www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, надіслана для виголошення у Вашингтоні 20 листопада 2009 р.

Вельмишановні Пані і Панове,

Насамперед хочу щиро подякувати голові Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів д-р Ігорові Воєвідці, членам Дирекції і членам журі за присудження премії Фундації за мою наукову діяльність, а зокрема за понад 45-літне видання і редагування журналу Українського Історичного Товариства «Український Історик» – єдиного українського історичного журналу поза межами України. Я розцінюю цю нагороду як відзначення не лише моєї праці, а й діяльності моїх колег – спів­робітників журналу Сподіваюся, що Фундація ще багато років буде піддержувати розвиток української культури і науки.

Фундація Омеляна і Тетяни Антоновичів своєю унікальною ді­яльністю вже майже ЗО років підтримує розвиток багатовимірної української культури, важливою складовою якої є розвиток українського літературознавства, літературної критики, історії, мисте­цтвознавства, мовознавства, політології. Я гордий, що долучився до когорти визначних дослідників, письменників, митців, нагородже­них Фундацією. Сердечно бажаю Фундації дальшого розвитку у роз­будові усіх ділянок української науки. Щасти Вам Боже!

Тепер бажаю дуже коротко поділитися з учасниками нашої юві­лейної зустрічі деякими даними про Українське Історичне Товари­ство і наш журнал «Український Історик», який вже довгі роки стоїть на сторожі історичної правди про Україну. Голові Фундації і поваж­ним членам Журі бажаю дальших тривалих успіхів у їхній важливій діяльности.

У розвитку української історичної науки протягом останніх 45 років Українське Історичне Товариство відіграє важливу ролю як унікальне українське міжнародне товариство істориків, в якому чле­нами є дослідники з материкової і діаспорної України. Товариство постало тому 45 років в університетському містечку Болдер, штат Колорадо в Америці, і у відносно короткому часі розгорнуло свою діяльність в Америці, Західній Европі, Канаді й Австралії, а від 1990 року – в Україні. Журнал Українського Історичного Товариства «Український Історик», створений за два роки до постання Товари­ства, протягом довгих років був головним виданням української на­укової історіографії і до сьогодні репрезентує українську історичну науку на міжнародних форумах (1). Можна сказати, що «Український Історик» став головним органом української наукової національної історіографії в діяспорі і вже понад 45 років віддзеркалює її розвиток.

Моя доповідь присвячена аналізі діяльносте Українського Історичного Товариства (даді – УІТ) в контексті розвитку української історіо­графії. В основному розглядаючи діяльність Товариства та публікації його журналу, важливо розглянути структуру української історичної науки в діяспорі, науково-організаційну і видавничу діяльність, які є добрими показниками розвитку української історіографії. Щоб краще зрозуміти напрямні діяльносте УІТ, важливо згадати основні принци­пи – напрямні, які скеровували нашу діяльність і розвиток історіографії протягом останніх 40 років. Також з огляду на часове обмеження зупи­нимося лише на видавничій і науково-організаційній діяльносте УІТ, які є об’єктивними показниками праці і розвитку історичної науки.

ГОЛОВНІ ПРИНЦИПИ ДІЇ УІТ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Серед основоположних принципів праці Українського Історично­го Товариства є такі:

1.    Українська історія є інтегральною частиною світової історії, подібно, як українська історіографія є невід’ємною частиною між­народної історіографії.

2.    Українська наукова історіографія неподільна і розви­вається спільними силами українських істориків в Україні і поза її межами. Вона базується на науковій методі історичного досліду.

3.    УІТ де–факто с міжнародним історичним товариством, що об’єднує істориків і дослідників допоміжних історичних наук. Сьо­годні в Україні дійсність провадиться в наукових осередках УІТ, які здебільшого існують при університетах або інших [інституціях].

4.    «Український Історик» де-факто став міжнародним українським істо­ричним журналом, в якому співпрацюють представники різних генерацій дослідників з різних країн, а після 1999 року – і з України. Редакційна коле­гія журналу складається із вчених, які проживають на Заході та в Україні,

5.    До 1990 року УІТ і УІ заступали інтереси української історіогра­фії на міжнародних і українських наукових форумах. Після відновлення української державносте УІТ [і УІ] повністю включились у розбудову української історіографії і національної української культури в Україні.

6.    Співпраця УІТ з міжнародними (наприклад МАУ) й україн­ськими (наприклад Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, інститути Національної Академії Наук України, УВАН, університети) науко­вими установами є винятково важливою. Афіліяція УІТ з Американським Історичним Товариством сприяє поширенню української історичної науки на міжнародному форумі.

