www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Львів, 17 серпня 2002 р.

Насамперед хочу подякувати Фундації Омеляна і Тетяни Анто­новичів, особисто Омелянові Миколовичу Антоновичу і журі за ви­соку нагороду. В Україні багато є різних премій, орденів, медалей, дипломів, хрестів «золотої еліти», але розподіл їх далеко не завжди справедливий. А нагорода Антоновичів дуже престижна, бо при її наданні не порушують засад, встановлених фундаторами. Тому так почесно бути серед нагороджених.

Хвилює і зворушує, що церемонія вручення нагород збігається з відкриттям у бібліотеці ім. Стефаника залів ім. О. і Т. Антоновичів. Рятуючи в біді цю бібліотеку, допомагаючи їй виходити на світовий рівень, Фундація Антоновичів засвідчила, що обирає такі напрями своєї діяльності, які особливо важливі для національної культури.

Моя наукова робота розпочиналась у стінах цієї бібліотеки, а для підготовки останніх праць (редагування 2 тому «Історії української культури», написання розділів до неї і монографії «Українське кни­говидання: витоки, розвиток, проблеми») були необхідними пошу­ки й студії у США, зокрема у славетній бібліотеці Гарвардського університету, – це стало можливим завдяки сприянню Українсько­го наукового інституту цього університету, Фонду Катедр Україно­знавства, Програми наукових обмінів ім. Фулбрайта, якою в Україні керує присутня тут професор Марта Богачевська-Хомяк.

Для лекції Антоновичів пропоную тему «Історія між заанґажованістю і правдивістю». Істориків не може не хвилювати питання, чи можна бути заангажованим і водночас не тенденційним, наскільки і в якому сенсі можлива в історичній науці об’єктивність. Трагічного виміру набирали ці питання в роки, коли я починав наукову діяль­ність. Тодішні правителі під суспільною заанґажованістю розуміли фальсифікацію в ім’я панівної ідеології і до такої фальсифікації спо­нукали не лише шляхом індоктринації, а й поліційними репресіями. Тому прагнення бути максимально об’єктивним ставало фактично протистоянням ідеологічному диктатові. Мої вчителі (насамперед доцент Ярослав Кісь, який дав для дипломної тему про Дрогобич XIV-XVIII ст., і професор Іван Крип’якевич, який прийняв мене на роботу до Інституту суспільних наук і запропонував досліджувати Львівське братство) заохочували молодих науковців обирати якнай­дальші від політики теми, де легше було відстоювати засади неупередженої інтерпретації джерел. В нашому тодішньому розумінні об’єктивність означала заангажованість в справу оборони національної спадщини від заанґажованості офіціозів і їхніх прислужників справою спотворення національної історії та культури.

Напередодні незалежності і в перші її роки настав небува­лий спалах зацікавлення історією. Опубліковані тоді старі книги М. Грушевського, І. Крип’якевича (його «Історія України» мала два наклади разом 250 тис. примірників), Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко, праці сучасних діаспорних авторів цінувалися суспіль­ством як об’єктивний образ історичного минулого, як шлях позбути­ся нав’язуваних радянськими публікаціями спотворень. Люди після довгих десятиріч монополії книг, препарованих згідно з вимогами компартійних правителів, були спраглі історичних знань, які мали стати підґрунтям для формування національної свідомості. Почали з’являтися й нові історичні праці, написані з патріотичних позицій. Однак виходили й виходять прямолінійні, навіть примітивні тексти, автори яких були виховані на пропагандистській літературі, хоча й іншого спрямування. Поширення поверхових підходів до раніше за­боронених тем полегшило завдання тим критикам, які принципово заперечують україноцентричний образ минулого, протиставляючи йому постмодерністський плюралізм. Зокрема, як реакція на ідеа­лізацію козацтва з’явилися окремі етапі, де ставляться під сумнів сторінки національної історії, які дотепер вважались героїчними. Козаки тут зображаються не меншими, якщо не більшими, насиль­никами, ніж, скажімо, каральні загони Яреми Вишневецького. Ав­тори таких публікацій не бачать різниці між тими, хто воював за збереження іноземного панування на українських землях, і тими, хто виступив проти держав, що поділили українські землі. Пропагу­ється і така думка: «патріотична» і націоцентрична заангажованість неминуча в підручниках і книгах «для народу», але неприпустима в наукових працях. Але хіба можна вважати моральним цілеспря­моване творення різних версій національної історії – максимально об’єктивної для вужчого кола втаємничених і свідомо тенденційної для решти народу? Той, хто свідомо спотворює історію в популяр­них текстах, навряд чи втримається від тенденційності в працях, які формально є науковими. І навпаки, всі солідні історики-дослідники намагаються висновки зі своїх студій використати і в працях «для народу», якщо за них беруться.

Українська історична наука діє не у вакуумі і не може відме­жовуватись від того, що діється в інших країнах. Зокрема, не мо­жемо не помічати, як широко вживаються quasi-історичні аргумен­ти антиукраїнською пропагандою в Росії, яку підтримує дехто і в Україні. Російські комуністи, урядові чинники і православна церква вихваляють царизм і його загарбницьку політику, відверто солідаризуються з найбільш шовіністичними ідеологами. Ті політичні сили, які хотіли б відновити російсько-більшовицьке панування в Укра­їні, пропагують «слов’янське братерство», ідею «спільної колиски слов’янських народів». Створюються «слов’янські» університети, проводяться «всеслов’янські» фестивалі, які бездумно підтримує і дехто з українців. Цікаво, як зреагували б росіяни на фестиваль пісні германських чи тюркських народів, але, як здається, чогось такого ні німці, ні турки собі не дозволяють.

