www.ji-magazine.lviv.ua

Пам’яті Василя Стуса

Я схвильований відзначенням моєї першої філологічної праці на­городою, якою були удостоєні Василь Барка й Василь Стус. Це схви­лювання ще більше тому, що честь цієї нагороди сьогодні я поділяю з шанованим мною професором Конквестом.

Дозвольте присвятити сьогоднішній виступ Василю Стусу, а саме йо­го поезії «В мені уже народжується Бог», в якій поет медитує на тему перемоги духу людського над ницістю життя і смерті.

В збірці «Палімпсести» маємо дві поезії, що починаються зі слів «В мені уже народжується Бог». Присвячені вони тій самій темі й можуть розглядатися як два істотно різні варіянти одної поезії, або як дві ме­дитації на одну тему.

Одна є трансформацією другої, що дає можливість взаємовияснення поезій. За порядком друкованого тексту назовемо їх: «Медитація пер­ша» й «Медитація друга».

Форма філософсько-ліричних медитацій найбільш притаманна Стусові форма лірики. Вже в «Зимових деревах» він вміщує вірш «Меди­тація» – на тему загублености особистості в світі землі і в світі зірок, тобто в світі мрій. Як психологічна дія медитація є методом заглиблен­ня людини в свій власний душевний світ зосередженням на тій чи ін­шій образодії та всебічним безупинним її пережиттям та смакуванням.

Заглиблюючись в образоідею, медитуючий в глибинах своєї особис­тої й колективної позасвідомості, або за витонченим терміном Сту­са – «невіді», видобуває знання, відання. І це відання виявляється ві­данням не лише своєї власної душі, навіть не лише народної душі, а всесвіту...

Історія науки перенасичена прикладами відкрить таємниць космо­су через якісь глибинні процеси в темряві «невіді» вченого.

Досвід містиків усіх народів узагальнює цей психологічний феномен тезою про адекватність чи ізоморфність космосу й мікрокосмосу. Ва­силь Стус стверджує цю ідею в поезії «У небі зорі»:

Світ у мені. У світі я.

І сльози радості прозорі,

як небеса, як ти, моя

поснула земле, як дорога,

що викреслилась посеред,

щоб од людини і од Бога

я міг почути голос Вед.

Голос Вед – логос усесвіту. Веди – третій космос поетичного всес­віту, логокосмос, ізоморфний світові – в – Я і поза – Я, бо це голос народу – людей і голос Бога. Поезія відаючого – адекватний цим Ведам голос поета. Медитація й є засобом почути голос народної, ко­лективної душі в собі й через нього, народне слово, почути Логос – голос Бога, всесвіту. Істинна поезія тому і є живим організмом, живим голосом, бо концентрує в своїй плоті – слові й звуці – голос народу, виявлений голосом поета. Медіятором між ними є речовина, матеріял поезії – слово словникове, зі словників існуючих і неіснуючих. Чи здатні філологія й лінгвістика вивчати живе слово – «голос», а не сло­во граматиків, дух, а не матерію мови? В чому ховається дух слова, що живить друковане, граматизоване слово поета?

Осип Мандельштам – Стусів попередник не лише в поезії, а й ви­сокою смертю в таборі – писав у своєму есеї «Слово й культура»: «Вірш живий внутрішнім образом, тим звуковим зліпком форми, який передує написаному віршу. Жодного слова ще нема, а вірш уже звучить. Це звучить внутрішній образ, це його доторкає слух поета».

Надія Мандельштам у своїй книзі спогадів дає розгорнутий філоло­гічний коментар до центрального положення поетики Мандельштама: «звуковий зліпок – не модель вірша, а сам вірш, ще не розчленований на слова, звуки, ритми, сенс та рядки. Він не модель атома, а сам атом, як і готовий вірш», бо «вірш – це явище», в якому «суб’єкт та об’єкт невіддільні». Не лише мистецький, а «усякий світ пізнання» вершиться окремою людиною й «несе відбиток її особистості». Надія Мандельштам вказує на фундаментальну засаду будь-якої творчості – чи то мистецької, чи то наукової: «Усім вже відомо, що кожен портрет є в той самий час і автопортретом маляра, так само й кожна річ будь-якого ступеня абс­трагування – той самий портрет, зліпок, відбиток духу й внутрішньої форми її творця». Сам Мандельштам висловив цю думку словами: «На стекла вечности уже легло моє дьіхание, моє тепло». Саме це – подих та тепло – й творять живу душу вірша, невловиму для будь-якої раці­оналістичної аналізи. У Стуса шклом вічности є свічадо, а тепло по­диху душі йде від свічі. Єдність об’єкта й суб’єкта – «свіча в свічаді».

