www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

(текст набрано за відеозаписом)

Київ, 21 червня 2001 р.

Коли я думаю про цю нагоду, про цю подію, а саме – сьогоднішню церемонію признання Нагороди Антоновичів, як історик я неминуче думаю про те, що завтра є 22 червня, тобто 60-та річниця німецького нападу на Радянський Союз, в тому числі на Україну. 60 років це є довгий час. А серед тут присутніх я є одним із тих відносно небага­тьох, які пам’ятають неділю 22 червня 1941 р. Я не можу сказати, що дуже багато про цей день пам’ятаю, але я його пам’ятаю.

Наш перший лауреат [Юрій Андрухович] говорив більше про су­часність, і про проблеми сучасності, і про майбутнє, і так мас бути. Бо він належить до цього покоління, яке про ці справи може говорити.

Я належу до того покоління, якого стосується максима одного дуже мудрого француза, і тому я втримаюся від давання порад. Той мудрий француз сказав: «Радість старих є як зимове сонце, воно сяє, але не гріє». Мої думки є рефлексіями про історію, великою мірою інспіровані тим, що це є перед роковинами 22 червня.

Перед тим як перейти до тих більш історичних думок, я не можу не згадати про Фундацію Антоновичів. З Фундацією пов’язані іме­на деяких присутніх тут у залі: Івана Дзюби, Ліни Костенко, Марти Богачевської-Хомяк та ін. Пригадую своїх колег з журі, бо 1980-гі роки – це декада, коли я мав честь працювати у журі. Ніколи не забу­ду, що головою був Юрій Шевельов. Пам’ятаю дуже добре Омеляна і Тетяну Антоновичів, вони були годі дуже активними учасниками цього процесу. Ми збиралися у їхній хаті у Вашингтоні. Хочу ви­словити дуже великий жаль, що їх тут немає, бо пані Тетяна у дуже поганому здоров’ї, а пан Омелян є біля неї.

Я тепер впорядковую свій архів. По-англійськи «архів» називають більш скромно – папери. Я не маю жодного архіву, я маю цілу масу різних паперів, маю багато паперів, пов’язаних із моєю роботою у Фундації, зокрема рукописні листи, є листи Юрія Шевельова. Я пе­редам їх усі архівові, бо це вже є історія.

Дуже гарні слова були сказані пані Мартою про мою книжку. При цій нагоді мушу сказати, що ця книжка має батьків. Моя книжка – це продукт двох батьків, прізвище йде за батьком, але там є також свого роду мама. Це моя дружина, яка присутня тут завдяки нагороді Ан­тоновичів. Вона мені казала, що цю книжку треба друкувати, і вона над нею працювала. Вона також редагувала мою докторську дисер­тацію у половині минулого сторіччя. Не можу уявити своєї профе­сійної роботи без того, що я мав вдома, в родині, першого читача, першого критика, але також і інспіратора.

Отже, переходимо тепер до теми. Як історик, що дивиться у мину­ле, і мої рефлексії є тепер не стільки, власне, про майбутнє, скільки про історичну епоху, яка завершилася, завершення якої мав щастя бачити. У певному сенсі для мене, як людини, яка є сучасником історії, яка пам’ятає [19]41 рік, яка пам’ятає німецькі уніформи, мундури в 1939 році, бо я був у тій частині Польщі, яка в радянсько-німецькому договорі була призначена Німеччині. В [19]40 році я поїхав з батьком на екскурсію до Перемишля, німецького Перемишля. Через ріку ми бачили радянський Перемишль.

Отже, як людина, що пам’ятає усе історично, я повинен сказати кілька слів в надзвичайно примітивній формі, журналістській формі. Іс­торик – це журналіст, який має багато «фут-нотів», приписів. У формі такої синтезуючої енциклопедичної статті для товариства «Знання» я повинен поміркувати про деякі події XX століття, і навіть трохи раніше, власне в тому контексті, на який звернула увагу пані Марта Богачевська-Хомяк. Я ціле життя думаю не тільки про те, що, як сказав один дуже мудрий чоловік, уся історія є сучасною історією. Я також думаю, що вся і/справжня історія є також всесвітньою історією, міжнародною історією.

