Ї - інформ - Томас Едер

Ї-інформ

Томас Едер

Стосунки Німеччини та Австро-Угорщини з Україною від березня 1917 року по листопад 1918

Зміст

1. Вихідна ситуація українців перед 1917 роком

2. Українська державність від утворення Центральної Ради і Гетьманату Скоропадського до Директорії соціал-революціонерів

3. Дипломатичні стосунки центральних держав і України перед Берестейським миром.

4. Українська делеґація у Брест-Литовську

5. Від Брест-Литовська до капітуляції центральних держав – період окупації Німецьким Райхом і Австро-Угорщиною

5.1. Дипломатичні стосунки центральних держав і України

5.2. Економічні угоди центральних держав і України

5.3. Німецький Райх: політика потужної світової держави, Крим і міст на Схід

Висновки

Список використаних праць і джерел

(у тексті посилання на рисунки з оригіналу статті - див. тут)

У даній статті обговорюватиметься в короткому огляді зовнішня політика великих і малих європейських держав ХХ століття, на прикладі стосунків Австро-Угорщини і Німецького Райху із саме утвореними представництвами української державності 1917-1918 рр.

У період Першої світової війни обидві держави – Німецький Райх більшою мірою, ніж Австро-Угорщина – є образами великих держав у європейському контексті. Українська ж держава, яка в 1917-1921 роках існує в різний спосіб і в різному обсязі, належить до другої категорії держав. У хаосі Першої світової війни вона народжена у вкрай несприятливий час. Затиснені між Російською імперією з одного боку і центральними державами з іншого українські дипломати намагаються засобами реально-політичного розрахунку забезпечити виживання молодої нації.

Матеріалом дослідження стануть наступні запитання: чому Україна звертається до центральних держав, а не до Антанти, чого вона очікує від своїх партнерів і що пропонує взамін. З іншого боку слід продемонструвати відмінності між німецькою та австро-угорською позицією, як і причини, якими їхня позиція мотивується, а також реальні події на місцях. Обраний період починається через тиждень після російської Лютневої революції 1917 року утворенням першої Української Центральної Ради в Києві, свого роду попереднього парламенту і завершується капітуляцією центральних держав у листопаді 1918 року , яка, відповідно, ознаменувала завершення незалежних стосунків центральних держав до України.

1. Вихідна ситуація українців до 1917 року

Для України Перша світова війна тривала від 1914 року до 1921. Вона означала неймовірні людські жертви і незмірні економічні злидні. Україна потрапила поміж фронтів у екзистенційній війні Австро-Угорщини з Росією на знищення, Україна була точкою німецьких і польських інтересів, вона підхопила бацилу російської революції, і в усьому цьому хаосі вперше за сотні років спробувала здобути національну державність.

Проте спочатку українці протистояли самі собі на полях війни. З австрійського боку – як «русини», а з російського боку – як «малороси». Великі ж держави ставили собі навзаєм у вину факт заганяння українців у сецесіонізм. Після втрати Галичини австрійці втратили довіру до українських співгромадян і запроторили багатьох із них у табори, ніби-то як зрадників. І це при тому, що представники української меншини зроду не ставили під сумнів лояльності до Габсбурзької монархії, навіть зміцнивши в ході війни впевненість у власних силах. Перед війною і, зрештою, під час війни росіяни намагалися асимілювати українське населення в Росії, коли треба було – то й силою. Заборонялися українська мова, українські школи, періодичні видання українською мовою і греко-католицька церква (Kappeler 2000, 165, 166; Magosci 1996, 465, 466).

(Рис. 1: Magosci 1985, 21)

Утворений у Росії після Лютневої революції 1917 року Тимчасовий уряд непорушно дотримувався неділимості Росії, надавши тільки Польщі й Фінляндії колективних територіальних прав. Така позиція цілком відповідала позиції Петроградської Ради і відповіддю на неї з Києва стало утворення через тиждень після Лютневої революції – 17 березня за новим стилем – Центральної Ради, свого роду українського попереднього парламенту, створеного з різноманітних суспільних груп і партійних рухів і очоленого прогресистом Михайлом Грушевським. Грушевський – колишній професор Львівського університету, провів роки війни 1914-1917 у російському полоні.

