою тоді цілий день просиділи з нею на лавці під кремезними станційними деревами. В неї були величезні очі, повні печалі, й сиве, наче вилиняле, волосся. Вона більше слухала й ніби сама собі печально всміхалася.

В кінці 1980-х я приїхав у сусідній з Кривим Рогом Новий Буг, на батьківщину Спиридона Черкасенка. Доробок письменника тоді вже значною мірою повернувся в Україну, але багато ще лишалося невиявленим, неопублікованим, недослідженим, життя митця знаємо й нині тільки поверхово. Зрештою, він і сам усвідомлював, що хрес­томатійним в Україні йому ніколи не бути. Про це писав ще в 1929 році: «Колись навідав я у віденському шпиталі Євгена Чикаленка й він попрохав принести йому мої п’єси – «Казку» й «Тирсу». Коли я прийшов удруге, він довго дививсь на мене, а потім промовив: «Які гарні ваші п’єси! Читав, упивався вашою мовою й дивувався, як це сталося, що я раніш не звергав на них уваги».

Отож, майже через шістдесят років після смерті письменника в да­лекій Чехії я приїхав у Новий Буг. В районному центрі, в краєзнавчому музеї, не було жодного натяку на те, що тут народився український письменник. На околиці, яку віддавна – від перших поселенців-запорожців – зовуть тут Копіянами (від слова «копійка», назва на знак того, що куток ніколи не був безгрошівним), мені показали батьківську хату Черкасенка. Я запитав у теперішніх її господарів, чи чули вони про свого земляка. «Ні, – відповіли люди, – не чули, й книжок його ніколи не бачили.»

За якийсь десяток кілометрів від моєї рідної залізничної станції була церква, в якій хрестили малого Марка Кропивницького. В тому селі його батько був керуючим маєтку й саме тут мати кинула дрібно­го Марка й утікла з якимось військовиком. Я, тоді ще школяр, ходив селом, кружляв довкола порослого дерезою храму й раптом відчув, що замурзаний, голодний і неприхищений, нікому не потрібний, по­збавлений опіки й турботи, Марко Кропивницький, тут, поруч, – вар­то тільки простягнути руку, й можна торкнутися його, почути дитя­чу сповідь; я відчував його присутність у забутому Богом селі. Хто знає, може, надто спекотним того дня видалося сонце, й усе це мені лише уявлялося... Але саме тоді прийшло ще не усвідомлене розу­міння виявляється, час нікуди й ніколи не зникає, він обов’язково матеріалізується, має здатність повертатися, а повернувшись, може покарати або винагородити, але головне – він має стати повчальним для тих, хто йде слідом.

Я ходив у такому ж безталанному селі Глиняному й записував імена тих, чиї батьки могли бачити тут Миколу Вороного чи тих, з ким його брутально хапали на тутешніх вулицях енкавеесівці, щоб за кілька днів розстріляти. В Первомайському я стояв разом з місце­вим краєзнавцем біля залізничного переходу саме в тому місці, де 27 листопада 1952 року впав (знеможений голодом) і помер видатний історик Михайло Слабченко. Випадковій людині запам’яталися його останні слова: «Боже, помирає нізащо український академік».

Про все це «Господні зерна». Пішло на них майже два десятиліття. Зрозуміла річ, у вже доволі далекому 1983 році я і не планував, і не думав, що книжка вийде саме такою, – але склалося як склалося. Коли 2000 року я нарешті надрукував перших три книжки, то склав увесь тираж у редакції. Й тільки через рік наважився книжку показати. Один із перших відгуків на неї був у інтерв’ю Івана Михайловича Дзюби. Книжку похвалив Павло Архипович Загребельний. А прихильне став­лення до «Господніх зерен» та «Кур’єра Кривбасу» Миколи Григоровича Жулинського обернулося для мене сьогоднішньою подією, усвідомити яку мені, нехапливому – згадуючи незотліваюче визначення Винниченка – нехапливому степовикові, не так просто. Хіба за порадою того ж таки Володимира Кириловича варто було б, повернувшись зі Львова, запрягти в широкий поважний віз пару волів, покласти надію на Бога й поїхать... Воли собі ступатимуть, земля йтиме круг сонця, планети творитимуть свою путь, а я лежатиму на возі і їхатиму. Трохи засну, підкушу трохи, пройду з батіжком наперед, підожду волів, крикну їм задумливо «гей!» і знову собі поважно піду вперед. А навкруги теплий степ та могили. Усе степ та могили...

Дякую.