Коли я виїхав в 1937 р. зі Львова закордон, у мене була охота вийти із рідного загумінка, з академічної гімназії, де нас вчили бути радше патріотами, ніж науковцями. Щоправда, у моїх батьків був ширший погляд на Україну. Як колишній молодомузівець, мій бать­ко, Остап, завжди спрямовував мене в західний світ. Від роду моєї матері, Смаль-Стоцьких, я одідичив, здається, респект для точної на­уки. В Англії захопила мене війна. Я студіював англійську літерату­ру, здобуваючи ступінь бакалавра і магістра, одружився з англійкою і в 1943 р. вступив на 4 роки до британської армії. За цей довгий час я майже не спілкувався українською мовою і 1947 р. виїхав з родиною на два роки до Канади, де викладав англійську літературу в Саскачеванському університеті. Згадую про це тому, що, спілкуючись по-англійськи, я просякнув мовою і культурою Англії, що допомогло мені пізніше відійти на віддаль від локального українства і бачити Україну в світовому контексті. В Англії і Америці я пізнав, що наука не йде в парі з політичною пропагандою. Не всі українці в діаспорі погоджувалися зі мною (в Торонто я навіть одержав анонімку від українських націоналістів, в якій вони грозили, що мене повісять за мої погляди), і тому я назагал стояв осторонь від української грома­ди. Мене цікавила наука, а не патріотична пропаганда, яка, зрештою, американців не переконувала. Мої професори в Колумбії вимагали, щоб кожне моє твердження було задокументоване. І я робив це на­полегливо, хоч нелегко було засвідчувати документальними даними розгром, про який я писав.

По-третє, щасливий випадок допоміг мені здобути потрібні джерела до книжки. Вже як я читав гранки, мені до рук потрапив архів покійного Аркадія Любченка. Я використав його багатющий матеріял, зокрема документи, що відносилися до ВАПЛІТЕ. Це, мабуть, викликало злість одного совєтського рецензента, який назвав мою книжку «клеветническими измышлениями врага советского правительства».

Одним з наслідків моєї праці над ВАПЛІТЕ було рішення взяти­ся за переклад оповідань Хвильового. З допомогою дружини [Мойри Патриції], яка стала неодмінною мовною редакторкою всього, що я писав, був опублікований мій переклад в 1960 р. Хоч дехто з діаспори казав: «Пощо видавати Хвильового – адже він був ко­муністом?», мій переклад двічі перевидавали і він також з’явився «пейпербеком». Вже тоді я присвятився популяризації української літератури в англомовному світі. ІІІевельов охрестив мене «впроваджувачем в чужі світи». Та ці світи не були для мене чужими. Як професор української літератури в Торонто, я відчував брак осно­вної інформації про українську літературу. Моїм студентам треба було дати інформацію, не конче інтерпретацію, дати тексти і пере­клади. За деякий час я дав переклади «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, «Патетичної сонати» Миколи Куліша, «Невеличкої драми» Підмогильного і деякі інші, включно з перекладом есеїв Євгена Сверстюка, з яким я листувався, коли він був на засланні. Мої до­слідницькі зацікавлення пішли тепер у бік 19 сторіччя. Я опубліку­вав огляд життя і творчості Пантелеймона Куліша і поволі доходив до Шевченка.

Тут варто згадати обставини, серед яких писалася в шістдеся­тих роках моя книжка «Між Гоголем і Шевченком», котра недавно з’явилася в українському перекладі в Києві. В Торонто я зустрічався принагідно з гостями з України. Пригадую добре розмови зі Степа­ном Крижанівським, Олександром Підсухою, Віталієм Коротичем та Михайлом Стельмахом. Вони запрошували мене відвідати Київ і за­певняли, що там я зможу працювати в бібліотеках і навіть в архівах. Для закінчення праці про Гоголя і Шевченка мені закортіло знайти в Києві матеріали, яких я не мав в Торонто. Тому в 1964 р. я полетів до Москви і Києва. Дещо я познаходив у Ленінській бібліотеці в Мо­скві, але до Києва я летів з більшою надією. І справді, за два перші дні я не тільки знайшов цікаві матеріали в бібліотеці Академії Наук, але зустрівся з Євгеном Кирилюком і Леонідом Новиченком. Коли я запитав Новиченка, чому він написав погану рецензію на мою «Літературну політику», він відповів просто: «Якби не я, то хтось інший був би написав». Другого рецензента моєї книжки, Олександра Білецького, вже не було між живими.

Коли дня 24 травня я йшов з готелю «Україна» до бібліотеки, побачив, що вона горить. Пожежа захопила навіть горішній поверх. Гасили її не дуже добре, а людям, що зібралися дивитися, було байду­же. Найменше ті, з якими я намагався говорити, не виказували своєї думки. Лише Підсуха в моєму готелі сказав тихо: «Кажуть, що це саботаж». Очевидно, я не міг продовжувати мого читання в бібліоте­ці і за два дні відлетів до Москви, а звідтіля до Лондону. Коли бри­танський літак вистартував із Шеремєтєва, я почув загальні оплески пасажирів. Мій сусід сказав: «Всі раді, що покидаємо Росію».

