www.ji-magazine.lviv.ua

В ОСТАННІ роки написано чимало творів художніх і наукових, нау­ково-популярних з нашої історії, зокрема історії козаччини, котра, найперше, і живить наше культурно-національне відродження. Але й сьогодні гіркий запах полину забиває нам запахи чебрецю та материн­ки з Дикого поля. Історія кожного народу крута й терпка, одначе на­ша – гіркіша за полин. Може, через те на сторінках наших історич­них романів та повістей не гуляють веселі мушкетери й рідко віддають в офіру свої життя прекрасним обраницям безпечні лицарі, подібні до Айвенго. Вони офірують його товариству. Батьківщині. Щоправда, в на­родній творчості є дотепний і дошпетний козак Мамай, але і його зде­більшого заступає похмура постать Марка Проклятого.

Ми важко добуваємося до свого коріння, ми ще й сьогодні не загля­нули в душу нашого предка, не розгледіли його істинного обличчя в ту­мані історії. Наша історична свідомість деформована, пам’ять – прис­пана, приснула, а в більшості населення спить летаргічним сном. Ко­ли, хто і як її розбудить? І чи розбудить? І хто він, наш предок, чи як кажуть літописці – автецесор? Який він?

Вічний боржник сусідів, поборник волі, збайдужілий до своєї долі ра­тай на своєму-чужому полі? У кращому випадку в нашій свідомості ут­вердився ще з «Тараса Бульби» тип звитяжця, який вип’є піввідра го­рілки, з’їсть казан каші, пролетить навперейми з вітром Диким полем і розрубає шаблею татарина до сідла. Однак цілий ряд джерел утвер­джує зовсім інший погляд на людину тієї доби й на українця зокрема. Сліпий лірник або кобзар співає про загибель Морозенка, а козаки стоять і плачуть.

Ой Морозе, Морозенку,

Преславний козаче...

А я тебе, Морозенку,

Та й не вбезпечаю,

Тримай коня в сіделечку

По своїм звичаю.

Вріс козак у сідло, у високі тирси, у нашу свідомість... Можемо ми по-перше, уявити нині – нехай і зведений симфонічний оркестр, який заграє і щоб хоча один солдат зронив сльозу? А по-друге, хто вже в по­дальшому звертав увагу на те, що Морозенко закінчував Падуанський університет, що Сагайдачний, Хмельницький, Виговський, Дорошен­ко й інші козацькі провідці навчалися в академіях, колегіумах, висо­ких школах, що коли до «закоржавілого» козака Семена Палія заїхав витончений європейський дипломат Паткуль, Палій запропонував йо­му на вибір до розмови кілька мов, зокрема латину, якої Паткуль дос­конало не знав. «А увечері, – розповідав Паткуль, – Палій брав свою кобзу й грав на ній та співав, а я слухав і плакав» Ми тільки сьогодні дочитуємося, що все населення України було майже всуціль грамот­не, грамоту знали навіть жінки, що й при запорозьких монастирях та паланках функціонували школи, в той час як у Московії шкіл і друка­рень не було й з попереписуваних від руки неграмотними дячками євангелій попи читали таке, чого не розуміли не тільки миряни, а й вони самі. І тоді 1649 року туди приїхав Єпіфаній Славинецький з тридцять­ма київськими академістами і заснував першу греко-латинську школу в Москві. Вони переклали з грецьких та латинських оригіналів єван­геліє, псалтир, книги з історії, космогонії, медицини, уклали словник, написали підручники. А потім інший київський академіст Симеон По­лоцький, приїхавши до Москви, заснував там друкарню, заклав основи силабічної поезії, а вже Феофан Прокопович ставить на Московії пер­шу драму, розробляє статут академії. Нагадую про це не для того, щоб принизити російську культуру, яка насправді потужна й велика, а для того, що ми також не голі прийшли на вселенське культурне поле.

