www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Київ, 21 вересня 2004 р.

«Кожна влада, крім елементів сили матеріальної, потребує ще сили духовної.» Це твердження видатного українського історика Іва­на Лисяка-Руднинького приймаємо як незаперечну істину, виходячи не з теоретичних роздумувань, а з досвіду влади, під якою ми жили, з досвіду комуністичної диктатури, яка переслідувала й гнобила все, що творить справжню духовну силу суспільства і народу Заснована на фальшивій доктрині про те, що боротьба класів – це головний рушій і зміст історії, тобто на верховенстві матеріального над ду­ховним, царська й більшовицька влада намагалися зробити своєю духовною силою російський великодержавний шовінізм. Але такою силою не може бути брехня, мета якої – русифікація завойованих народів, смерть їхніх мов і культур, смерть їхньої історичної пам’яті.

Справжня духовна сила кожної влади ґрунтується на службі національній ідеї народу, головного творця й суверена держави, який своє незалежне, державне існування відчуває як запоруку свого вільного життя і свого безсмертя. Нація як кожен живий організм зобов’язана боротися за свою невмирущість. Тому вона творить і ненастанно роз­виває свою культуру як непроминальне, надчасове явище, здатне бути духовною силою національної влади і держави. Народ формує владу для держави і вимагає від влади дотримуватись писаного й неписа­ного природного закону, покликаного берегти й розвивати мову, куль­туру, пам’ять нації. Саме в цьому сенсі влада існує для держави, а не держава для влади. Цього не визнавали комуністичні монархи, крива­ві диктатори, але це добре знали короновані особи феодальних часів.

«Що в державі більше: закон чи король?» – питався великий гума­ніст, русин, Станіслав Оріховський і відповідав на це питання, даючи поради польському королеві, який щойно зійшов на престол: «...наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує для короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля». Тут ми чуємо голос високої політичної культури, розвиненої мислителями від Платона до діячів епохи Відродження. Але політична культура – це не дипломатія, не політика, приречена на компроміси та відступи від своїх учорашніх тверджень. Політична культура – це глибоке розуміння й безкомпромісне відстоювання на­ціональної ідеї, що формується з найвищих досягнень національної і світової культури. А світова культура, власне, задля того існує, щоб творчі духовні таланти особистостей переходили в надбання світо­вої цивілізації, в надбання окремих народів та влади окремих держав. Культура – це позитивна, морально вартісна творчість людини, спря­мована на подолання часових меж її життя, на передачу свого без­смертя в безсмертя нації, до культури якої та людина належить.

Життя народу – головний натхненник творця культури, який під­свідомо прагне свого вічного перебування у вічному житті нації. Розумію, таке визначення культури – неповне й недосконале, але важливе для нас тепер, коли ми маємо владу, зосереджену виключно (і не завжди чесно!) на боротьбі за матеріальний достаток народу, нехтуючу його духовними потребами. Ми стали свідками, коли тіль­ки один кандидат на пост президента України говорить про духовну силу влади, засновану на єдності нації, а всі інші обіцяють одне і те ж: хліб і роботу. Ніхто не каже, що тільки той хліб – добрий, який дає енергію для звичайного і для духовного життя, і лише та праця є визволом, а не тюрмою, яка дає людині можливість жити і для своїх дітей, і для свого народу. Інакше – з хліба буде тільки гній, а з праці – піт і добробут наших олігархів та багатих європейців і росіян, на яких вже сьогодні трудиться сім мільйонів українських заробітчан.

Ми стали свідками занепаду моралі, безсоромної поведінки продаж­них суб’єктів, які сміють називати себе політиками, претендують на по­саду президента у державі, йдуть на вибори з лише однією добре опла­ченою метою – відібрати хоч би десяток голосів у справжнього лідера нації. Тому саме тепер визначаємо культуру як енергію доброти і прав­ди, енергію національного духу нашої історії. Саме тепер наша куль­тура, за винятком декількох зрадників-хрунів, чинить опір шахрайству, маніпуляціям державного апарату, враженого корупцією, байдужістю до національних проблем, жадобою залишатися при владі всупереч демократичним законам, нібито проголошеним у нашій конституції.

Ми живем нібито в самостійній Україні, ми слухаємо програми ніби­то демократичних політиків, ми ходимо залами виставки, де тріумфує нібито українське книговидання, ми дивимося телепередачі, де домінує нібито правда й нібито українська мова, і всюди, на кожному кроці, відчуваємо смертельний подих фальшивості, невігластва, реакції, які не нібито, а насправді живуть надіями на розмивання та ліквідацію духо­вності нашого народу, його історії, мови, пісні, тисячолітної культури.

