www.ji-magazine.lviv.ua

У ПРОБЛЕМІ «християнство і культура», якщо глянути на цю проб­лему в ретроспективному плані, помітимо один з найбільших парадоксів історії.

Після Різдва Христового, упродовж перших трьох століть нашої ери, тодішня антична культура цілковито відкидала, а в кращому випадку ігнорувала християнство. Витончений культурно-мистецький світ Ел­лади й Рима вважав християн ранньої Церкви малокультурним плеб­сом, темною масою затятих фанатиків, нездатних на жодну культурну діяльність. І навіть після легалізації християнства 313 р. Костянтином Великим потрібно було кілька століть, щоб у тодішньому візантійсько­му й італо-ґотському суспільствах утвердилося переконання, що релі­гія Христа несе в собі новий, величезний, ні з чим попереднім незрів­нянний поступ не тільки культури, а й усієї людської цивілізації.

І чим ближче до нашого часу, тим більше християнство справляло на культуру благодатний вплив, постачаючи літературі, музиці, образотворчому мистецтву, фольклору невичерпний розсип тем, надихаю- чи митців удосконалювати й витончувати свій талант у мистецтві сло­ва, музики, образотворчості.

Уже з V-VІ століть християнство внесло в архітектуру нові виміри: храм Божий стає центральною віссю формування міст і сіл спочатку в країнах середземноморської культури, а відтак і по всьому світі. Недар­ма архітектуру Софії Константинопольської V-VІ ст. вважали одним з чудес світу.

І сьогодні, на порозі XXI століття, кожний школяр знає, що найкра­щі твори світової літератури й мистецтва – це твори на християнську тематику. А імена геніальних письменників і митців – це імена тих, хто найкраще, найдосконаліше прославляв у творчості Господа нашо­го Ісуса Христа і його святих. Від повного заперечення і презирства до величі й тріумфу – такий двотисячолітній шлях християнської культури. Направду, великими є слова із Святого Письма: камінь, що його відкинули будівничі, стане наріжним каменем!

Наша середньовічна держава, Київська Русь-Україна, одержала нап­рикінці X ст. Христову віру й розвинену культурно-мистецьку інфрас­труктуру Церкви в цілком готовому й сформованому вигляді. Пройшов­ши численні стадії формування у елліністичному й романському сус­пільствах, на цей час були готові відшліфовані й апробовані тексти і хорові супроводи Божественної Літургії; в добу іконоборства пройшли вогненне випробування на духовну й естетичну повновартість мис­тецтво храму й ікона; Київ одержав з країн середземноморського аре­алу чудові зразки християнської поезії, мистецтва проповіді, житійної літератури.

Чи впав цей зрілий плід благодаті на добрий ґрунт? Чи не посипали­ся іскри від зіткнення на берегах Дніпра якнеяк імпортованої візанто-християнської культури – з одного боку, з місцевою, дуже давньою, але поганською, багатобожною культурою – з другого?

З погляду законів формальної логіки такий зудар мав би статися, бо тоді була ситуація, про яку можна було б сказати: стрінулися вогонь і вода; або: наскочила коса на камінь. Я маю на увазі, що це були дві діаметрально протилежні віровизнавчі й культурні традиції: поганство і християнство.

Не можна сказати, що культура й мистецтво київського поганства сто­яли назагал нижче від культури й мистецтва християнства. Билинний епос, любовна лірика, кам’яна й дерев’яна скульптура й архітектура, народне мистецтво, ремесла староукраїнських племен дохристиянсь­кого періоду стояли на досить високому рівні – на вищому рівні, ніж у дохристиянській Західній Європі.

У своїй славній і ґрунтовній монографії «Дохристиянські вірування українського народу» наш великий вчений, богослов, історик Церкви й біблієзнавець митрополит Іларіон Огієнко дуже переконливо пока­зав, що й побутова культура українців дохристиянської доби була ви­сокою. Підтвердженням тези владики Іларіона була недавня виставка трипільської культури (а це була типова язичницька культура) у Сполучених Штатах Америки; звиклі до сенсацій американці не знаходи­ли слів від захоплення археологічними шедеврами побутової культури, створеної у нас за багато століть до Різдва Христового.

У феномені утвердження християнської культури в Київській Русі-Україні сталося дивовижне: не було конфліктного зіткнення культур і навіть радикальної заміни одна одною. На 180 градусів змінилися тільки ідея, зміст, а кращі й досконаліші мистецькі форми лишилися й дістали нові спонуки для свого розвитку.

