на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua

Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів

 

Любомир Винар


Лекція, надіслана для виголошення у Вашингтоні 20 листопада 2009 р.

 

Вельмишановні Пані і Панове,

Насамперед хочу щиро подякувати голові Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів д-р Ігорові Воєвідці, членам Дирекції і членам журі за присудження премії Фундації за мою наукову діяльність, а зокрема за понад 45-літне видання і редагування журналу Українського Історичного Товариства «Український Історик» – єдиного українського історичного журналу поза межами України. Я розцінюю цю нагороду як відзначення не лише моєї праці, а й діяльності моїх колег – спів­робітників журналу Сподіваюся, що Фундація ще багато років буде піддержувати розвиток української культури і науки.

Фундація Омеляна і Тетяни Антоновичів своєю унікальною ді­яльністю вже майже ЗО років підтримує розвиток багатовимірної української культури, важливою складовою якої є розвиток українського літературознавства, літературної критики, історії, мисте­цтвознавства, мовознавства, політології. Я гордий, що долучився до когорти визначних дослідників, письменників, митців, нагородже­них Фундацією. Сердечно бажаю Фундації дальшого розвитку у роз­будові усіх ділянок української науки. Щасти Вам Боже!

Тепер бажаю дуже коротко поділитися з учасниками нашої юві­лейної зустрічі деякими даними про Українське Історичне Товари­ство і наш журнал «Український Історик», який вже довгі роки стоїть на сторожі історичної правди про Україну. Голові Фундації і поваж­ним членам Журі бажаю дальших тривалих успіхів у їхній важливій діяльности.

У розвитку української історичної науки протягом останніх 45 років Українське Історичне Товариство відіграє важливу ролю як унікальне українське міжнародне товариство істориків, в якому чле­нами є дослідники з материкової і діаспорної України. Товариство постало тому 45 років в університетському містечку Болдер, штат Колорадо в Америці, і у відносно короткому часі розгорнуло свою діяльність в Америці, Західній Европі, Канаді й Австралії, а від 1990 року – в Україні. Журнал Українського Історичного Товариства «Український Історик», створений за два роки до постання Товари­ства, протягом довгих років був головним виданням української на­укової історіографії і до сьогодні репрезентує українську історичну науку на міжнародних форумах (1). Можна сказати, що «Український Історик» став головним органом української наукової національної історіографії в діяспорі і вже понад 45 років віддзеркалює її розвиток.

Моя доповідь присвячена аналізі діяльносте Українського Історичного Товариства (даді – УІТ) в контексті розвитку української історіо­графії. В основному розглядаючи діяльність Товариства та публікації його журналу, важливо розглянути структуру української історичної науки в діяспорі, науково-організаційну і видавничу діяльність, які є добрими показниками розвитку української історіографії. Щоб краще зрозуміти напрямні діяльносте УІТ, важливо згадати основні принци­пи – напрямні, які скеровували нашу діяльність і розвиток історіографії протягом останніх 40 років. Також з огляду на часове обмеження зупи­нимося лише на видавничій і науково-організаційній діяльносте УІТ, які є об’єктивними показниками праці і розвитку історичної науки.

 

ГОЛОВНІ ПРИНЦИПИ ДІЇ УІТ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Серед основоположних принципів праці Українського Історично­го Товариства є такі:

1.    Українська історія є інтегральною частиною світової історії, подібно, як українська історіографія є невід’ємною частиною між­народної історіографії.

2.    Українська наукова історіографія неподільна і розви­вається спільними силами українських істориків в Україні і поза її межами. Вона базується на науковій методі історичного досліду.

3.    УІТ де–факто с міжнародним історичним товариством, що об’єднує істориків і дослідників допоміжних історичних наук. Сьо­годні в Україні дійсність провадиться в наукових осередках УІТ, які здебільшого існують при університетах або інших [інституціях].

