www.ji-magazine.lviv.ua

Я ХОЧУ поділитися деякими спостереженнями. Все починається з дитинства, коли утворюється міцна моральна підвалина майбу­тньої людини. Мій дядько Яків узяв мене одного разу з собою на гос­тину до вчителя Косатого. В нього я побачив розкішну книгу – «Альбом украинской старины» з малюнками Самокиша та Васильківского. В роди­ні мене оточували любов’ю. Мати мала велике обдарування й поетич­ну душу, гарно співала, а коли чепурила комин, співала й малювала різ­ні квіти. Вишивала незвичайно, і мене по вишитій сорочці знали, що я Мокринин син. Матері я зобов’язаний розвинутим естетичним відчут­тям. А від батька я отримав любов до порядку, відповідальність за свої вчинки і незалежний характер. На зауваження бабуні, то він не вчащає до церкви, батько відповідав – до Бога я сам звернуся в разі чого і не потребую посередника. Він був вимогливий, але й дбайливий, і вчив не словами, а ділом, даючи приклад. Грамоті я навчився дуже рано, на п’ятім році. Якось мій брат, старший від мене, прийшов зі школи та пока­зує мені літери й питає, що то таке. Я кажу – кроква, а він мені – дур­ню, то літера «А». Тож я і вивчився читати разом з ним. Відтоді книга стає моїм неодмінним супутником у житті. Я не уявляю собі життя без книги. Що перші роки життя дитини важливі, засвідчує й Т. Шевченко:

...Куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду.

Моїм духовним розвитком я завдячую школі й учителям, і найперше моїй вчительці дивної краси Наталії Олександрівні Кормич, дружині ди­ректора школи Кормича, родом з Крюкова поблизу Кременчука. Йото вбили чекісти. Я був з дідом у крамниці Солошина, нашого родича, там же був і чоловік Наталії Олександрівни. В крамницю заходять троє військових. Старший з них запитує: «Кто здесь Кормич?» Той відпові­дає: «Я». – «Пойдемте с нами». Вийшли у двір і тут же його вбили.

Я завдячую також Марії Петрівні, графині фон Зор (по чоловікові), яка викладала в 6-7 класах українську літературу. Пізніше, у сільсько­господарській школі завдячую Антонові Середі, колишньому священикові, який під впливом Льва Толстого зрікся сану й ходив пішки в Яс­ну Поляну. У 1936 р. він загинув у таборах, засланий як священик, нез­важаючи на те, що він від 1907 р. ним не був.

На формування мене як дослідника великий вплив справило спілку­вання з нашим великим ученим Степаном Таранушенком. Завдячую також Іларіонові Свєнціцькому та Іванові Крип’якевичу. Приїзд до Львова й спілкування з ними були справжнім святом. Не можу перелічити всіх церковних старост і священиків, які сприяли мені в дослідженнях українського мистецтва. В подорожах по Україні часом були незабутні з ними зустрічі, в яких розкривалися їхні душі в усій кра­сі та величі, найкращі риси українців.

Найважливішим переломним етапом у моїй долі, що визначив мій шлях аж до сьогодні, був 1941 рік. Я був покликаний до війська. Липень. Відступаємо. Небо безборонне, в нім господарюють фашистські літа­ки. На дорозі біля Диканьки вони виявили відступаючий натовп і по­чали вишиковуватися в кільватерну колону для атаки. Під час відсту­пу я вже набув невеликого досвіду. При нападі літаків треба негайно падати на землю. Що я й зробив, опинившися на дорозі в пилюці біля коліс передка. Передо мною геть по шляху – тисячний натовп. На об­рії – чорно-зелені дуби, праворуч – мерехтлива золотава стерня ско­шеної й складеної в копи пшениці, й над усим – синє-синє небо. По дорозі з’явилися вибухи пилюки, як то буває, коли падають перші краплини дощу. Падали не краплі дощу, а кулі, і ці вибухи пилу невмо­лимо наближаються до мене. Мить – усьому кінець. Відчув невимов­ний жаль за цією стернею, копами, дубами й синім небом. Більше їх уже не побачу. Стрічка куль пройшла біля правого плеча. Смерть обми­нула мене. Я зостався живий, а та пережита мить зустрічі віч-на-віч зі смертю вкарбувалася у підсвідомість і виявилася в інтуїтивному праг­ненні помилуватися Україною, якщо лишуся живий, побачити її кра­су, її людей, її мистецтво.

