www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Львів, 17 серпня 2002 р.

Вельмишановні учасники зібрання!

Розпочну виступ із згадки про такий факт. У 1880 році 23-річний Джордж Бернард Шоу кинув роботу клерка в телефонній компанії Едісона і присвятив себе літературі. Згодом він скаже: «Ви не повин­ні думати, що як я письменник, то ніколи не намагався заробити на життя чесною працею».

На відміну від Дж. Б. Шоу, мені не довелося працювати у теле­фонній компанії або займатись іншою благородною діяльністю, а до­велося лише бути істориком.

Це, з одного боку, породжує в моїй душі сумніви щодо «чесної праці», з іншого боку, підказує, що говорити сьогодні слід саме про свою працю.

Зрештою, важливо для себе самого з’ясувати, за що, власне, мені присуджено нагороду, про яку мріють багато людей.

Нещодавно один високопосадовий український діяч наважився стверджувати, що (цитую) «у нас немає історії – виключно політо­логія, оскільки ми, по суті, даємо політичні, а не історичні оцінки».

Наважуся не погодитися з цією думкою. Навіть і з огляду на те, що цитований діяч, створивши переважно за допомогою поточної преси дві політологічні книжки, волів усе-таки отримати (і отримав) науковий ступінь не доктора політології, а саме доктора історії.

Та справа не лише в цьому. Навряд чи підлягає сумніву, що те, чому в останні роки я присвячував зусилля, нерви, час, зрештою, життя, є історією.

І в сенсі довершеності процесу у часі і просторі, і в сенсі тих оцінок, на які цей процес заслуговує. Тут наявна інша проблема: як пробитись до цієї історії?

У зв’язку з цим пригадую другу половину 80-х років, коли дирек­ція нашого інституту доручила мені готувати матеріали про наслідки репресій в Україні і найбільш гучні справи.

Я почав тотально, майже щоденно до головного болю читати архівно-кримінальні та контрольно-наглядові справи із тодішнього кагебістського архівного «Сезаму».

Це була важка праця. Вона знесилювала, а часом деморалізувала, перевертала мою тоді ще радянську свідомість, давала зрозуміти, в якій неправді виховувалось моє покоління.

Я зрозумів, що не зможу обмежитись написанням довідок для службового користування у комісію по реабілітації. По все це на­лежало розповісти людям.

Тоді постала інша проблема: як довести, що всупереч офіційній істо­рії, в якій, як писав Григорій Чубай, «скрипучі двері пам’яті причинено, / і згадками всім підрубано крило», була інша історія? Історія, сповнена цілком свідомо спрямованої жорстокості, насильства, людського трагіз­му, болю, насичена воістину шекспірівськими колізіями.

Як написати про це так, щоб праці не піддавалися девальвації часу? Як написати переконливо, неспростовно, некон’юнктурно?

Відразу складно було віднайти відповідь. Та й сам «перебудовний» період був непевний, сповнений тієї політичної амбівалентнос­ті, яка могла трансформуватися у неосталінізм або у якийсь інший «ізм». Відтак мої писання легко можна було кваліфікувати не просто як «перекручення», а як дещо більш небезпечне.

Саме тоді і пригадалися слова Йосифа Бродського, що раніше вражали парадоксальністю: «На жаль, в наші дні не лише брехня, а й проста правда потребує солідних підтверджень і доказів».

У мене у ксерокопіях вже було чимало тієї жахливої «простої» правди. Солідні під твердження і докази, гадав я, ось те, без чого тепер не обі­йтись. Ось що здатно відкрити очі людям на те, чим насправді є система.

Паралельно із окремими публікаціями, у 1999 році з’явилась моя книга «У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні», а у 1993-му – моногра­фія «Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії». Ці публікації ще несли атавізми «совєтськості», але вже містили спробу дати більш-менш систематизовану, більш-менш довершену картину репресивної політики комуністичного режиму в Україні упродовж трьох десятиліть.

Потім була книжка «Людина і система. Штрихи до портрета то­талітарної доби в Україні», в якій я торкнувся теми боротьби ОУН і УПА, а також вперше написав про незнані долі або невідомі сторін­ки біографій багатьох знаних діячів, таких, наприклад, як Михайло Волобуєв, Олександр Шумський, Павло Христюк та інші.

Працюючи з не доступними раніше партійними документами і з документами ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, я раптом подумав: а що як ці архіви знов закриють? Що годі?

Як цинічно зауважував один мій знайомий архівний керівник: «Не­хай історики пишуть так звані концептуальні статті. Сил вони заби­рають багато, а правди в них мало. Яка ж правда без знання архівів?».

Ось тоді у мене виник задум розповідати про радянську історію за допомогою науково-документальних публікацій, тиражувати те, до чого важко дістатися.

