Написати відповідь
Інші матеріали на цю тему

Організація Українських Націоналістів
Головний Провід
01034, м.Київ-34, вул. Ярославів Вал, 9, пом. 5а. Телефакс 246-47-83

ЗАЯВА ПРОВОДУ ОУН

З приводу польсько-українських подій на Волині 43-44 років

З ініціятиви певних антиукраїнських кіл польського суспільства і під патронатом Президента Кваснєвського трагічні події на Волині 1943-44 років інструменталізуються з явною політичною метою. Викликає здивування виокремлення подій на Волині в 1943-44 роках з усього спектру трагічних польсько-українських взаємин у першій половині ХХ століття. Різні публікації і заплановані офіційні заходи для вшанування пам'яті волинських жертв польсько-українського протистояння звужують усю складну проблематику тих далеких і жорстоких років до одностороннього польського насвітлення. Вони не можуть не викликати обурення короткозорістю деяких авторів, громадських діячів та закулісних режисерів. Замість обопільного примирення робляться спроби загально приписати певні дії виключно українським націоналістам і засудити тодішнє керівництво ОУН-УПА.

Події 1943-44 років на Волині не можна розглядати відірвано від широкого історичного контексту, який починається 1918 роком, тобто окупацією української етнічної території поляками, і який обумовлював пізнішу трагедію польського й українського народів. Знищення польської держави після наступу німецьких військ у 1939 році поставило обидва наші народи в однакову ситуацію чужого поневолення, обставини самі диктували, здавалося б, скоординовані дії українців та поляків проти спільних ворогів - німців та большевиків. Однак, вперте і сліпе заперечення поляками права українців Західної України на державне самовизначення було основною причиною виникнення польсько-української війни з усіма жахливими наслідками для цивільного населення.

Іншими словами, поляки вважали, що Західна Україна - це Польща, а українці були переконані, що ця територія має належати до України, звільненої від всіх окупантів.

Щоб могти краще використати нову ситуацію, поляки воліли краще піти на коляборацію з німцями та більшовиками, ніж шукати порозуміння з українцями, щоб по можливості боротися спільно проти німців та большевиків. Цілком зрозуміло, що тоді українське населення зосередилося на організації самооборони. Німецькі та польські каральні і винищувальні акції викликали серед місцевого населення відрух сліпої відплати, який викликає засудження, але який можна зрозуміти. При тому, згідно з останніми історичними дослідженнями, жертвами непотрібного польсько-українського протистояння на західних землях України впало стільки ж українців, як і поляків. Чому ж тоді замовчувати українські жертви?

Сьогодні, через 60 років після цих кривавих подій, треба вшанувати пам'ять усіх загиблих по обох боках невидного фронту на українській землі. Двері взаємної довіри відкриваються через розчищення замуленої фальшивими стереотипами історичної пам'яті.

Поляки й деякі українські політики та історики взагалі не враховують волю українського народу до побудови власної держави на своїй етнографічній території. У цей час українські націоналісти-самостійники були єдиною політичною силою, яка зуміла зорганізувати загальний опір українського населення німецьким окупантам в ім'я створення на українській території Української держави, до якої негативно ставилися польські політичні кола. Якраз тут є джерело польсько-української ворожнечі на українській території, зокрема на Волині.

Українці не могли зрозуміти, чому поляки почали співдіяти з червоними партизанами, провокуючи одночасно масові каральні акції німців проти українського населення. Таким чином польське цивільне населення на Волині стало заручником антиукраїнської політики еміграційного польського уряду в Лондоні.

Після перемоги Червоної армії під Курськом у липні 1943 року проблема території Волині стала для польського еміграційного уряду особливо гострою. Між політичним керівництвом у Лондоні та керівниками польського підпілля на західноукраїнських землях виникли глибокі розходження у ставленні до українців. Нетерпимість польських підпільників до державницьких змагань українців характеризувалася звинуваченнями, погрозами і категоричними вимогами. Такий шлях вів у страхітливе нікуди.

