www.ji-magazine.lviv.ua

Вельмишановні Тетяно Михайлівно і Омеляне Миколовичу!

Вельмишановні члени журі Фундації Антоновичів!

Шановні пані й панове!

Глибоко вдячний долі і, звісно, журі за високу честь бути серед ав­торитетних, міжнародно знаних лавреатів цієї престижної нагороди й висловлюю жаль, що наслідки моєї скромної праці навіть не наближа­ються до бажаних результатів. Нам, сучасникам, долею судилося, і вже тому не можна й не слід тамувати величезної радості, будувати нове, відкрите суспільство, адже ми позбулися тоталітарної системи, яка пре­тендувала на універсальність своєю ідеологією і політичною систе­мою і була найбільшою загрозою для світової цивілізації. Треба наго­лосити, що й самі засновники Фундації Антоновичів, і лавреати наго­род цієї Фундації своєю ініціативою й своїми працями прилучилися до цього процесу руйнування тоталітаризму як ідеологічної структури, кот­ра методично й цілеспрямовано формувала відповідні суспільні настрої. Та цей демонтаж тоталітаризму в країнах колишнього СРСР, зокрема і в Україні, ще не завершився – формально, так би мовити, інституційно це відбулося, але ще не розгорнувся вповні процес колосально важкого ідейно-світоглядного переформування українського суспільства. Ми лише на порозі розбудови цивілізованих форм суспільного життя, ми лише на шляху до відкритого суспільства. Жодні постанови, декре­ти, президентські укази не спроможні вплинути на суспільні настрої так, щоб люди змогли «забути» комуністичне минуле. Воно живе, на­гадує про себе, іноді ностальгічно прокидається в підсвідомості пере­дусім середнього й старшого поколінь, а особливо в середовищі тих, кого тоталітарна система плекала, обдаровувала й стимулювала поса­дами, званнями, нагородами, персональними пенсіями...

Комуністична ідеологія витворила комплекс стереотипів та ідейно-світоглядних установок, які з дитинства врощувалися в свідомість, в емо­ційну пам’ять багатьох поколінь. Тоталітарна система винищувала тих, хто мислив незалежно, нестандартно, хто виокремлювався з загальної маси – не хотів бути «коліщатком і гвинтиком» цієї всепожираючої ма­шини, і цим самим духовно та морально ослаблювала народ. Нація втра­чала еліту, нівелювалася в сірій масі одинаковостей особистість – визрівав конформіст, людина без внутрішнього спротиву, без віри на самореалізацію, без опори на національні базові цінності, а лише з єдиною світоглядною орієнтацією на марксистсько-ленінську ідеологію. Це пос­лідовне спустошення нації шляхом знищення національної еліти, сис­темою цензурних контролювань, обмежень і заборон, вилученням із на­ціональної історії сотень і сотень імен, періодів і явищ та утворенням на національному материкові культури пустельних «білих плям», до яких і сьогодні ще не дібралися об’єктивні дослідники, депортація українців із західних земель, «примусово-добровільна» міграція населення – все змушує нас самокритично оцінити сучасну ситуацію і виробити систему національних пріоритетів і цінностей. Очевидно, що ми змушені здійснити те, що для інших державних народів давно пройдений етап – це перекона­ти кожного громадянина України в потребі національно-культурного са­мовизначення. Необхідно стимулювати процес самовідтворення суспіль­ного життя – спонукати взаємодію культури й соціальних відносин як необхідних основних конструкцій національної цивілізації. Не може ди­намічно розвиватися морально й духовно ослаблене суспільство без мо­рального ідеалу, який є ядром культури, не можуть активізуватися духов­ні стимули культурної еволюції нації без опори на національну ідею як цілісну систему ціннісних орієнтацій і суспільства, і окремого індивіда.