Наші попередники були не тільки людьми освіченими, але... вони були іншими, ми ще, повторюю, не доглянулися до них, як слід. З одного боку, суворі, загартовані й мовби грубі, але останнє – оманне – вирісши в природній стихії, серед гаїв і широких полів, у товаристві перелесни­ків, відьом і чортів, під безнастанний акомпанемент найчарівнішої в сві­ті пісні, вони мали ніжну, чулу й тривожну душу, були спочутливі до людського горя. У тих же козаків на великі урочистості на Січі грав ор­кестр з трьохсот інструментів, від велетенських, зшитих з кількох во­лових шкур тулумбасів, до клавесинів і скрипок. І кожна похідна пар­тія, кожна команда мали свій похідний орган, і майже в кожному бою за спиною в козаків шкварив козацький оркестр. (У турків – десятитрубні яничарні оркестри, в козаків – свої). А якими урочистостями бу­ли оздоблені свята Водохреща, Паски!

І мали сталі, суворо вивірені демократичні закони, які виконували­ся непорушно. Так Запорозька Січ перетривала з ними кілька століть. Мали б усім цим пишатися, а дещо й з дня минулого коригувати на день нинішній, але той день був осміяний, засипаний половою історії, уро­ків звідти ми взяли небагато. Скажімо, наші історичні угоди з Росією. Вже за Богдана Хмельницького основні пункти Переяславської угоди були знехтувані; за спиною України 1656 року у Вільнюсі Москва ук­лала сепаратний – супроти пунктів Переяславської угоди – договір з Польщею. Козацьку депутацію не пустили навіть у намети, де укла­дався той договір, за яким Україну вперше було розкраяно навпіл. Богдан лютував, махав у світлиці шаблею – марно. Тоді ж помирає Ки­ївський митрополит Сільвестр Косів, Москва намагається призначити свого ставленика, незважаючи навіть на те, що єпископам, які приї­хали до Києва, – правобічної, польської України, в такому випадку загрожувала смерть від поляків. Новообраний митрополит Діонісій Балабан мусив утікати до Чигирина, а цар призначає митрополитом Лівобережжя Лазаря Барановича, розколовши православну ієрархію. Невдовзі цар Петро І українську церкву експропріює зовсім, ще й за­боронить українське книгодрукування. Українське духовенство, увесь народ чинили шалений опір тому; від куль, бердишів, у Сибіру гинув цвіт української нації.

Сама пам’ять про це жорстоко знищувалася. Отож, укладаючи нові угоди, треба бути дуже пильними, вивіряти кожен крок, укладати уго­ди прилюдно, а не віч-на-віч і не робити поступок, за якими йдуть но­ві поступки.

У номері 7-8 «Сучасності» за минулий рік я опублікував роман «Прий­дімо, вклонімося», де наведено уривки з літописного ізводу, який існу­вав при Миколаївському Медведівському монастиреві, який був роз­ташований на острові й куди не добігали ні турки, ні татари, та й по­ляки. Зберігся опис тільки однієї частини літопису – гайдамацької – та ще кілька уривків. Той літопис не мав би ціни, написаний так, що хі­ба так писано «Слово про Ігорів похід»: «І дуба став кінь, нарет на нім золотий, те й знай креше копитами і фриска ніздрями як звір, нарет на нім золотий, а на коневі пооддаль, бич хрест кладу, перед престо­лом святим чолом б’юсь, то сокіл, то витязь, в плечах аршином не пе­рекрить, лицем першого бачу, очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом висок, по не рум’ян, а як бронза на стельниках блищить...і силу має видать не людську» (це – про Максима Залізняка).

Або: «А вчора по дню суботньому посланець отамана з окіл Святої Мотрони мав доставить пергамент сотнику полудніївському Івану Шпа­ку і був заживим схвачен у Тернешівськім узвозі і доставлен, і був допитан, пергаменту не оказалось, оний з’їв, і велено було живіт пороть, розбійник той по прізвиську Джміль Охрім був закинутий до льоху, так як задзвонили до вечерні і отець Яков не встиг запричастить Охріма, а по зірниці вечірній запричастив, і розпороли живіт Охріму, і знайшли пергамент, один був змаран і грамота розстала: Охрім сконав не з’яснившись словом».

Але літопис важливий не тільки з художнього боку, навіть з уривків довідуємося багато чого про Залізняка, його родовід, його життя. З лі­топису постає зовсім інша картина гайдамаччини, Коліївщини, одного з найважливіших періодів нашої трудної історії.

