www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди

Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Львів, 27 жовтня 2007р.

Шановний пане меценате.

Дорогі колеги і друзі,

Багато з нас, хто зібрався у цьому залі, пам’ятає, як які півроку тому, у Львові у середині травня відбувалося інше вручення премії Антоновичів. Тоді лауреатом був ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк. Це був зворушливий момент. Премію вручали людині, яка вибрала Львів й Україну як місце свого життя і багато зробила для того, щоб перетворити один й другу в місця кращого та гіднішого життя для усіх нас. У своєму виступі о. Борис говорив про потребу доброго слова і дякував Фундації Антоновичів за те, що їхні премії с уособленням такого слова.

Сьогодні я хочу продовжити цю тему. Я хочу подякувати Фундації Антоновичів, що своїм словом і ділом підтримують «іншість». Але перед тим дозвольте, що зроблю відступ. І скажу таке: на мою думку, Фундація Антоновичів є добра уже тим, що винагороджує книжки. На моє глибоке переконання, кожна книжка потребує винагороди.

Деякі книжки потребують премії за те, щоб вони ніколи не були написані. Уявіть, який був би сьогодні світ, коли хто-небудь дав Гітлєрові величезну премію, щоб він ніколи не написав «Майн Кампф» – або взагалі не брав у руки перо, а просто малював свої картини. Або ж: нехай би хтось заплатив Ленінові гроші за те, щоб той за­мість писати свою книжку «Что делать?» написав іншу під заголо­вкам «Не надо ничего делать».

Є інші книжки, які є ані добрі, ані погані, – вони взагалі ніякі. Якщо б їх не було, то наші ліси були би принаймні зеленіші, бо не треба було би рубати дерева на папір. Такі книжки не приносять користі нікому, окрім самому авторові і його «его». Лешєк Колаковський колись дав пораду, як боротися з таким авторським егоїзмом: при початку науко­вої кар’єри кожній молодому науковцеві треба би дати величезний ка­бінет та величезну зарплату – а потім кожен раз зменшувати й одне, і друге рівно в два рази, як тільки цей науковець напише нову книжку.

З моїми книжками є інша проблема. Після кожної з них у мене збільшується число ворогів – до тої міри, що деколи думаєш: чи варто взагалі писати. Тому люди, як я, погребують премії як певної моральної компенсації. Мій приятель, київський історик Ігор Гирич, розповів мені про свого знайомого, який купив мою книжку «Нариси історії України» лише для того, щоб її спалити. Я не знаю, скільки у цій історії є правди. Але я ручаюся за інший факт: у моєму домашньо­му архіві лежить копія листа, автор якого вимагає у міністерства забо­ронити мої Нариси як книжку безумовно шкідливу. У випадку з моєю найновішою книжкою – книжкою про Франка, то деякі франкознавці перестали вітатися зі мною ще за рік до того, як вона вийшла.

Є щось таке в мені і навколо мене, навколо того, що я пишу, і того, що роблю, що змушує людей не подавати мені руки, палити мої книж­ки, вимагати мого звільнення з роботи. Я міг би перетворити всі ці іс­торії у жарт або ж у предмет гордости і марнославства: мовляв, я вищий від цього, або що мені просто заздрять. Але це було би самообманом. Чесніше було б пробувати вияснити, що стоїть за цими випадками.

Є добра порада: якщо не розумієш чогось, пробуй розширити контекст. Шукай за подібними випадками, що траплялися з кимось іншим. Українському історикові робити це досить легко: історія України повна таких випадків. Я тут коротко згадаю лише один, мені найближчий, – про біографію Франка. Перед ним закривали двері, переходили на другу сторону, коли бачили на вулиці, називали його «відомими деморалізатором», забирали у нього гідність називатися українцем. У кінці, коли дізнаєшся, скільки цього було у його житті, дивуєшся, як він це міг усе витримати.

Я не рівняю себе до Франка. Я далекий від такого святотатства. Але покликання на Франка допомагає зрозуміти внутрішні пружини чи причини цього явища. Причини роздратування Франком поляга­ло в тому, що він був «іншим». Іншим не в простий, банальний спо­сіб, як людина, котра відрізняється своїм рудим волоссям чи своїми вічно запаленими від інтенсивного читання очима. Підставово, ми всі різнимося між собою, і немає двох однакових людей.

Під «іншістю» тут треба розуміти стан думки і спосіб поведін­ки, що загрожує нашому «я». Особиста ідентичність та ідентичності твоєї спільноти належать до підставових цінностей. Люди можуть досить легко узгоджувати свої інтереси. Вони, однак, готові розірвати один одному горло, коли заходить мова про цінності. А тому зро­зумілою є наша роздратована реакція у тих ситуаціях, коли наше «я» чує себе загроженим чи зрадженим «іншістю».

