www.ji-magazine.lviv.ua

 Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно. І яка це була нагорода — священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, зда­ється, перстень. Знаю тільки, що з давніх давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед суспільством.

Ті перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних.

Ті другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно.

Досить згадати хоча б трьох славетних поетів — Данте, Петрарку і Торквато'Гассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим він­ком на голові. Важко собі уявити цю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був увінчаний цим лавровим вінком, це при­малював йому Рафаель, вже на посмертному портреті.

Петрарка теж так і не дочекався гідного визнання. І з гніву, з обра­зи за поезію, за поетів, він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок,— не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія.

Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди.

Така сумна історія найславетніших лавреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули їхньої слави, хоч і мали талант і працювали под- вижницьки для своїх народів?

Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть ле­генда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів зав­жди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть.

Недарма Ярослав Івашкевич дискретно сказав у одному вірші, що до­ля плете поетові два вінки. Тобто — лавровий і терновий.

Далі в процесі гірких еволюцій людства па поетів одягали і солдатсь­ку шапку, і арештантську робу, і стріляли їм у спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалювалась також і система заохочень. І все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала:

Буває час орлів, а нині різне птаство.

З державної руки сипнули їм пшона.

Відцвірінькали. І настав грізний час — блискавка вдарила у фальши­ві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів. Я щаслива, що дорога спокус і нагород була мені завжди чужа. Що я мала моральне право написати:

Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

А одначе, такий парадокс,— і я вже одержую нагороди. Хоча й пи­сала: «Для лаврів сучасності треба чавунні скроні». Лаври не лаври, а за останні три роки це вже друга премія. Але щастя в тому, що це вже в якісно інший час. Ну, і таки ж не посмертно.

Що ще важливо,— що перша премія присуджена там, на Батьківщи­ні, а ця тут, від українців діаспори. І це вселяє надію на магнетичний процес притяжіння двох духовних материків, так трагічно й давно вже роз'єднаних, розбитих на дві культури, дві літератури. Адже літерату­ра кожного народу становить одну цілість. Генрік Ібсен чверть століт­тя жив поза Норвегією, а створив скандинавську перлину «Пер Гюнт». Байрон помер у Греції, Гоген жив на Таїті, але вони не були відчужені від своїх національних культур. Може, настане час, що талановиті письменники еміграції зможуть прийняти нагороди з рук України.

Принаймні, вже ось на фестиваль поетів будуть запрошені українсь­кі поети звідусіль, куди їх закинула доля, забувши їм сплести ті два він­ки, а одягши на них таку шапку-невидимку, що й досі ми там не знає­мо кращих ваших поетів, а ви — наших.

Коли три роки тому мені вручали Державну премію імені Т.Г. Шев­ченка, я подякувала Шевченкові. Бо не державі ж дякувати, не пар­тії— яке вони мають відношення до Шевченка? А в цьому випадку — чиста премія з чистих рук — я дякую найперше високошановним фундаторам цієї премії, пані Тетяні та панові Омеляну Антоновичам за їхню великодушну посвяту справі української культури. Дякую жу­рі, що визнало мене гідною цієї високої відзнаки. Дякую всім, хто прийшов і приїхав на це урочисте дійство, що схиляє не лише до ра­дості, але й спонукує до глибших роздумів. Бо кому й за що дякую,— це ясно і самоочевидно. Але чому я вважаю за необхідне підкреслити цю вдячність — мушу пояснити. Звичайно ж, не тільки тому, що це по­чесно і по-людськи приємно — одержати премію. І не тому, звичайно, що там, в Україні, знатимуть, що мене не лише обікрадено у Нью-Йор­ку, а й нагороджено у Вашінґтоні. А насамперед ось чому.