Дослідники слушно вважають, що в побудові перших мурованих християнських храмів ключову роллю відігравали не греки, а русичі- українці, хоч архітекторами очевидно були візантійці. Не виключено, що Десятинну Богородичну церкву в кінці X ст. та собор Св. Софії на початку XI ст. будували вчорашні будівельники поганських капищ або їхні діти.

Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» писав, що тільки мала група киян бігла за скинутими у води Дніпра ідолами з вигуками й планами «видибай», тому що основна частина населення вже зреклася по­ганства і з вдячністю прийняла нову релігію з її величною і прекрас­ною культурною надбудовою.

Тому не мають рації ті, хто сьогодні робить безуспішні спроби реа­німувати давно померле поганство, твердячи, що християнську культуру на наших землях нав’язували, мовляв, вогнем і мечем. Нічого по­дібного не засвідчують ні писемні джерела, ані археологічні знахідки. Наша Батьківщина задовго до 988 року була готова до сприйняття християнської культури. Мучеництво Аскольда й Діра, діяльність Ки­рила й Методія, християнські громади, утворені княгинею Ольгою, не минули безслідно, а підготували тодішнє наше суспільство до великої благодаті Божої – віри у Христа.

Пам’ятки християнської культури Київської Руси-України спросто­вують ще кілька міфів, витворених у ХІХ-ХХ століттях вченими й по­літиками Росії і нав’язаних, на жаль, Заходові й навіть деякій частині українців.

Перший міф: нібито Київська Русь була «колискою трьох братніх на­родів». Це суто пропагандистська вигадка. Бо Київська Русь-Україна була федеративною монархією. Давши в XI-XII століттях християнс­тво племенам Півночі й Сходу своєї держави, Київ сприяв створенню там власних оригінальних християнських культур щонайменше у трьох своїх провінціях: у Новгороді – серед прибалтійських слов’ян; у По­лоцьку – на кривицькому Поліссі; на Північному Сході – серед угро-фінських племен у трикутнику Володимир-Суздаль-Ростов. Ці культу­ри ніколи не виколисувалися в одній колисці, між ними завжди існу­вали й існують суттєві різниці, вони ніколи не зливалися природним шляхом, хоч їх неодноразово намагалися злити силою. Але хоч би скільки розбовтувати воду з олією, все, врешті-решт, стає на свої міс­ця. Центральний стрижень християнської культури, сформований у Ки­єві й околицях в добу Київської Руси, є виключною спадщиною укра­їнського народу й більш ніякого іншого.

Другий міф: про те, що Церквою-матір’ю на християнському Сході європейського континенту є не Київська, а Московська церква. Цей міф не потребує особливих доказів для його спростування, хоч у нього й далі вірять ті, які не знають, або не хочуть знати правдивої історії. У 1147 році, коли в літописах уперше згадано про Москву як про сторо­жову заставу, обнесену дерев’яним частоколом, у Києві, Переяславі, Чернігові, Володимирі Волинському та десятках інших міст Руси-України вже півтора століття дзвонили дзвони християнських храмів. Це правда, що монгольська навала середини XIII століття підірвала могут­ність Києва, чим згодом спритно скористалася угро-фінська Москва. Але чи перестала існувати Київська митрополія? Ніколи! Вона безпе­рервно існує вже понад тисячу років – аж до 1990 року, коли узвича­єним у світовому православ’ї способом стала патріархатом. Все інше з цієї проблематики хай скажуть неупереджені історики Церкви. І то­ді міф про те, як донька стала матір’ю для своєї матері, буде хіба що темою для газетних фейлетонів.

Свідченням того, що українська християнська культура перебуває під особливим покровом і особливою Божою благодаттю, є такий відрізок її історії, який був між серединою XIII й рубежем ХV-ХVІ століть. На Наддніпрянщині шаленів тоді тотальний визиск і все йшло до того, що могутнє духовно-культурне надбання має загинути. Держави як замовника творів не було, Київ лежав у руїнах; Україну грабували, кому бу­ло не ліньки. Але під Карпатами в цей час підноситься в ділянці культури колись слабеньке Галицьке князівство, за ним Волинське. А в під’яремних монголам землях дозріває феномен приватного меценатс­тва. І ось Галицька й Волинська периферія плюс приватна культурна діяльність беруть на себе компенсаційну роллю того, що колись роби­ла столиця.