Каппелер (2000; 176) так описує спрямованість Ради: «Центральна Рада намагалася об’єднати ліберально-демократичні і соціалістичні цілі із національними вимогами». Спочатку йшлося про автономію в межах Російської імперії, згодом, з радикалізацією становища в Росії і збільшенням мобілізації українських селян, додалися соціал-революційні завдання. Керівництво Радою перейшло в червні до Української соціал-демократичної робітничої партії під проводом письменника Володимира Винниченка. Винниченко став головою Генерального секретаріату Ради, першого українського уряду. База Ради, яка спочатку була широкою, помітно змаліла, коли в загальному хаосі їй не вдалося створити доладну (дієву) адміністрацію і відновити порядок. Вимоги автономії лунали все голосніше, врешті Тимчасовий уряд Російської імперії визнав у липні автономію, що призвело до урядової кризи в Петрограді. Щоправда, визначальними були не партії, які репрезентували лише невелику частину міської еліти, адже невдовзі по цілій Україні розпочалися селянські революції. Створювалися численні селянські спілки, селяни озброювалися і відбирали у шляхетних поміщиків, переважно поляків і росіян, їхні маєтності. Чашу терпіння населення переповнили поступки Тимчасовому уряду. Урядова зміна привела до влади Українську соціал-революційну партію. Впродовж літа 1917 року Рада намагалася здобути підтримку не-українців, обіцюючи їм третину місць у Раді. Попри це російське населення залишалося на боці чинного в Україні завдяки комісіям Тимчасового уряду паралельного уряду, а євреї трималися своїх соціалістичних та сіоністських партій.

Карта допоможе краще уявити етнічні стосунки в Україні

(рис. 2: Magosci 1985, 18)

На виборах у листопаді 1917 року впевнено перемогли соціал-революціонери. 7 листопада вони, вірячи у готовність більшовиків підтримати право націй на самовизначення і опираючись на більшовиків після Жовтневої революції, проголосили створення Української Народної Республіки у складі Російської федерації (Kappeler 2000, 167-171, 176; Magosci 470-472).

Проте більшовики й гадки не мали визнавати права українців на самовизначення і створили 12 грудня у Харкові радянський уряд, розпочавши військовий марш на Київ. Спочатку Рада попросила допомоги в союзників, потім у центральних держав. І врешті 12 січня 1918 року (за старим стилем) проголосила повну незалежність України. А ще через два тижні столиця вже була в руках більшовиків. Перед цим, щоправда, Україна встигла підписати сепаратний мир із центральними державами. В обмін на постачання харчів вони надавали необхідну військову допомогу, завоювавши 1 березня 1918 року Київ і повернувши Раду.

У Берестейському мирі, підписаному 3 березня 1918 року, Росія змушена була визнати незалежність України (Kappeler 2000, 170, 171).

Проте німецькі війська, на яких лежала основна відповідальність за військовий прорив, від самого початку не мали високої думки про Раду, вважаючи її неспроможною, і підтримали 29 квітня переворот, який поставив на чолі держави колишнього царського генерала і поміщика Павла Скоропадського. Скоропадський отримав давній козацький титул гетьмана і запровадив консервативний режим.

Експропрійовані поміщики отримали за допомогою німецьких військ свої землі назад. Було зроблено спробу відновити порядок і створити адміністративний апарат. Разом з тим взялися потужно розвивати українську національну свідомість, досі зовсім слабко виражену. З’являлися українські школи та університети, 24 листопада 1918 року було засновано Українську Академію Наук (Kappeler 2000; 172, 173).

Проте політика Скоропадського ішла врозріз із потребами уже змобілізованих селян, які зустрічали німецькі війська нерідко запеклими збройними боями і підтримали заснований 14 листопада 1918 року альтернативний уряд – Директорію, провід якою перейняв колишній голова соціал-демократичної робітничої партії Винниченко. Таким чином, невдовзі після відступу німців Скоропадський був змушений рятуватися втечею, а 14 грудня 1918 року Директорія перейняла контроль над Києвом. Це вже був четвертий уряд протягом 1918 року. Своєю соціал-революційною програмою цей уряд ще раз подужав змобілізувати широкі маси населення, проте, занехаявши державотворчі і військові ініціативи, не міг становити рівні противникам української державності (Kappeler 2000, 173, 177).