4.    «Український Історик» де-факто став міжнародним українським істо­ричним журналом, в якому співпрацюють представники різних генерацій дослідників з різних країн, а після 1999 року – і з України. Редакційна коле­гія журналу складається із вчених, які проживають на Заході та в Україні,

5.    До 1990 року УІТ і УІ заступали інтереси української історіогра­фії на міжнародних і українських наукових форумах. Після відновлення української державносте УІТ [і УІ] повністю включились у розбудову української історіографії і національної української культури в Україні.

 

6.    Співпраця УІТ з міжнародними (наприклад МАУ) й україн­ськими (наприклад Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, інститути Національної Академії Наук України, УВАН, університети) науко­вими установами є винятково важливою. Афіліяція УІТ з Американським Історичним Товариством сприяє поширенню української історичної науки на міжнародному форумі.

7.    Матеріяли, які друкуються в журналі «Український Історик», індексуються в міжнародних бібліографічних довідниках (напр. «Historical Abstracts»), і це включає праці українських істориків у світову історіографічно-бібліографічну мережу, якою користуються дослідники різних націй.

8.    Для кращої координації діяльности істориків УІТ започатку­вало у 2000 р. відбуття що три роки Міжнародних історичних кон­гресів в Україні, в яких беруть участь історики і дослідники допо­міжних історичних дисциплін з різних країн. Конгреси важливі для обговорення проблем української історії і сучасного стану україн­ської історичної науки.

 

***

З перспективи часу рік 1990 можна визначити як переломний рік в історії УІТ і української історіографії. Це був останній рік радян­ської влади. Тоді в Києві відбувся І Конгрес Міжнародної Асоціації Україністів, на якому І вересня 1990 року з рамені Українського Іс­торичного Товариства внесено і прийнято Міжнародним конгресом дві важливі, переломові резолюції:

1.    Підтримати пропозицію голови Українського Історичного То­вариства про проголошення 1991 року ювілейним роком Михайла Грушевського.

2.    Вимагати від ЦК КПУ скасувати сталінську постанову і тези «До 300-ліття возз’єднання України з Росією», засудивши їх як такі, що брутально фальсифікують історію України.

Ці резолюції спонтанно і з ентузіязмом прийняли усі учасники кон­гресу за виїмком кількох партійних істориків. Тоді я повністю відчув, що закінчується період партійної комуністичної і починається відрод­ження української наукової історіографії. Прийняття пропозиції юві­лейного року відзначити ювілей Михайла Грушевського, якого до того часу комуністичні історики і Комуністична Партія уважали найбіль­шим «фальсифікатором» історії України, було саме цим сигналом кінця антинаукової російськоцентричної радянської української історіографії.

Ми виразно бачили в 1990 році, що перед Українським Історич­ним Товариством і «Українським Істориком» стоїть найголовніше за­вдання – включитися у розвиток української наукової національної історіографії в Україні та сприяти в міру можливого дальшій розбу­дові історичної науки. Це завдання у значній мірі виконано.

 

ПРИЧИНИ ПОСТАННЯ УІТ І НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТИ

Про УІТ вже неодноразово писали як я і члени товариства з-поза України, гак і материкові дослідники. Як відомо, у 1964 році постала Ініціятивна Група УІТ, яка складалася з 17 істориків і археологів, а вже в короткому часі офіційно переведено листовим шляхом вибори пер­шої Управи УІТ. Хочу підкреслити важливу ролю в народженні Това­риства професорів Київського університету і УВУ в Мюнхені та про­відних членів НТШ і УВАН Олександра Петровича Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко, Миколи Чубатого – першого голови НТШ в Америці, видатних археологів: Ярослава Пастернака, Петра Курінною і Михайла Міллера та інших вчених, які репрезентували різні генера­ції дослідників і різні історіографічні традиції. Без огляду на існування УВАН і НТШ вони уважали, що створення УІТ і продовження видання УІ є конечне для дальшого розвитку наукової історіографії в діяспорі.