Мені треба було бути Сковородою, необтяженим родиною. Але до­ля склалася інакше. Я вдячний родині – дружині, тещі, дітям. Вони з розумінням, безмовно, терпляче зносили всі обтяження життя й створювали найкращі умови для моєї наукової роботи, звільнивши мене від рутинних щоденних клопотів, які виснажують сили, висушують почут­тя, гасять поривання.

У часи сучасного безголов’я багато говорять про духовність, але не живуть за її засадами. Багато говорять про патріотизм, любов до України й хизуються цим, але реально нічого не роблять для України. Во­ни «те Отечество так люблять, так за ним бідкують», та як липку йо­го обдирають, а інші байдикують, існуючи за принципом «де б не працювати, аби не працювати». Доки не позбудемося цього, не виберемося з багнюки «соціалістичної утопії», не бачити нам ні добробуту, ні мо­гутньої України «в колі вільних народів». Лише приватна власність є міцною підвалиною держави й народу. Це ясно було ще дві з полови­ною тисячі років тому грекові Гесіоду, але неясно нашим парламента­рям, які лише мелють язиком, і так довго мелють, що можна вмерти з голоду, не дочекавшися борошна. Духовна, культурна спадщина має ве­лике значення в житті народу. Про її вагу сказав у своїй Нобелівській промові французький письменник Альбер Камю: «Немає культури без спадщини, як життя без дихання». Що треба робити, аби її зберегти?

Один хлопчик зі США в шкільному творі на тему захисту пташок на­писав одну фразу – «ніщо так не охороняє пташок, як любов до них». Справді вустами дитини мовить істина. А любити нашу спадщину мож­на, лише знаючи її, а щоб любити Україну, її народ, мову, мистецтво, треба знати їх. Недарма в Японії є правило – учні за час навчання ма­ють відвідати всі префектури країни. Один із найвидатніших українсь­ких архітекторів, Кость Жуков, автор будинку інституту в Харкові, де я вчився, збудував його в стилі українського модерну, і ця споруда ра­зом з будинком земства в Полтаві, збудованим Василем Кричевським, є пам’яткою європейського рівня. Він запросив мене бути співавтором у проекті конкурсу на будинок культури для колгоспників. Він розмов­ляв добірною українською мовою. І от за чаєм, коли почалися задушев­ні розмови, я дізнався, що він росіянин, родом з Саратовщини. Перемігши в конкурсі на будівництво мистецького училища в Харкові, при­їхав в Україну, щоб втілити свій проект. Став вивчати її архітектуру, їздити по ній і так полюбив Україну, її мистецтво, мову народу, що нічим не відрізнявся від уроджених українців.

Подолати бездуховність, неандерталізацію можна, лише зрозумівши її небезпеку для майбутнього роду людського. Недарма я зазначив, що становлення людини починається з перших років дитинства. Отже, роз­будовувати духовність треба розпочинати з дитячого садка і з родини. Що мати вкарбує дитині, з тим вона й піде в життя. У вихованні роль мистецтва дуже важлива. Мистецтво звертається до людини своїми об­разами, які вкарбовуються в глибинні структури мозку, в підсвідо­мість, вони зумовлюють емоційний світ людини. А тільки він один здатний зробити людину людяною. Бо ніяке раціо, ніяка наука не мо­же проникнути у внутрішній світ людини, а лише завдяки емоціям ми можемо зрозуміти іншого шляхом співпереживання, співчуття.

Але, як виявилося, мистецтво має й негативну сторону. На це вказав Іларіон Свєнціцький ще сімдесят років тому у своєму творі про дру­ковану книгу, яку стали любити й ненавидіти, – «книга стала виразником нагої людської душі в усій її красі і гидоті». Це саме можна ска­зати й про сучасну книжку й мистецтво. Виявилося, що вони можуть нести і зцілення людині, і отруєння, не оздоровлювати людину, а духов­но її розтлівати. Тому на таке мистецтво, що руйнує духовне здоров’я людини, треба накладати табу. Але зробити це шляхом декрету неможливо. Воно може бути реалізоване шляхом вільного вибору мистця.