Екскурс:

Природньо, що можливості впливу Німецького Райху та Австро-Угорщини закінчилися разом із їх поразкою та капітуляцією в листопаді 1918 року. Що, зрештою, цілком не означало завершення української державності. Більше того, в розпаді Габсбурзької монархії чаїлася унікальна можливість об’єднання усіх українців в одній державі, можливості, яку українці мали востаннє ще у добу Київської Русі під час татаро-монгольських набігів. 13 листопада у Львові проголосили Західно-Українську Народну Республіку. І хоча вже невдовзі по цьому місто перейшло до поляків, проте колишні вояки українських цісарсько-королівських військових частин, солдати Західної України продовжували втримувати частину Галичини і об’єдналися у січні 1919 року з Україною під прапорами Директорії. У листопаді 1918 року Чернівці перебували під контролем українців лише декілька днів, а потім місто зайняли румунські війська. Карпатська Україна постановила відокремитися від Угорщини, проте область окупували чехословацькі війська. У лютому 1919 року більшовики вдруге вступили в Київ, місто, яке впродовж двох з половиною років пережило ДЕВ’ЯТЬ змін режиму. Керівництво Директорією, уряд якої врятувався втечею на Поділля, перейняв Симон Петлюра. До нього приєдналися західноукраїнські війська, які утікали від поляків з Галичини. 30 серпня 1919 року військо Петлюри зайняло Київ, проте змушене було віддати місто властивим переможцям збройної сутички з більшовиками – військам «білого» генерала Денікіна, якого підтримували альянти. Проти денікінців Петлюра пішов на союз із поляками, що могло означати тільки зрив із західними українцями. Наприкінці року більшовики захопили Київ утретє. 7 травня 1920 року Петлюра і польська армія ще один раз зайняли місто. В червні ж місто вчетверте здалося і остаточно перейшло до Червоної Армії. Щоправда, мине ще цілий рік, поки більшовики зуміють зламати селянський опір і справді завоюють контроль над Україною. Західноукраїнський еміграційний уряд у Відні піддавав критиці на засіданнях Ліги Націй Паризьку і Ризьку мирні конференції. Аж у 1923 році Ліга Націй постановила, що Східна Галичина – спочатку на 25 років (!) – залишиться у складі Польщі (Kappeler 2000; 173-176). Тож військова боротьба України, спочатку за автономію, а згодом – за незалежність протривала загалом чотири роки. І була це боротьба з російськими, польськими, румунськими, чехословацькими, австро-угорськими та німецькими зазіханнями, а довкола тривали Перша світова війна, російська громадянська війна і польсько-російська війна.

Що стосується ЗУНР, то слід сказати, що вона – сформована австрійськими традиціями – мала на меті поміркованішу політичну програму, ніж Директорія в Києві. На підставі ліберальніших законів у Австро-Угорщині в Галичині вже можна стверджувати про потужніше націєтворення. Західноукраїнська народна республіка вже мала на своєму рахунку певні успіхи – і в мобілізації населення, і в державотворенні. Остаточна поразка в боротьбі з Польщею пояснюється єдино військовою нижчістю порівняно із набагато сильнішим суперником і відсутністю союзників-партнерів(Kappeler 200, 177, 178) (Ілюстрація подій у Західній Україні на рис. 5, стор. 30).

Паралельно із українськими державотворчими ініціативами існував і більшовицький уряд в Харкові, який вряди-годи перебував у Києві. Підтримку більшовики отримували насамперед від російського та єврейського міського населення – «ще й у 1920 році комуністи України на чотири п’ятих були не-українцями» (Kappeler 2000; 177) – та від промислових робітників на сході та півдні України. Упродовж піврічної влади у 1919 році вони виявилися в процесі стабілізації стосунків ще менш успішними, ніж їхні національно-українські конкуренти, були цілковито глухими до потреб українських селян і до зародження українських національних устремлінь. Таким чином і вони стали мішенню численних селянських повстань. Ленін сам критично оцінював події в грудні 1919 року як «великоросійський імперіалізм та шовінізм» і на партійних зборах наполягав на впровадженні поміркованішої лінії, обіцяючи федерацію між Україною та Росією, сприяння розвиткові української мови і культури і розподіл серед селян землі, яку вже було колективізували у 1919 році. Все це полегшило повторне завоювання в 1920 році. Обіцянки проте стали реальністю тільки дуже умовно (Kappeler 2000; 177, 178).

Так ми підходимо до остаточно іноземних факторів влади, закорінення яких в населенні і дії в урядуванні слід було б тут коротко описати. «Білі» анти-більшовицькі війська генерала Денікіна вже у 1918 році отримали міцні позиції на півдні країни і керували у 1919 році у формі військової диктатури на широких просторах східної і південної України. Щоправда, без військової підтримки держав-союзниць успіхи Денікіна не були б такими очевидними. Серед населення він мав підтримку в середовищі російської верхівки. Програма Денікіна, яку характеризували монархізм, поміщицтво і неділимість Росії, відлякувала лібералів, селян і національні сили, через що він не зумів втриматися в Україні і став жертвою більшовиків (Kappeler 2000, 179).