На Україну треба дивитися не як на якийсь виняток, аномалію, про­блему, не як на об’єкт акції різних інших держав, сил, народів, але також як на суб’єкт історії. Україна була дуже важливою країною у XX ст. Кіль­ка місяців тому в Гарвардському університеті була лекція професора Андреа Ґраціозі, історика нової історії, зокрема спеціаліста від України. Він мав лекцію про центральне значення України в історії XX ст. Він говорив про те, що не можна розуміти комунізму в XX ст., не беручи до уваги того, що діялося в Україні. Я абсолютно згоден з таким поглядом.

І почнемо від того, що хочу кілька слів про Австрію. Не тому, що наш лауреат є таким австрофілом. Я читаю його твори. І великою мірою поділяю його ентузіазм для Австрії. Але я не можу не втриматися від того, щоб не сказати, що це був австрієць, який наказав розпочати війну проти Радянського Союзу. Австрієць, громадянин, підданий Франца Йозефа І, прізвище – Адольф Гітлер, народжений 1889 р. Отже, якщо Австрія була батьківщиною усіх її громадян, то це був співвітчизник Івана Франка, Андрея Шептицького, Франца Кафки, Зигмунда Фройда. Австрія, яку ми так часто подивляємо, – це також країна, в якій на­цизм був видуманий. Не в німецькій Німеччині, але власне в Австрії, на кордонах чесько-німецьких. Серед найбільш відомих нацистів XX ст., генералів гестапо, шефів СС часто були власне люди з чеськими прізви­щами, це були зґерманізовані чехи, слов’яни. Так як серед найбільших російських шовіністів є русифіковані націонали, так серед найбільших нацистів були власне громадяни, піддані Австрії. Отже, коли ми захо­плюємося Віднем і Австрією, кавою і т. д., пам’ятаймо, що це є частина світу, в якій бере свій початок 22 червня 1941 року.

60 років це є досить довго, але це є вже давно. Я хочу підкреслити, це вже все є історія. Якщо подумати, як далеко вже є 1941 рік, подумайте, де ми підемо, якщо підемо 60 років назад від 1941 року, тобто це рік, коли було вбито царя Олександра II. [19]41 рік є в половині шляху між смертю Олександра II і нашим часом. Додайте кілька років, підіть на­зад до 1939 року. Тоді половина дороги буде вже Емський указ. Тобто 1877 рік – Балканські війни, Берлінський конгрес і т. д. 1941 – це вже дуже далеко від нас, він має більше спільного зі смертю Олександра II, ніж з нами. Коли я дивлюся на Українську Народну Республіку, 1917 рік, 1918 рік [...], [то] УНР і 1918 рік від нас уже є дальше, ніж Емський указ, ніж «Весна народів» 1848 року. 1917 рік і 1918 рік є в половині дороги між «Русалкою Дністровою» і нами. Ті з нас, хто думає про 1918 рік як про частину нашої сучасности, повинні пам’ятати, що в половині дороги є від нього Емськ, смерть Шевченка тільки 57 років і т. д.

І ви бачите, чому я вважаю себе людиною минулого, а не люди­ною сучасності. Тому що моя історія, в якій я був сучасником, завер­шилась у 1991 році.

Ми вже дуже далеко. Шановні пані і панове, Грушевський, Винниченко, Петлюра, Скрипник, Петровський, Ленін, Пілсудський, Масарик є ближче Шевченка, Драгоманова, «Кирило-Мефодієвського братства», Бісмарка, Наполеона III, Адама Чарторийського, ніж Куч­ми, Ющенка, Наталії Вітренко та інших нотаблів нашого часу.

Отже, яка це історична епоха, про яку я хочу ще говорити. Я хочу почати цей період, який завершився хронологічно, це моя теза, у 1989-1990-1991 роки, а починався в кінці XVIII ст. Я вам дам образ історії за 200 років за півгодини. Це в американських університетах називається «Му last lecture» – Коли професори йдуть на пенсію, а пенсія вже є на моєму горизонті, тоді їх запрошують сказати все, що вони ціле життя хотіли сказати, а не встигли сказати: «Скажіть це все за 20, а може, 40 хвилин». Отже, я вам дам свою останню лекцію.