Що спонукало мене писати про Гоголя і Шевченка? Тому, що я зацікавився тим, що німці називають Geistesgeschichte, а англій­ці – Intellectual history. Отже, я хотів бачити літературу в ширшо­му контексті історії і духовості. Також Гоголь мене цікавив через його «двоєдушне», від якого я так само страждав. У нього воно було українсько-російське, у мене – українсько-англійське. Та несподіва­но виринула перешкода з публікацією книжки. Видавництво Торонтського університету її відкинуло на підставі рецензії, в якій автор звинувачував мене в українськім націоналізмі. Прийшлося шукати нових доріг. Вкінці Омелян Пріцак прийняв її до гарвардської серії, і книжка з'явилася в 1971 р. Сьогодні ця книжка вже трохи застарі­ла, але її український переклад, що з’явився 27 років після першої публікації, одержав добру рецензію в «Критиці». До теми Гоголевої двоєдушності я повернувся в моїй останній публікації в 1998 р. Біль­шими моїми працями з української інтелектуальної історії є «Молода Україна», монографія про Кирило-Мефодієвське Брацтво та спільно видана з американцем Ралфом Ліндгаймом антологія української ін­телектуальної історії, де вміщено переклади 42 документів від кон­ституції Пилипа Орлика до сучасності. Антологія була рецензована на Заході і в Україні.

Книжкою про «страждання Гоголя-Ґоґоля» я думав закінчити мою наукову кар’єру, але цього не сталося, бо збірка біографічних нарисів українських письменників 19 сторіччя, яку я підготував до друку раніше і не міг опублікувати, несподівано знайшла видавця і виходить друком цього року. Вона виринула з мого зацікавлення біо­графіями українських письменників, бо справжніх біографій у нас майже немає. Є багато, які читаються як «житія святих». Числен­ні біографії Шевченка не можуть задовольнити модерного читача. Тому, коли в шістдесятих роках у Вашингтоні поставлено пам’ятник Шевченкові, вшановуючи його як національного пророка, я крити­кував цей проект, вказуючи, що насамперед треба було дати амери­канцям добру англомовну біографію цієї унікальної людини і поста. Мої домагання здійснилися аж 1988 р., коли Наукове Товариство ім. Шевченка допомогло опублікувати мій переклад біографії Шевченка Павла Зайцева. В моїй останній праці, яка названа «Сім життєписів», є біографічні сильветки Квітки, Куліша, Марка Вовчка, Федьковича, Нечуя-Левицького, Франка і Лесі Українки, де ці письменники ви­ступають як люди па фоні української інтелектуальної історії.

Не хочу оминути моєї праці як співзасновника Канадського Інституту Українських Студій від 1976 до 1982 року. Хоч головний осідок Інституту був і є в Едмонтоні, в Торонто я став керівником видавництва Інституту, де також виходив англомовний журнал укра­їнознавчих студій. Видавництво розпочало свої видання «Лекціями з української літератури» Миколи Зерова. Текст цієї книжки одержала таємно одна моя студентка від Зіни Ґеник-Березовської в Празі. Ін­ститут також дав субсидію на видання фундаментальної праці Юрія Шевельова про українську фонологію. Я також спонукав директора Інституту Манолія Лупула розпочати монументальне англомовне видання «Енциклопедії українознавства» Володимира Кубійовича, яке з’явилося в п’яти товстих томах. Після виходу першого тому я розпрощався з енциклопедією. Жаль, що потім ім’я Кубійовича зни­кло з титульної сторінки. З відходом на емеритуру я присвятився дальшій науковій роботі. Вважаю мою співпрацю в Інституті ма­лоуспішною, головне через те, що мені доводилося співпрацювати з діаспорою, а я все-таки був відлюдком і егоцентриком. Я дальше йшов окремим шляхом. Я дуже мало публікував по-українськи. Згадаю лише «Україномовні листи Пантелеймона Куліша» з перед­мовою Шевельова, «Ваплітянський збірник», матеріял якого вийде друком колись в Україні, і збірку наших автобіографій 19 сторіччя. її піратське видання з’явилося недавно у Львові.

Отже – це все, про що я хотів тут згадати. Доробок мій досить багатий кількісно, але чи якісно – про це нехай судять інші. Я вповні свідомий його недоліків. Користуються ним переважно англомовні студенти університетів. В кожному разі, майже всі мої книжки ви­продані. Отже, хтось їх читає. Так само читають переклад «Історії української літератури» Дмитра Чижевського, зроблений моїми сту­дентами, до якого я додав дані про 20 сторіччя. Я ніяк не заперечую потреби нових підручників, писаних на підставі нових критеріїв. Сьогодні є в Україні молоді вчені, які можуть це зробити. Надходить час, коли це зроблять також молоді вчені неукраїнського походжен­ня. Нова еміграція з України до Канади і США грунтовно відрізня­ється від старої. Тепер вона умотивована економічно, а не, як колись, культурно і політично. Новоприбулі українці в Америці майже не зацікавлені збереженням української мови і культури. Адже сьогодні і мова, і культура забезпечені в незалежній Україні. Рівночасно, коли Україна з’явилася на мапі Європи, нею зацікавилися неукраїнці. Від них треба сподіватися наукових праць про Україну. Вони, сподівай­мося, будуть безпристрасні і розглядатимуть Україну у світовому контексті. їх можна буде вітати за продовження роботи таких піоне­рів і початківців, як я.