www.ji-magazine.lviv.ua

* * *

Куди біжить дорога,

Куди тече ріка,

Чому весь час до Бога

Знімається рука?..

Кудись біжить дорога,

Кудись тече ріка,

І все кудись до Бога

Знімається рука...

Нікуди ця дорога,

Нікуди ця ріка, –

І все-таки до Бога

Знімається рука...

Сьогодні важко сказати, коли я почав писати: здається, я писав зав­жди. Згадується таке. У початковій школі, в селі, українську мову та літературу нам, дітям, після війни викладав мій батько. Якось ми на­писали твори на вільну тему. Батько прочитав мою вільну тему – й на весь клас запитав:

– Ти оце звідки списав?

Я став запевняти, що ні в кого не списував, що написав сам , – і він слухав недовірливо... Але цей спогад – не на якусь похвальбу собі, так запам’яталося. Зрештою, він завжди ставився дуже критично до того, що я писав...

За нашою хатою, в кущах бузку, я сам збив неоковирного стола з гра­бових жердин – і спекотного подільського літа, сховавшись у затінку, писав тут оповідання, вірші. Свої писання заклеював у конверти – й посилав у Київ, який тоді був для мене значно більше Києвом, ніж ни­ні, хоч і нині залишається Києвом, але – вже не тим. І чекав тоді, в своєму дитинстві, відповідей з редакцій. Усі відповіді – без винят­ку – були негативні, й ні дитячі тодішні журнали, ні дитячі газети не вмістили жодного мого рядка, а я писав – і слав, писав – і слав.

Мав мрію вступити на факультет журналістики Київського універ­ситету імені Шевченка. Було п’ятнадцять вступників на одне місце. На останньому екзамені з географії, яку я знав чудово, мені поставили чет­вірку, і, маючи з інших екзаменів п’ятірки, я десь через місяць одер­жав у селі відповідь з університету: «Вас не зараховано з причин кон­курсу». Вперто бажаючи стати журналістом і письменником, через рік я вступив у Ніжині до педагогічного інституту імені Гоголя, де на ос­танньому вступному екзамені – знову з географії, мені ставлять «від­мінно», й таким чином я стаю «ліцеїстом». Тут я також пишу й пишу, мої віршовані імпровізації на тему «Слова о полку Ігоревім» вміщує стін­газета філологічного факультету, і, мабуть, тут я зазнаю чи не найнещаднішої критики від студента фізмату Кучми (тоді ми з ним жили в одному гуртожитку на вулиці Богуна). Прочитавши мої вірші в стінга­зеті, студент Кучма (до речі теж родом із Чернігівщини), був доведе­ний до дикого сміху і весело кричав мені під гуртожитком:

– Ума нема – так шапку на!

Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку, писав у старовин­ному, Графському – ще Безбородька – саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане в Київ, але звідти – себто звідси – одержував ті са­мі відповіді, негативні, стандартні. Пам’ятаю своє студентське:

Неомріяний, нерозгаданий,

вийшов, став на площинах днів.

Мої очі плодами падали –

і зростали у тишині.

Як бачите, майже авангардист зразка будапештських подій 1956 ро­ку. Тоді в нашому інституті викладачем зарубіжної літератури появив­ся молодий ленінградський аспірант Д.С. Наливайко, тепер уже київсь­кий академік, і я вдячний йому за той вплив, який він справив на мене своєю ерудицією, своїми смаками. Мені чомусь вкрай була потрібна під­тримка тодішніх класиків, визнаних кумирів. Послав я свої вірші В. Сосюрі – й таки одержав відповідь, написану від руки. Він порадив звер­нутися до Тичини, бо, мовляв, ми з Сосюрою пишемо в несхожих клю­чах, що мені має бути близький Тичина.

Я послав вірші й Тичині, й Рильському, але корифеї не відповіли. Мож­ливо, тому, що, крім віршів, я в коротких листах до них просив надіс­лати гроші, аби за їхні гроші купити велосипед – і на велосипеді об’їха­ти всю Україну. Можливо, їм обом не сподобалися мої вірші. Можли­во, не сподобалося прохання дати гроші на велосипед. Можливо, не сподобалося те й те, цілком зрозуміло.

Пам’ятаю, за порадою Д.С. Наливайка я звернувся й до Л. Первомайського. На диво, від нього одержав – досить швидко! – приязного й прихильного листа, де він, зокрема, писав, що мені буде не легко в літературі. Закінчивши навчання в інституті, я наніс йому візит до Ки­єва, в квартиру на вулицю Леніна. Стояла страшна спека літа 1959 року. Л. Первомайський був лише в чорних трусах, худорлявий, довгообра­зий, понурий. Кілька разів перепитавши, хто я такий («Ви Гусєв? Ви не Гусєв?»), він прямо заявив, що нічим не допоможе моєму входжен­ню в літературу, що його рекомендації тільки зашкодять. Я спершу не міг зрозуміти, чому це рекомендації Л. Первомайського мені зашкодять, але згодом таки збагнув, що казав він правду, бо входження в тодішню літературу було важке, й можна не вдаватися в деталі, вони відомі.

