www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Київ, 21 вересня 2004 р.

Високоповажаний Пане Омеляне Миколовичу, шановні члени журі, Пані й Панове!

Передусім висловлюю щиру подяку за високе визнання моєї літературної праці присудження Міжнародної премії родини Антоновичів. Великою честю є для мене також можливість саме тут, у стінах Києво–Могилянської Академії, повести діалог у колі такого поважа­ного Товариства. Міркування, які маю намір висловити, власне, й стосуватимуться того чи не найважливішого у людському житті поняття – діалог (грец. Dia-logos), що має у нас прямий відповідник – роз-мова.

Спадає на думку Рафаелева «Афінська школа», полотно, де митець сягнув, здається, неможливого: під високими, сповненими світла, просторими склепіннями досяжним для зору стає ширяння людської думки, народження істини. Озираючи знамените полотно, ще раз переконуємося: високим злетом своєї духовної культури давні елліни завдячують саме діалогові – живій, лице в лице, зацікавленій бесіді.

Захоплення діалогом перейняли й римляни. «Якийсь особливий чар є у живому голосі», – ділиться своїм подивом Пліній Молодший. Живий голос (viva vox), а з ним – рух: діалоги, знаємо, відбувались під час проходів у гаях Академа, садах Епікура, у критих галереях, серед наймальовничіших місцин на лоні природи, як це бачимо, на­приклад, у Платоновому діалозі «Федр».

Діалоги у класичному розумінні слова, бесіди на вічні теми, а з ними й проходи (згадаймо «Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича), а також листовні бесіди – відходять у минуле: торік у Львові офіційно прощались з останнім поштовим вагоном. Стрімко змінюється життя. А яке життя, стверджував Сенека, – така й мова. Я ка мова, додаймо, – така й душа. Втім, діалог не переривається: навіть лаконічне повідомлення електронною по­штою – все-таки діалог; змінюється, щоправда, його тональність.

Діалог не може цілком перерватися й тому, що його відсутність – це мовчанка, щось чуже й нестерпне для людини. «Мене жахає одвічна мов­чанка тих неосяжних просторів», – зізнавався Блез Паскаль. Велетенські радіотелескопи, «вуха» нашої планети, ненастанно дослухаються до кос­мосу. Вже не окрема людина, а людство в цілому прагне діалогу із собі подібними у Всесвіті. Той діалог міг би прийти на зміну тому, який відій­шов у минуле або вкрай послабився, – поетичному діалогові людини з природою: від земної квітки – й до далекої зорі. Діалог із зоряним космо­сом у нас, як і в давніх греків, був особливо глибоким:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

 Поговорим тихесенько

В неволі з тобою...

Такий діалог започаткував духовне зростання людини у творчому, причетному до небесних сфер слові, вирізнив її з-поміж інших істот. В Овідієвих «Метаморфозах» – пам’ятник тій добі, коли проснувалася, згодом не раз порушувана, вертикаль – діалог з високим (sublime); у першій книзі поеми – образ людини, яка споглядає небо: homo coeli contemplator.

Отож, яких змін не зазнавав би характер діалогу, людина завжди очікує на відгомін, відлуння. Гарно про це хтось із пізньоримських авторів у перекладі М. Зерова:

Гей-я! Гребім, веслярі, – хай нам ехо у відповідь: гей-я!

Західний вітре, повій, щоб нам легше гукалося: гей-я!

Море, запінься кругом, розпорошене бризками: гей-я!

Берегу, голос подай, раз у раз озиваючись: гей-я!

Уривок набуває символічного звучання, коли згадаємо невтомного мандрівця Одіссея: хоч які зваби й труднощі перестрівали його, він не звертав із дороги до себе самого чекав, коли голос подасть берег його рідної Ітаки. До речі, pontos, море, – слово того ж кореня, що й наше путь.

