Не допустити анархії

Звернення Верховного Архієпископа УГКЦ Кардинала Любомира Гузара

Дорогі в Христі Брати і Сестри!

До мене звернулися віруючі із запитанням, як оцінювати теперішню дуже напружену та, в основі своїй, небезпечну політичну ситуацію в нашій державі і як собі з цим давати раду. У відповідь на їхні цілком виправдані запити хотілося б висловити наступні міркування.

Першим завданням Церкви є молитися і провадити до молитви. Під час щоденних літургічних відправ молимося за народ та за всіх, хто наділений владою. Бувають, однак, часи, коли треба розмовляти безпосередньо – і з тими, хто керує життям спільноти, і з тими, хто є живою частиною тієї спільноти.

Ми переживаємо період політичних потрясінь. Беручи до уваги історію останніх десятиліть, такі потрясіння є неминучими. Власне, ми повинні радіти, що вони відбуваються, бо в такі моменти народ позбувається елементів, які отруюють його життя. Україна стала незалежною державою без кровопролиття. Годі сподіватися, що годоване більшовицькими ідеями (щоб не сказати “ідеалами”) суспільство може безболісно переродитися у справді демократичну спільноту. Тому не треба впадати у відчай і вважати, що кожне потрясіння, яких, напевно, буде ще чимало, -це вже кінець всього. Радше навпаки: наявність потрясінь, кризових ситуацій – це доказ, що політичне тіло викидає із себе отруту.

Існує велика спокуса з боку влади, як рівно з боку народу, насильно розв'язувати складні політичні, а в нашому разі – і духовні кризи. Молотом можна людині розбити голову, але не можна її зробити кращою, зрілішою, відповідальнішою, чеснотливішою. Безправ'я з боку влади, як і анархію з боку народу можна порівняти з повінню, яка зносить мости і греблі, нищить хати і поля, одним словом, нищить людей і перериває важливі та життєдайні взаємовідносини. Насилля в жодному разі не є шляхом до наладнання позитивних і творчих стосунків.

Ситуацію, в якій ми перебуваємо, треба розглядати тверезо та об'єктивно. Це аж ніяк не означає -безсторонньо. Аби знайти належні розв'язки, потрібно опанувати свої емоції, мати відвагу холоднокровна глянути правді у вічі. Треба запитати самих себе: що можу я зробити чи що ми можемо зробити, щоб звільнити нашу спільну цінність – нашу державу – з трясовиння безпринципних і керованих жадобою махінацій?

Влада, у всіх трьох своїх гілках, на всіх рівнях – від державного до місцевого – мусить бути справжнім провідником, що виводить народ з безладдя у мир та спокій. Для цього абсолютною передумовою є довір'я народу. Мудрі громадяни не вимагатимуть моментальних, магічних розв'язок. Всі ми мусимо відчути серйозність і беззастережну відданість правді та справедливості. Добро цілої" держави мусить бути провідною думкою, і розв'язки мають бути послідовними, а шлях до них – тривалим.

Дорога з минулого в майбутнє -вузька, терниста і довга. Мусимо нею прямувати всі разом, не шукаючи “винних”, на яких можемо зіпхнути всю провину, включно з власною. Нехай нікому з нас не ввижається, що ми – незаплямлені лицарі на білих конях, єдино покликані і здатні вивести нашу державну спільноту із скрутної ситуації, в якій перебуваємо. Займенники “ми”, “ви” і “вони” не дуже тут придатні. Єдиним виправдним поняттям є “ми” у значенні “ми всі”, “ми спільно”.

Літургічна молитва за народ і правління не може бути тільки безликою формальністю, проханням уст, але не серця. Коли у нашій молитві ми будемо одностайні, щирі, палкі, – Господь, як Він сам обіцяв, буде з нами і вкаже спосіб, як нам врятуватися від безладу. Понад розбурханими хвилями життя, як колись над розбурханими хвилями Генізаретського озера, ми можемо навіть сьогодні почути Його голос: “Бодріться, не бійтеся, це Я”. А якщо Він з нами – то хто проти нас?

+ Любомир

08.03.2001 © «День»