Постання УІТ було безпосередньо пов’язане із такими головними факторами і причинами:

1.    Стан української історичної науки в Україні. В Україні в 1950-1960-х роках українська наукова історіографія майже не існувала – її за­мінила партійна радянська, що унеможливило нормальний розвиток історичної науки. Не менш важливим чинником стала систематична русифікація української історичної науки і національної культури, що її послідовно здійснювала комуністична партія, пропагуючи концепцію т. зв. «радянського народу», «радянської культури», «радянської людини», «вітчизняної історіографії», «спільної вітчизни СССР» та інших, що об­ґрунтовували «єдність походження і спільність всього історичного і культурного розвитку» (2) російською, українською і білоруського народів.

2.    Стан історичної науки на Заході. В Европі й Америці історики засвітлювали історію України через призму російської схеми історії Східньої Европи або модифікованої радянської історичної схеми. В Америці російські історики-емігранти значною мірою сприяли русифікації аме­риканської історіографії Східньої Европи. Історію України дуже часто висвітлювалося як інтегральну частину російської або дочіпку до неї. У 1960-х роках внаслідок цієї ситуації було навіть важко включити іс­торичну тематику української історії в наукові конференції.

3.    Третя головна причина постання УІТ в’язалася з виданням фа­хового історичного журналу «Український Історик», який зачав по­являтися в 1963 році. Ішлося про професійну історичну організацію, яка могла б на себе перебрати видання.

Отже, можна ствердити, що організація УІТ була закономірна. Україн­ські історики різних історіографічних генерацій вирішили видавати істо­ричний журнал і заснувати історичне професійне товариство, що сталося на початку березня 1965 року. Ішлося про «бути чи не бути» українській історичній науці і її репрезентації на міжнародному форумі. Заснування історичною журналу й історичного товариства, на нашу тогочасну думку, розв’язувало багато проблем, пов’язаних із кризовим станом української історіографії. Також ішлося, щоб в УІТ об’єднати істориків з УВАН і НТШ, а також тих, що не були членами жадних наукових установ.

Які ж були основні завдання УІТ в 1965 році і пізніших роках? Це ясно з’ясовано в Комунікаті про «Вибір Управи» УІТ з 1 березня 1965 року, в якому читаємо:

«Українське Історичне Товариство ставить перед собою такі завдання:

1.    Об’єднувати істориків, дослідників історичних наук, а також активних прихильників української історичної науки.

2.    Пильнувати і боронити інтереси вільної української науки та її кращі традиції.

3.    Нотувати і виправляти фальшиві і тенденційні інтерпретації іс­торії України в історичних працях СССР і у вільному світі.

4.    Видавати історичний журнал «Український Історик» і допома­гати у виданні історичних праць з історії України і Східньої Европи.

5.    Сприяти виявленню, реєструванню й визначенню джерельних матеріялів до історії України в закордонних архівах і бібліотеках.

6.    Співпрацювати з українськими науковими установами у вільному світі й налагоджувати зв’язки з чужинецькими науковими установами (3).

Найважливішим завданням новоствореного товариства була розбу­дова «Українського Історика» і об’єднання біля журналу різних поколінь українських дослідників. Для внутрішнього зв’язку було започатковано видання «Бюлетеню УІТ» за редакцією д-ра Романа Климкевича, в якому містилися інформативний матеріял про діяльність УІТ і його членів, офі­ційні документи й інші матеріяли. Наголос ми ставили на виправлення тенденційних і фальшивих інтерпретацій української історії, а рівночас­но уважали потрібним творити нові історіографічні вартості.

 

ПЕРІОДИЗАЦІЯ

В діяльності Товариства можна виділити два основні періоди: перший – від 1963 р. до 1991 р. та [другий] – від 1991 р. до сьо­годні. Ці періоди різняться якісним складом дослідників-членів УІТ (серед яких від 1991 р. багато дослідників з України), поширенням тематики досліджень тощо.

 

НАУКОВО–ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У короткому часі постали відділи або осередки УІТ в Америці, Канаді та Европі. Це був період нагальної розбудови Товариства і «Українського Історика».