7.    Матеріяли, які друкуються в журналі «Український Історик», індексуються в міжнародних бібліографічних довідниках (напр. «Historical Abstracts»), і це включає праці українських істориків у світову історіографічно-бібліографічну мережу, якою користуються дослідники різних націй.

8.    Для кращої координації діяльности істориків УІТ започатку­вало у 2000 р. відбуття що три роки Міжнародних історичних кон­гресів в Україні, в яких беруть участь історики і дослідники допо­міжних історичних дисциплін з різних країн. Конгреси важливі для обговорення проблем української історії і сучасного стану україн­ської історичної науки.

***

З перспективи часу рік 1990 можна визначити як переломний рік в історії УІТ і української історіографії. Це був останній рік радян­ської влади. Тоді в Києві відбувся І Конгрес Міжнародної Асоціації Україністів, на якому І вересня 1990 року з рамені Українського Іс­торичного Товариства внесено і прийнято Міжнародним конгресом дві важливі, переломові резолюції:

1.    Підтримати пропозицію голови Українського Історичного То­вариства про проголошення 1991 року ювілейним роком Михайла Грушевського.

2.    Вимагати від ЦК КПУ скасувати сталінську постанову і тези «До 300-ліття возз’єднання України з Росією», засудивши їх як такі, що брутально фальсифікують історію України.

Ці резолюції спонтанно і з ентузіязмом прийняли усі учасники кон­гресу за виїмком кількох партійних істориків. Тоді я повністю відчув, що закінчується період партійної комуністичної і починається відрод­ження української наукової історіографії. Прийняття пропозиції юві­лейного року відзначити ювілей Михайла Грушевського, якого до того часу комуністичні історики і Комуністична Партія уважали найбіль­шим «фальсифікатором» історії України, було саме цим сигналом кінця антинаукової російськоцентричної радянської української історіографії.

Ми виразно бачили в 1990 році, що перед Українським Історич­ним Товариством і «Українським Істориком» стоїть найголовніше за­вдання – включитися у розвиток української наукової національної історіографії в Україні та сприяти в міру можливого дальшій розбу­дові історичної науки. Це завдання у значній мірі виконано.

ПРИЧИНИ ПОСТАННЯ УІТ І НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТИ

Про УІТ вже неодноразово писали як я і члени товариства з-поза України, гак і материкові дослідники. Як відомо, у 1964 році постала Ініціятивна Група УІТ, яка складалася з 17 істориків і археологів, а вже в короткому часі офіційно переведено листовим шляхом вибори пер­шої Управи УІТ. Хочу підкреслити важливу ролю в народженні Това­риства професорів Київського університету і УВУ в Мюнхені та про­відних членів НТШ і УВАН Олександра Петровича Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко, Миколи Чубатого – першого голови НТШ в Америці, видатних археологів: Ярослава Пастернака, Петра Курінною і Михайла Міллера та інших вчених, які репрезентували різні генера­ції дослідників і різні історіографічні традиції. Без огляду на існування УВАН і НТШ вони уважали, що створення УІТ і продовження видання УІ є конечне для дальшого розвитку наукової історіографії в діяспорі.

Постання УІТ було безпосередньо пов’язане із такими головними факторами і причинами:

1.    Стан української історичної науки в Україні. В Україні в 1950-1960-х роках українська наукова історіографія майже не існувала – її за­мінила партійна радянська, що унеможливило нормальний розвиток історичної науки. Не менш важливим чинником стала систематична русифікація української історичної науки і національної культури, що її послідовно здійснювала комуністична партія, пропагуючи концепцію т. зв. «радянського народу», «радянської культури», «радянської людини», «вітчизняної історіографії», «спільної вітчизни СССР» та інших, що об­ґрунтовували «єдність походження і спільність всього історичного і культурного розвитку» (2) російською, українською і білоруського народів.

2.    Стан історичної науки на Заході. В Европі й Америці історики засвітлювали історію України через призму російської схеми історії Східньої Европи або модифікованої радянської історичної схеми. В Америці російські історики-емігранти значною мірою сприяли русифікації аме­риканської історіографії Східньої Европи. Історію України дуже часто висвітлювалося як інтегральну частину російської або дочіпку до неї. У 1960-х роках внаслідок цієї ситуації було навіть важко включити іс­торичну тематику української історії в наукові конференції.