Війська центральних держав підтримували Гетьманат Скоропадського і доклалися до його значної непопулярності. На противагу іншим іноземним «посередникам», вони виявляли розуміння до українських національних устремлінь. Хоч і не небезкорисливо, адже метою було створення буферної держави між ними і Росією. Тривалий конфлікт зродився з нерозуміння консервативними режимами у Берліні і Відні винятково центрального значення соціальних змін у державі з надзвичайно мобілізованим селянством, яке так довго зазнавало утисків. Відповідна цій проблематиці соціально-революційна налаштованість Центральної Ради привела зокрема – з точки зору центральних держав Рада була «групкою некомпетентних студентів», вони не сприймали Раду справді поважно – до розпаду союзу і зриву німецької підтримки перевороту Скоропадського (Kappeler 2000; 179, 180).

Тож чому створити українську державу в 1917-1921 роках не вдалося? Які висновки можна зробити з представлення режимів, що існували частково паралельно, а частково один по одному? Каппелер (2000; 183-186) з’ясовує, що шанс утворення держави припав на невідповідний час. Причиною чому є – зважаючи на внутрішні фактори – незначний поступ націєтворення українців у Російській імперії, відсутність змобілізованості українських селян задля націєтворення, виразна російськість і єврейськість міст та промислових областей. Крім того, бракувало політичного досвіду, кадрів, установ і єдиного керівництва. Проте ще важчі, ніж усі ці внутрішні слабості, наслідки мали зовнішні обставини, адже в ситуації, коли навколо палали конфлікти, які потрапляли і всередину країни, молода і слабка українська держава, не маючи жодного союзника, який би підтримав її незалежність, не була в стані протистояти, наприклад, польським наступам, ані не могла оборонитися від ролі полігону російської громадянської війни і врешті змушена була стати трофеєм більшовиків (Kappeler 2000; 183-186).

3. Дипломатичні стосунки центральних держав і України перед Берестейським миром.

У лютому 1917 року кардинально змінилася ситуація з дипломатичними відносинами центральних держав (Німецького Райху, Австро-Угорщини, Османської імперії, Болгарії) не лише з Росією, але й із Україною. Вперше довелося мати справу з чимось таким, як українська державність, яку було створено насамперед з метою завершення війни і покращення ситуації з харчуванням, але й для того, щоб покласти край політиці русифікації. Цей останній пункт, щоправда, у формі автономії в межах Російської федерації. Про повну незалежність тоді ще, внаслідок слабкого націєтворення, слабких партій та організацій, не думали. Заснована 4 березня 1917 року в Києві Українська Центральна Рада як попереднє парламентське представництво – її згодом від 19 до 21 квітня леґітимує Український Національний Союз – відразу ж узялася шукати політичних партнерів для коаліції. Спочатку існувала думка, що такими партнерами стануть держави Антанти. З одного боку, держави Антанти бурхливо вітали демократичний розвиток і представляли боротьбу проти центральних держав як боротьбу об’єднаних демократій проти реакційних монархій цього світу, з іншого боку, вони були стурбовані тим, що сили Росії надто пов’язані в межах країни і не зможуть утримувати лінію фронту проти Четвірного Союзу. Власне у цій заанґажовності російських сил у межах країни були зацікавлені центральні держави, які, щоправда, побоювалися, що революційні ідеї перекинуться на їхню територію, а ідея права націй на самовизначення – цього боялася передусім Австро-Угорщина – передасться народам монархій (Remer 1997; 217-220).

Наново визначалися військові цілі або ж їх пристосовували до актуальної ситуації. Німеччина ж на загал зоставалася при своїх вимогах 1914/1915 рр. Вільгельм ІІ поставив 19 квітня 1917 року вимогу прямої або непрямої анексії Польщі, Курляндії та Литви, а також автономії Ліфляндії, Естонії та України у складі Російської федерації. Заслуговують на увагу підтвердження Францією свого партнерства російському коаліціянтові напередодні Лютневої революції. Розпачливо прагнучи втримати Росію у війні, Росії було обіцяно Константинополь і контроль над протоками Босфором і Дарданеллами, окрім цього «цілковиту свободу у визначенні західних кордонів!» (Remer 1997; 221). А 23 квітня 1917 року Вище німецьке військове командування (OHL) прийняло у Кройцнаху не менш амбітну і не надто реалістичну програму військових цілей в описаних формах, причому варто додати, що програма цілком передбачала не тільки ігнорування польських і румунських інтересів австрійського партнера у коаліції, але навіть пропозицію передати росіянам або полякам для компенсації втрат Східну Галичину: росіянам за територіальні втрати, полякам – за урізання їхньої суверенності німецьким верховенством (Remer 1997; 220, 221).