В Німеччині осередок УІТ постав в 1965 році (голова Наталія Полонська-Василенко), пізніше – в Нью-Йорку (О. Домбровський), Денвері (Б. Винар), Торонто (В. Верига), Клівленді (Л. Винар), Вінніпезі (О. Ґерус), Чикаго (М. Біда), Парижі (А. Жуковський) й інших містах. В Австралії було основане Представництво УІТ–УІ (П. Ґрін, перший голова), а також в різних містах Америки, Европи, Канади постали представництва УІ.

Треба підкреслити, що УІТ завжди прагнуло й далі змагає до співпраці з іншими науковими установами, а деяким допомогла у їх­ній діяльності. Ми брали участь в організації Наукової Ради, а тепер – Світової Наукової Ради при СКУ, і сьогодні активно співпрацюємо з нею. УІТ причинилося до постання Українського Соціологічно­го Інституту, що спершу діяв як автономна установа в Товаристві (1969–1970). УІТ тісно співпрацювало з УВАН у США і Канаді та з їхніми історичними секціями, з НТШ, з Українським Вільним Уні­верситетом в Мюнхені та іншими науковими установами, зокрема з Українським Генеалогічним і Геральдичним Товариством.

З неукраїнських установ і університетів слід згадати Американську Історичну Асоціацію, Американську Асоціацію Славістів (ААА55), Гарвардський Університет, Альбертський, Оттавський, Колумбійський, Кетський, Манітобський, Колорадський й численні інші університети на Заході. З неукраїнськими й українськими установами УІТ часто відбувало спільні конференції, і це значно скріпило значення і вагу Товариства в міжнародному науковому житті. Тут не маємо змоги вичислити усі, навіть найголовніші конференції, організовані за ініціативою УІТ або у співпраці з іншими установами. Треба лиш згадати, що починаючи з 1966 року ми дали ініціативу до періодич­них наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському, патронові УІТ. Також окремий випуск журналу було присвячено ви­вченню постаті Великого Українця. Це мало безпосередній вплив на створення нової дисципліни – «грушевськознавства», що сьогодні розбудовується спільними силами дослідників з України і діяспори. У 1976 році УІТ дало ініціативу до відбуття першого з’їзду істориків України, до якої прилучився Український Науковий Інститут Гар­вардського Університету та Канадський Інститут Українських Сту­дій при Альбертському університеті. Спільно ми відбули цей з’їзд в Університеті Західнього Онтаріо в Лондоні, Онт. Нашим головним завданням було включити українську історіографію у світову істо­ричну науку, і це у значній мірі було досягнуте.

Після відродження української незалежної держави в 1991 році перед УІТ і УІ постало нове завдання включення в розбудову науко­вої історіографії в Україні. Це – участь і спільна організація наукових конференцій і конгресів, допомога в розвитку академічних і публіч­них бібліотек, музеїв М. Грушевського у Києві та Львові, посильна допомога науковим установам та університетам у їхній праці.

У процесі цієї співпраці в Україні постали осередки УІТ ім. М. Грушевського, які здебільшого існують при українських універ­ситетах. Ідеї і концепції УІТ як незалежного товариства істориків, на мою думку, прийнялися в Україні, подібно як перед тим в Америці. Канаді й інших країнах. Ми створили Світову Дорадчу Раду УІТ, до якої входять голови осередків – представники різних країн, де діє наше Товариство. Осередки УІТ ім. М. Грушевського, які діють при університетах, мають свої статути, узгоджені з Центральною Упра­вою УІТ і з їх університетами. Вони співпрацюють з Президією і Світовою Радою УІТ. В той же час вважаємо здобутком відкриття Редакційного бюра «Українського Історика» в Україні (Національ­ний університет «Острозька академія»), існування якого полегшує видавничий процес журналу.

