www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Вашингтон, 19 листопада 2011 p.

Високоповажний пане посол!

Шановна громадо!

Маю честь виступати в українському посольстві у Вашингтоні, і виступ цей торкається теми, якій віддав 25 років дослідницької ро­боти. До 75-річчя Голодомору вийшла моя підсумкова, як годі зда­валося, праця. За сприяння Олександра Моцика, тоді посла України в Польщі, вона була перекладена польською мовою і з його перед­мовою видана у Вроцлаві.

І ось у присутності пана Олександра Моцика, який виконує ви­соку місію уже в Сполучених Штатах, я одержую Премію Омеляна і Тетяни Антоновичів на знак визнання наукових здобутків по темі, разом з моїм другом, професором Андреа Ґраціозі. Це висока від­знака, яку Ліна Костенко, теж лауреат Премії Антоновичів, назвала «чистою нагородою із чистих рук».

За ініціативи австралійського професора Стефена Віткрофта останніми роками розгортається дослідницький проект з вивчення найбільш масштабних голодувань у XX столітті. Проведено вже три конференції на цю тему. У двох з них, у Мельбурні і Шанхаї, мені довелося взяти участь. Я переконався, що за своєю природою Укра­їнський голодомор є унікальним. Відносна кількість жертв казахсько­го голоду 1931-1933pp. була більшою, ніж в Україні. За абсолютною кількістю жертв не має конкурентів китайський голод 1959-1960pp. Обидва голоди були викликані прагненням реалізувати комуністич­ний експеримент. Тим не менше, повторюю. Голодомор є унікальним.

Ми звикли говорити про Голодомор 1932-1933pp. в Україні без­відносно до загальної ситуації в СРСР. Однак характер та інтенсив­ність голодування радянського населення потрібно розмежовувати як у часі, так і в просторі. Голодування в Україні почалося в зимові місяці 1931-1932pp. і було наслідком вилучення державою хліба з урожаю 1931 р. під час зимових хлібозаготівель. В Україні воно було сильнішим, ніж в інших хлібовиробляючих регіонах СРСР унаслі­док того, що хлібозаготівельний план був більш напруженим, але характер голодування не відрізнявся від інших регіонів. Коли почав­ся голод (з випадками канібалізму), держава прийшла на допомогу голодуючим і повернула частину конфіскованого раніше зерна. У неї не було цілеспрямованого наміру вбивати голодом людей.

У зимові місяці 1932-1933pp. голод повторився в усіх хлібовиробляючих регіонах. Причина була така сама: прагнення держави взя­ти максимум хліба з урожаю 1932 р. Тим часом урожаї ставали мен­шими рік від року, а причиною зменшення були не погодні умови, а протиприродні економічні відносини між державою та селянством. Держава не бажала визнавати за селянами право власності на сільськогосподарську продукцію і вилучала її методами продрозкладки. Селяни не бажали працювати, знаючи про те, що вироблена продук­ція буде конфіскована. Врожай частково гинув у полі і саме тому з кожним роком ставав дедалі меншим. Тим часом Сталін звинувачу­вав селян у саботажі. Щоб покарати українських селян, він засто­сував проти них каральну акцію, яка полягала в конфіскації усього продовольства тривалого зберігання, одержаного на присадибних ділянках. Акція була здійснена у селах, поставлених на «чорну до­шку» в грудні 1932 p., а по всій Україні – у січні 1933 р. Професор Стенфордського університету Роберт Конквест, праця якого «Жнива скорботи» про голод 1932-1933pp. в СРСР стала класичною, назвав цю акцію терором голодом. Таке визначення відповідає суті справи.

Вивчаючи Голодомор, слід спиратися на попередників. Ми маємо таку можливість завдяки подвижницькій праці бібліографів Одесь­кої наукової бібліотеки, які видали за допомогою австралійської гро­мади українців два покажчики. У них за період від 1932 р. до 2007 р.

включно зареєстровано понад 12 тисяч публікацій. У цій аудиторії, мабуть, слід вказати, що обидві книги видані під моєю редакцією. На сьогодні кількість публікацій на тему Українського голодомору вже перевищує в усьому світі 15 тисяч. Істотну їх частину станов­лять спогади людей, які пережили Голодомор.