Віддзеркалена свічадом вірша внутрішня форма поета, душа чи пер­вісний духовний порив вірша можуть мати кілька словесних утілень, варіянтів вірша. Саме такими двома відбитками внутрішньої форми Сту­са, його духовного пориву є Медитація перша та Медитація друга. Спробуймо віднайти спільну модель внутрішньої форми цих медитацій.

Найбільш таємничим в них є словообраз чи образоідея «Бога», який народжується в «мені». В «Медитації першій» він «поступово одміняє душу і повнить груди холодом і світлом, мене донищує». Стус вітає цей акт «Бога в мені як «певний день», що одміняє «ніч». Внаслідок при­ходу певного дня «земля даліє наче тьмяна зірка» й «безкрайо розсу­вається овид» «і голова моя, налита сонцем, вже передсмертну радість прочува»^[1]. Таким чином, певний день – смерть, а життя – ніч тьмя­ної зірки – землі. Смерть – немилосердний день, блаженна мить про­будження зі сну. Що ж таке життя – «вічне навернення до тіла» чи «про­минання і входження зненацька в сто світів, де кожен надмолодь?»

Перед нами якась форма вічного коловороту перевтілень у «ста сві­тах». Та це порожня безкінечність – «бо не живу у жодному. Лише пе­ребуваю, мов на гостині». Що залишається від цього «проминання» сві­тів? Надкусане яблуко пізнання – тут кожен не встигає дозріти до ві­дання, кожен – надмолодь. Пізнавати ці світи, «надивлятись – марно; до них не буде більше вороття». Що ж залишається від кожного з «на­вернень до тіла?» «Хіба що пам’ять: тут лупили шкуру живцем із ме­не. Пам’ять. От і вже».

Медитація закінчується молитвою до певного немилосердного дня:

Благослови мене, мій певний дню,

початись там, де щойно закінчився,

закінчуватись там, куди повік

тобі заказано путі-дороги.

Стус не приймає неповноти проминань: ні, нехай вже до вінця дій­де страждання ночі втілення – щоб остаточно вирватися з ланцюга пе­ревтілень туди, куди повік «заказано путі-дороги».

Ми проглянули увесь вірш, та так і не вияснили, що за «Бог народ­жується в мені» й одміняє душу. Він якось пов’язаний з радістю смер­ті, з сонцем, світлом і холодом її повноти.

«Існувати» – в цьому Мандельштам вбачав найвище самолюбство, гординю мистця.

«Медитація перша» начебто суперечить цій засаді, а тому суперечить і сформульованому Мандельштамом категоричному імперативу літера­тури: «Не смій описувати нічого, в чому так чи інакше не відбився б внутрішній стан твого духу». Та протиріччя це уявне, бо внутрішня те­ма, що прозирає скрізь слово «Медитації першої»; якраз і є тугою за істинним буттям, існуванням. Нудота земного існування йде саме від неповноти й неістинности, непевности земного дня.

Смерть – ознака певности й істинности. Як зауважує Надія Мандель­штам: «В світі не існувало поета, у котрого – не зважаючи на життє­любство, властиве поетам, – не було б пориву до смерті». «Смерть мистця для Мандельштама – завершальний творчий акт».

Смерті як творчого акту не знає той, хто «надмолодь» існує в кож­ному з своїх втілень. Від такого недобуття залишається лише «пам’ять» про біль шкіри, плоті існування.

Це пам’ять душі. Але ж душа ця одміняється Богом, що народжуєть­ся в мені й мене донищує. Цей Бог – не плоть і не душа, він в мені і поза мною, він – «я» й не я.

В «Медитації другій» він співпричетний пам’яті й смерті:

В мені уже народжується Бог

і напівпам’ятний, напівзабутий

немов і не в мені, а скраю смерті,

куди живому зась, мій внук і прадід –

пережидає, заки я помру.

Тут «я» –душа, а «Бог» – «мій внук і прадід».

Я з ним удвох живу. Удвох існую,

Коли нікого.

Таким чином, він не живий і не мертвий, він «скраю смерти» і це пов’язано якось з тим, що він – рід у мені. Це народ у часі. Тому він не син і не дід, бо вони – мій рід у просторі, мої сучасники, що співдіють зі мною в «проминанні» цього світу, де «громить біда», якою лише й живу я, – і тому живу тільки надмолодь, напівістинно, напівіснуванням.