УІТ в різних напрямах співпрацює з багатьма науковими уста­новами й університетами в Україні. Крім численних конференцій, Товариство стало співорганізатором конгресів МАУ та ініціатором і співорганізатором вже згаданих міжнародних конгресів україн­ських істориків, яких відбулося три (Чернівці (2000), Кам’янець-Подільський (2003) та Луцьк (2006). Крім того, згадаємо співпрацю з інститутами НАМ України – Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Інститутом історії Укра­їни, Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича й іншими – у видавничих проектах та організації спільних наукових конферен­цій. Багато зусиль докладено до формування українських бібліо­течних фондів – протягом останніх 10 років УІТ вислало з США, Канади та Европи понад дев’ять тисяч томів «Українського Істори­ка» й інших видань. Вислали ми, правдоподібно, більше дарових примірників як українознавчі центри при Гарвардському і Альбертському університетах, які мають набагато кращу матеріяльну базу в порівнянні з незадовільною фінансовою основою УІТ. У 2008 р. здійснено доповнене перевидання англомовної книги Т. Гунчака про С. Петлюру та єврейство і книгу було подаровано Мі­ністерству закордонних справ України з метою поширення.

Вважаючи сьогодні одним із пріоритетних дослідницьких напря­мів вивчення різних аспектів історії української діяспори, УІТ спри­яє діяльності Інституту дослідження української діяспори і катедрі історії української діяспори Національного університету «Острозька академія», в якому також розбудовує бібліотеку УІТ.

Як вже згадувалося, УІТ пов’язує майбутнє української історіо­графії саме з Україною, тому до Відділу рукописів Львівської науко­вої бібліотеки ім. В. Стефаника започатковано передачу Архіву УІТ, який буде приступний науковцям від 1920 р. [має бути – 2020].

 

ВИДАННЯ УІТ

Одним з найважливіших показників діяльности УІТ є наукові ви­дання, зокрема журнал «Український Історик», біля якого згуртувалися дослідники історії України. Сьогодні з перспективи 46 років як основник і головний редактор «Українського Історика» можу заявити, що ми своє завдання виконали: УІ не лише вдержався, але сьогодні є одним з головних журналів української історіографії, що видається спільними силами істориків в гльобальному вимірі.


Колись совєтські історики писали, що ми «намагаємося прикрити науковоподібною фразеологією і формою викладу свої фальсифі­кації минулого і сучасного українського народу» (4), а інші закидали, що УІ появляється за гроші «американської розвідки» і автори УІ «нападають на вікову дружбу російського і українського народів, що мов колька в боці, не дає їм дихати» (5). Також їм дуже боліло, що ми прийняли з доповненнями історичну схему М. Грушевського, який в очах партійних борзописців був найбільшим «фальсифікатором української історії». Саме «Український Історик» та історики на емі­грації, без жодних державних субсидій та стипендій довгі роки ви­світлювали різні фальшиві концепції істориків в Совєтському Союзі і на Заході, в яких в кривому дзеркалі було насвітлювано історичні явища та український історичний процес.

Сьогодні ми зуміли об’єднати біля УІ істориків, археологів та ін­ших дослідників – представників різних генерацій українських на­уковців. Тематично УІ охоплює усі періоди історії України і допо­міжні історичні дисципліни (6). Часом друкують в журналі свої праці неукраїнські дослідники (німецькі, американські історики та інші). До сьогодні видано 180 чисел «Українського Історика» на понад 25 тисяч сторінок з важливими дослідженнями і архівними матеріала­ми. Це тривалий вклад в українську і світову історіографію. Думаю, що проф. Оглоблин мав рацію, коли незадовго до смерти твердив, що «Український Історик» і УІТ врятували «честь української історіографії» під час комуністичної влади в Україні.

На окрему увагу заслуговує започаткування у 1966 р. систематичного дослідження діяльності, наукового і творчого доробку М. Грушевського, сформувало дисципліну – «грушевськознавство», яке розбудо­вується науковцями в Україні та діяспорі.

Українське Історичне Товариство видає серійні видання, в яких висвітлюються різні аспекти української історії. Серед них: «Істо­ричні монографії» (з 1965), «Історичні студії» (з 1968), «Мемуарис­тика» (з 1970), «Епістолярні джерела грушевськознавства» (з 1997), «Грушевськіяна» (з 1968), «Оглоблиніяна» (з 2000). «Українсько-єврейські дослідження» (з 1970), «Історіографічні студії» (з 2003 р.), «Історичні джерела» (2004) та ін.