Я тут хочу добрим словом згадати двох письменників – Миколу Ру­денка та Павла Загребельного...

Микола Руденко прочитав мої перші оповідання – й допоміг опуб­лікувати в журналі «Дніпро», це був дебют з чотирьох оповідань. Та ще й рекомендував мою першу книжку видавництву «Молодь», де в 1962 р. побачили світ мої «Люди серед людей».

А імпульсивний Павло Загребельний повівся й зовсім не так, як будь-які інші київські письменники. Він десь в обласній газеті прочи­тав мої оповідання, й коли я прийшов до нього, головного редактора «Літературної газети», проситися на журналістську роботу, він неспо­дівано сказав:

– Виходь післязавтра.

І вийшов я на роботу в нашу теперішню «Літературну Україну» 10 травня 1961 року. Було мені тоді двадцять чотири роки.

Мені не було тридцяти, коли написав повість «Мертва зона». М. Бажан прочитав у «Вітчизні» – подзвонив по телефону, говорив захоплено. Спілка письменників висунула на Шевченківську премію.

Й тут передрукувала «Сучасність», мовляв, оце є справжня проза. Господи, що тут почалося в Києві! Які гнівні статті появилися, з якою тільки ідеологічно-лікувальною гряззю не змішували!

Уже було тридцять, коли я написав повісті «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб» – про своє село, про своїх батьків-учителів, про піс­лявоєнну вбогість їхнього буття. «Сільські вчителі» вийшли російською в Москві у «Дружбе народов», у видавництві «Молодая гвардия», пе­реклали в Білорусії – в журналі та у видавництві, надрукували ні­мецькою в Берліні, румунською в Бухаресті, чеською в Празі. Й лише в Україні мені цю книжку випустили через п’ятнадцять літ, бо ж ста­ла на дибки ідеологічна рать. Улюблений аспірант академіка Шамоти, спущений академіком з його академічного ланцюга, побачив у повісті схиляння перед абстрактним гуманізмом, а не перед класовим.

У тридцять п’ять років я написав повість «Двоє на святі кохання» – сам академік Шамота сичав, що я стою не на тих платформах, тобто – не на «наших», а його улюблений аспірант – уже кандидат – так і бриз­кав слиною з його ж таки академічного ланцюга.

Маючи за сорок, написав я «Позиченого чоловіка», сприйнятого по- різному, і я вдячний, що знайшлися й достойні поціновувачі – М. Бажан, Л. Костенко, М. Вінграновський. А той самий улюблений шамотинський аспірант – здається, доктор, – знову захлинався від люті на своєму улюбленому шамотинському ланцюгу. (До речі, тепер він один із найпалкіших борців за національну справу й незаангажованість літератури).

І все ж таки я писав – і пишу. Написав «Блуд», «Імпровізації пло­ті». І знаєте, цей шамотинець із шамотинського ланцюга знову вп’яв­ся. Дістав! А може, його ікла защемило на моїх сідницях?

Чому я все це розповідаю? Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчораш­ні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній си­туації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фаль­шивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з «досвітніми вогнями» Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людсь­ку свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освєнціму чи в’язнів Заксен-Хаузена, то чи треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з кремато­ріїв мистецько-філософських догм, з цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жа­лобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов усі ці, як співалося, «этапы большого пути», – й не йшов він весь таки з гордо піднесеною головою, зрештою, весь народ нині не існує в своєму ідеальному виг­ляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що – не той народ? Ні, той – і не інший, й ми всі в літературі – ті, а не інші, то, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі.

Мабуть, я сам – такий, як є,– не зміг би раніше написати «Мен­тальність орди», яка статтями друкувалася в «Літературній Україні», яка ще не закінчена, яку обіцяє опублікувати книжкою наша «Прос­віта». Але ж гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказа­ти, російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю, яка не є такою са­ма в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специ­фічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності й патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували циві­лізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама чеченсь­ка війна велася в Україні завжди. Тут завжди вистачало отих контрактників, які прибували на заробітки, як нині приїжджають контрактники з усієї Росії на заробітки – вбивати! – в Чечню. І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування й ма­родерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди, Україна не є отією шев­ченківською покриткою? Україна була і є «раби рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але чи можемо ми зми­ритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» – України? І чи може тут наша література грати пасивну роль?

А щодо «Позиченого чоловіка»... Мені завжди хотілося написати українську душу, український характер – та ще ж і українською мо­вою, яка відповідала б і цій душі, і цьому характеру, і, звичайно, душа й характер мають відповідати українській мові. Коли я писав «Позиче­ного чоловіка», то відчував щастя – щастя писати такого героя з ук­раїнської Яблунівки. Хоч би й які часи нині пливли й спливали, але ук­раїнський характер має перебути вічно.

Складаю низьку подяку мудрим і щедрим – українського таки харак­теру! – Тетяні Михайлівні Антонович і Омеляну Миколовичу Анто­новичу за їхню ласку й милосердя до «Позиченого чоловіка».

Кланяюсь Вам! Дай Вам, Боже, здоров’я!