3.    Третя головна причина постання УІТ в’язалася з виданням фа­хового історичного журналу «Український Історик», який зачав по­являтися в 1963 році. Ішлося про професійну історичну організацію, яка могла б на себе перебрати видання.

Отже, можна ствердити, що організація УІТ була закономірна. Україн­ські історики різних історіографічних генерацій вирішили видавати істо­ричний журнал і заснувати історичне професійне товариство, що сталося на початку березня 1965 року. Ішлося про «бути чи не бути» українській історичній науці і її репрезентації на міжнародному форумі. Заснування історичною журналу й історичного товариства, на нашу тогочасну думку, розв’язувало багато проблем, пов’язаних із кризовим станом української історіографії. Також ішлося, щоб в УІТ об’єднати істориків з УВАН і НТШ, а також тих, що не були членами жадних наукових установ.

Які ж були основні завдання УІТ в 1965 році і пізніших роках? Це ясно з’ясовано в Комунікаті про «Вибір Управи» УІТ з 1 березня 1965 року, в якому читаємо:

«Українське Історичне Товариство ставить перед собою такі завдання:

1.    Об’єднувати істориків, дослідників історичних наук, а також активних прихильників української історичної науки.

2.    Пильнувати і боронити інтереси вільної української науки та її кращі традиції.

3.    Нотувати і виправляти фальшиві і тенденційні інтерпретації іс­торії України в історичних працях СССР і у вільному світі.

4.    Видавати історичний журнал «Український Історик» і допома­гати у виданні історичних праць з історії України і Східньої Европи.

5.    Сприяти виявленню, реєструванню й визначенню джерельних матеріялів до історії України в закордонних архівах і бібліотеках.

6.    Співпрацювати з українськими науковими установами у вільному світі й налагоджувати зв’язки з чужинецькими науковими установами (3).

Найважливішим завданням новоствореного товариства була розбу­дова «Українського Історика» і об’єднання біля журналу різних поколінь українських дослідників. Для внутрішнього зв’язку було започатковано видання «Бюлетеню УІТ» за редакцією д-ра Романа Климкевича, в якому містилися інформативний матеріял про діяльність УІТ і його членів, офі­ційні документи й інші матеріяли. Наголос ми ставили на виправлення тенденційних і фальшивих інтерпретацій української історії, а рівночас­но уважали потрібним творити нові історіографічні вартості.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ

В діяльності Товариства можна виділити два основні періоди: перший – від 1963 р. до 1991 р. та [другий] – від 1991 р. до сьо­годні. Ці періоди різняться якісним складом дослідників-членів УІТ (серед яких від 1991 р. багато дослідників з України), поширенням тематики досліджень тощо.

НАУКОВО–ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У короткому часі постали відділи або осередки УІТ в Америці, Канаді та Европі. Це був період нагальної розбудови Товариства і «Українського Історика».

В Німеччині осередок УІТ постав в 1965 році (голова Наталія Полонська-Василенко), пізніше – в Нью-Йорку (О. Домбровський), Денвері (Б. Винар), Торонто (В. Верига), Клівленді (Л. Винар), Вінніпезі (О. Ґерус), Чикаго (М. Біда), Парижі (А. Жуковський) й інших містах. В Австралії було основане Представництво УІТ–УІ (П. Ґрін, перший голова), а також в різних містах Америки, Европи, Канади постали представництва УІ.

Треба підкреслити, що УІТ завжди прагнуло й далі змагає до співпраці з іншими науковими установами, а деяким допомогла у їх­ній діяльності. Ми брали участь в організації Наукової Ради, а тепер – Світової Наукової Ради при СКУ, і сьогодні активно співпрацюємо з нею. УІТ причинилося до постання Українського Соціологічно­го Інституту, що спершу діяв як автономна установа в Товаристві (1969–1970). УІТ тісно співпрацювало з УВАН у США і Канаді та з їхніми історичними секціями, з НТШ, з Українським Вільним Уні­верситетом в Мюнхені та іншими науковими установами, зокрема з Українським Генеалогічним і Геральдичним Товариством.

