Яцек Куронь. Той, хто розбивав стіни ненависти і непорозуміння

Відійшов із життя Яцек Куронь. Сумна звістка облетить світ і викличе різні думки і почуття. Для одних прожиті 70 років видадуться цілком достатнім часом, аби полишити уже марнотні життєві клопоти. Для инших – прожиті цим чоловіком усього лиш  70 років  будуть пекуче замалим часом, аби відрізати цей промінь світла, що осявав наші душі і думки. Ми належимо до тих, для кого скорбота за Яцеком  залишиться назавше.

Народжений у Львові поляк, вихований на культі Польських Орлят, він, здавалося, був приречений на безкомпромісний  вибір на користь постійного нагадування про  взаємні кривди і образ наших народів. Однак, історична приреченість поступилася перед силою людського духу і помислу.  «Українці й поляки жили, живуть і житимуть на цих землях у спільній вітчизні» – це його слова, які він у той чи инший спосіб повторював, нагадував, їх розтлумачував, ними  переконував, з їх допомогою боровся, задля їх втілення жив. Він завжди шукав діалогу порозуміння. Звучить банально і затерто, однак у його діалогах було послання, яке, видається, ще не зуміли до кінця осягнути ні поляки, ні українці. Куронь ніколи не говорив про чиюсь вину, спокуту, обов’язок. Він зажди брав відповідальність і вину на себе, він рахував не свої кривди, а свої провини. Свої як людини, і як поляка. Чи збагнули наші суспільства, з якого рівня  людиною і діячем ми жили пліч-о-пліч? Чи прийняли українці і поляки цей урок громадянської і людської відповідальности?

Відповідь прочитається у майбутньому. І не лише на рівні офіційних міждержавних стосунків. Якраз до них Яцек Куронь мав чи не найменше стосунку. Він творив порозуміння між народами, будучи самим втіленням цього порозуміння, ставши його персоніфікацією. Чи спроможне українське і польське суспільство виплекати особистість бодай схожого  масштабу мислення і дій, як Куронь? Знову запитання, на яке напрошується відповідь – ні. На жаль, видається, що нас накривають з головою часи марноти, марнославства, дріб’язковости. На жаль, на місце Яцека Куроня не прийде ніхто. Поки що. Тому втрата страшна. Щоб страшним не було майбутнє, усім треба зрозуміти і запам’ятати те, що говорив нам Яцек Куронь.

Редакція
Незалежного культурологічного часопису «Ї»

Лист Яцека Куроня до Мирослава Мариновича у дискусії Незалежного культурологічного часопису «Ї» з приводу 60 роковин Волинської трагедії

Дорогий Друже!

Питання приязні між польським та українським народами є надзвичайно нелегким, як нелегкою є дружба між народами польським та німецьким. Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців. Загалом ми нічого не відаємо про німецький внесок у нашу культуру, але пам'ятаємо про те, що вони позбавили нас самостійности, поневолили, ґерманізували й окупували; ми пам'ятаємо боротьбу польського селянина за землю, якої його позбавляли німецькі колоністи. Німці, пам'ятаючи про перше, дуже часто не знають про друге. До кінця Другої світової війни, а також деякий час після неї польських партизанів з Руху опору німці вважали бандитами. Аналогічно творилися антиукраїнські стереотипи у свідомости неабиякої частини поляків, як і стереотипи щодо поляків серед багатьох українців. Це був образ ворога.

Пишу про все це тому, що приязнь між нашими народами протягом найближчих місяців буде піддана важкому випробуванню. У Польщі вже почали готуватися до відзначення влітку 60-ї річниці події, яка у польській історичній пам'яті має назву "волинської різанини". Факти відомі: у липні 1943 року бандерівське крило Організації Українських Націоналістів та пов'язані з ним відділи Української Повстанської Армії почали етнічну чистку на Волині, себто убивали польське цивільне населення під гаслом "Ляхи -- за Сян!". Польська Армія Крайова виступила з контракціями, проте число загиблих, зокрема жінок і дітей, на польському боці в декілька разів перевищувало число жертв з українського боку.

На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам'ятати. Однак якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин.

Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями -- польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-х років тощо. Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває вже 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривди та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров; вона, кров, родить месників, і ніхто сьогодні не зуміє сказати, хто й коли почав усе це. Однак майже шістсот років саме ми -- поляки -- були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли в Польщі і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійности; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.

Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається -- вірю в це! -- до кожного з нас із закликом не шукати скалку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм (пор. Мт 7, 3). Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме з цих причин я звертаюся до Вас -- впевнений, що не лише від свого імені -- і кажу: простіть нам.

На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку.

Яцек КУРОНЬ