Уголос говорити про Тридцять третій рік стало можливим у радянській Україні завдяки системним і наполегливим діям україн­ської діаспори. Вона домоглася створення в конгресі CLLIA комісії з розслідування українського голоду 1932-1933pp. Наукова база для діяльності комісії була забезпечена Українським дослідницьким інститутом Гарвардського університету, а її виконавчим директором став молодий українознавець Джеймс Мейс. Комісія опублікувала три томи інтерв’ю зі свідками голоду й аналітичну доповідь у ви­гляді фундаментального дослідження передумов, причин і наслідків цієї трагедії українського народу. Півтора десятиліття я намагався зробити цей чотиритомник доступним для українського читача. На­решті, за фінансового сприяння Посольства США в Україні він був перекладений українською мовою і опублікований.

Сталінська каральна акція тепер відома в усіх деталях. Докумен­ти з кремлівських архівів, які належать до неї, опубліковані. Зокре­ма, стали відомі рішення про стягнення з боржників по хлібозаго­тівлях натуральних штрафів м’ясом, салом і картоплею. Вони були сформульовані В. Молотовим у Харкові, узгоджені зі Сталіним і опубліковані у вигляді постанов ЦК КП(б)У за підписом С. Косіора і Раднаркому УСРР за підписом В. Чубаря. Усі перелічені елементи вироблення цих зловісних постанов є в літературі.

Голод 1932-1933pp. був загальносоюзною трагедією, про яку всі знали, але в радянські часи не могли говорити без ризику наразитися на звинувачення в антирадянській пропаганді. Причина голоду в містах відома: це – зняття з централізованого постачання багатьох категорій міського населення або істотне (до 50 грамів на добу для утриманців робітників) скорочення хлібного пайка. Причина загаль­носоюзного голоду в селах теж відома: вилучення урожаю зернових. Знаходяться люди, які виправдовують експорт хліба необхідністю знайти валюту для закупівлі машин, щоб побудувати заводи і зустрі­ти у всеозброєнні напад гітлерівської Німеччини.

Одна справа – забрати весь хліб, щоб перетворити його на валюту або нагодувати міста та армію ціною голоду в сільській місцевості.

Тут ще можна задуматися над тим, які пріоритети були у цієї держа­ви. Однак зовсім інша справа, коли ми встановлюємо, що держава: а) вилучила все продовольство, створюючи ситуацію абсолютного голодування; б) оточила голодуючих військами, щоб вони не змогли кинутися вростіч; в) створила інформаційну блокаду, щоб ніхто не міг дізнатися, що відбувається у позбавленій всякої їжі місцевості. Три дії, взяті в комплексі, показують намір сталінської держави зни­щити голодом покараних «саботажників». Наші опоненти це добре розуміють. А тоді вони кажуть: покажіть документ!

Є новорічний лист Сталіна до українських селян з вимогою зда­вати прихований хліб. Він став сигналом для повсюдних обшуків, тому що йшлося про прихований хліб. Є написана рукою Сталіна інструкція заблокувати Україну і Кубань. Є листи Сталіна не допус­кати іноземних кореспондентів в голодуючу місцевість. Є ціла сага про поїздку Е. Ерріо по голодуючій місцевості, коли чекісти ство­рювали йому «потьомкінські села». Зрештою, кожна радянська лю­дина підтвердить, що про голод стало можливим говорити лише з грудня 1987 p., через 55 років. Однак у документі про натуральні штрафи йшлося тільки про м’ясо, сало і картоплю. Нема письмо­вого документа про реквізицію фруктової сушні, вилучення цибулі, конфіскацію гарбузів і буряків. Операція з вилучення всієї їжі була проведена під час подвірних обшуків голодуючими незаможниками під керівництвом чекістів на підставі усних вказівок. Тим часом роз­повідь свідків Голодомору про вилучення в січні 1933 р. всієї їжі не є доказом для наших опонентів.

Тим не менше свідчення людей, сотні яких розповідали про конфіскацію всієї їжі, заслуговують на увагу. Я прийняв пропозицію Гарвардського університету взяти участь у підготовці Атласу Голо­домору до 80-ї річниці і вже запропонував десятки карт. На мою дум­ку, найважливішим документом стануть нанесені на карту свідчен­ня про конфіскацію усієї їжі, відмічені в місці перебування свідка. Вони опубліковані в Україні, США і в Росії. Така карта в сукупності з документами архівів Кремля про фізичну та інформаційну блокаду українських регіонів буде підґрунтям для правової кваліфікації Голодомору як геноциду.

