www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Львів, 7 вересня 2003 р.

Третє тисячоліття, яке в нашій молодості здавалося віддаленим в неозорі часові простори, прийшло нарешті й стрімко розпаношується на землі. І нам, сторопілим від давносподіваної несподіванки, не залишається нічого іншого, як натужно думати: а що нас чекає в новій епосі і як маємо себе повести в ній?

Та спершу мусимо помізкувати, що слід залишити в тисячоліт­ті прожитому – назавше, як непотрібний баласт? Передусім – руїни розваленої імперії з її склеротичними речниками, які аніруш не хочуть переходити в нову епоху, а власне кажучи, не можуть, бо з народжен­ням нових держав, у тому числі й України, закінчився їхній час.

А ще: у двадцять першому столітті людство повинно позбутися поро­джених рабством гріхів – зради, покори, ксенофобії, віроломства, незгід­ливості – змити їх із себе, як змивається з немовляти первородний гріх...

І тоді настане рай на землі? Не роблю собі таких рожевих ілюзій: нова епоха народить нову цивілізацію, яку в пелюшках вразять ще не знані людству бацили – з невичерпної скриньки Пандори. Проте думається: нова епоха, навчена моторошним досвідом попереднього століття, не допустить більше на землю тоталітарної диявольщини, і дамбою, яка спинятиме стоки червоної, коричневої чи то зеленої скверни, стане культура, створена на найвищому рівні новітнього людського розвитку.

Наступному поколінню, яке формуватиме начало нової епохи, треба пам’ятати: антикультура, що її несе в собі навіть найдемократичніша цивілізація, невпинно нівелює національні грані духовного життя, руйнує набутки народних традицій, створює маскультуру, яка здебільшого не є національною, підмінює романтизм практицизмом, зневажає ідеалізм, притлумлює ініціативу, гнучкість і винахідливість людського мозку: з одного боку, народжує поодиноких учених, які створюють думаючі машини, а з другого бездумну масу фахівців, котрі не знають навіть таблички множення... Усі цивілізації – посе­стри, й відрізняються вони часто-густо зовнішньою машкарою: одна одягається в смокінг, а інша в шкірянку з портупеями, одна керуєть­ся холодним практицизмом, друга – жорстокістю, але і та, й інша однаково руйнують національну ідентичність.

Тож закликаю молоде покоління, яке житиме в третьому тисячо­літті, щоб, не гаючись, ставало воно за верстати й починало ткати матерію, з якої можна буде пошити гамівну сорочку для майбутньої цивілізації.

Такою сорочкою має стати література. Та пошити її треба модно, не за старим кроєм – проте на традиційно-національній канві.

Добре знаю: будь-яка праця, в тому числі й письменницька, ви­правдовує себе лише тоді, коли додає до людського існування бодай дрібку нового смислу...

Мене огортає сумнів, чи вдалося мені цього досягти, я беру зі стелажа томи написаних мною книг, продумую зміст кожної і запи­тую себе: якою ж новизною я збагатив духовний світ мого читача? Інформацією, фактажем, політичним підтекстом, мистецькими зна­хідками, ліричністю, темпераментом фрази, лаконічністю мови, ви­творною стилістикою?

Може, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими ка­тегоріями мала б вивищуватись одна універсальна, яка б їх узагаль­нила й підвела до одного поняття, – краса мислі!

Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жін­ку, й коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши, його, не збагне нової грані життєвого смислу?

Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, не­мов гуцульський «аркан», загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця й найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж із вимахом бойового топірця, символізу­ючи цим битву і кровопролиття, чи не розминувся я, танцюючи, з сутністю мистецтва образом краси землі та її природи, завжди доцільної й мудрої, з якою я від народження злитий, і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочинати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безна­станно наповнював ним своє життя?

Та ба... Не ми вибирали для себе найзручнішу позицію в праці й боротьбі – нас обставини заганяли в той чи інший окіп. Інстинкт національного самозбереження примушував нас проникати передов­сім у політичні проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволі часто проростало в наших творах поза авторською волею, не­мов ті не засіяні господарем волошки й польові маки серед пшенич­них ланів. І мені здається, що настала нині найвища пора вивести з маргінесу справжню красу, без якої ми залишилися нецікаві й прісні, немов маца; мусимо нарешті звільнитися від політичної заангажованості й показати світові не лише вартість нашої землі й людей, а, в першу чергу, їхню вроду – неповторну, оригінальну, за якою розпіз­навали б нас чужинці серед різномасної юрби народів – достоту, як фаховий колекціонер безпомилково запримічує в піраміді розмаїтих писанок космацький дивотвір.

Зробити це тепер відносно легко. За окупації чесні письменни­ки, які постановили не йти на компроміс з ворогом, підписували контракт з власним сумлінням; нинішні умови договору із самим со­бою набагато сприятливіші, оскільки відпала спокуса полегшувати своє життя ціною угодництва, а сповідування ідей мистецької само­достатності ніхто вже сьогодні не вважає відступництвом, втечею з поля бою – є воно нормальним чинником творення високої штуки...