Треба починати, розуміється, від кінця XVIII ст., від того інтелекту­ального перевороту в різних вимірах, але й можна сказати – це епоха нації, націоналізму, національних рухів, в якій з’явилася винятково нова фундаментально підривна ідея, що політика, форма уряду повинні зале­жати від волі громадян і що громадяни, спільнота людей окреслюються не тим, що вони є піддані того чи іншого короля або царя або султана, а тим, що вони є певна духова, мовна, культурна спільнота і т. д. Треба було дуже довгого часу, щоб ці принципи були введені в життя. Історія XIX і XX століть – це історія боротьби за введення цих принципів.

Так складається, що при кінці XVIII ст. в українську історію уві­йшли не тільки вже давно присутні Росія, Польща, Туреччина (хоч Османська імперія із неї виходить при кінці цього століття, але не зовсім, бо спадщина її залишається), а й Німеччина. Я собі часто ду­маю про те, що думав би Тарас Шевченко, якби він знав, що одним із районних центрів в Україні є місто Бахчисарай. Отже, і турецька спадщина від нас зовсім не відійшла. Але я хочу говорити про ні­мецький зв’язок. Від 1772 р. при першому поділі Польщі Україна (Галичина) ввійшла в німецьку історію. Одночасно на українську іс­торію почала впливати німецька проблема.

Сьогодні немає часу детально говорити про складну німецьку проблему, але все-таки я хочу сказати кілька слів про неї. Одним із моїх висновків буде те, що остаточне розв’язання німецької проблеми спричинило стільки клопоту не лише німцям, але ще більше не-німцям, бо українці, євреї, чехи, поляки й інші народи були жерт­вами німецького пошуку, що таке Німеччина і хто такий німець. У кінці XVIII ст. українська і німецька історія зіткнулись. А 60 років тому продовженням цієї теми був Адольф Гітлер. Отже, ми одночас­но маємо процес польський, німецький, російський. І в цьому контексті починається процес будування нової сучасної України.

Ще один висновок, про який я хочу сказати наперед. Не думаймо про шлях України до 1991 року як якусь випадковість, збіг обставин, се­рію непорозумінь. Знаєте, я сумую, коли чую, що люди, зокрема молоді (знаємо, старі люди не мають давати ради – ще один француз сказав: «Старі люди люблять давати доброї ради, бо не можуть давати поганого прикладу»), кажуть, що Україна стала незалежною державою випад­ково: «Нічого не зробили, гам щось у Кремлі відбулося і Україна ста­ла ...». Це помилка, це є велике непорозуміння історії. Не хочу сказати, що єдиним можливим наслідком усіх історичних подій була незалежна Україна. Але вона виникла завдяки тому, що були люди які за неї боролися, вони за неї гинули в таборах, їх розстрілювали, їх вбивали, їх палили живими, але вони причинилися до того, що [ 19191 рік прийшов. А те, що не вони знайшлися при владі, а ті люди, які їх переслідували, тепер стали їх лідерами, то це не якась особлива прикмета української історії, згадайте про те, як це було з будуванням незалежної Італії чи Чехословаччини. Це все філософія історії.

Отже, теза є така: українська історія від кінця XVIII ст. (але, зо­крема, від 1848 р.) це є історія будування нації і держави, в якій пов’язується історія Польщі, Росії, Німеччини. Українська історія тут є процесом активного пошуку рішення власної державності.

А коли говоримо про 1848 рік, як же можна забути про те, що був такий молодий історик, прізвище цього історика Марта Богачевська-Хомяк, яка в 1967 р. опублікувала свою першу книжку «The Spring of a Nation: The Ukrainians in Eastern Galicia in 1848 (Весна одної нації: Українці у Східній Галичині 1848 року)». Пані Марта звернула увагу на те, що «Головна Рада Руська» заявила в 1848 р., що русини, гали­чани є частиною 15-мільйонного народу, основна маса якого живе в Російській імперії. А у приписі вона делікатно, субтельно, як їй це характерно, звернула увагу: «Ця заява не викликала безпосередньої відповіді серед українців в російській імперії». Тема української істо­рії XIX ст. є, власне, темою того, як галичани відкривають харків’ян, як харків’яни довідуються про Ужгород. Надзвичайно цікава тема, але я підкреслюю, це є тема міжнародної історії. Подиву гідне є те, що українці мали такі революційні ідеї, що Ужгород, Луганськ і Полтава, називайте що хочете, є частиною однієї країни, однієї нації.