Після Лютневої революції протиріччя в Україні загострюються. Громадським силам, які підтримували Тимчасовий уряд у Петрограді (насамперед прогресистам) протистояли соціал-демократи і соціал-революціонери, а також більшовики. У березні й квітні виникло 242 Ради робітників, солдатів і селян, вони тиснули на партії, вимагаючи всемірних змін, серед яких у першу чергу припинення війни і передача поміщицької землі селянам. 10 червня став днем перемоги другої групи, яка задекларувала у своєму Першому Універсалі (поняття з доби козацької гетьманщини), що український народ є народом селян і робітників, бере долю у свої руки і вимагає автономії в межах загальноросійської федерації. Під головуванням соціал-демократичного письменника Володимира Винниченка створено перший уряд. Незабаром у Другому Універсалі від 3 липня 1917 року було проголошено визнання Ради як найвищого реґіонального представництва в Україні Тимчасовим урядом. У червні-липні 1917 року почали формуватися власні українські полки, які проте довго не проіснували (Remer 1997; 221-223). За Центральної Ради територіальна ситуація виглядала спочатку наступним чином:

(рис. 3: Україна Історичний атлас 2008, 2)

Німці змінили свій початковий план створення маріонеткової української держави під німецьким або австрійським головуванням і оголосили, в дусі проголошеного президентом США Вудро Вилсоном у січні 1917 року принципу самовизначення народів, про свою підтримку прагнень України до самостійності. Хоча, внаслідок власних апетитів, на цей принцип завжди позирали з недовірою і у випадку України та Польщі думали про тільки уявну повну незалежність. Після поразки наступу Керенського влітку 1917 року вплив Тимчасового уряду повністю занепав, але й влада Центральної Ради також ледве сягала поза межі Києва. Більша частина країни перебувала в руках селянських, робітничих і солдатських депутатів, через що існувало своєрідне подвійне урядування. Стан справ в Україні спонукав німців далі триматися найвищих військових цілей на сході, вирвати в Російської імперії належало і Фінляндію з Україною, бо ж і шлях на британців у Єгипті та Індії провадив через Україну і Чорне море. У травні 1917 року військові цілі підтвердив партнер по коаліції Австро-Угорщина, якій для вирівняння балансу запевняли за це румунські території, а отже – вихід до Чорного моря. Отож улітку 1917 року вже відбувалися наради щодо можливого визнання України і тим самим сепаратного миру з новою державою. Відповідно до цього німецька сторона встановила 9 серпня 1917 року на другій конференції у Кройцнаху, присвяченій постановці військових цілей, що, з одного боку, необхідно визначити, куди змагає український рух, щоби переконати таки українців триматися Четвірного союзу – як можливо було переконати в цьому Відень, зокрема й запропонувавши передати Східну Галичину Україні (Remer 1997; 224-229).

Всупереч гнучкішому підходу державного секретаря німецького міністерства закордонних справ Ріхарда фон Кюльмана, правлячі верстви – армія, економіка і імператор – були і далі переконані у можливості й необхідності «переможного миру», застосовуючи усі засоби, щоб вплинути на народні маси щодо цього ще потужніше. На початку вересня 1917 року Німецька партія Батьківщини (Deutsche Vaterlandspartei) під головуванням Альфреда фон Тірпіца і Вольфгангом Каппом і генерал Людендорф, представник генерала Гінденбурга в проводі третього Вищого німецького військовокомандування накреслив у вересні широкі, виправдані економічною необхідністю окупаційні та анексійні плани. Цілком не оцінюючи належним чином військової ситуації, вони бачили лише слабкість супротивника, і прагнули озброюватися вже до наступної війни з Францією і насамперед Англією, використовуючи широкий, економічно піддатливий на експлуатацію тил на сході. Планувалося, що нові держави матимуть тільки позірну самостійність, що владу Конґресової Польщі буде обмежено завдяки обрамленню Литви й України, які, за концепцією Німеччини, мали бути більш-менш слухняними, і що через посилення протистояння Польщі і України зменшиться сила України. На початку листопада 1917 року Берлін спробував докорінно змінити попередні домовленості з коаліційним партнером, Берлін знову наблизився до австро-польського рішення і в контрнаступі вирішив забезпечити собі Румунію як область німецьких інтересів і навіть розширити її як ще один бастіон проти Росії (Remer 1997; 230-232).