Спроби обвинуватити провідників ОУН і командирів УПА у розпалюванні польсько-української боротьби на Волині не мають під собою жодних історичних фактів та документів. Навпаки, українські націоналісти-самостійники постійно і настійливо закликали польську сторону опам'ятатися і спрямувати свою зброю проти справжніх ворогів польської незалежності. Про це свідчить хоча б "Комунікат Проводу ОУН самостійників-державників в справі Волинських подій"(жовтень 1943 р.).

Давно настав час примирення наших двох народів і держав, обостороннього порозуміння на платформі взаємного державного визнання, рівноправної партнерської співпраці. Безпристрасне вивчення спільного минулого в адекватному історичному контексті, а не шукання винуватців, захист прав українців у нинішній Польщі та їхньої тисячолітньої історії і культури на своїй предківській території, як і безперешкодний розвиток польської меншини в Україні - такий є спільний урок, що його з подій воєнного лихоліття ми мусимо засвоїти і передати наступним поколінням.

Нині Польща й Україна близькі стратегічні партнери у політичній та економічній сферах на шляху до інтеграції у високорозвинену Європу. Тому вітаємо кожну вагому ініціятиву Варшави, яка полегшить і пришвидшить входження нашої держави в європейські та євроатлантичні структури. Від цього матимемо обопільну користь. Наші партнерські взаємини повинні розвиватися по-добросусідському і рівноправно, як на двосторонньому рівні, так і на рівні багатосторонньої дипломатії - у дусі зміцнення незалежності і процвітання наших держав, що суттєво сприятиме безпеці і стабільності в Європі.

Звертаємося до істориків, до парламентської українсько-польської групи Верховної Ради України, до всіх людей, яким дорога пам'ять і честь борців за волю і державність, до українських очевидців подій на Волині 1943-44 років, - донести повну історичну правду до своїх польських колег, гідно і непоступливо відстоювати державні інтереси українського народу проти односторонніх і не згідних з історичною правдою пояснень українсько-польської трагедії на українській території Волині і Галичини.

Ми переконані, що тільки такий шлях веде до реального примирення, чого всі ми кровно прагнемо.

Київ, березень 2003 року
Провід ОУН

“...Визнати історичну правду, якою б прикрою вона не була”
Відкритий лист Товариства “Надсяння” до керівників України

Шановний пане Президенте!
Шановний пане Голово Верховної Ради!
Шановний пане Прем’єр-міністре України!

Нас не здивувати образливими антиукраїнськими випадами представників окремих організацій сусідньої Польщі, зокрема тих, що об’єднують колишніх т. зв. “кресов’яків” і “комбатантів”. Але коли в унісон їм у вересні минулого року міністр закордонних справ Республіки Польща Влодзімєж Цімошевич публічно заявив, що “для всіх поляків УПА була злочинною організацією”, а через деякий час таку ж думку під час перебування у Львові висловив і голова уряду РП Лешек Міллер, то стало очевидним, чого на офіційному рівні вимагатимуть наші західні сусіди від українців, відзначаючи цього року 60-річчя т. зв. “волинських подій”, і на яких засадах, за їх сценарієм, повинно досягатися примирення між нашими народами.

Ми сподівалися, що найвищі державні керівники України розцінять такі заяви, як грубе втручання у внутрішні українські справи. Але замість того. 12 листопада 2002 року у газеті “Голос України” Ви, пане Голово Верховної Ради України, заявили, що “наближається 60-та річниця волинської різанини, в ході якої від рук озброєних українців загинули десятки тисяч цивільних жителів польських сіл”. Хіба після цього можна дивуватися, що звичний для польських українофобів лексикон можна вже почути у виступах і посла РП в Україні М.Зюлковського, і високого представника президента РП М.Сівца?

Чи мали право українці Волині на своїй етнічній території боротися проти поневолювачів, якими для них у той час були не тільки німецькі та більшовицькі окупанти, а й нацистські колаборанти із польської т. зв. “гранатової поліції”, як і добре озброєні підрозділи Волинської округи АК, а з початку 1944 року – 27-ї Волинської дивізії АК, які силою зброї прагнули утверджувати польськість Волині? Сміємо заявити, що мали. Адже це природне право кожного поневоленого народу, кожної поневоленої людини!