Сьогодні ми мусимо задуматися над тим, чому трагічно закінчи­лась княжа доба нашої минувшини, чому не встояла козацька дер­жава. Так, однією з головних причин цього була неприязнь і незгода між князями, між козацькими вождями. Але головною причиною громадянських воєн і чвар між князівствами та гетьманатами був прихід до влади малоосвіченої верхівки, яка дбала тільки про свої матеріальні, егоїстичні користі.

Тільки в ті княжі і козацькі часи, коли на чолі українського народу стояли подвижники освіти, інтелектуали, гуманітарії, наша держа­ва розвивалася, міцніла, а в давнину була зразком для європейських монархій. Про культуру найвидатнішого київського князя Ярослава Мудрого, якому вдалося розумом і волею втихомирити пожадливих претендентів на центральний престол, можна сказати багато добрих слів. Цей державник розумів, що основою його влади є не лише во­їни, а й закони, не лише мечі, а й книжки, що їх він наказав збира­ти і переписувати. Він будував своє правління не лише на зримому територіальному просторі, а й на незримому, духовному потенціалі тодішньої світової і рідної культури.

Умовно – на незримому просторі культури, бо книжні, живопис­ні, архітектурні, різьблені в камені, дереві й металі, видимі розумом і зором, дотиком і слухом відчутні пам’ятники культури – це згуст­ки людської творчої енергії, яка перемагає смерть. Духовна енергія Оранти у Софіївському соборі переповнює храм, тече з 11 століття у всі віки і під всі небеса нашої історії, вона торкається душі кожного українця, даючи відчуття належності до безмежного національного «Я». Національне почуття – це в суті своїй духовне, релігійне начало людського буття, яке має своє земне відображення в культурі і на­самперед в її рятівній для кожного народу ідеології.

У містечку Санлісі, під Парижем, довелось мені гримати в руках шедевр з бібліотеки Ярослава Мудрого. Це книжка дочки київського володаря, дружини французького короля Анрі І, Анни, де кирилицею, глаголицею та латинським шрифтом написані християнські молитви. Можна уявити собі, який шанобливий подив повинні були виклика­ти всі ті письмена в оточенні короля, який не вмів писати, за нього державні документи підписувала дружина. Зберігся навіть її підпис (regina Анна), де слов’янське письмо поєднане з латиною. Якби наша влада дбала про історичну пам’ять України, цей молитовник був би скопійований і виданий мільйонними накладами, щоб кожна душа в нашій державі знала, де її європейське і світове коріння.

Найвидатніші козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Ма­зепа, Пилип Орлик відзначалися високою освіченістю та особистою культурою, були поліглотами, мали ораторські, літературні, музичні обдарування, були наділені духовною силою, яку вміли обертати в потугу своєї влади, здобувати собі підтримку духовенства, старшини і мудрішої частини посполитого люду.

«Козацька доба у сфері культури була Києво-Могилянською», – справедливо писав Євген Маланюк. Козацька державність почалася із заснування Братської школи, до якої усе Запорозьке товариство 1620 року записав січовий гетьман, творець київської православної митрополії, вихованець Острозької Академії Петро Сагайдачний. Хоч Богдан Хмельницький здобув освіту у львівському єзуїтсько­му колегіумі, він постійно своїми універсалами надавав різні добра освітнім православним закладам, церквам і монастирям, кажучи по-нинішньому, інвестував у культуру, книгописання та мистецтво.

Іван Виговський, випускник Києво-Могилянки, автор «Реєстру усього Війська Запорозького», законно вважається кодифікатором українського правопису, основоположником фонетичного письма, де на вимову була зорієнтована його буквенна основа. А Петро Доро­шенко, який блискуче володів латиною і польською мовою (отже, таку освіту міг здобути лише у Києво-Могилянці), у найскрутніші часи своєї боротьби за об’єднання всіх українських земель в єдиній дер­жаві постійно пропонує до угод з польським королем статті про під­тримку українського шкільництва і, звичайно, Києво-Могилянської Академії. Про Івана Мазепу не скажеш краще за сказане в енцикло­педії «Києво-Могилянська Академія в іменах»: «1703-04 рр. на його кошти (200 000 золотих) збудовано камінний навчальний корпус, ві­домий сьогодні як «Мазепин», та Богоявленський собор Братського монастиря, КМА отримувала нові маєтності й щороку 1000 золотих на стипендії студентам, «всякому з малоросійських дітей хотячому вчитись», він поповнював бібліотеку «різними манускриптами», від­відував лекції і студентські диспути, «виголошував промови мовою Тита Лівія і Ціцерона». Знанням мов та освітою перевищував усіх гетьманів Пилип Орлик. Вій володів латиною, арабською, німецькою, шведською, болгарською, польською та старослов’янською мовами, писав щоденники й поезії, листувався з європейськими монархами. Відомий шведський історик Альфред Енсен писав про Орлика: «Він міг бути канцлером великої імперії, не те що генеральним писарем у козаків. Що мене вражає, це його великий інтелект та освіта».