Так почалося моє науково-документальне «донкіхотство». І тут знову виникли сумніви: а що ж невідоме я здатен розповісти тим, хто сидів (або їхнім родичам), які і так все знають? Що нового скажу тим, хто організовував репресії, яким (або їхнім родичам) все відомо?

Я зрозумів, що «переріс» банальні архівно-кримінальні справи, і це породило проект: спробувати писати, використовуючи внутрішні чекістські документи, той архівний «underground», до якого не зна­ють як підступитися самі нащадки «залізного Фелікса».

Спочатку це здавалося мені утопічною і навіть нахабною ідеєю, але, як мовиться, здолає шлях лише той, хто по ньому починає йти, а не скаржитися на перешкоди керівників архівів чи інтриги конкурентів.

Досягти результату у цьому експерименті було важко. Часом дуже важко. Однак вдалося.

Першим наслідком стала книжка «Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти» (1995), а потім виникла не­сподівана «спадщина» не когось, а самого Михайла Грушевського.

Дотепер я безмежно вдячний тому енкаведистському «оперу», який скинув 8 томів унікальної справи-формуляра на М. Грушев­ського у мішок, підготував акт на знищення, але не знищив. Цей мішок пережив «перебудовну» хвилю і переддень краху СРСР.

Усе це, як відомо, супроводжувалось тотальною архівною «чисткою». Саме тоді чимало документів (особливо оперативних) або безжально спа­лили, або вивезли з України до Москви, звідки їх навряд чи дістати.

А справа Грушевського вціліла, і ми з моїм співавтором, одним з керів­них працівників СБУ Володимиром Пристайком (саме з ним ми писали і про справу «СВУ»), почали її вивчати. Так з’явились книжки «Михай­ло Грушевський і ГПУ НКВД. Трагічне десятиліття, 1924-1934» (1996) і «Михайло Грушевський: справа «УНЦ» і останні роки, 1931-1934»(1999).

Невдовзі з’ясувалося, що на той час мені судилося стати чи не єдиним на безмежних просторах СНД професійним істориком, який не просто опрацював, а й оприлюднив документи із неприступного дотепер жанру «справа-формуляр», тобто із зібрання повідомлень інформаторів, довідок, чекістської аналітики і рекомендацій, перлю­строваного листування, доносів на ту людину, яку відстежували.

Із пожовклих сторінок справи поставала незабронзовіла постать Михайла Грушевського в останнє десятиліття його постеміграційного життя в Україні, а з 1931 р. в Росії.

Усі ці роки він жив у «скляному» будинку, кожен його крок відстежувався, чекістські інформатори були у його найближчому оточенні, обіцянки, дані йому владою, не виконувались, його шанси очолити Всеукраїнську академію наук з самого початку дорівнювали нулю, а його прагнення працювати в ім’я української науки й культури апрі­орно викликали недовіру, підозру у прихованих намірах і відповідну лінію дій з боку репресивно-каральних і партійно-державних органів.

Це було так зрозуміло з справи. І так часто не розумів цього сам Грушевський з його ригористичним характером. Коли зрозумів, було занадто пізно.

Була в тій історії закономірність – розплата за політичний роман­тизм, небажання прислухатись до думки конкурентів (наприклад Симона Петлюри). Ніхто інший, як сам Грушевський, у 1921 році у статті «Пам’яті Паризької Комуни» написав: «Довго роздумував я над паралелями сеї першої Комуни і тої другої, яка в 46 літ по її роз­громі підняла наново червоний прапор..., а засоби і методи, котрими світова буржуазія зломила пролетаріят в 1871 (погроми війська і по­ліції), повною мірою використала».

За словами Грушевського, більшовики «рішились боротись з бур­жуазією її ж зброєю, виявили таке ж майстерство терора, таку ж хо­лодну жорстокість і вираховану безоглядність, як компанії Тієра...».

А далі – найцікавіше: незважаючи на толерантність і сектантство більшовиків, Грушевський закликав «схилити голову перед нинішньою комуністичною революцією і її провідниками, котрі здали «відлично» державні іспити... і вповні доказали свою уздібненість перейняти від неї (буржуазії) владу».

Що ж, у випадку із Грушевським, з іншими діячами комуністич­ний режим і чекісти витримали іспит на «відлично», але ж який сум огортав від розуміння цього.

Тим більше, що з часом стало зрозуміло: наслідки того успішного іспиту даються взнаки і після 24 серпня 1991 року, і навіть по закін­ченню першого десятиліття незалежності.

Не переосмислювати, не демістифікувати, НЕ ЧІПАТИ радян­ського минулого, його ключових історико-політичних «вузлів» – цей проект історичної амнезії сучасна – посткомуністично-кримінальна – номенклатура якщо не свідомо, то напівсвідомо, але доволі успіш­но реалізує під жовто-синіми прапорами.