Політичною силою, що організувала й очолила в ці роки боротьбу українських патріотів проти всіх поневолювачів, була ОУН, яка в жовтні 1942 року створила на півночі Волині Українську Повстанську Армію. На жаль, у цитованій вище статті ідеологія ОУН названа тоталітарною і фактично поставлена в один ряд з італійським фашизмом, німецьким нацизмом, російським комунізмом. Що ж тоталітарного було в девізі ОУН “Воля народам, воля людині”?

Нас дивує, чому з усього спектру драматичних, а часто й трагічних, українсько-польських взаємин першої половини XX століття польською стороною вириваються тільки події на Волині. Адже трагічні події на Волині були невіддільною складовою українсько-польського протистояння на всіх західних українських етнічних землях. У міжвоєнному періоді – це пацифікація українських сіл у Галичині, масове руйнування українських церков на Холмщині, нестерпна щодо українців національна та соціальна несправедливість у Західній Україні; а з початку 40-х – убивства українських громадських діячів на Холмщині, які навесні 1943 року переросли у винищення цілих українських сіл (Стрільців, Моложів, Тугані, Мірче та ін.).

Нас також дивує, чому акцент у тривалому польсько-українському конфлікті на Волині ставлять лише на 1943 році, та й ще на конкретному місяці. Невже польська “гранатова поліція” разом з аковцями не вбивали українців на Волині до і після липня 1943 року? Як стверджують самі польські автори – робилося це, інколи дуже успішно для польської сторони, особливо у другій половині 1943 року.

Невже дехто у сучасній Польщі вважає, що тисячі невинно убієнних, спалених живцем українських селян, зокрема людей похилого віку і дітей у Павлокомі, Пискоровичах, Малковичах, Березці, Бахові, Скопові, Терці, Люблинці Новому, Люблинці Старому, Горайці, Кобильниці Руській, Завадці Морохівській та в десятках інших сіл Надсяння, Любачівщини, Східної Лемківщини у 1945-1946 роках підлягають забуттю?

Додамо також, що лише навесні 1944 року в одному тільки Грубешівському повіті на Холмщині було спалено 47 українських сіл (Сагринь, Бересть, Ласків, Шиховичі, Турковичі, Модринь, Ліски, Річиця й інші) і замордовано польськими боївками майже 4000 українців.

Прикро, але в сучасній Польщі ми не знаємо нікого з відомих діячів, хто мав би політичну відвагу заявити вголос, що цивільне польське населення Волині було заручником антиукраїнської східної політики еміграційного польського уряду в Лондоні, згідно з якою українські землі не тільки Волині, а й Полісся, Галичини після поразки нацистської Німеччини повинні були стати невід’ємною частиною майбутньої повоєнної Польщі.

Ми розуміємо, що усталені стереотипи, хай навіть і наскрізь фальшиві, важко поборювати в суспільній свідомості. Але очищення замуленої ними історичної пам’яті – необхідна умова для взаємної довіри. Лише після цього можна говорити про справжнє примирення, а після нього і про взаємні прощення та вибачення.

Багато з нас були безпосередніми очевидцями страшного антиукраїнського терору в 40-х роках минулого століття, який чинили в Надсянні не тільки озброєні польські боївки, а деколи й вояки Війська Польського, функціонери Комітету внутрішньої безпеки та громадянської міліції. Ми всі стали жертвами брутальної депортації в 1944-1951 роках з рідної землі, на якій споконвіку компактно проживали наші предки. На жаль, ця наруга, вчинена над нами тоталітарними радянським і польським режимами, офіційно називалася “добровільною евакуацією”.

Попри все, ми, як ніхто інший, кровно зацікавлені в реальному примиренні, у нормальних взаєминах між нашими сусідніми народами.

Дорога, якою треба йти до цієї мети, по обидва боки кордону повинна бути однаковою – визнання історичної правди, якою б прикрою вона не була, і взаємна повага.

Саме ці наші прагнення і спричинилися до появи цього відкритого листа, який ми, делегати звітно-виборчої конференції Львівського суспільно-культурного товариства “Надсяння”, одностайно схвалили.