Навіть у найближчих до нас країнах, де працював я послом на­шої держави, ніхто не знає, що Пилип Орлик створив першу в Єв­ропі демократичну конституцію, затверджену козацькою радою 5 квітня 1710 року в Бендерах. Засади громадянських прав, що лягли в основу цієї конституції, випередили на чотири десятиліття фран­цузьких енциклопедистів та на вісім десятиліть укладачів польської антифеодальної хартії з 1794 р. З вини нашої теперішньої псевдодержавницької ідеології Пилип Орлик по справедливості не оцінений в Україні. Йому не поставлено пам’ятника, його твори належним чи­ном не вивчено і не видано. Як і Мазепа, він перебуває в зоні замов­чування, зумисної неуваги, бо все своє життя присвятив боротьбі за визволення України з-під російської кормиги.

Києво-Могилянська Академія за двісті років свого існування виховала козацьку еліту нашого народу. Сьогоднішня владна верхівка в Україні має з кого брати приклад, але через брак елементарної куль­тури, духовності й патріотизму не хоче й не буде навчатися у своїх не своїх попередників.

В’ячеслав Липинський писав, що українці – народ літератури. Це правда. У боротьбі за виживання нашої бездержавної нації з’явилися титани духу, письменники й політичні пророки Тарас Шевченко та Іван Франко, що акумулювали в своїй творчості енергію української народ­ної культури, поєднали її з біблійними, універсальними мотивами і на новій основі відродили нашу національну ідею. Липинський вважав недоліком нашої політичної культури перевагу в ній не «бойовиків-продуцентів», а любителів гарячого слова, декламації, тієї напівсвідо­мої патріотичної снаги, шо здатна скоріше на плаксиву пісню, ніж на конкретний бойовий чин. Мас рацію тонкий аналітик. Але не повну, бо саме з тієї релігії, якою оточені літературні предтечі нашої свободи, по­ставали справдешні характери воїнів і героїв, що віддавали своє життя за українську державу. Кого б ми не взяли з них, будівничих Української Народної Республіки, провідників Організації Українських Націоналіс­тів, українських націонал-комуністів, ідеологів Української Повстан­ської Армії, організаторів руху опору в другій половині XX ст., пред­ставників наукової та літературної інтелігенції, які разом з дисидентами створили «Народний Рух», – усі вони люди культури. Кремлівська чер­вона влада винищувала їх. В один і той же час утворювались обстави­ни для загибелі Михайла Грушевського і Миколи Хвильового, в один і той же час убито Євгена Коновальця і Миколу Зерова. Цей подвійний мартиролог, який тягнеться до В’ячеслава Чорновола і Георгія Ґонгадзе, свідчить насамперед про те, що наші вороги найбільше боялися поєд­нання політики і культури в українському визвольному русі.

Повертаючись до нашої прикрої сучасності, можемо відзначити, що українська інтелігенція не пішла на ганебну згоду із владою, вона виявляє одностайну підтримку Вікторові Ющенку. В його поведінці й діяльності закодована енергія культури, що струменить в руслі нашої державницької ідеї. В часи такого непевного утвердження української держави ми чуємо спокійний, неагресивний, але впевнений голос, який нам, творцям культури, звістує про невмирущість духовної сили нашого народу. Та духовна сила постає з видіння не роз’єднаної, а мовно, історично та релігійно єдиної України. Нинішня влада намагалася поглиби­ти відмінності між заходом та сходом нашої держави, цій владі на руку грали донецькі русифікатори та львівські «білі хорвати». Одначе саме тут, де влада хотіла законсервувати успадкований з часів неволі поділ народу на малоросіян та українців, почався рух зближення між нами на користь українства. Про це свідчить масова підтримка у всіх областях України загальнонародного кандидата на пост президента. Вже одна поява в нас єдиного лідера це перемога об’єднаних навколо «Нашої України» політичних сил, непогасне світло надії в свідомості нації, яке має більше значення, ніж звичайна перемога на виборах. Це перемагає й переможе інстинкт самозбереження народу, дух нашої хресної, жер­товної, але непідлеглої історії, геній нашої мови і культури.