Наш зацікавлений, стривожений і подивований погляду минуле, ту­ди, де цілі періоди національної історії затаїлися в очікуванні їх відкрит­тя, засвоєння, введення в сучасну систему культурно-політичних ко­ординат, спрямований не лише заради реабілітації національної істо­рії, не лише заради досягнення повноти національного історичного досвіду, а й задля усвідомлення нашим сучасником нинішньої духов­ної ситуації, задля подолання драматичного розриву з поглядами ми­нулих епох. Мабуть, нам слід спочатку пройти своєрідне духовно-моральне очищення – перейти через «реідеологізацію», яку свого часу продукували видатні філософи й політологи Заходу – Е. Вінер, Г. Канн, В. Брюс-Брічче, З. Бжезінський,– з метою подолання наростаючої духовної кризи й заради консолідації українського суспільства. Через брак матеріальних можливостей задля прискореного наповнення ду­ховної атмосфери суспільства благодатними розрядами весняного онов­лення у вигляді видань нових творів як українських письменників, так і зарубіжних, спадщини репресованих митців, художників діаспори, у вигляді нових кінофільмів, театральних постановок, мистецьких виста­вок тощо наше суспільство утримується й зараз на духовно «голодно­му пайку». Держава не створює сприятливого клімату передусім вна­слідок податкової політики для видавничої діяльності тих «перших хо­робрих» у ринкових баталіях, які готові взяти за пріоритет видання україномовної літератури. Пролягає дедалі глибша прірва між еконо­мікою і культурою, між політикою і культурою, а це загрозливо, бо куль­тура здатна нейтралізувати ті «шкідливі витрати» економічного ре­формування, які накопичуються і духовно знесилюють суспільство.

У цей період наростання соціальної напруги вкрай важливо звужу­вати амплітуду полярних поглядів, настроїв, прогнозів щодо перспек­тив розвитку українського суспільства. Справді, нам бракує масштаб­них ідей і цінностей, які б могли інтегрувати бодай соціально-психо­логічно суспільство – наростаюча деморалізація свідомості перекриває шлях до політичної консолідації. Але не можна допускати масового по­ширення тих настроїв, які несуть у собі бацили катастрофізму, відчаю, безнадії, не слід акцентувати увагу на неминучості міжетнічних, етнорегіональних і етнополітичних конфліктів – цієї загрози нема, якщо її штучно не викликати, мов злого духа, що, до речі, цілеспрямовано роблять прокомуністичні сили,

Що ж, ідейно-духовна криза наявна, її передумови відомі. Ця кри­за – наслідок монополії ідеології більшовизму, ідеологічної міфологізації суспільства протягом семи десятиріч, репресій, голодоморів, кар­динальних порушень моральних принципів і засад національного бут­тя, підпорядкування релігійного життя тоталітарній системі тощо.

Я переконаний, що саме культура здатна суттєво впливати на фор­мування нової суспільної солідарності України, що саме культура здатна взяти на себе функцію морально-інтегруючої сили суспільства, особливо в сучасних умовах нерелігійної суспільної свідомості, що саме культура може й повинна продукувати нові (чи оновлені!) духовні орієнтири особи. Більше того, слід подбати про формування «нового типу» культури, який би відповідав соціальній структурі перехідного суспільства, зважаючи на те, що національна культура повинна відігравати важливу роль у стратегії державного будівництва. А для цього культура має бути пов­ною – являти собою цілісну систему, а нові інституції суспільства мають розглядатися як частина культури. Адже культура – це пере­дусім традиція; це не заміна кращого на ще краще, це не абсолютизо­ване заперечення, а примноження, набуття нових якостей, ознак, від­тінків; це виявлений, реалізований у новому стильовому вираженні, вті­лений у нових формах естетичний досвід. Тому культура має набути домінуючого значення в концептуальних принципах державотворення, оскільки для українського суспільства вкрай важливо подолати наяв­ну й досі ідеологічну одновимірність, стереотипне мислення, яке мето­дично прищеплювалося виробленою системою освітніх, пропагандистсь­ких, адміністративних інституцій і ще далі гніздиться в стоталізованій свідомості більшості громадян України. Ці ідейні та соціально-психологічні установки нелегко нейтралізувати в умовах глибокої економіч­ної кризи. Соціальна напруга – благодатний грунт для відрощення, оживлення тих стереотипів мислення і поведінки, тих ідеологем, які культивувалися комуністичною системою. Цим сьогодні й займають­ся носії збанкрутілої комуністичної ідеології в особі компартії і соціа­лістичної партії, витворюючи з минулої епохи, особливо періоду Бреж­нєва, новий міф, нову утопію з метою організації свідомості, переду­сім старшого покоління, в ім’я реставрації тоталітарної системи.