Тому від Пізнього Середньовіччя ми маємо кілька шедеврів житійної літератури – серед них Києво-Печерський Патерик, книгописання і мініатюри – серед них Київський Псалтир 1397 року, ікономалярства – серед них Дорогобузька, Волинська, Петрівська ікони.

В історичній долі України XIII–XV століття таки справді були «тем­ними віками»; але водночас вони були доленосними, бо загартували на­ших предків, виховали в них і їхніх нащадків опірність, волячу терплячість і оптимізм, навіюваний Святим Духом. Зрештою, тоді дозріло відродження українського духу, а з ним і християнської культури, яке тривало три століття і яке часто називають козацьким ренесансом.

Так, у XVI, XVII і XVIII століттях в Україну справді прийшло спасін­ня її культури. Затиснута між ворожими сусідами, вона, всупереч усім інтригам, відроджується, мов фенікс із попелу. Найголовнішими досяг­неннями й здобутками української християнської культури в козаць­ко-гетьманську добу були такі:

1.    Опанування християнської ідеї найкращими творцями як профе­сійного, так і особливо народного мистецтва. Майже весь корпус культури стає на всі 100 відсотків християнським за тематикою і ду­хом. Особливо надихаючими були зміни в народній творчості й побу­товій культурі. Жоден інший народ візантійського обряду не створив такої кількості колядок, щедрівок, христологічних і марійських балад, пісень, як український.

2.    Остаточне оформлення оригінального характеру української хрис­тиянської культури, вихід її з-під надмірного візантійського контролю і налагодження контактів з Балканами й Заходом.

3.    Опанування передових мистецьких стилів тієї доби, передусім ренесансу й барокко, вироблення українських варіантів цих стилів і успішне застосування в архітектурі й малярстві храмів, графіці священ­них книг, поезії, драматургії, прозі.

4.    Збереження єдності культурного процесу у всій Україні за умов територіального розділення України між сусідніми агресивними дер­жавами й юрисдикційним розгалуженням Церкви.

Хотів би трохи докладніше зупинитися па цій останній з переліче­них мною рис культури. Я вважаю за справжнє Боже чудо, що після юрисдикційного розділення Української Церкви на Берестейському унійному соборі українська християнська культура назагал не роз­ділилася на прозахідну і просхідну. Ми знаємо, що намагання зроби­ти таке розділення були – і то дуже настирливі. Але нічого з цього не вийшло.

Таку силу опору, яку спостерігаємо в Україні щодо насадження не­бажаних елементів культури, може виявити тільки сильна й розвине­на культура. У зв’язку з цим я хотів би нагадати про спекуляції, які бу­ли дуже поширені в більшовицький період історії України. Йдеться про латинізацію, окатоличення і спольщення України.

Про що мова, панове більшовицькі історики: про намагання латині­зації чи про реальний її факт? Якщо про реальний факт, то покажіть нам, будь ласка, на Західній чи Східній Україні спольщені, латинізова­ні чи окатоличені пам’ятки нашої української культури. Таких нема!

Отже, всі ці антизахідні пропагандистські штампи знадобилися для єдиної цілі: відволікти увагу від справжньої і реальної загрози – повзучої русифікації України, її Церкви, її християнської і світської культури.

За своїми типологічними ознаками українська християнська культу­ра належить до східного середземноморського типу культур. Це озна­чає, що вона є православною, східною, візантійською в обрядовому пла­ні, але вільною, нетоталітарною, гуманістичною – на взірець західних християнських культур. Крім того, ця культура виражає український національний естетичний ідеал. Хто ж сприяв цій надзвичайній триєдності? Звичайно, в першу чергу її творці.

Але я хотів би назвати також українських церковних провідників, які в козацько-гетьманську добу заклали добру теологічну базу, щоб наша культура залишалась православною і водночас була по-західному вільною, нескованою. Це Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Йов Борецький, Сильвестер Косів, Петро Могила, Інокентій Гізель, Варлам Ясинський, Йоасаф Кроковський. Рафаїл Заборовський та інші. На­ші митрополити, єпископи в обох частинах розділеної Церкви не бу­ли фанатиками, це були богобоязні, доброчесні, але висококультурні люди, і до того ж добрі меценати, які завжди були готові для пожертви церковних грошей задля культури. Вони наче передчували, що в дру­гій половині XVIII і в XIX століттях знову настануть тяжкі часи, тому щедро клали цеглини в розбудову української духовності. Хай Бог за це простить і помилує їх, взявши між ангелів до свого престолу.