Мої колеги у країнах Заходу здебільшого сумніваються в тому, що Український голодомор був геноцидом. Справді, з лютого до липня 1933 р. Україна і Кубань одержали основну частину продовольчої до­помоги, яку Політбюро ЦК ВКП(б) спеціальними постановами роз­поділяло серед голодуючих регіонів Радянського Союзу. Ці постано­ви висвітлювалися у пресі як свідчення турботи партії про колгоспне село. Вони й досі тиражуються в російській пресі з такими же пояс­неннями. Архівне агентство Російської Федерації опублікувало 2009 р. збірник документів про голод, який складається з кольорових ксе­рокопій постанов Політбюро ЦК ВКП(б). У них кожна коротка резо­люція про надання допомоги зерном тій або іншій області України супроводжується зробленим червоним олівцем підписом Сталіна.

Однак пов’язані з Голодомором факти треба розглядати в їх сукупності. Створення ситуації цілковитого голодування і наступна допомога голодуючим з розривом у декілька тижнів засвідчує тільки те, що Сталін не прагнув знищити всіх людей на заблокованій те­риторії, яку повністю очистив від продовольства. Загибель мільйо­нів повинна була показати тим, хто вижив, як їм треба поводитися. Сталін боровся із саботажем, а в Конституції УСРР 1919 р. було за­писано: «УСРР визнає працю обов’язком усіх громадян Республіки і проголошує лозунг: «Хто не працює, той не їсть» (стаття 28).

Націленість репресій на Україну є безсумнівною. Тут була голо­вна небезпека для влади, тому що соціальний протест поєднувався з національним. Україна була найбільшою національною республі­кою, яка претендувала стати ще більшою: двічі український уряд ставив перед Політбюро ЦК ВКП(б) питання про приєднання су­міжних регіонів Російської Федерації з переважно українським на­селенням, а кампанія українізації Північного Кавказу одержала гаря­чу підтримку місцевого українського населення. Ця республіка мала великі традиції національно-визвольної боротьби, і В. Ленін свого часу побудував свою централізовану імперію у конституційному ви­гляді союзу рівноправних республік, щоб розв’язати передусім укра­їнське питання. Багато важило геополітичне становище України на кордоні з Європою. По той бік кордону знаходилася Західна Україна, яка вже об’єднувалася 1919 р. з Наддніпрянською Україною в єди­ну державу. «Украйну можем потерять!» – писав Сталін Кагановичу у серпні 1932 p., пов’язуючи таку можливість з кризою у центрі. 1991 p., коли центр вразила гака криза, вона була втрачена.

Все це пояснює, чому Україна знаходилася в епіцентрі превентив­них сталінських репресій, які дозволили генсеку протриматися на своїй посаді до межі, продиктованої біологією. Однак у січні 1933 р.

«сокрушительный удар» (це вислів самого Сталіна) по українському селянству співпав з припиненням дальшої реалізації комуністичної програми РКП(б) 1919 р. Сама програма залишалася діючою до епо­хи М. Хрущева, який замінив її третьою програмою. Тією самою, що обіцяла людям комунізм через 20 років, 1980 р. Варто нагадати, що термін «комунізм» у Радянському Союзі використовувався в його пропагандистському значенні – як лад, в якому матеріальні та культурні блага розподілятимуться за потребами. Я ж маю на увазі комунізм виробництва, а не розподілу, тобто ту «державу-комуну», створення якої В. Ленін проголосив у «Квітневих тезах» 1917 р. першочерговим завданням партії, поряд з її перейменуванням із соціал-демократичної у комуністичну й організацією Комінтерну. «Держава-комуна» залиши­лася недобудованою внаслідок рішення керівників партії у січні 1933 р. відмовитися від хлібозаготівель у вигляді гумової продовольчої розкладки і перейти до фіксованих зобов’язань колгоспів та одноосібників перед державою податкового характеру. Продрозкладка руйнівно діяла на процес виробництва: пересвідчуючись у тому, що держава забирає у них стільки хліба, скільки захоче, селяни припиняли пра­цювати або працювали з-під палки, як раби. Обсяг виробництва різко падав, і держава вже не могла нагодувати місто і продати за кордон великі партії хліба, хоча забирала у селян все, що вони мали. Коли ж селяни знали наперед, що їм доведеться ділитися з державою фік­сованим обсягом продукції, вони мали стимул працювати так, щоб одержати якнайбільше продукції.