Особливо активно взялись у сучасній Росії за політичну актуалі­зацію Переяславської угоди, а останнім часом про це заговорили і в Україні. Відомий указ про відзначення цієї події викликав цілком зро­зуміле здивування більшості українських вчених. На загальних збо­рах Відділення історії, філософії і права НАН України весною цього року коментували це таким чином, що в указі нема ніякої оцінки по­дії, а відзначення її річниці буде нагодою опублікувати солідні праці і дати всебічний аналіз всієї ситуації, втому числі й негативних наслід­ків Переяславської ради. Я тоді у своєму виступі поставив питання: з ким мають у цьому питанні солідаризуватися сучасні українці – з Тарасом Шевченком чи з тезами, які свого часу ЦК КПРС проголо­сив обов’язковими. Якщо кажуть, що відзначати треба всі важливі іс­торичні події, незалежно від нашого ставлення до них, то чому ніхто не пропонує святкувати річниці входження Галичини й Буковини до держави Габсбургів, до речі, більш ліберальної до українців, ніж само­державна Росія? Чи в будь-якій іншій самостійній державі можливе було б відзначення роковин втрати цією державою самостійності?

До речі, подібні погляди висловлювали українські учасники зу­стрічі істориків України й Росії у червні цього року. На цій зустрічі директор Інституту слов’янознавства РАН Володимир Волков виступив навіть із захистом Валуєвського циркуляра про заборону україн­ського друкованого слова. Мушу, однак, сказати, що деякі російські історики висловились тоді проти вихваляння царизму. На жаль, в ро­сійських ЗМІ антиукраїнська пропаганда і далі є панівною.

Трохи інша ситуація в сучасній Польщі. У польській історичній науці принаймні донедавна – однією з провідних залишалась ідея виправдання експансії на Схід тим, що шляхстсько-магнатська Поль­ща мало не безкорисливо поширювала європейську цивілізацію на «дикому» Сході. Проте за останні десятиріччя в Польщі з’являється дедалі більше праць, в яких ґрунтовно і назагал толерантно висвіт­люються взаємини поляків з їхніми східними сусідами. Дуже пози­тивну роль відіграють польсько-українські наукові форуми, в тому числі і з найгостріших спірних питань. Прикладом тут може бути проведення десяти семінарів, присвячених трагічному конфліктові доби Другої світової війни (1). Попри складність порозуміння з окре­мих питань (2), зближення оцінок обох сторін безсумнівне. У дусі вза­ємної доброзичливості відбувались і засідання польсько-української підручникової комісії. Натомість шовіністичні стереотипи в сучасній Польщі й далі поширюють не так науковці, як позанаукові структу­ри, – прикладом тут можуть бути місячники «Na rubiezy» чи «Semper fidelis», різні псевдоджерельні реваншистські публікації. Все ж поль­ська влада і польська інтелігенція відмовились від реваншизму і вва­жають його шкідливим для національних інтересів Польщі. Про Росію цього поки що не можна сказати.

Самоусвідомлення української нації було б неможливе без від­межування від поляків і росіян, які довго вважали українців складо­вою частиною своїх націй і держав. Саме тому українська історична концепція виникла як заперечення польської та російської «схем» (від яких, до речі, багато запозичила). Попри наявність у деяких її представників екстремістської риторики, головним завданням укра­їнської історичної думки були самозахист, обстоювання права на існування свого народу, а не вихваляння експансії, як це було типовим для історичних творів, що репрезентували інтереси панівних

етносів у багатоетнічних державах. Обов’язок сумлінного історика – тенденційним схемам власної історіографії та історіографії інших народів протиставляти максимально об’єктивні дослідження і осно­вані на таких дослідженнях підручники та популярні праці. Звичай­но, до ідеалу об’єктивності не можна ставитись так однозначно, як це було прийнято в часи Грушевського. Більшість сучасних істори­ків вважають, що об’єктивний образ історії існує тільки у формі її суб’єктивних версій: треба задовольнятися реконструкцією історії шляхом вибору з інтерпретацій, які переломилися через призму осо­бистості, характеру знань і переконань інтерпретаторів (3). Сучасна історіографія слушно вказує на обмеженість і однобічність пози­тивістської методології. Але не варто ставитись до всіх можливих версій і систем координат як до цілком рівноцінних. Заслуговують довіри, в першу чергу, вчені, що намагаються контролювати і по змозі обмежувати вплив на свої дослідження особистих уподобань, соціальних чи національних утопій і програм. Дослідники повинні усвідомлювати свою заангажованість і тим самим ставити її в певні рамки, а відверто заангажовані популяризатори мали б враховувати й доносити до читачів погляди сучасної науки, в тому числі її постмодерністських течій.

Найкращою заангажованістю є, напевно, заангажованість у по­шук істини – в елементарному значенні цього слова, незалежно від різниць у філософських його тлумаченнях. Історична наука, яка намагається бути правдивою, має найкращі шанси стати авторитетною в світі і найкраще прислужитися свому народові. Як сказав свого часу Грушевський, «суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути в неприкрашену правду свого минулого, щоб за­черпнути в ній не зневіру, а силу» ([4]).

…………………………………………………………………………………………………………………..

1.    Стенограми форумів видаються обома мовами у збірниках «Україна-Польща: Важкі питання» і «Polska-Ukraina: Trudne pytania».

2.    Наприклад, польські учасники дискусій не приймають очевидної для українців тези, то безпосередньою причиною конфлікту була рішучість польського еміграцій­ного уряду і збройного підпілля силою встановити польську адміністрацію на землях, населення яких не могло примиритися з такою перспективою.

3.    Див.: Ісаєвич Я. Лев Білас і його історіографічні праці; Білас Л. Криза нашого образу історії. – Львів, 2002.

4.    Вступ до першого видання «Історія України-Руси» М. Грушевського.

…………………………………………………………………………………………………………………...