Але повертаємося до німців. Може, варто нам пам’ятати – коли ми маємо ці постійні комплекси меншовартості: всі інші вже мудрі, а ми ще дурні, ми постійно щось не так робимо, змарновані роки, втрачене століття, втрачене десятиліття. Може, з перспективи трошки старшої, порівняльної історії варто подумати про те, як тяжко було німцям, на­родові Гете, Шіллера... вирішити – якої ж Німеччини вони собі бажа­ють. Революція 1848 року: конфлікт між Пруссією та німецьким де­мократичним парламентом у Франкфурті; Відень: великий германізм, федералізм, республіка, потім утворення Німецької імперії в 1871 р. Я люблю цитувати. У переддень, як король Вільгельм І у Версалі був проголошений цісарем Німеччини, він сказав: «Завтра буде найбільш нещасливий день у моєму житті – ми кладемо у домовину історичне королівство Прусське». Отже, революційна ідея національної держави спричиняла клопіт не тільки українцям, чехам чи румунам, вона для німців була також дуже складна. Отже, маєте другий німецький Райх, кінець війни 1918 р., Ваймарська республіка, маєте Австрію, німці хо­чуть об’єднуватися, але їм це забороняють, і маєте Гітлера.

У своїй важливій і цікавій статті Люїс Неймеєр, видатний британ­ський історик, народжений у Польщі, вихований у теперішній Терно­пільській області, який завжди сильно виступав на захист українців, української справи, сказав: «1848 рік був розсадником історії (seed pot of history)», тобто всі програми німецької, польської, української, чесь­кої історії, такі чи інші, були реалізовані, одні – після Другої, інші – після Першої світової війни, до 1945 р. Він сказав, що «ідея про те, що Галичина є частиною України, була вперше висловлена також в 1848 році», хоч здійснена в 1939-1944 роках. Я не буду давати приклади про інші країни, але згадаємо лише про Чехословаччину, Югославію...

Я пропоную, ідучи слідами Неймеєра, сказати (він опублікував статтю у 1948 р.), що наступне 50-річчя – це дальше продовження тем 1848 року (поділ Німеччини 1945 року – НДР і ФРН, Чехосло- ваччина, Югославія Тіто) – це все продовження тем 1848 року. 1 тому, власне, для мене як історика 1989-1990 рр. (об’єднання Ні­меччини, початок розпаду Югославії, незалежність Польщі) це є логічна частина того процесу, в якому Україна стає незалежною дер­жавою роком пізніше. Це все є частина процесу.

Інша тема – російський аспект цього міжнародного процесу. Але це тема окремої лекції.

У кожному разі, приблизно 10 років тому Польща отримала незалеж­ність і була визнана в її територіальних межах, які приймає польський народ і всі її сусіди приймають. Це перший раз після возз’єднання Ні­меччини, бо польсько-німецька проблема існувала аж до возз’єднання Німеччини. Німеччина возз’єдналась, і перший раз в історії німці ка­жуть, що вони вже знають, де є Німеччина і що їм треба. Німцям треба було 200 років, щоб відповісти на питання, яке поставив Гете 200 років тому: «Німеччина, я такої країни не можу знайти».

Маємо самостійну Україну. І це є велика радість для нас усіх: нарешті Росія стала незалежною державою, визволилась від міжнарод­ного комунізму, більшовизму. В 1990 р. стала незалежною (Деклара­ція суверенітету), а фактично здобула незалежність у серпні 1991 р.

[...] Бачите, я опублікував всі статті, що є в цій книжці, без абсолют­них жодних змін, але я не можу сказати, що я опублікував би без жод­них змін усі мої журналістичні статті. Бо в 1991 р. кілька днів після перевороту я [написав статтю, де] сказав: «Для росіян серпень буде тим, чим для французів є 14 липня, це буде початок нової демократичної Ро­сії». Мені здається, що зараз це питання є трошки більш складне.

Завершуючи, я хотів би звернути увагу на дискусію, яка продовжу­ється у російській пресі в тому ключі, в якому німці сперечалися про Німеччину 200, 100, 60 років тому. А саме: «що це таке Росія, хто це такі росіяни?». Є такий сучасний російський письменник, журналіст Олександр Ципко, якого я завжди люблю читати в російській «Литературной газете». Місяць тому він мав статтю про це «божевілля», що Росія збунтувалася проти імперії. Він говорить, що це є якесь божевіл­ля великоросів бунтуватися «среди самоубийственного великорусского сепаратизма». Прошу вибачення за мою російську мову, але вона є доказом того, що російська мова не є рідною мовою для українців. Він говорить, що «расщепление славянского ядра исторической России, подталкивание Украины и Белоруссии к выходу из Советского Союза єсть одним из величайших преступлений в истории нашей страны».