Голова Львівського регіонального суспільно-культурного товариства “Надсяння”
Володимир Середа

Володимир В’ятрович, історик, Центр досліджень визвольного руху (Львів)

Вибачення за..?

Давній куток української землі під назвою Волинь напевно вже давно не привертав стільки уваги, як за останні кілька місяців. Про Волинь, „волинські події” (в українській інтерпретації), „волинську різню” (в польській інтерпретації) не пишуть хіба у зовсім нецікавих газетах. Проте ажіотаж довкола цієї проблеми доволі штучний та вдало „розкручений”. От тільки цікаво дізнатися – ким? Залишається відкритим питання, кому і навіщо потрібне загострення українсько-польських стосунків? Адже, попри всі запевнення польської сторони, що „відзначення трагічних подій на Волині 1943 року сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами”, треба бути дуже наївним, щоб у це вірити. „Викриття болючих ран минулого” наразі відбилося тільки на зростанні українофобських настроїв серед польського населення, збільшенні авторитету крайньошовіністичних „кресовяцьких” організацій сусідньої держави.

Але цікавішою для розгляду є реакція на польський тиск українського суспільства. Частина його зайняла позицію виправдовування: „не ми перші”, „не ми одні”, „а наших також багато побили”. Інша ж, не намагаючись розібратися в суті справи, вирішила взяти на себе „важку ношу” і готова покаятися у всіх „гріхах” свого народу, які будуть запропоновані польською стороною. При цьому висувається „важливий” геополітичний аргумент: „Польща – наш єдиний шлях до Європи, не сміємо його втратити”. Байдуже, що таким шляхом ми можемо потрапити до Європи як „різуни” та „сєкєрніки”. Доволі жалюгідно виглядають спроби влади реагувати на польські ініціативи. Заяви Кучми, що злочини проти людства мають бути засуджені, без жодного уточнення, про чиї злочини йде мова, створення української дослідницької комісії, в якій чомусь істориків є лише третина, а решта представники прокуратури, РНБО та інших державних структур, доволі далеких від історичних студій. Отже, ані українське суспільство загалом, ані його владний прошарок не мають сформульованого більш-менш цілісного бачення подій 60-тилітньої давності.

Єдиний фактор, що єднає обидві, здавалося б, різні позиції, полягає у використанні підходів, нав’язаних поляками, перейнятті у них форми „відзначень”, що, врешті, загрожує перерости у переймання й змісту.

Проблема оцінки того, чим були волинські події 1943 року, тісно пов’язана з іншою: в українському суспільстві, владних структурах досі не вироблено об’єктивного бачення діяльності ОУН та УПА. Сьогоднішнє покоління українців досі не здатне віддати належне тим, чиєю кров’ю викуплена наша свобода. Надзвичайно важко виявилося відійти від десятиліттями нав’язуваних штампів та визнати їхню боротьбу як національно-визвольну. Дивний факт, зважаючи на те, що в розпорядженні і дослідників, і всіх інших, що цікавиться цією проблематикою є достатньо матеріалів. Документи як самої ОУН та УПА, так і ворожих їм структур беззаперечно свідчать, що ідеї побудови незалежної української держави були невід’ємним елементом ідеології та діяльності українських повстанців.

Відповідне визнання діяльності ОУН і УПА розставить крапки над „і” в багатьох проблемах, зокрема і у волинській. Отже і події 1943-й року в цьому українському регіоні слід розглядати як один з етапів українського визвольного руху. За час своєї діяльності ОУН та УПА проводили боротьбу зі всіма окупантами українських земель, німецькими, російськими, польськими. Причиною польсько-українського конфлікту була не якась абстрактна українська полонофобія, а конкретний факт намагань поляків виступати на українських землях в ролі окупанта.