Якщо ми звернемо свій погляд на XIX століття під кутом зору спів­відношення християнства й культури, то ми помітимо в усій Європі ріст секуляризму й різкого зменшення в культурі християнської ідеї. Укра­їна не була винятком.

У творчості письменників, від Котляревського до Лесі Українки, вже нема тем, які стояли в центрі уваги майстрів слова попередніх віків. Більше того, в творах лунала критика – часом дуже різка – на адре­су Церкви. Це дало підстави марксистським дослідникам радянської доби віднести ледь не всіх класиків літератури, мистецтва, музики XIX ст. до атеїстів. Але адепти пролеткульту й соцреалізму вдалися тут до грубої підміни понять, до завуальованого обману: Шевченко, Свидницький, Руданський, Франко, Нечуй-Левицький були глибоко вірую­чими християнами; вони ніколи не були атеїстами, але тодішню Церкву в Україні критикували правильно, бо це не була Церква в її класично­му розумінні, а інструмент гніту українського народу. Антиклерика­лізм – це далеко не те саме, що атеїзм.

Підраховано, ідо третина всієї літературної і мистецької творчості Та­раса Шевченка безпосередньо пов’язана з Біблією, спрямована на прославу Бога. Але він дошкульно критикував московське православ’я за його обскурантизм. Згадаймо, що на київській митрополичій катедрі упродовж цілого XIX ст. не було жодного українця; то чи могла ця митрополія стати в обороні багатовікових українських християнських цінностей?

Але в тому ж таки XIX столітті, всупереч кільком царським цирку­лярам про заборону української мови, вперше в історії християнства в Україні була повністю перекладена літературною мовою свята Біблія. Цей подвиг зробив Пантелеймон Куліш у співпраці з Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм-Левицьким. А історія світової Церкви свідчить: та мова, якою перекладене Святе Письмо, вічна й незнищенна, хоч би які інтриги проти неї плели вороги.

Сьогодні ми маємо вже гри повні переклади Біблії українською мовою, і до 2000 року готується четвертий. Тож марні старання тих, хто під претекстом введення в Україні двомовності виношує таємні плани в майбутньому ввести одномовність – російську. Не вийде, панове-товариші, бо це проти волі Бога. А з ним, як ви знаєте, воювати марно й небезпечно.

Упродовж більшої частини нашого XX століття українську христи­янську культуру спіткало велике нещастя, можна сказати – катастро­фа. Ви знаєте, що я маю на увазі. Злочини атеїзму почали розвінчува­тися щойно в 1990-91 роках, і основна робота ще попереду. Але ре­зультати цих злочинів сьогодні перед нами, вони – перед очима, у наших моральних суспільних проблемах, у розділі православ’я, у взаємному поборюванні Церков і конфесій. Не думайте, що ці речі є витво­ром семи років незалежності України. Ні, це є кислі ягідки сімдесяти років комуно-атеїзму, який зачерствив серця, опоганив душі, витравив християнську любов, підніс матеріяльне над духовним.

Те, що відбувалося у нас між 1920-м і 1990-м роками, можна порівняти хіба що з монгольською навалою XIII ст. на українські землі, або коли брати ще далі – з антихристиянськими гоніннями в Римській імперії Нерона, Траяна, Декія, Діоклитіана. Чи ж ви хочете, щоб ця «мерзенність запустіння» на нашій землі і в душах мільйонів наших людей була подолана за яких сім років? Це тільки зло робиться швидко, а для утвердження Божого добра, яке є любов, потрібні великі зусил­ля і багато часу.

Не впадаймо у відчай, не піддаваймося песимізмові, бо ми не самі, з нами Бог. Він є, він – реальність, він геніально працює для земної кулі, зокрема й для України. Але це не означає, що ми повинні чека­ти, склавши руки. Україна ще не помолилася як слід Богові й не подя­кувала йому за подаровану незалежність. Це був царський дар, а на­ші люди часто беруть його під ноги й витирають об нього підошви.

Ми, християни, – якщо ми справді християни, – повинні терпляче, з любов’ю, без роздратування і постійно підкреслювати перед багать­ма збаламученими співгромадянами велич і царственність цього дару – дару волі й самостійності. Ми повинні поставити забороло перед секулярними неморальними тенденціями в самих Церквах, згадати, що християнська культура – це не тільки церковна тематика у творах лі­тератури й мистецтва, а й культура християнської поведінки, в якій не­ма місця ненависті до ближнього, але є відкритість серця для вмісту нової Христової заповіді: щоб ми любили один одного.