Рід, нарід –

Він опорятунок.

для мене. Тож і мовлю: порятуй,

мій Господи. О, порятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам.

Як, звідки може прийти цей порятунок? Зназовні, з мене ? Він – в ме­ні, ще ненароджений.

Він хоче поза мене вийти. Прагне,

рятуючи, донищити мене,

аби на протязі, на буряних вітрах,

я вийшов сам із себе, наче шабля

виходить з піхов. Хоче вийти геть,

щоб згасла свічка болю.

Свічка болю – душа. Вона одміняється Богом, що мусить повстати з мене. Бог – це «Я» в «мені», душі.

О, як той Бог воліє народитись

і вбити свічку болю

Чому й за що?

За те, що яву світу і пітьму

межує тріпотлива вежа мук.

Душа – межа між істинністю дня й ночі, смерти й життя. Це душа болю, почувань. Вона, за Стусом, лише «тінь переляку» – чи не того одвічного переляку, який психоаналітики називають травмою народ­ження? Що станеться, коли зникне межа між життям і смертю – ме­жа мук переляканої свічки болю?

Народжуваний в мені Бог

Хоче вийти геть,

щоб згасла свічка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала

Інобуттям. Іножиттям. Найменням

уже невласним: ось він той загал,

яким кермує той шалений Бог,

котрий в мені воліє народитись.

Та хто ж він, цей Бог у мені? Це моє інобуття, наймення невласне. Невласне наймення – мій внук і прадід, тобто моя «кров», моє пріз­вище – «Стус». Йому протистоїть ім’я власне – Василь. Це Василь – свіча болю, душа в плоті одного з ста світів. Бог кермує ім’ям невлас­ним, тим загалом, ім’я котрому рід, нарід. Кермує, тобто не є ним са­мим. Він – «шалений бог», і за цією ознакою ми можемо розгадати його.

У поезії «Гойдається вечора зламана віть» цей Бог з’являється у світ­лі пробудження «усесвіту», в сяєві самоспалення душі. Самоспален­ня це провадить дух:

Гойдається вечора зламана віть

і синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить.

Бог, що народжується в мені – дух, що басаманить, розколошкує сплячу душу в смертнім аркані високих наближень.

Це саме «дух» єднає світи у всесвіт, мою душу й плоть, Василя, з ро­дом, зі Стусом. Власне, і як особистість, поет Стус і є тим богом, що в мені народжується. І тоді лунають кроки Господа в мені, в моїй душі:

Світ у мені. У світі я.

Світи дня й ночі, життя й смерті зцілюються Богом у вільготну віть «усесвіту». Як ця єдність світів – мікрокосму й макрокосму – втілю­ється в логокосмі вірша?

Якщо кожен портрет є автопортретом, то кожне слово поета теж ав­топортрет. За Н. Мандельштам, «в поезії – кожне слово автопризнання, кожна річ що стала – частина автобіографії».

Барвою, плоттю поетичної речі є словозвук, нероздільний на сенс та звук.

Авторський відбиток, автограф надибуємо в Стусових віршах уже в слові «усесвіт», яке несе в собі звуки найменування «Стус». Так само речення «Світ у мені. У світі я» заключає в собі так звану анаграму – звуки прізвища «Стус», а в повному найменуванні поета – «Василь Стус» міститься «світ».

На свідоме й несвідоме анаграмування священних імен богів у ста­родавніх релігійних гімнах звернув увагу засновник сучасної лінгвіс­тики Фердинанд де Соссюр. Природно, що в ліриці місце богів займає суб’єкт ліричної медитації – «ТИ», якому присвячено вірш: ім’я лірич­ного героя, друга, ворога, коханої, Музи тощо.

Назвімо анаграму імені ліричного героя «номограмою». Як і всякий «портрет», ліричний твір мусить нести в собі й автопортрет – «номог­рама» доповнюється «автограмою». В тому випадку, коли ліричним ге­роєм є сам поет, «ти» входить в «я» роздвоєнням найменування на ім’я й прізвище, ім’я й псевдонім.

З цьому боку особливо цікава «Медитація друга». Як ми бачили, се­мантично вона побудована на боротьбі двох «я», з яких одне поборює, «до нищу є» друге, щоб врятувати обох. Ми інтерпретували це як бороть­бу «духа», опертого на народ, з «переляканим», слабким «я» – душею. На рівні слова це боротьба особистості Стуса з індивідуальністю, «Ва­силем». Та саме у Василеві народжується духовна істота Стус, поет, творець, Бог:

Щоби тьма

впокорення мене порятувала

інобуттям. Іножиттям. Найменням

уже невласним: ось він той загал.