Чи задумувалися ми коли-небудь над таким (та не тільки ми, а всі найповажніші історики): над початками повстання, яке в усіх підруч­никах трактується ось так: в середині травня 1768 року в околицях Мотронівського монастиря на Чигиринщині виникло велике антифеодаль­не повстання, яке очолив горщечник, наймит, батрак (так і пишуть «бат­рак») Максим Залізняк і повів велике військо на Смілу, на Черкаси, на Канів... Скажіть: мислимо – наймит очолює владу і веде кількатисячне військо! З літопису ж випливає, що Залізняк був племінником ігу­мена Мотронівського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського, Мотронівський монастир був твердинею спротиву унії й наступу польської шляхти, й Мелхіседек давно готував до цієї боротьби свого сестринця. І було це повстання не тільки антифеодальним, а либонь, найперше – національним, Залізняка було проголошено гетьманом, і одягнув він геть­манську керею, і почепив шаблю Петра Дорошенка, й роздав війську національні прапори та значки. Мені здається, історію Коліївщини нам треба передумувати наново.

Ізвод містив чотири літописи, переписані однією людиною на полот­ні, прошліхтованому в борошні, розміром 60x60 см. Цей літописний ізвод перебував у Миколаївському монастирі, як я вже сказав, розташовано­му на острові, куди не добігали ні турки, ні татари, ні поляки. 1932 ро­ку було наказано спалити – СПАЛИТИ архів і бібліотеку монастиря. Два колгоспи три дні, під наглядом міліції, возили воловими та кінни­ми возами в поле рукописні та друковані книги й палили їх. Там мог­ли бути євангелія, давніші за Остромирове, і не знані нікому рукопи­си. Як ось оцей, який виніс під полою медведівський дяк-колгоспник і трагічну історію якого я й спробував повідати в романі.

Й ще один епізод зі своєї пошукової роботи, також пов’язаний з на­шим підтятим історичним корінням. Працюючи над романом «Геть­манський скарб», де оповідається про останні роки життя-боротьби геть­мана Павла Полуботка (про сам скарб, про який я розповідав усе, що міг, легенди й істину, я тут оповідати не буду), я користувався «Історі­єю Русів» – однією з найпатріотичніших книжок українця. У ній роз­повідається й про те, як, вичерпавши всі можливості легальної бо­ротьби з Петром І за Україну, за її права та вольності і бачачи марність своїх зусиль, Полуботок виповів цареві в обличчя все, що думає про нього та Московію. Майже всі історики висловлюють сумнів щодо цьо­го факту: мовляв, цю задовгу промову цар не став би слухати на вули­ці, вийшовши з церкви, та й Полуботок не одважився б на таке. Це ви­гадки автора «Історії Русів», мовляв, там вигадки дуже багато.

І ось я почав шукати. Й потягнув за кінчика. Й знайшов, що існува­ла ще одна книга з історії України, написана раніше за «Історію Русів».

Я написав до Парижа Віктору Коптілову, щоб той пошукав у Стразбурзі. Він мені відповів – знайшов. Тоді я попросив його зняти ксеро­копію та зробити переклад. Книга Жана-Бенуа Шерера «Літопис Ма­лороси, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Мало­росії» видана «Українським письменником» 1994 року. У цій книзі є та сама промова Полуботка. Шерер не був українським патріотом, йому ні до чого було вигадувати патріотичні промови, він був дипломатом, до того ж перебував у Петербурзі за чверть століття після смерті По­луботка і, отже, міг бачити й розмовляти з людьми, які чули цю про­мову, і книга його видана раніше на півстоліття від «Історії Русів» й пот­верджує правдивість самої «Історії Русів». Нам ще довго розшукувати наші джерела й думати-передумувати наше минуле.

Хочу закінчити тим, з чого розпочав: не тільки вітер доносить до нас гіркий полинний запах нашої історії. Ми ще пишемо її окремі сторін­ки, окремі фрагменти. Але я вірю, що незабаром вона буде написана вся, вповні, прочитана нашими нащадками, освітить їхні серця вели­кою, чистою любов’ю до України, задля якої й живемо на світі.