Перед людством, як і Україною, стоїть велика небезпека – руйнація середовища. Довженко свого часу оспівав перебудову й поліпшення природи в своєму сценарії «Поема про море». В подорожі по Дніпру 1994 р. я побачив на власні очі ці «рукотворні моря», що перетворилися на мертві, над ними навіть чайки не літають, бо в мертвій воді немає нічого живого, чим би вони поживилися. Отже, найбільша небезпека поля­гає в тому, що людям властиво свої історично обмежені знання вида­вати за абсолютні.

Другу загрозу, що чекає на людство, виокремив видатний вчений су­часності Дайсон. Він зазначає, що людська цивілізація розвиватиметь­ся безконечно, «якщо люди не втратять інтересу до життя». Тоді я за­питую, як одна героїня фільму О. Довженка «Земля»: «Боже! Без по­па ховають! Добре ж, як Бога немає, а яке?» Добре ж, як не втратять, а як втратять? Питання лишається відкритим. Лунають голоси, що мис­тецтво вмирає, мистецька потенція людства вичерпалася. Такі скепти­ки своє безсилля, свою мистецьку імпотенцію сміливо переносять на все людство. Але забувають, що потяг до прекрасного притаманний лю­дині і такий природний, як дихання. Отже, я дотримуюся думки, що доки існуватиме рід людський, доти існуватиме мистецька творчість. Але яке втілення вона отримає – нам невідомо. Це сховано за таєм­ницею майбутнього.

(………………………… пропущена сторінка!)

називав мій вуйко ім’я та прізвище того духівника, що не повернувся із Сибіру.

Згодом і мій вуйко Микола Гулей, хоч і підписав православ’я, поїхав на 10 років у концлагер у Караганду, а його родина, вуйна з трьома діть­ми, аж у Томську область. Бо допомагав нашим партизанам і, очевидно, як священик не відходив від греко-католицької традиції в церкві та парохії. Удома часто велися розмови про долю священиків та єписко­пів, які були заарештовані більшовиками чи совітами (така терміноло­гія побутувала на моїй малій батьківщині). Скільки трагічних історій доводилося нам, дітям, почути (звичайно, ми глибоко не брали до сер­ця ці жахливі щоденні новини – ми ще були замалі усвідомлювати весь їхній трагізм) і багато розповідалося про долю священичих родин: ді­ти гинули в підпіллі, а батьків вивозили в Сибір. Я тоді запам’ятав іс­торію священика, що мав шестеро (чи семеро) дітей: три хлопці заги­нули, а три дочки опинилися з батьками на засланні. Не знаю, чи не про цю сім’ю прочитав недавно у львівській газеті – сім’ю отця Северина Габрусевича із села Вільховець, що на Перемишлянщині. Найстар­ший син Антон загинув ще будучи в Українських Січових стрільцях. Михайло розстріляний німцями в Бабиному Яру, Іван загинув у Заксенгаузені в 1944р. (він був членом проводу ОУН, публіцист), а Воло­димира замордували енкаведисти вже по війні. Отець Габрусевич із трьо­ма дочками був вивезений і помер на засланні. Звичайно, що це не єди­на свідома священича родина з такою трагічною долею (згадаймо хоча би долю родини отця Андрія Бандери. Сам отець Андрій Бандера, та­кож капелан УГА. був розстріляний більшовиками перед самою війною в 1941р. Два його сипи загинули в німецькому концтаборі, третій про­пав безвісти десь в 1947р., будучи в УПА, три дочки вивезені в Сибір – щойно недавно дві з них повернулися звідти, третя там і залишилася в землі. А сам Степан Бандера, як відомо, загинув від руки кагебіста в 1959р.). Тепер не одну таку трагедію відчитую в різних публікаціях, спогадах і документах. І краю їм нема, бо нема меж повоєнної трагедії нашого народу, як і меж його героїзму. Можливо, тому він підійшов до кінця століття таким знівеченим і розгубленим. Напевно ті почуті іс­торії відкладалися на дні дитячого серця. Минали літа. І щось із того відкладеного прокльовувалося у поезії. Адже недарма мене судили і за релігійні мотиви, і за... клерикалізм.

Згодом, у роки національного відродження, був я (і моя сім’я) близь­кий зі священиками і єрархами нашої церкви, що виходила з ката­комб – і чули себе до обов’язку допомогти їй? А пройнявшись долею героїчної церкви, теж підносили свої серця д’горі.