На весь вірш маємо лише одну автограму – «Стус», а саме в рядку «Найменням уже невласним: ось він той загал»...В цьому ж рядку ма­ємо й «Василь» – і якраз у слові «власним». Невласним іменем «Стус» виходить зі слів, «уже невласним: ось він той», які є своєрідними клю­чами до наявного пласту вірша.[…]

Проглянемо інші рядки з автограмами «Василь». Цікаво, що перша автограма «Василь» з’являється лише в рядку 16-му , з «я вийшов сам із себе, наче шабля» й далі в рядку 18-му «щоб згасла свічка болю. Що­би тьма». У 21-му рядку поряд з «Василь» з’являється й автограма «Стус». Після цього в рядках 23–24-му настирно повторюється «Василь», так наче з нього б’є вже ніжками народжуваний «Бог»:

Котрий в мені воліє народитись.

О, як той Бог воліє народитись.

У всіх процитованих рядках автограма власного імені, душі в плоті, побудована на фоносемантиці ще ненародженого Бога, на волі душі до народження Бога.

Звернемось тепер до «Медитації першої». Тут автограма «Стус» з’являється двічі й кожен раз поряд з дитинячим «Вася». Це рядки 5-й та 8-й.

Безкрайо розсувається овид

та вже передсмертну радість прочува

А саме в слові «розсувається» й словах «передсмертну радість». «Ва­ся», що живе в одному з ста світів надмолодь прочува «передсмертну радість» народження Стуса й тому обмежений овид Стусом «розсува­ється» перед ним. Обмеженість життя й смерті Василя перемагаєть­ся духом, поетом, Стусом. Ця інтерпретація двох «я» – ліричного ге­роя підтвержується й діялогом з Богом в медитації «Самотньо снови­гає голос». Тут автограма «Стус» з’являється в 5-му рядку:

Запахло вільгістю од лісу.

І в голосі самого Логосу, Бога, до Василя, рядках 23-24-му:

Я слав на тебе лихоліття,

щоб до життя ти був воскрес.

У «запахло вільгістю од лісу» маємо обидві автограми, «Василь» і «Стус». «Василь» пов’язаний з запахом вільгості, «Стус» з самою «віль­гістю од лісу», тобто з родовим началом життя, онуком і прадідом «Ме­дитації другої». У слові Божому вони роз’єднуються по окремих ряд­ках, у 23-му Бог «слав лихоліття на «Василя», щоб у рядку 24-му до життя «ти був воскрес» «Стусом», духовною істотою.

Аналіза інших медитацій Стуса на тему становлення особистості в житті й перемоги її в борні з собою, з людською слабістю тіла й душі, повстання духу супроти ницості побутового животіння й сніння, дає те саме коло фоносемантичних образоідей, анаграмуючих найменування «Василь» та «Стус».

Звуковий «зліпок» – внутрішня форма ліричного героя – на стадії первісного ритмофонетичного оформлення майбутнього вірша прохо­дить крізь фонетичне свічадо авторської самосвідомости. Якщо лірич­ним героєм поезії є інший, то він вступає з автором в діялогічний сто­сунок, в якому голоси – й відповідно їхні номограми – складають хор, в якому голоси ці, як завгодно перетинаються, не зливаючись.

Це особливо чітко видно в поезії «Не можу я без посмішки Івана». Прізвище Івана «Світличний» закодовано на семантиному рівні образам «вусате сонечко моє», де «вусате» є портретною характеристи­кою, «сонечко» віддає «світло» його прізвища, а «моє» «личність» вдвох його коннотаціях: «особистого» й «лиця», обличчя. «Обличчя» світу, світла, що може бути почутим у самому прізвищі Світличного, у вір­ші Стуса виявлено образом «вусате сонечко моє». Та внутрішнє пережиття особистого горя й вини через арешт Івана Світличного так гли­боко вкорінене в душі поета, що стало внутрішньою формою авторсь­кої туги за другом, настільки невіддільної від самосвідомости поета, що в тому самому образі втілена й автограма «Стус». Та соборний прин­цип поліфонії хору включає, крім нероздільності, незливанність голо­сів. Незливанність «автора» з вусатим сонечком підкреслена додатко­вими елементами звукоавтограми «Ані пари із уст», що на семантич­ному рівні свідчить про відокремлення автора від образу друга.