Ставлення німецького уряду до Центральної Ради мало залишатися стриманим доти, поки не стане зрозуміло, яким впливом Рада володіє насправді, чи боротиметься вона проти центральних держав, а чи готова буде до сепаратного миру. В Австрії теж були за те, щоб зберегти собі право на рішення. Між Києвом і Петроградом посилився поміж тим конфлікт, коли Керенський, голова Тимчасового уряду в Петрограді, спробував опанувати шляхом централістської позиції ситуацію в Україні – анархію в сільських місцевостях, підконтрольних робітничо-селянським радам. Керенський уже не визнавав Ради, проте не був у стані вирішити соціальних проблем у країні. У Києві, щоправда, діяльність тривала, у вересні провели з’їзд народів Росії, учасниками якого були 100 представників 12 різних націй, де висловлювалася вимога федералізму в Росії. Все ще була відчутною близькість до Антанти, представники якої були присутніми на згаданих з’їздах, намагаючись перешкодити виходові України з війни. Тепер перебіг подій визначався усе ж розвитком подій усередині Росії. Реакцією на повалення Тимчасового уряду і встановлення Радянської влади в Петрограді в ході Жовтневої революції було оприлюднення Центральною Радою у Києві 7 листопада 1917 року Третього Універсалу, в якому Українська Народна Республіка проголошувалася частиною Російської Федеративної Республіки. І це після того, як більшовики визнали за народами Росії їхнє право на повне самовизначення. Радянська влада, як і Центральна Рада вирішили негайно ж розпочати мирні переговори з центральними державами, а також постановили негайно і без жодних відшкодувань експропріювати землевласників. Наступним кроком було скликання 8 січня 1918 року Українських Законодавчих зборів. Насамперед голова Центральної Ради Грушевський наполягав залишатися у федерації з Росією. З радянським урядом Рада пов’язувала спочатку подібні вимоги, проте вже на початку грудня дійшло до розколу. Уряд Леніна визнавав маніфестом Українську Народну Республіку і її право на відокремлення від Росії, але вимагав за це протягом встановленого 48-годинного (!) ультиматуму припинити роззброєння радянських військ і українізацію військових частин, а також відновити підтримку радянської боротьби з генералом Каледіним на Дону і на Кубані. Цього нереалістичного ультиматуму Рада прийняти не могла, а тому українські більшовики скликали у Києві Всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських і солдатських рад. Через ці ради більшовики мали перейняти владу в країні. Проте коли, як і заплановано 10 грудня 1917 року, в день ультиматуму, збирається з’їзд, «більшовики, яких налічувалося 100 делегатів від загального числа 2, 5 тисячі делегатів, швидко збагнули, що Раду підтримує більша кількість осіб. І після відхилення ультиматуму Радянського уряду в Петрограді, більшовики, а з ними ще декілька делегатів, відбули до Харкова» (Magosci 1996; 481). Все ж Рада продовжувала ставити вимогу загальноросійського федеративного соціалістичного уряду. І хоча тим самим Центральна Рада продовжувала триматися Росії, проте 11 і 12 грудня 1917 року в Харкові на Східній Україні відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд рад – і депутати на ньому були винятково лояльними – і на цьому з’їзді було проголошено Українську Радянську Республіку – як федеративну частину Радянської Росії. Цей паралельний уряд розпочав, опираючись на 12 тисяч російських червоноармійців, збройну боротьбу проти київської Ради (Remer 1997; 232-236; Magosci 1996, 480-482). Зображення подій та пересувань на пізньому етапі правління Центральної Ради:

(Рис. 4: Україна Історичний атлас 2008, 3)

Початок мирних переговорів між Радами і Четвірним Союзом у Брест-Литовську 20 листопада 1917 року спонукав союзників перенести свою діяльність до Києва. Таємним договором Україну передали як область інтересів Франції, завдяки потужним інвестиціям у цей реґіон. Цими днями Франція і Великобританія офіційно визнали Раду, проте це вже не змогло стримати дрейфу України в напрямку центральних держав. Союз з Антантою означав би продовження війни, чого у плані внутрішньополітичному вже годі було реалізовувати. Тож найпізніше у грудні відбулися переговори між представниками Німеччини і України. 11 грудня 1917 року, після завершення перемир’я між Росією і центральними державами, Рада скерувала ноту миру до усіх держав Європи – і тих, які вели війну, і нейтральних. 15 грудня представник Ради зміг доповісти до Києва, що українську делегацію визнав Четвірний союз (Remer 1997; 236, 237).