Також УІТ є співвидавцем видань «Наукові записки. Серія істо­рія» Національного університету «Острозька академія» та «Дрого­бицький краєзнавчий збірник» Дрогобицького державного педаго­гічного університету. УІТ публікує також позасерійні видання, часто у співпраці з науковими установами й університетами в Україні.

Серед здійснених видань УІТ – перший «Атлас історії України», англомовні видання 2Зв’язки Габсбургів з козаками. Щоденник Еріха Ляссоти»(ред. Л. Винар, переклад О. Субтельний) та «Трагедія Вин­ниці2 (ред. Ігор Каменецький), «Англійські звідомлення про І. Мазе­пу» Т. Мацькова, україномовні «Студії з історії України» О. Оглоблина (1995), «Михайло Грушевський: історик і будівничий нації2 (Л. Винар, 1992) і цілий ряд інших публікацій, включаючи вибрані наукові до­слідження Ол. Домбровського (1998), «Вибрані твори» Михайла Брайчевського (1999), в якому за його життя було усучаснено і перевидано деякі головні монографії й інші матеріяли історика і археолога, голо­ви Осередку УІТ в Києві (видання УІТ і УВАН), та ювілейний збір­ник «Осягнення історії» на пошану професора Миколи Ковальського (1999; спільно з Острозькою академією). Вже в 2000 році ми видали спільно з Інститутом української літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ і УВАН у США «Із літературної спадщини» Михайла Грушевського, спільно з УВАН, СКУ та Національним університетом «Острозька академія» – два видання монографії О. Оглоблина «Гетьман Іван Ма­зепа і його доба2 та інші). За нашими обчисленнями, разом УІТ вида­ло приблизно 150 окремих публікацій.

Тепер обговорюємо пляни наступних монографічних видань, джерельних та довідкових публікацій з нашими університетами та науковими установами в Україні і діяспорі. Сьогодні запляноване нове серійне видання «Епістолярні джерела до історії науки», де буде публікуватися листування істориків. Крім того, продовжується видання наукових праць Олександра Оглоблина і готуються окре­мі томи існуючих серій – видання «Спогадів» Наталії Полонської-Василенко і Лева Биковського. Можна сказати, що в ділянці науково–видавничій, без огляду на незадовільну матеріяльну базу, багато осягнено.

 

НАШІ ЗАВДАННЯ

Перед УІТ і «Українським Істориком» стоїть основне питання про подальший розвиток діяльності УІТ і про визначення пріоритетів нашої науково-дослідницької і організаційної праці у XXI столітті.

Які ж завдання бачить перед собою УІТ? Це:

1.    Провадити в українську і світову історіографію схему-модель історії України в контексті світового історичного процесу, базовану на осучасненій і доповненій схемі Михайла Грушевського з відпо­відною історичною періодизацією і термінологією.

2.    Об’єднати в УІТ істориків, археологів, дослідників допоміж­них історичних наук, що продовжують традиції української наукової історіографії. Сприяти створенню нових Осередків УІТ ім. М. Гру­шевського в Україні й інших державах.

3.    Продовжувати розбудову «Українського Історика» як міжнарод­ного українського історичного журналу.

4.    Дальше розбудовувати грушевськознавство і продовжувати ви­дання серії «Епістолярні джерела грушевськознавства», «Грушевськіяна» та монографічних досліджень, присвячених М. Гру шев­ському і його добі.

5.    Причинитися до видання творів Олександра Оглоблина, першо­го президента УІТ і одною з провідних істориків др. пол. XX ст. За­початкувати видання джерельних матеріялів і епістолярної спадщини вченого і систематичне дослідження його життя, діяльности і наукової творчости, в тому числі і в продовжуваному виданні «Оглоблиніяна».

6.    Причинитися до опрацювання і видання монографічних дослі­джень усіх періодів історії України, починаючи від ранньої історії до 20 століття включно.