Чому саме в 1943 році особливо загострився конфлікт? Для відповіді на це питання слід розглянути тогочасну міжнародну ситуацію. 1943 - це рік перелому у Другій світовій війні. Ставало дедалі зрозуміліше, що німці залишать українські землі. Відкритим залишалося питання, чиїми вони будуть. Польський еміграційний уряд твердо наполягав на довоєнному статус-кво, тобто українські землі Галичини та Волині мали знову відійти до Польщі. При цьому уряд розраховував на підтримку одного з основних учасників Антигітлерівської коаліції - Великобританії. Для того, щоб досягнути своєї мети, вирішено поставити перед доконаним фактом польськості цих земель іншого учасника коаліції - СРСР. Тому на розвиток польського збройного підпілля саме на західних українських землях звернено найбільшу увагу. Створена 27 Волинська дивізія Армії Крайової була однією з найсильніших серед структур польського підпілля. Чомусь поляки не намагалися посилювати свого антинімецького руху десь в околицях Варшави, Любліна чи інших власне польських місцевостях. Воювати збиралися в першу чергу проти українців, які на той час вже „насмілилися” розбудувати структури власного визвольного руху. Розпочато польські акції із винищення як клітин цього руху, так і цивільного населення, що становило його матеріальну, людську та ідейну базу. До речі, акції проти українського населення в польських джерелах мали дуже промовисту назву: здобуття оперативного простору. Лексика, яка дуже нагадує сучасну російську „зачистку території”, коли йдеться про винищення чеченського населення.

А тепер слід детальніше зупинитися на вирішенні польського питання в планах ОУН та УПА. Отже, їх діячі сприймали протипольську боротьбу виключно як вимушений крок, сам конфлікт розглядали як третій (після німецького та російського), непотрібний фронт. Чи були українці, як це стверджують зараз ряд польських істориків, зацікавлені в „остаточній деполонізації” українських земель? А навіщо їм це було потрібно? Вони не розраховували на якусь зовнішню підтримку, яка за самим фактом української моноетнічності тих земель допоможе встановити тут українську державність. Українські повстанці тверезо оцінювали ситуацію, розуміли, що їм доведеться продовжувати війну зі „старим-новим” окупантом СРСР, який завжди для них був ворогом №1. Протистояння передбачалося жорстоке та тривале, тому будь-які конфлікти з польським населенням були цілком зайвими. Саме тому було здійснено цілий ряд спроб до його припинення. Проте безуспішно. Беззаперечною умовою будь-яких переговорів з українським визвольним рухом поляки висували визнання кордону 1939 року. Умова ця означала практичну відмову польської сторони від будь-яких спроб порозуміння. Адже Галичина і Волинь, на які претендували поляки, були не тільки українськими землями, але й основною базою українського визвольного руху, втрата якої означала припинення боротьби українців за незалежність.

Натомість керівництво воюючої України пропонувало іншу платформу для унормування відносин між сусідніми народами – побудова незалежних національних держав усіх поневолених народів в межах їх етнографічних теренів. Вважалося, що після 1939 року, з втратою власної незалежності, саме поляки разом з українцями становитимуть основу фронту поневолених народів, який протистоятиме тоталітарним системам Москви та Берліна. Гасло: „Воля народам! Воля людині!” мало стати альтернативою гітлерівській „Новій Європі” та сталінському „комуністичному раю”. Проте польська політична еліта, навіть опинившись на одному щаблі з українською, не втрачала своїх імперських зазіхань. Українським підпіллям зроблено безліч спроб припинення взаємного конфлікту, який на їх думку був „ламанням революційного фронту європейських народів, які борються проти імперіалістичних загарбників за вільні національні держави, побудовані на етнографічному принципі” (з постанов ІІІ Конференції ОУН 17-21 лютого 1943). В час найбільшого розпалу конфлікту в липні 1943 було видано звернення до поляків, в якому читаємо: „Спільна доля, яка нас поєднала, і наша боротьба проти завойовників Берліна і Москви за власні держави, вимагає порозуміння обох народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо жодних ворожих планів до польського народу і не хочемо жодної п’яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязні і бажанні співпраці”.