Всередині грудня 1917 року до Брест-Литовська, місця мирних перемовин між центральними державами і Росією, приїхала окрема українська делегація. Генерал-майор Макс Гофман, керівник генерального німецького штабу «Обер Ост» і керівник німецької делегації на мирних перемовинах у Брест-Литовську вважав, що присутність українців зможе справити тиск на більшовиків, які зволікали, і що так швидше можна буде підписати мир. Біль (Bihl 1970; 76, 77) описує проблему, а саме, що німецька сторона вірила, ніби має справу з певною мірою стабільною державною структурою, якою можна буде маніпулювати у своїх цілях. Проте це було хибно. На противагу серйозним вимогам українських делегатів, у їхній країні панувала анархія. Творення нації просувалося мляво, а державне адміністрування було вельми недосконалим. Австрійці сприймали залучення українців до мирних перемовин значно критичніше. По-перше, вони побоювалися, що росіяни зірвуть перемовини, а, по-друге, так виглядало, що тут створювався небезпечний прецедент для народів Австро-Угорщини. Вирішальним для остаточної позиції Австро-Угорщини у цьому питанні – яку рішуче представляв міністр закордонних справ Чернін – було врешті-решт катастрофічне становище з харчами в Австрії і сподівання на потужні поставки зерна після підписання миру з Україною. Україна ствердила, що не відчуває зобов’язань до жодного підписання миру центральних держав з Радою народних комісарів і поки не існуватиме федерального уряду Російської федерації, який визнав би суверенність окремих народів Росії, які власне і повинні легітимувати цей уряд, вважатиме обов’язковими для себе тільки договори, які підписуватиме сама. Стосовно українських уявлень про мир із Четвірним союзом слід сказати, що натиск провадився на право народів на самовизначення – це, зрозуміло, було причиною заклопотаності Черніна стосовно Східної Галичини і Буковини – що в усякому разі військові відшкодування буде відхилено, що українські делегації будуть учасниками усіх мирних конференцій надалі, територіально звучали претензії щодо Холмщини – так протиставлялося себе Польщі – і ставилася вимога референдуму про майбутню приналежність Східної Галичини. Останнє Кюльман, щоправда, різко відхилив:

«Панове повинні збагнути, що кожна влада, чи її звати Росія а чи Україна, яка не приймає територіальної цілісності наших союзників як першої передумови кожних переговорів, проголошує тим самим, що прагне не миру, а продовження війни» (Bihl 1970; 80).

Стосовно Холмщини австрійська сторона, знаючи польські вразливі місця, була обережною, бажаючи в усякому разі притягнути до перемовин польських представників. Загалом і для Холма теж дискутувалося про потребу референдуму (Bihl 1970; 76-82).

Серйозною ситуація перемовин стала, починаючи з 15 січня 1918 року. Українці не бажали йти на поступки, і 16 січня Чернін був змушений обіцяти їм Холмщину. Стосовно Галичини він наполягав усе ж на тому, «що жодна держава не має права втручатися у внутрішні справи монархії», проте заявив, що у разі негайного підписання миру він готовий до «приватної, не офіційної заяви» про те, «що ставитимемося до наших українців добре» (Bihl 1970; 83).

Цілком очевидно погана позиція Австро-Угорщини на переговорах пояснюється знову ж таки гострою нестачею харчів, насамперед у Відні, але й у Штирії, Каринтії й Тиролі також. Як послугу у відповідь Чернін, зрештою, ставив вимогою забезпечення прав польської меншини в Україні. Вже на ці умови приставали, аж тут позиція Черніна щодо України і німецького союзника знову відчутно послабилася. Тому що з одного боку надходили повідомлення про неминучий зрив постачання – сам цісар штурмував Черніна, щоб той добився якомога скоріше результатів – а, з іншого боку, до учасників перемовин доходила інформація про страйки 15 січня. Чернін був обурений австрійським та угорським урядом, закидав їм, що вони не відцензуровують такі повідомлення і врешті відкрито виступив на підтримку військової диктатури. Все це нічого не допомогло і 19 січня Чернін змушений був просити у німців невідкладної допомоги в постачаннях, а українцям пообіцяти власний русинський коронний край, щоправда за умови згоди австрійського уряду:

«Східногалицьке питання я переадресовую австрійському міністерству; питання слід вирішувати у Відні. Холмське питання беру на себе. Я можу і мені можна задля збереження польських симпатій відвернути очі від голодної смерті сотень тисяч людей» (Bihl 1970; 85).

Вимогу демобілізації української армії, через необхідність самооборони проти Росії, було відхилено, із чим центральні держави погодилися. У господарських питаннях спочатку вдалося добитися тільки тимчасового стану, в усякому разі українці повинні бути в обмін на зерно отримувати промислові товари. Права поляків було закріплено, про якомога швидше підписання миру домовлено (Bihl 1970; 85, 86).