Відлунням у якомусь розумінні є художній переклад. Недарма першу, та й подальші свої добірки Г. Кочур так і назвав «Відлуння». Відлуння ж, про це хтось із давніх китайських постів, – наче квінтесенція звуку. Саме до відлуння прислухаємося з особливим чуттям, як до тіні – при­глядаємось. І якраз переклад уможливлює діалог, якому не стоять на пере­шкоді ні простір, ані час. Діалог, який відбувається в особливому, літера­турному, просторі. На цьому часто наголошує автор «Листів до Луцілія» – Сенека. Дораджує своєму адресатові, бо й сам так робить, обрати собі когось із давніх поетів чи мислителів і спілкуватися з ним, звіряючись у найпотаємнішому. «Обери, скажімо, – радить Луцілієві, – Катона.» Катон же, варто згадати, – зразок староримської стійкості, зневаги до всього, що розніжує і знеособлює людину.

Великий Петрарка ще на зорі Відродження, роздобувши рукописний текст Гомера, притиснув його до грудей і вигукнув: «З якою радістю, о великий муже, я послухав би тебе!». Римський епічний поет Енній твердив, що саме в нього переселилась душа Гомера. А відомий еллі­ністичний поет Філемон, – якби певність, що тіні померлих зберігають пам’ять, – ладен був покінчити самогубством, щоб тільки зустрітися з Еврипідом і побесідувати з ним. А той, мов передбачаючи порив свого шанувальника, залишив ще й такі слова: «Хітона, чи те, що вважаємо життям, не є смертю, а те, що приймаємо за смерть, не є, власне, жит­іям?». І не таким уже абсурдним видається сумнів «найтрагічнішого з-поміж трагіків», коли озирнемо літературний простір з його дивни­ми, через століття й тисячоліття, діалогами тих, хто, за словами Горація, втілив у слово незнищенну частку свого єства. Отож, не претендуючи на вичерпність чи послідовність викладу, наведемо лиш окремі з таких діалогів, перегуків, що часто відбуваються всупереч самій течії часу,

спростовуючи Геракліта, який твердив, що двічі у цю ж ріку не ступити.

Є у Борхеса, у збірці «Еl Насеdor», стислий есей під назвою «Сюжет» («La trama» – дослівно тяглість). Йдеться про знаний в історії момент – убивство Цезаря. Кількома штрихами відтворивши сцену із знаменитим окликом Цезаря «І ти, дитя?» (за іншою версією: «І ти, Бруте?»), автор завершує свій есей: «Доля полюбляє повторен­ня, варіанти, перегуки; дев’ятнадцять віків опісля на півдні Буенос-Айреса на гаучо напали інші, і той, падаючи під ножами і пізнаючи в одному із нападників свого пасерба, з м’яким докором і тягучим подивом каже йому (ті слова треба чути, а не читати): «Ти ба!..» Його добивають, а він і в гадці не має, що вмер, аби історія повторилась»[*].

Серед ліричних мініатюр І. Франка, у «Зів’ялому листі», вирізняється, мабуть, найдинамічніший образ – наче символ справді вибу­хової експресії Франкового слова:

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

На той оклик, зі свого часу, відгукується Горацій: «Не втечеш, бо й за вершником сидить чорна журба» – Et post equitem sedet atra cura. Не можемо собі уявити тієї відповіді без властивої співцеві «золотої середини» співчутливої, ледь іронічної усмішки... А це – з іще давніших часових обширів, VII ст. до н. е., відповідь на заклик нашого Каменяра: «Лупайте сю скалу!..» – голосом лесбоського співця Алкея: «Обережніше лупай скелю, каменяре, щоб уламок, бува, не стяв тобі голови»; в обох поезіях – алего­рія політичної боротьби. У Франка, який прекрасно орієнтувався у світо­вій літературі, знайдемо чимало прихованих діалогів, ремінісценцій, які засвідчують діалогічну природу літератури; йдеться саме про діалог, коли погоджуємося чи заперечуємо, а не про запозичення чи наслідування.

З античними справді не завжди погоджувалися мислителі нових часів. Є в Архілоха, найдавнішого і найяскравішого з грецьких ліриків, віршові рядки, де, мабуть, уперше засвідчено зв’язок людини як мікрокосму з ма­крокосмом, іншими словами, – залежність настрою від погоди:

Стрій душі таким буває, Главку, друже мій, в людей,

Яке світло день по дневі Зевс-отець із неба шле,

А думки – такої барви, яким ділом хто зайнявсь.