З неукраїнських установ і університетів слід згадати Американську Історичну Асоціацію, Американську Асоціацію Славістів (ААА55), Гарвардський Університет, Альбертський, Оттавський, Колумбійський, Кетський, Манітобський, Колорадський й численні інші університети на Заході. З неукраїнськими й українськими установами УІТ часто відбувало спільні конференції, і це значно скріпило значення і вагу Товариства в міжнародному науковому житті. Тут не маємо змоги вичислити усі, навіть найголовніші конференції, організовані за ініціативою УІТ або у співпраці з іншими установами. Треба лиш згадати, що починаючи з 1966 року ми дали ініціативу до періодич­них наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському, патронові УІТ. Також окремий випуск журналу було присвячено ви­вченню постаті Великого Українця. Це мало безпосередній вплив на створення нової дисципліни – «грушевськознавства», що сьогодні розбудовується спільними силами дослідників з України і діяспори. У 1976 році УІТ дало ініціативу до відбуття першого з’їзду істориків України, до якої прилучився Український Науковий Інститут Гар­вардського Університету та Канадський Інститут Українських Сту­дій при Альбертському університеті. Спільно ми відбули цей з’їзд в Університеті Західнього Онтаріо в Лондоні, Онт. Нашим головним завданням було включити українську історіографію у світову істо­ричну науку, і це у значній мірі було досягнуте.

Після відродження української незалежної держави в 1991 році перед УІТ і УІ постало нове завдання включення в розбудову науко­вої історіографії в Україні. Це – участь і спільна організація наукових конференцій і конгресів, допомога в розвитку академічних і публіч­них бібліотек, музеїв М. Грушевського у Києві та Львові, посильна допомога науковим установам та університетам у їхній праці.

У процесі цієї співпраці в Україні постали осередки УІТ ім. М. Грушевського, які здебільшого існують при українських універ­ситетах. Ідеї і концепції УІТ як незалежного товариства істориків, на мою думку, прийнялися в Україні, подібно як перед тим в Америці. Канаді й інших країнах. Ми створили Світову Дорадчу Раду УІТ, до якої входять голови осередків – представники різних країн, де діє наше Товариство. Осередки УІТ ім. М. Грушевського, які діють при університетах, мають свої статути, узгоджені з Центральною Упра­вою УІТ і з їх університетами. Вони співпрацюють з Президією і Світовою Радою УІТ. В той же час вважаємо здобутком відкриття Редакційного бюра «Українського Історика» в Україні (Національ­ний університет «Острозька академія»), існування якого полегшує видавничий процес журналу.

УІТ в різних напрямах співпрацює з багатьма науковими уста­новами й університетами в Україні. Крім численних конференцій, Товариство стало співорганізатором конгресів МАУ та ініціатором і співорганізатором вже згаданих міжнародних конгресів україн­ських істориків, яких відбулося три (Чернівці (2000), Кам’янець-Подільський (2003) та Луцьк (2006). Крім того, згадаємо співпрацю з інститутами НАМ України – Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Інститутом історії Укра­їни, Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича й іншими – у видавничих проектах та організації спільних наукових конферен­цій. Багато зусиль докладено до формування українських бібліо­течних фондів – протягом останніх 10 років УІТ вислало з США, Канади та Европи понад дев’ять тисяч томів «Українського Істори­ка» й інших видань. Вислали ми, правдоподібно, більше дарових примірників як українознавчі центри при Гарвардському і Альбертському університетах, які мають набагато кращу матеріяльну базу в порівнянні з незадовільною фінансовою основою УІТ. У 2008 р. здійснено доповнене перевидання англомовної книги Т. Гунчака про С. Петлюру та єврейство і книгу було подаровано Мі­ністерству закордонних справ України з метою поширення.

Вважаючи сьогодні одним із пріоритетних дослідницьких напря­мів вивчення різних аспектів історії української діяспори, УІТ спри­яє діяльності Інституту дослідження української діяспори і катедрі історії української діяспори Національного університету «Острозька академія», в якому також розбудовує бібліотеку УІТ.

Як вже згадувалося, УІТ пов’язує майбутнє української історіо­графії саме з Україною, тому до Відділу рукописів Львівської науко­вої бібліотеки ім. В. Стефаника започатковано передачу Архіву УІТ, який буде приступний науковцям від 1920 р. [має бути – 2020].

ВИДАННЯ УІТ

Одним з найважливіших показників діяльности УІТ є наукові ви­дання, зокрема журнал «Український Історик», біля якого згуртувалися дослідники історії України. Сьогодні з перспективи 46 років як основник і головний редактор «Українського Історика» можу заявити, що ми своє завдання виконали: УІ не лише вдержався, але сьогодні є одним з головних журналів української історіографії, що видається спільними силами істориків в гльобальному вимірі.