7.    Причинитися до систематичного вивчення історії української діяспори в Україні та в діяспорі. Продовжувати піддержувати Інсти­тут дослідження української діяспори і першу катедру історії діяспо­ри в Національному університеті «Острозька академія».

8.    Причинитися до видання наукових досліджень і довідкових ви­дань, присвячених українській діяспорі (Европа, Америка, Азія, Ав­стралія, Канада, колишні країни СРСР).

9.    Сприяти виданню узагальнюючого наукового нарису україн­ської історіографії, що охоплював би всі періоди розвитку укра­їнської історичної науки і включав значною мірою історіографію в діяспорі, а також окремих монографічних досліджень, присвячених вивченню творчости українських істориків, видавати епістолярну спадщину.

10.           Сприяти виданню джерел до історії України.

11.           Сприяти виданню довідкових історичних публікацій, зокрема біжучої і ретроспективної історичної української бібліографії, біо-бібліографій поодиноких істориків, історичних біографічних слов­ників, довідників і історичних енциклопедій.

12.           Сприяти конструктивній співпраці між науковими установа­ми, які займаються дослідженням історії України.

13.           Продовжувати проведення конгресів українських істориків, започаткованих за нашою ініціативою.

Вищенаведений плян діяльносте реалістичний і при актив­ній співпраці дослідників, Світової Ради УІТ і Редакційної Колегії «Українського Історика» можливий до здійснення спільно з іншими науковими установами і університетами. Немає сумніву, що шляхом ділової співпраці і відповідної координації діяльносте дослідників історичного розвитку української нації в контексті світової історії зможемо причинитися до повного відродження української націо­нальної культури як інтегральної частини світової культури. Спіль­ними силами і співпрацею поставимо українську історичну науку на відповідний рівень як складову частину світової історіографії.

У третьому тисячолітті Українське Історичне Товариство і «Український Історик» виконають своє завдання перед українською та сві­товою історіографією і перед українською нацією.

……………….

1. Винар Л. Українське Історичне Товариство. 965–2000 : статті і матеріали. – Чернівці, 2000. Про «Український Історик» див.: СакадаЛ. Журнал «Український Історик» в україн­ській історіографії другої половини XX століття : автореф. дис.... канд. іст. наук. К., 2000.

2. Гуслистнй К. Г. Боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів // Ви­звольна боротьба українського народу 1648 1654 рр. і возз’єднання України з Росією. К., 1954.–С. 7.

3. Українське Історичне Товариство. Вибір Управи: комунікат. – 1 березня 1965 // Ар­хів УІТ.

4. Котляр М. [сторичне минуле українського народу і зарубіжні фальсифікатори. К„ 1974. – С. 5. Советські історики в Україні активно поборювали історичну схему М. Грушев­ського, яку з відповідним поповненням прийняли історики, згуртовані в УІТ УІ. Навіть в 1989 р. партійні історики вважали М. Грушевського головним «фальсифікатором» історії України. Наприклад, історик В. Г. Сарбей писав: «Схема истории Украины. разработанная Грушевским, была самым конценгрированным выражением основных фальсификаторских концепций украинской буржуазно-национапистической историографии» (Сарбей В. Г. Очерки по методологии и историографии Украины. – К„ 1989. – С. 60).

5. Маланчук Ф. Гниле коріння // Жовтень. 1978. 4.4. С. 92–98. Аналіз партійних критиків «Українського Історика» поданий в моїй праці «Український Історик» і сучас­ний стан української історичної науки» (с. 20 21).

6. У 1993 р. з’явилися покажчик змісту і короткий історичний нарис про УІТ УІ «Україн­ський Історик. Журнал Українського Історичного Товариства. Покажчик змісту 1963–1992» (За ред. Л. Винара. К„ 1993. 114 с.). У 1999 р. видано «Покажчик змісту» за роки 1963–1997 (Чч. 1–І35)»(Упорядник Людмила Сакада; Український Історик. – 1999. Ч. 140. С. 23–166).

 





 

Яндекс.Метрика