Через тисячоліття озивається Паскаль: «Ні, – заперечує вій у своїх «Думках», у мене свої, не залежні від стану неба, погоди й негоди». Французький мислитель не згадує про грецького лірика, але очевидним є те, що ця думка, як багато інших, – фрагмент його ненастанного діало­гу у літературному просторі... Поки ми з Архілохом, згадаймо ще один, певно, випадковий, але тим самим іще цікавіший перегук: «На вістрі списа замішаний мій хліб...» – пише Архілох, найманий воїн. «...А мої куряни кінцем списа згодовані...» – читаємо у нашому «Слові о полку...»

Якщо відлуння – це кола, що розходяться плесом, то найширше пішли вони, мабуть, від Горацієвого «Пам’ятника». Саме тут ідеться про «кра­щу частку» (melior pars) нашого єства, що долучає свій голос до діало­гу у літературному просторі, отже – про безсмертя у поетичному слові. Одне з тих відлунь – не надто миле для Горація: «Бути не прагну ні aere perennius...» – словами Горацієвої оди відмежовується від «бронзової» сла­ви Юліан Тувім, не завваживши, що й Горацій бачить своє тривання не у бронзі, а в образі зеленого дерева на мертвому тлі пірамід. І несподівано, мовби розшифруванням поетичного тексту «Пам’ятника», – звучними, в яких одлунює дзвін латини, рядками долучається до діалогу Гарсіа Лорка: «Chopo y torre? Sombra viva y sombra eterna...» Сокір і вежа, тінь жива і тінь вічна... – вступається іспанський поет за Горація, – sombra de verdes vocas y sombra exenta... – тінь зелених голосів і тінь безголоса (листя у Горація – мова дерев). Лорка приєднується до діалогічного, як у Горація, тривання, а не до німої, пірамідної, вічності.

Багатоголосим відлунням у європейській літературі повторився, як не дивно, образ тиші. Перший, принаймні відомий нам, «камінчик», від якого часовим плесом пішли кола, – твір старогрецького хорового лірика VII ст. до н. е. Алкмана (переклад – у Кочуровому «Відлунні»). Поетові запав у душу образ нічної тиші, коли разом із землею посну­ло все живе на ній: у горах, норах, водах, у повітрі (у сон поринули й «племена прудкокрилих птахів»). Доля, про яку мовить Борхес, пе­речекала майже три тисячоліття, щоб момент повторився: Ґете, якщо словами Горація, відчув «однією душею» із давньогрецьким ліриком той же подих природи (Наuch) – і там же, на дверях мисливської хижі на горі Кікельган, пише свою знамениту «Нічну пісню мандрівника» (Über allen Gipfeln ist Ruh...). Що було реальністю, «тут і тепер», для Алкмана, – стало таким же моментом, «тут і тепер», для Гете. Годі не погодитися з Борхесом, що час – це ми, це те, що в нас.

Пішли незліченні кола й від ліричної мініатюри Ґете: Лєрмонтов («Горные вершины...»), Шевченко («Сонце заходить, / Гори чорні­ють..»), десятки перекладів, переспівів, що є спробами знову сту­пити в той же слід. Та ба!.. Тут доречною буде рефлексія В. Шимборської («Три найдивніші слова»): «Коли вимовляю слово Тиша, / руйную її»; найпоказовіші зразки неперекладності звукових образів: у Гете – тиші, у Верлена – щемкої осінньої струни.

Вигнанець Овідій, серед гетів, бачить, як од морозу тріснула амфора, а вино залишилось стояти, зберігаючи форму посуду. Через чотири віки, у Північній Африці, відлуння Овідієвого вірша озветься у св. Авґустина, який роздумує над сутністю Бога: «Таж бо й посудина, що сповнена Тобою, не додає Тобі стійкості: хай навіть розтріснеться – Ти не про­ливаєшся...». І далі, їх не зрахувати, ті ж кола часовим плесом – мотиви посуду, яким є людська душа, особливо ж – душа співця («Хто б той співець не був посудом Божим він є», із середньовічного трактату); у цій сфері й Шевченкове: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину».