Проте зміни в суспільній свідомості відбулися такі, що вже жоден із ідеологічних міфів, жодна ідеологема не здатні опанувати масові настрої і вплинути суттєво на політичні орієнтації людей. Та не слід закривати очі на те, що «мовчазна більшість» поки що «відкрита», не захоплена жодною політичною силою, отже – політично індиферентна, проте в соціальному плані вона вибухово «гаряча», оскільки бачить, що її соці­альна деградація наростає – проходить у позбавленому будь-якої систе­ми – планової? ринкової? – розподілі матеріальних і соціальних благ. Перманентне поглиблення соціально-економічної кризи «лягає» непо­сильним тягарем на низький рівень масової політичної і правової сві­домості суспільства. Ми ж і далі ламаємо списи в дискусіях про доціль­ність чи недоцільність для молодої держави ідеології та ідеологічних інсти­туцій, які б відтворювали в масовій та індивідуальній свідомості цю ідеологію. Що ж, застереження щодо директивного введення національ­но-державної ідеології справедливі. Та водночас слід визнати, що в сус­пільстві й досі домінує тоталітарна політична й правова культура, яку сьогодні ліві сили використовують як своєрідну матрицю для реанімації та ідеологічного підживлення тих орієнтацій, норм і стереотипів, які десятиліттями «закладалися» в масову свідомість. Тому одним із першочер­гових завдань на сьогодні є переборення, «витравлення» з масової свідо­мості стереотипів тоталітарної ідеології. Це робити надзвичайно важко, але необхідно. Інакше не розв’язати нам проблеми суспільної солідар­ності українського громадянства, проблеми єдності народу, єдності де­мократичних політичних сил, взаємодовіри провідної політичної верс­тви і всього громадянства. А цього досягнути можна лише за умови фор­мування системи ідейно-світоглядних, духовних і моральних вартостей, які в комплексі як система ціннісних орієнтацій викличуть загальнона­ціональне схвалення і збудять державно-будівничий ентузіазм мас. Мо­ва йде про вироблення науково обгрунтованої і духовно й політично зу­мовленої історичним буттям українського народу філософії національ­но-державного розвитку українського суспільства на основі національних базових цінностей і загальнолюдського гуманістичного досвіду.

Сьогодні національний організм потребує оновлення за допомогою «ідеї державного самоздійснення» (Олег Ольжич). Це «державне самоздійснення» нації неможливе бездуховного оздоровлення народу на­шого, без запліднення його новим комплексом ціннісних орієнтацій, який слід реалізовувати через систему державних і громадських інституцій і організацій. Адже головна мета такої державної культурної політики полягає передусім у консолідації нації як суб’єкта державотворення у невіддільному процесі відродження національних форм інтелекту та ду­ховності, формування культурної і наукової еліти, яка забезпечить трансляцію духовних цінностей і наукових ідей та знань у національ­не духовно-культурне, наукове й освітнє середовище та в систему між­народного обміну. Держава має виробити систему комунікацій і забез­печити її функціювання з тим, щоб не гальмувався процес модерніза­ції української культури, науки й освіти, щоб створити відповідний суспільний клімат для сприйняття інновацій.

Очевидно, що без створення нових інституційних можливостей модернізації культури, без нових механізмів реагування на духовні за­пити сучасності важко здійснювати демократизацію суспільства, фор­мувати новий духовний і політичний клімат у державі, будувати циві­лізовані форми суспільного життя. Перехід до відкритого суспільства неможливий без розв’язання проблеми власної – національної – іден­тичності як кожного громадянина, так і суспільства в цілому. Тому визначення національних пріоритетів і цінностей в умовах сучасного державотворення, формування на їх основі системи ціннісних орієн­тацій – головне, на мою думку, завдання як для державних інститу­цій, так і для творчих спілок, громадських організацій, рухів і партій національно-демократичного спрямування.

Хай же нам щастить на цьому почесному, відповідальному шляху дер­жавного будівництва в Україні!