Щоби бути краще зрозумілим, наведу приклад з Франкової біографії. У Франкові часи у стосунках з жінками панували певні норми. Неодру­жена жінка не могла появлятися на вулиці без мами, тітки або ж пристав­леної до неї служниці. З мужчин її міг супроводжувати тільки наречений. Жінки не могли відвідувати мужчин або приймати їхні візити – аж до тої міри, що на залізничному двірці були окремі залі чекання для жінок і для мужчин. Українська поетеса Уляна Кравченко згадувала, як її зустріч і розмова на вулиці у Львові з Франковим молодим приятелем Коцовським кінчилася товариським судом: від нього вимагали негайно одружитися з молодою дівчиною, щоб не компрометувати її в очах ворожої польської публіки. Натомість Франко вільно зустрічався з неодруженою Юлією Шнайдср, ходив з нею у кав’ярню та у тодішню бібліотеку Оссолінських, водив її у редакції газет, де працював, тощо. Тобто Франкова поведінка була викликом – вона компрометувала Уляну Кравченко і як дівчину, і як українку. Перше можна ще було стерпіти – зрештою, це була її особиста справа, але друге становило загрозу для колективного «я».

Нам зараз це може видатися смішним. Що у Франкові часи було від­хиленням, у наші часи є нормою. Жінки ходять самі по вулицях Львова, а навіть у Бібліотеку Стефаника. їх багато у кав’ярнях, і появляються вони там без своїх мам чи тіток. Усі ці зміни не сталися автоматично. Треба було Франка і багатьох таких, як він, щоб з часом відхилення сталося нормою. Без Франкової «іншості» тоді не було би нашого «я» тепер.

Цей приклад з Франком допомагає мені розвинути далі мою тезу. Людство не може жити без мітів. Під мітом розуміємо тут не свідому брехню чи красиву казку. Міт у найширшому розумінні є сукупність підставових й глибинних переконань, над якими ми не замислюємося, а які нам пояснюють наше місце в світі. Якщо вдатися до образу, міти є як до­роговкази на будинках чи стовпах – вони кажуть, куди і як нам йти. І ми не замислюємося, хто і коли ці дороговкази написав і прибив, що було на тому місці раніше, – ми автоматично йдемо туди, куди вони показують.

В основі таких мітів про наше колективне «я» лежить історія. Вір­ніше кажучи, не історія сама по собі, а що ми про цю історію думаємо й як ми собі уявляємо. Причому ця уява не обов’язково має бути правильною. Навпаки – як дуже виразно написав один теоретик на­ціоналізму [Жозеф Ернест Ренан. – Я. С.], «неправильне розуміння історії є підставою існування кожної нації». Звідси він робить один дуже важливий висновок: «Розвиток історичних досліджень часто може бути небезпечним для нації».

Цей висновок дає мені змогу зрозуміти коріння своїх власних про­блем. Як довго я залишаюся фаховим істориком, я ^ходячою загрозою для національних мітів. А тому я неминуче мушу викликати роздратуван­ня. Гірше, коли було б навпаки – коли б усім подобалося те, що я пишу.

Багато фахових українських істориків – а ще більше істориків з–поза України, котрі Україною займаються, – бачать своє завдання, щоб руй­нувати національні міти. У цьому є своя логіка і своя потреба розвитку історії як науки. Я, однак, вважаю, що це є лише половина завдання. Той, хто просто руйнує міти, зупиняється на дорозі. Бо деконструкція без конструкції граничить з безвідповідальністю. Відповідальні істори­ки на місці зруйнованих мітів зобов’язані зводити нові конструкції, що в чесний спосіб пробують пояснити наше колективне «я».

Міти схожі на продукти швидкого зберігання: вони швидко псу­ються. Їх не дасться покласти в холодильник, бо історія такого холо­дильника не придумала. Історія знає що інше: періоди раптових і глобальних змін – або, якщо вжити іншої метафори, періоди глобального потепління. Від початку 20 століття в українському суспільстві не було і немає жодного дорослого покоління, яке би щонайменше не зазнало раз такої раптової і сильної зміни. Від недавнього часу – після 1991 р., а ще більше після 2004 р. – ми живемо у суспільстві, де не просто все швидко міняється – а де все міняється швидше і швидше. Наше «я» погребує і пристосування до цих змін. Інакше є загроза впасти у шизофренію – тобто у розходження між тим, як ми уявляємо себе, а тим, ким насправді ж є. Нам конче треба зрозуміти, що ж з нами від­бувається. А для того нам треба вияснити, які структурні обмеження чи, навпаки, переваги накладає на нас наше минуле.

Якщо придивитися до українських дискусій, то неважко помітити, що в центрі їх часто стоїть історія. До історії звертаються не лише публіцисти чи політики, але навіть економісти. Було би не­чесно і безвідповідально, коли би фахові історики – чи то з почуття академічного пуризму, чи з власного снобізму – стояли осторонь цих дискусій. Власне мої книжки є спробою пояснити, що з нами від­бувається. Вони насправді не тільки і не стільки про наше минуле, скільки матеріал для роздумів про самих нас і про наші часи.