Голос Овідія – й у Шевченкових «Думах»: наш Кобзар посилає вірші, свої діти, в Україну, як Овідій свої – у Рим. У потужному зву­ковому образі «Заповіту» (Як реве ревучий») – відлуння бурхливо­го Авфіда (нині – Офанто), ріки на батьківщині Горація: «...violens obstrepit Aufidus – ...де гуде поривний Авфід», – мовить поет теж у своєрідному своєму заповіті – «Пам’ятникові». У Франковому «дух, що тіло рве до бою» вчувається зачин Овідієвих «Метаморфоз»: animus fert – дух пориває, а в знаменитому заклику «нам пора для України жить» виплекане античністю, знане, зокрема, з афоризмів Гіппократа поняття kairos (лат. occasio) догідна, перелітна мить, яку так важливо не проґавити як окремій людині, так і народові...

«Все, гарно кимось сказане, – це також моє», – влучно сказав Сенека, приглядаючись до спадкоємності думок та образів. Інша річ, що та чи інша людина, про це знову ж Сенека, «чуже» повинна зробити «своїм», а це можливе лише годі, коли вона вступає в емоційний діа­лог, коли стає дійовим учасником надчасового літературного соціуму.

Саме гак вели діалог із давніми греками представники римської культури, передусім – Вергілій, що став провідником великого Флорентійця. Гарно про це французький поет Поль Клодель: «Кожному, хто зустрічається з Вергілієм, залишається хіба приклякнути, оскіль­ки бажання йти далі остаточно його полишає. Кому ж бо прийде в голову слухати розмову про поезію, коли перед ним Пост во плоті Поет у найвищому значенні слова і в найрозкішнішому, яке будь-коли освячувало людські уста, звучанні?..».

Доля хотіла, щоб і нашу літературу осяяло відлуння «Енеїди», отже, й Гомера, щоб і ми зайняли своє місце серед найактивніших учасників не помежованого ні часом, ані простором літературного діалогу. Третій рядок «Енеїди» Котляревського («Удавсь на всеє зле проворний») – описова передача першого, яким автор «Одіссеї» наділяє свого героя, складного епітета polytropos – той, який вміє гнучко повестись у тій чи іншій життєвій ситуації–спритний, зарадний, кмітливий (poly – багато, trope – поворот). Акцент у цьому вірші, вважаємо, повинен падати на слово проворний: зло гартує, робить людську вдачу багатогранною, бо таким є і саме життя – багатогранним, багатим на всілякі «повороти»: polytropos... «Чародійник, на жаль, забрав зі собою тайну...» – завершує свої роздуми про Вергілія Поль Клодель. А насамкінець усе ж заохочує: «Але не впадай у відчай, юний поете! Слухай! Дослухайся!».

Прекрасна і така доречна сьогодні порада! У нашій уяві мимоволі по­стає образ Гомера, яким йото побачив геніальний Фідій, незрячого співця, який, власне, дослухається. Навіть самим образом свого найбільшого по­ста античність дає нам велику науку – що таке для людини зір і слух душі.

Завершуючи й своє слово, з безлічі інших виберемо ще один образ, що відлунює у світовій літературі, – образ дерева, яке єднає світи, по­стійно нагадує про духовну вертикаль. Образ могутнього дуба, що у Вергілія коренем сягає підземного світу, Тартару, а верхів’ям – Олімпу. У нашого поста, С. Руданського, відповідно, – неба й пекла. Ось два рядки його поезії «До дуба», що так цікаво перегукуються із спраглою знання й світла античністю, з її наукою, такою важливою, особливо для сьогоднішнього, перед яким відкрився світ, молодого покоління:

І ввесь світ обдивись, і усе розпізнай,

І що доброго є, ти у себе впивай...

І ще одна, яку вже саме дерево подає, важлива наука: високе й глибоке (згадаймо Геракліта) – одне й те ж. Недарма і греки, й римляни одним і тим же словом окреслюють ті два поняття: bathys, altus (кажемо й ми: глибокий космос). Слово, як і дерево, має свій корінь. Мусимо плекати заглиблене у наш національний фунт українське слово, щоб у часи, коли так легко знеособитися, ми змогли зберегти і висоту свою, й особистість. Мусимо дбати про діалог. Не тільки з іншими людьми, а й зі собою. «По­спішай до мене, але до себе – насамперед» – це знову ж спрямований до нашої доби голос античності, що закликає, як і гуманісти нових часів, віднайти зв’язок із власним серцем, отже, – з гармонійним Усесвітом.