Українська література на сучасному етапі входить у таку вже звич­ну для неї, а на цей раз, можливо, ще болючішу й тяжчу фазу, ніж у всі періоди дотеперішніх «відлиг». Ми ж не маємо нормального літе­ратурного процесу. Ми живемо від періоду до періоду. Ми задихаємось і гинемо між цими періодами. І коли, нарешті, настає, здавалось би, найвищий час, щоб творити справжню літературу, знову зчиняються суспільні катаклізми, знову треба йти від письмового столу на мітин­ги, в боротьбу, знову прокручуються в барабані історії ті ж самі проб­леми, ті ж гасла, не вирішені, не викричані протягом багатьох століть. Сьогодні нам повертають дещицю тієї свободи, яку письменники інших країн мають уже давно. Сьогодні нам повертають письменників, що бу­ли вбиті півстоліття тому. А коли ж літературі буде повернуте ненапи­сане сьогодні? Знову писати нема коли, знову треба іти в політику. Знову це програмує нашу літературу на відставання від світового рівня.

У нас і віддавна вже нема глибокого розуміння ролі літератури в ду­ховному розвитку нації. Наші «рідні примітиви», як сказав один розумний чоловік, просто нездатні усвідомити, що таке письменницька праця.

Наше літературознавство часом має рівень долітературного мислен­ня. Люди часом надто швидкі на заперечення на всіх рівнях некомпе­тентності. Все це призвело до того, що наша література, гіри всіх її для нас очевидних досягненнях,— об'єктивно і досі є, так би мовити, все­світньо невідомою літературою. Це патологічна ситуація, з неї треба виходити. Треба повірити тим, хто знає шлях, або принаймні, його шукає.

Тим часом навіть тут, у, здавалось би, вільному світі, просять у ме­не інтерв'ю як у письменника, а питають, чому ж це я не йду у політи­ку? Одна жінка у Філадельфії під час мого виступу запитала: чи маю я право слухати музику слова, коли найактуальніша зараз ідея визво­лення України? Ось така специфіка буття української літератури. Укра­їнський письменник ніби як не має права належати своєму мистецтву, реалізувати свій талант, зрештою, усамітнитися, чути оту саму «му­зику слова» писати. Він не може, як Гюго, поселитися на маяку. Він всеодно буде вдивлятися у те своє трагічне море, і все світитиме, щоб хтось не заблукав, не розбився об рифи наших проблем.

В той час, як інкрустовані очі Мадонни, періоду раннього Відроджен­ня, викликають захоплення всього світу, і всі знають, що це Італія. А наш дивовижний митець Архипенко,— у художньому музеї у Філадель­фії є його роботи, а підписано: «Вогп іп Киззіа», «народився в Росії».

На саркофазі Яна-Казиміра в Парижі — фрагменти Берестецької битви, такі шляхетні крилаті гусари і якісь темні варвари,— вся ж справа у художньому осмисленні подій. Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність,— так світ і сприйме. Ми дозволили розкрути­тися цій інерції. Ми не зупинили її незаперечними досягненнями людсь­кого духу. Все сподіваємося на майбутнє. А якщо глянути з майбутньо­го в життя сьогоденне? Які духовні скарби надбав сьогоднішній день літератури? Навіть самі ще не осмислили, чого ж ми хочемо від світу?

Дорогі мої, політика — діло сьогоденне, а поезія вічна. В початку бу­ло Слово. В початку людства. І в початку кожної нації. Кінець Слова може бути кінцем нації. І саме тому, що нам лелека не приніс у колис­ку Гомера, що «Слово про Ігорів похід» знайшов Мусін-Пушкін, а не, скажімо, Іван Вишенський, тому нам так і тяжко тепер.

Коли я чую назви індіанських річок і гір, і сучасні американці їх вживають, вже не знаючи, що вони колись означали, я думаю про тра­гедію свого народу. В Пенсільванії бачила «стежку апалачів», на ме­жі гір і неба. Апалачів уже нема, залишилася тільки стежка.

А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не напи­сав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одна­че йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не ур­валася ця можливість творення справжньої поезії. Все потрібно — і йти у вир суспільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змар­нувати можливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову.

І ось чому я вдячна вам — не стільки за себе, скільки за те, що ви віддали належне самому феномену письменницької праці. В цих полі­тичних катаклізмах, в шумі й галасі громадянських пристрастей, коли немає коли писати, нема коли творити Слово,— оця скромна подія — вручення літературної премії українському поету у Вашінґтоні — хай свідчить, що все у нас є: і Рух, і громадянська мужність, і той безсмер­тний дотик до душі — поезія.

Травень 1990 року,

Вашінґтон,  Джорджтаунський ун-т