Мені йдеться про ці питання, які Гітлер ставив щодо німецького питання. Гітлер не міг зрозуміти, як може так бути, що Відень не є частиною Німеччини. Він не міг зрозуміти, чому Прага не є частиною Німеччини. І якщо ми говоримо про Україну, він дуже добре знав, бо пам’ятав Галичину і Австрію, [теж не міг зрозуміти] чому ж місто Лемберг не є частиною Німеччини. Коли ми говоримо про Другу сві­тову війну, пам’ятаймо, що це було продовженням певних німецьких візій майбутнього, в яких Україна мала бути частиною Німеччини.

Якщо ж ми сьогодні говоримо про Радянський Союз і пострадянські обставини, я дозволю собі сказати, що навряд чи ми могли б маги цю нагоду зустрітися в Києві, якби німецько-радянську війну виграли німці. Якщо німці щось роблять, то справді добре, і, оскільки в їхніх планах була ліквідація українського народу, я думаю, вони цю роботу провели б успішно, без всяких недоліків, і тоді, можливо, не було б дисидентів 60-х років під німецьким пануванням, і не було би того, що сталося пізніше.

Але ми повертаємося до російського питання. Проблема російсько-українських стосунків, на мою думку, стає центральною темою нашого часу. І так як німецька національна проблема була центральною темою в XIX і першої половини XX ст. Коли ми чуємо всякого роду опитування про те, чи ви хочете в Україні маги спільну державу з Росією, я би пропонував тим соціологічним опитувачам не питати громадян: «Чи ви за спільну державу?», а питати: «Чи ви хоче­те, щоб Україна творила одну державу з Чечнею, Татарстаном, Баш­кортостаном, Дагестаном, Бурятією?»; «Чи ви хочете, щоб сусідом вашої країни був Китай, була Монголія?»; «Чи ви за те, щоби ваші сини і чоловіки зберігали мир на кордоні з Афганістаном?». Ставте такі питання. Коли ми чуємо, що Росія – це православна держава, що це є країна слов’янська, то, може, нам треба подумати про мільйони людей, які не є православними і не є слов’янами в Росії.

Це стосується й України. Оскільки єдиним учасником, якого я ще не цитував, є Іван Дзюба, отже, дипломатичний протокол вимагає, щоб і його цитувати. У статті, нещодавно опублікованій у «Дзеркалі тижня», він звернув дуже мудро увагу на те, що «може про Украї­ну не треба говорити, що це є православна країна, чи християнська; бо там є юдеї, мусульмани, і, борони Боже, там є навіть атеїсти». Ви не відважилися сказати, що це напевно росіяни є атеїсти. Отже, ми маємо ситуацію, де треба бути дуже обережними в оцінках «ми слов’яни, ми православні, ми християни».

А на завершення – цитата з роману про Італію XIX ст. про те, як творилася незалежна об’єднана Італія. Тодішні бандерівці, вони тоді називалися гарібальдійцями, організовували там всякого роду зако­лоти. Закінчую промову цитатою полковника італійської армії, який говорив, про те, якою ж ця Італія є після возз’єднання. Йдеться про книжку «Гепард» Джузеппе-Томазі ді Лямпедуза, яку я дуже реко­мендую перевидати: «Полковник випив вино, яке йому подали, і це, здавалося, лише збільшило його гіркоту. – Ви їздили на континент після проголошення королівства? Ні. – Добре зробили, що не їзди­ли! То жахливе видовище, ми ніколи не були такими розз’єднаними, як після об’єднання. Турин не хоче відмовлятися від ролі столиці, Мілан вважає наше правління гіршим за австрійське. Флоренція бо­їться позбутися своїх витворів мистецтва. Неаполь плаче за своєю промисловістю, яка не витримує конкуренції з Північчю. А тут, на Сицилії, готується якась величезна, безглузда катастрофа».

Ви здогадуєтесь, який є мій меседж. Щиро дякую.