Сліпота польської політичної еліти того часу особливо вражає, коли ознайомитися із протоколами переговорів їх представників із українським рухом. Вже в другій половині 1945 року, коли проблема кордонів Польщі було остаточно вирішена Сталіним разом із Великобританією, на яку так покладалися польські урядові кола, вони й далі розраховували на якийсь реванш і наполягали на передвоєнному „статус-кво”. Така поведінка цієї еліти й призвела до втрат серед польського населення. Вона закликала його залишатися в будь-якому випадку на місці, це населення мало стати опорою для антиукраїнського по своїй суті збройного руху, а відтак, після його перемоги, і основою для формування на цих теренах польської держави. Отже, відповідальність за розпалювання конфлікту лежить на керівництві польського еміграційного уряду, яке намагалося використати власний народ як інструмент своєї імперської політики.

Врешті, конфлікт переріс, по суті, в українсько-польську війну. Зі всіма жахливими воєнними реаліями, зокрема із жорстокістю, втратами серед невинного цивільного населення з обох сторін. Але масштаби цієї війни є значно більшими ніж намагаються зобразити певні польські кола. Територіально вона охопила не лише Волинь, але й Галичину та Закерзоння, хронологічно вона ані не почалася в 1943, ані не закінчилася того року. Між іншими її етапами були і знищення представників української еліти на Холмщині в 1941 році, і масові винищення українських сіл Закерзоння. Завершальним її акордом стала депортація 150 тисяч українців із їх рідних земель над Сяном в час сумнозвісної акції „Вісла”.

Так само не можна зводити мотивів цієї війни виключно до конфлікту на національному ґрунті. Не слід забувати, що для українських селян польські колоністи були не тільки національними гнобителями, але й соціальними визискувачами. В довоєнній роки вони, користаючи із державної підтримки, збільшували свої матеріальні статки, утверджувалися в суспільстві, часто коштом своїх сусідів-українців, яких навпаки польська влада всіляко упосліджувала. Тому й не дивно, що в 1943 році збройне українсько-польське протистояння вибухнуло залпом селянського повстання. Факти використання сільськогосподарських знарядь як зброї, якими так люблять смакувати деякі польські дослідники, є як раз свідченням відчаю, до якого були доведені українські селяни, що, навіть не маючи засобів, розпочали відчайдушну боротьбу із поневолювачами.

Війна привела до значних втрат з обох сторін, а скористав нею, як і передбачали керівники українського визвольного руху, російський імперіалізм. Він зумів відвернути енергію польського народу на боротьбу із своїм сусідом по неволі. В результаті польське підпілля виявилося фактично не здатним протистояти радянській тоталітарній системі і незабаром після війни припинило збройний опір, віддавши свою державу на поталу комуністам, що перетворили Польщу на вірного сателіта СРСР.

Та повернемося до сьогодення, яке, хочемо ми того чи ні, несе на собі відбиток минулого. В цьому, вочевидь, не має нічого страшного, якщо це минуле не спотворювати зумисне чи переробляти в догоду сучасній політичній кон’юнктурі, задля потрібних комусь в даний момент орієнтацій на західного чи східного сусіда. Тому дивно чути вимоги з польського, а особливо з українського боку, про вибачення українців за наслідки українсько-польської війни. Чи ми повинні вибачатися за те, що не дали винищити себе на своїй власній землі? Чи ми повинні називати злочинцями тих, що стали на захист свого народу в лавах УПА? Досить того, що це тавро тяжіло на їх пам’яті довгих п’ятдесят років панування радянського режиму. Блюзнірством і святотатством буде, якщо цю ганебну естафету шельмування українських героїв перейме незалежна Україна, за створення якої поклали своє життя сотні тисяч повстанців. Чому, даючи оцінку діяльності ОУН та УПА, українська влада оглядається на заяви наших сусідів росіян та поляків? Чи повинні ми відмовитися від героїчної доби Хмельницького в догоду полякам, чи називати нам далі Мазепу зрадником, щоб бува не образити почуття росіян? Українці повинні мати власну позицію і не оглядатися довкола в пошуках підтримки. Всі інші нав’язливі оцінки та судження про окремих історичних осіб, структури чи цілі періоди нашого минулого, особливо висловлені чиновниками сусідніх держав, необхідно сприймати, як втручання у внутрішні справи нашої держави. Визнання боротьби українських повстанців національно-визвольною це не просто необхідність, це обов’язок всіх тих, хто намагається будувати справді українську державу.