Я не можу судити сам, наскільки мені це вдається. Але я можу по­кликатися на реакцію моїх читачів. Коли я готувався до цієї доповіді, то я прогулявся по Інтернеті подивитися, що пишуть про мої книжки. Признаюся, що я був вражений деякими відгуками. Скажімо, Юрій Луценко заявив, що моя книжка про Франка є його улюбленою книжкою. Оскільки Блок Юлії Тимошенко не хоче у нічому відставати від Нашої України, то подібна заява є на сайті Юлії Тимошенко. Але найбільше тішать відгуки від людей, яких не знаєш або знаєш зовсім мало. Хтось з них назвав мене своїм улюбленим істориком, а мої нариси «єдино інте­лектуально чесним підручником». Інший назвав читання моїх книжок своїм головним гоббі і навіть утворив Клуб любителів Грицака. Мене ж найбільше вразила інша оцінка – користувача, що ховається під псевдо «бегемотик», – це є запис від 22 серпня цього року: «Може, це звучить смішно, але ставлення до Грицака визначає людину».

Я не можу уявити собі кращого комплімента. Це дійсно значить, що мої праці таки впливають на колективне «я». Ми, історики, час до часу дуже потребуємо таких слів. Не тільки тому, що ми просто люди, а кожна людина, як казав о. Борис, потребує доброго слова. Ми потребуємо таких слів, щоб знати, яким шляхом ми йдемо. Щоб не впасти у сумніви або відчай – а мати силу робити далі те, що уже робимо. Тому я сьогодні хочу особливо подякувати Фундації Антоновичів за підтримку моїх скромних спроб пропонувати інше бачення історії України. На свій спосіб, ця нагорода є визнання тієї «іншости», котра з часом може стати нормою. Я приймаю нагороду Фундації як кредит на майбутнє, який я постараюся виправдати.

Я хочу подякувати особливо ще декільком людям, котрі причинилися до того, що я стою сьогодні тут. У першу чергу хочу подякувати Романові Шпорлюку, котрий спровадив мене за руку в інший світ, у світ великої науки, а тим самим поміг мені зрозуміти, яким провінційним і малостравним було все те, про що я раніше писав. Дякую Марті Богачевській-Хомяк: вона, серед іншого, показала, що дотеперішня писана історія України є історія майже виключно чоловіків. А тому жінки є тим великим «іншим», включення яких в українське історієписання дає змогу нам по-іншому подивитися і по-іншому зрозуміти, чим була наша історія.

Окрема подяка належиться ректорам двох університетів, в котрих я працюю, – Львівського національного та Українського католицького уні­верситетів. Вони мають сили мене терпіти і час до часу мене підтримати.

Особлива подяка йде моїм найближчим співробітникам і коле­гам, з котрими маю честь працювати останні 10 років, з якими ділив спільні успіхи та невдачі. Оскільки Ви мені дуже близькі і дорогі, то дозвольте, що звернуся до Вас на перше ім’я, – дякую Вам, Ігоре, Оксано, Олеже, Тарасе, Вікторе та Ліліано.

Моя найтепліша подяка йде моїй [дружині] Оленці. Без неї я не мав би і половини заслуг, які мені приписують, – а відповідальність за мої численні недоліки, котрі вона надто добре знає і від котрих часто потерпає, належить тільки мені.

Дякую моїй матері, котра сьогодні не могла приїхати, – але наді­юся, що вона все побачить і багато мені пробачить. У мого батька було багато гарних рис. Але одна з них зіграла найбільшу ролю: він ніколи не жалів мені гроші на книжки. Я не знаю, чого б сьогодні я віддав, щоб мій покійний батько був тут зі мною. Але тут у залі сидить моя сестра і її діти, а також мої діти – всі вони на свій спосіб мені сильно його нагадують – і за це їм хочу щиро подякувати.

Дякую всім Вам, що прийшли розділити зі мною радість. Я не можу обіцяти Вам сьогодні, що стану розумнішим чи стриманішим, перестану Вас дратувати тим, що роблю, або тим, що пишу. Я не можу стати «іншим». Бо не можу перескочити себе. Але я можу обі­цяти й обіцяю не припиняти свою працю. Хоча би тому, що час до часу вона може приносити велике задоволення, таке як сьогодні.

Добре бути істориком. Історики мають одну важливу перевагу. Вони думають в категоріях не одного ані навіть декількох років – тобто сьогоднішніх цін на газ, можливості Помаранчевої коаліції, чи хто виграє на президентських виборах 2009 року. Історики думають у масштабах десятків, а навіть сотень років. З цієї перспективи я є досить спокійним, а навіть оптимістичним щодо українського май­бутнього: Україна вийшла зі зони найбільших історичних катастроф і хоч повільно, але впевнено рухається вперед. Для того, щоб переконатися у цьому, не досить чи гати мої книжки, для того треба ще й жити довго. Тому на самому кінці дозвольте побажати усім Вам доброго здоров’я і довгих років життя, щоб самим пересвідчитися у моїй сьогоднішній правоті.