Те, що перед нами не випадкові асоціяції й збіги, а глибинний імпульс, внутрішня форма образу, бачимо з інших словообразів друга: «він як зоря проміниться з туману» та «білий світ мені окрали». «Іван» анаграмовано тут словами «він з туману», тобто з своєї тюрми, «Світличний» семантично виражено образом «як зоря проміниться».

«Білий світ мені окрали» – інше фоносемантичне втілення «лиця сві­ту», тому й несе в собі номограми «Іван» та «Василь». «Іван» названий в явній формі двічі – але всі інші рядки просякнуті фонемами його іме­ні й повними номограмами, творячи з «Василем» напружене поле відно­шень. Почуття власної вини за те, що «я» «твій поріг високий ані відчув, ані переступив» так глибоко увійшло в самосвідомість та світовідчут­тя поета, що проривається автограмами в найбільш гнівних і презирли­вих звинуваченнях навколишньому світові, стаючи самозвинуваченням.

У 10-му рядку образ сонячного друга зливається з образом сонячно­го Бога, але відповідна номограма «Ісус» – у словах «несуть тобі три царіє со дари» перетинається з автограмою «Стус». Це прояснює, хто і в чому винуватий: вони, ми, я винні в тому, що не здатні ні на що біль­ше, як безсилий, нікчемний гнів. Наші дари – «скапаране озлоблен­ня своє». Поряд з Іваном анаграмується саме слово «вина» в рядках «Їй-бо не знаю, що я зле зробив», «ані відчув, ані переступив».

Вина ця виривається автограмами «Василь» у рядках «що сівши сидьма ці котли топлю», «в дев’яте коло прагнучи стремлю», «моє ж досьє, велике, як майбутнє». Надія Василя переходить в автограму «Стус» наступного рядка: «напевне, пропустив котрийсь із трутнів», перетинаю­чися тут з номограмами «Ісус» та «Іван», тобто передбачаючи майбутнє переступлення високого порогу друга. Та презирство до слабкодухих і далі автограмується в гірких словах «всі правдолюби» («чорт би вас забрав»), «без сил, без прав», «без сил, без муж пости», «вступитись». Відповідно й «Іван» проступає з тих самих рядків, з болю світовідчут­тя світу без Івана: «І право надриватися», «гнів ропавий», «в нещасті»...

Закінчується вірш прийняттям рішення, відповіддю на запит:

Коли тебе, коханий, покарають,

куди втечу від сорому й ганьби?»

Номограма «Іван» у словах «від ганьби» свідчить про суть рішення – втекти від ганьби за іншу долю, ніж Іванова, втекти від сорому мож­на, лише розділивши його ж таки долю , покинувши цей світ без Івана:

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

Подібний внутрішній діялог номограм маємо й у віршах, присвяче­них Аллі Горській, дружині, синові й іншим глибоко близьким співбе­сідникам, серед них улюбленим поетам. Як від арешту Івана залиша­ється в душі поета «гнів ропавий», так від серця України – Горської, залишається «горстка нас», а від Алли – «калина», Аллина калина, сим­вол України. «Внутрішня форма» болю цього першого вірша про Горсь­ку стає внутрішньою формою цілої низки поезій, можна сказати майже всієї поезії того Стуса, що трагічно загинув у 1985-му році. Алла Горсь­ка стала Музою Стусової поезії, тому номограма її увійшла в плоть його віршу, творячи разом з автограмами специфічний Стусів звукопис.

Метод анаграмної аналізи – справа майбутньої психолінгвістики й психопоетики. Та вже навіть з наведених прикладів Стусової поезії мож­на зробити висновок, що дослідження функціювання анаграм у поезії дає можливість поставити стародавню гіпотезу фоносемантики, тобто сенсу фонем, на наукову основу. Й це відкриває перспективу розробки специфічної мікроаналізи душевних процесів поетичної творчости, а, можливо, й усякої іншої, якщо згадати ролю медитації в науковій і мис­тецькій творчості. Чи означає це, що наука коли-небудь піймає в своїй понятійні сіті Музу чи Генія поезії, так як це їй вдається робити з не­живою природою?

Ні, поет – деміург, а філологія – його теологія. Та не наявність Бо­га – заперечує теологію, а навпаки – лише його відсутність. Саме тому я присвячую цю доповідь Стусові – поету й дослідникові поезії.

Лютий 1988 р.