Іншими словами, держава визнала право власності селян на продукт їхньої праці, одержуваний як у громадському господарстві колгоспів, так і з присадибної ділянки. Селяни дістали право на вільну торгівлю власною продукцією за цінами попиту і пропонування. Наявність віль­ного ринку, хай навіть обмеженого у своїх розмірах, обумовила збере­ження товарно-грошових відносин не тільки в сільському господарстві, айв обміні між містом і селом. У директивній радянській економіці сільське господарство зайняло автономні позиції. Таке становище збе­рігалося аж до розвалу радянської економіки на початку 90-х pp.

Заміна розкладки податком здійснювалася двічі: Леніним у 1921 р. і Сталіним у 1933 р. Результат був однаковий – подолання госпо­дарської кризи. Чому ж Сталін не обмежився тільки цим і завдав практично одночасно, з розривом у три тижні, «сокрушительный удар» по українському селянству?

Таке ставлення питання виводить Український голодомор з прямої причинної залежності від комуністичного будівництва. Створення «держави-комуни» виявилося непідйомною справою і було припинене на напівдорозі. Реалізувати комуністичну утопію до кінця виявилося неможливим навіть за допомогою терору, адже це була утопія, наро­джена в голові однієї людини. Загальносоюзний голод був викликаний доктринальними причинами і подоланий унаслідок відмови Кремля йти у будівництві комунізму до кінця. Чим же був викликаний Україн­ський голодомор, що виріс з такого же, як і в інших регіонах, загаль­носоюзного голоду? Точніше, що змусило Сталіна завдати по Україні і Кубані «сокрушительный удар» у вигляді конфіскації всієї їжі?

Цей сталінський вислів містився в його промові на об’єднаному засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) і Президії ЦКК ВКП(б) від 27 листо­пада 1932 p., яке розглядало питання «про групу Смирнова, Ейсмонта та ін.» Як правило, засідання Політбюро ЦК протоколювалися, а не стенографувалися. Це засідання було застенографоване, і стенограма розіслана по всіх парткомах. Сталін контролював вищі органи партії, але не весь партійно-радянський апарат. Розсилання стенограми було спробою вплинути на керівний склад середньої і нижчої ланок.

2007 р. оригінал стенограми і її виправлений варіант – той, що розсилався, – були опубліковані. Порівнюючи обидва, ми можемо встановити, що Сталін унаслідок причин, охарактеризованих вище, побоювався соціального вибуху саме в голодуючій Україні. Тому проти неї мусив бути завданий «сокрушительный удар»: у правле­ному тексті стенограми претензії генсека до України були зняті або завуальовані, він говорив про «куркульський саботаж», безвідносно до його регіонального походження.

Соціальний вибух в Україні міг зашкодити становищу генсека в партії. Ми звикли бачити владний потенціал Сталіна таким, яким він виявився після Великого терору 1937-1938pp. і перемоги у війні 1941-1945pp. Насправді його потенціал на початку 30-х pp. був набагато меншим, якщо Смирнов або Ейсмонт могли ставити перед ЦК ВКП(б) питання про небезпеку сталінського курсу для партії і держави. Як Голодомор, так і Великий терор мали в своїй основі одну причину: прагнення генсека утриматися при владі.

Оцінка Українського голодомору як геноциду створила велике на­пруження у відносинах між Україною і Росією. Нам треба перекона­ти російську громадськість і багатьох власних громадян у тому, що сталінська каральна акція була справою рук лише кількох найвищих функціонерів. Якщо реальна картина Голодомору стане загальнові­домою, то пам’ять про нього перестане роз’єднувати людей. Мало кому захочеться кинутися на захист Сталіна.

Не слід забувати, однак, що загальносоюзний голод, з якого виріс Український голодомор, так само як китайський голод 1959-1960 pp., був наслідком комуністичного будівництва на селі. 1991 р. здавало­ся, що загроза комунізму залишилася у минулому. Тепер такої пев­ності нема, багатьох людей ленінська «держава-комуна» приваблює своїм патерналізмом. Тому треба постійно виявляти засобами на­укових досліджень і художньої творчості спорідненість сталінського геноциду з патерналізмом «держави-комуни».

Завершуючи виступ, хочу висловити вдячність директорам Фундації Антоновичів п. Ігорю Воєвідці та його дружині п. Марті, и. Андрію Левицькому та його дружині п. Дарії і п. Роману Слоневському та його дружині п. Мотрі. Вони продовжують розпочату Омеляном і Тетяною Антоновичами справу, суть якої полягає у стимулюванні інтелектуальної діяльності, спрямованої на збагачення національної пам’яті українського народу.

Дякую за увагу.