Я так багато написав про неволю України, про боротьбу нашої нації за свободу, я увібрав у підтекст своїх історичних романів люту ненависть до окупантів, а скільки їм послав проклять – та від одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара – і як мало присвятив уваги красі рідної землі! Я хотів би тепер, якщо в мене залишилося хоч трохи часу, написати такий твір, щоб навіть ескімос, прочитав­ши його, мусив би палко полюбити мій край.

І хотів би теж, щоб віднині і назавше поняття батьківщина, Украї­на не будили більше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторної краси, яка є вінцем вільного народу. Я прагну, щоб надалі надія не межувала в нас з відчаєм приреченого, а була позитивним станом нашого духу...

Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єди­на неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини напередодні вивільнення. У здеморалізо­ваному світі, в якому за вбивство однієї людини карають смертю або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджу­ють званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої моральної категорії – любові до батьківщини – вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають свою власну свободу і Бо­жої кари не бояться, – крізь таку непроглядь пробивається величний образ гармонійної природи як зразок для культури, за допомогою якої ми спроможемося стати на прю як з власним дегенератством, так і з чужинецькою зажерливістю.

Я прагну намалювати Україну, мов наречену у вінку, бо таки нема на світі красивішої землі, ніж наша, й тамую при тому в серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийшла з не­волі хворою, з гнійними фурункулами на тілі, й невідомо, скіль­ки треба часу, щоб її вилікувати, а якими ліками задопомогти? І неомильно стверджую: немає кращого засобу для оздоровлення нації, як її уподібнення красі природи, що витворилась на нашій землі для вічного життя у слові... Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які б змогли відпустити пружину, зникають з націо­нального овиду або нидіють дома в непроглядному песимізмі, й благословенні миті, в які міг би статися вибух культури, нечутно проминають, і може трапитися й таке, що пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею.

Чи вже проїлася? Цілих дванадцять літ, відколи маємо неза­лежність, безкінечно триває в літературі постмодерністська манія – калькування чужих зразків, обтяження стилю незрозумілою, а то й ненормативною лексикою й карколомними конструкціями та ба­чення виключно негативу.

Кожна війна породжує загублене, а точніше кажучи – розгубле­не покоління, а ми ж то пережили страшну вісімдесятирічну війну, яку вів тоталітарний режим із своїм власним народом... Старша письменницька верства під час війни відбувала свою щоденну потрібність, адже тривала невпинна боротьба за незалежність. Врешті волю відвойовано, однак багато хто із молодого покоління не вважав нинішнє суспільство вільним, оскільки не відчуло на собі справж­ньої неволі, й долає їх розчарування. Тому настала найвища пора оголосити нову війну – істерії, нігілізму, занепадництву, і хай крицева зброя залишається гострою вже не як засіб знищування ворогів, а як скальпель для лікування зранених у бою однополчан.

Я адресую ці слова молодим і вже не дуже молодим співцям, які надто глибоко застрягли в негативі й видобутися звідти не можуть, вони так ретельно видавлюють з тіла хворої нації гнійні болячки, що врешті, крім розкладеної матерії, нічого більше не спроможні бачити, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, бо ж таки в неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою сад­ки вишневі і небо невмите та заспані хвилі, й безмежнеє поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику арідника в карпат­ських ізворах, – і волаю я вслід за Миколою Вороним: дайте, дайте ж українській поезії хоч клаптик синього неба, чей на нашій землі проживають не лише алкоголіки в запльованих гуртожитках та ши­зофреніки в психіатричних лікарнях, й існують не тільки тваринна похіть, таргани, блювотиння, а й непорочні підсніжники – чисті сльози зими!

Не впадаю в песимізм, я тільки ставлю естетичні та ідейні вимоги до молодших за мене літераторів і безмежно радію, коли зустрічаю серед них неповторного Євгена Пашковського, який, засвоївши ре­цепти європейського модернізму, зумів застосувати їх на національ­ному ґрунті, тішуся новаторськими досягненнями поетів Віктора Неборака та Василя Герасим’юка, новелістів та повістярів Василя Габора, Теодозії Зарівної, Тані Малярчук – наймолодшої письменни­ці в Україні – та й багатьох інших творців, які спушують грунт для росту новітньої української літератури, яка гряде.

На переломі тисячоліть мусять відбутися кардинальні зміни в матеріальному й духовному житті людства. Перший злам дав світо­ві християнську релігію, другий – відродження людського розуму, третій дасть свободу всім народам. Моє покоління найщасливіше в світі: воно дочекалося волі.

Навесні 1997 року з’явилася на небі комета – та сама, яка дві ти­сячі років тому сповістила світ про народження Месії. Нині вона провістила вселюдську свободу.

Тож дослідники, які осмислюватимуть наш час, запишуть у свої книги, крім іншого, ще й таке: українцям, які жили на зламі Друго­го й Третього тисячоліть, випало щастя проголосити незалежність своєї держави й зріти на небі Христове знамення.

Я чекаю музики воскресних дзвонів у нашій літературі і сам до останньої миті не випущу з рук чавунного била.