Звернути увагу на небезпечність цього – такою була мета моєї книжки «Україна XX століття: особи та події у контексті важкої істо­рії» (2001), передмову до якої написав академік Микола Жулинський. В цій книзі я звернув увагу на те, що проблему збереження пам’яті про злочини проти України не піднято на державний рівень. У нас немає, яку поляків, Інституту народної пам’яті або такої установи, як Яд Вашем в Ізраїлі, і навіть такої організації, як Фонд «Демократія» у Москві, який послідовно друкує засекречені раніше документи.

Тим часом втрати України від комуністичних репресій становлять щонайменше 10 мільйонів осіб, в той час як загальна цифра по ко­лишньому СРСР, за останніми підрахунками, дорівнює 32 мільйони.

В цій книзі я також наважився експериментувати із документаль­ним і фактичним матеріалом і знов писав про невідомі долі таких відомих діячів, як Кирило Осьмак, Юліан Бачинський та інші.

Отже, понад 14 років триває моя науково-документальна «епопея».

Були ще книжки, написані спільно із Вадимом Золотарьовим, зо­крема перша повна біографія багаторічного шефа ЧК-ГПУ-НКВД в Україні Всеволода Балицького, яка щойно вийшла друком. Цими публікаціями ми прагнули підкреслити неприпустимість дилетант­ства у дослідженні «репресивної» проблематики, зробили кроки до складання свого роду енциклопедії терору.

На це було спрямоване і тритомне видання «Остання адреса», присвячене невідомим фактам щодо нищення українців на Соловках у 1937-1938 роках.

Були ще проекти з Гарвардським університетом («Інформаційно-аналітична діяльність ГПУ-НКВД в Україні, 1920-1941»), проект з польськими колегами («Україна і Польща в 30 40 роках XX століття. Невідомі документи з архівів спецслужб»), з Ієрусалимським універси­тетом («Євреї України у добу тоталітаризму, 20-50 роки XX століття»).

Усе це наважуюся сьогодні перед вами назвати «донкіхотством». Чому? Тому що, як казав Бродський, «проста правда» про злочини комуністичного режиму, навіть і доведена, фактично нікому не по­трібна. А гадалося, що вона вилине на посткомуністичне суспіль­ство, на формування нової історичної свідомості.

Неспростовні підтвердження того, що робили з Україною, і того, що вона не давала з собою робити, ніби є.

Як міг, у минулі роки поруч із моїми колегами-істориками я праг­нув видобути і зробити доступними ці підтвердження і докази.

Однак чому в такому разі мало що змінилося у суспільстві? Чи не були ці зусилля і конкретно мої боротьбою із вітряками?

Не знаю! Знаю інше.

У Вінниці на місцях масових поховань «великого терору», як і раніше, влаштовують розважальні заходи; у Биківні так і не спору­джено меморіальний комплекс; державна програма «Реабілітовані історією» веде апокрифічне існування; те, що ОУН і УПА боролися за незалежну Україну, а не проти неї, все ще треба доводити тим, хто не хоче цього розуміти, а про 65-річчя масового знищення україн­ської еліти на Соловках і про те, що голод почався не у 1933, а у 1932 році, на державному рівні цього року просто забули.

Натомість на державному рівні буде відзначатись 85-річчя остан­нього з «могікан застою» Володимира Щербицького і 350 років Пе­реяславського нонсенсу.

Це лише окремі приклади, але вони примусили мене замисли­тись: чи варто було присвячувати стільки років життя тому, на що, власне, звертають так мало уваги?

Чому політики вважають, що багато знають про історію, а до іс­ториків звертаються лише у переддень виборів або напередодні тих дат, які вже просто не можна об’їхати на номенклатурному мерседесі?

Немає відповіді. Мовчить народ, бо виживає. Мовчить український політикум, бо благоденствує. Мовчить істеблішмент української історич­ної науки, бо ніяк не поборе звичку жити за принципом «чего изволите?»

Не з жаху [не маю] відповіді і я, нікого не критикуючи, а просто констатуючи, ставлячи діагноз. Напевно, недаремно колись хотілося бути не доктором історії, а лікарем...

Втім, якби це сталося, то я не мав би честі бути сьогодні у Львові, одержати премію.

Тому, щиро сказавши про свої сумніви, не менш щиро дякую панові Омеляну Антоновичу і всім, хто приймав рішення про присудження премії.

Нині, коли в Україні так багато нагород, часто дискутують про статус тієї чи іншої нагороди. Гадаю, не це має значення, а нефор­мальний статус і авторитет, моральні характеристики тих, з чиєї руки нагороду приймати.