4. Українська делегація у Брест-Литовську

Тут обговоримо власне перемовини, спрямовані на підписання миру, які почалися 30 січня 1918 року. Почати слід з того, що Центральна Рада 20 січня потрапила у справді складну ситуацію. У Росії більшовики наблизилися до неподільного правління, проголосили в Харкові радянський паралельний уряд для України і виступили військом проти Ради, яка 22 січня проголосила Україну незалежною державою. Більшовики швидко підійшли під столицю, а Лев Троцький, керівник російської делегації у Брест-Литовську, заявив 30 і 31 січня 1918 року, що український договір визнають тільки тоді, коли його підтвердить уряд федеративної республіки Росії. Українці у свою чергу назвали рішення більшовиків стосовно права народів на самовизначення чистісінькою пропаґандою, оскільки на практиці реалізацію таких принципів старалися всякими способами придусити. Поки російська делегація з усіх сил намагалася затягнути перемовини, очікуючи близької соціальної революції в Австрії і Німеччині, Четвірні держави оголосили 1 лютого 1918 року про визнання незалежності України, а дотеперішня делегація мала це надалі поважати – без обмежень на користь Харківських Рад (Bihl 1970; 93-98).

Всупереч затятим перемовинам у Брест-Литовську, Черніну вдалося добитися у Берліні значного успіху перемовин. З німецького боку було визнано преференції Австро-Угорщині під час постачань зерна з України. А з українцями домовилися врешті 7 лютого 1918 року про таке: Україна зобов’язувалася якомога скоріше приготувати до експорту мільйон тон зерна, при транспортуванні якого щоправда потрібною була допомога центральних держав. Вони у свою чергу зобов’язувалися поставляти еквівалентні до вказаних поставок зерна товари, яких потребувала Україна. Четвірні держави узалежнили ратифікацію мирного договору від виконання українських обіцянок, на що українська делегація з розумінням погодилася, проте, з внутрішньополітичних причин, як вона пояснила, не змогла такої заяви підписати. Отож русинів обнадіяли занесенням до протоколу заяви про створення коронного краю. 9 лютого 1918 року о першій годині ранку перший мирний договір Першої світової війни було підписано (Bihl 1970; 99, 100; рис. 6, стор. 30).

Чернін продовжував гарячково вести перемовини з російською делегацією, тому що в його планах було подальше покращення умов для України. Він знав як бажали миру в Австро-Угорщині і прагнув шляхом миру-порозуміння з Росією і Україною переконати західні держави у добрих намірах центральних держав. Стосовно прагнення миру думка цісаря Карла була така:

«Я повинен ще раз настійно запевнити, що уся доля монархії і династії залежить від якомога скорішого підписання миру в Брест-Литовську… Якщо мир у Брест-Литовську не відбудеться, тут почнеться революція, незважаючи навіть і на те, що їжі ще залишилося багато…» (Bihl 1970; 101).

Частковим успіхом були лютневі перемовини у Брест-Литовську, тому що мир з Україною було підписано. Проте саме цим була обурена Росія, яка вважала, що центральні держави втручаються у внутрішні справи Російської Федерації. Німецьке верховне військове командування (OHL), репрезентантами якого були у першу чергу генерали Гінденбург і Людендорф, не було готовим до компромісів і переконувало імператора Вільгельма вимагати виходу з Ліфляндії і Естонії, не продовжуючи більше перемовин з більшовиками. Спантеличений, з підтвердженими побоюваннями, що мир не вдасться через непомірні вимоги німців, Чернін повідомив Кюльманові, що Австро-Угорщина продовжуватиме перемовини самостійно. Цим він хоч і досяг скасування німцями запланованого ультиматуму про вивід військ із названих областей, проте це нічого не змінило в позиції росіян. Троцький був непримиримий і написав свою славетну заяву «ні війна, ні мир», у якій він 10 лютого 1918 року заявив, що Росія вважає війну завершеною, проте миру не підпише. Німці вбачали у цьому втрату самої суті перемир’я і заявили, що як тільки мине передбачений термін, війна спалахне з новою силою, незалежно від того, демобілізує Росія свої війська чи ні (Bihl 1970; 102-105).

У відповідь на потужний тиск генерала Людендорфа Німеччина відновила через тиждень, 18 лютого 1918 року, військові перемовини. Цісар Карл, щоправда, не бажав бути співвідповідальним за таку лінію політики і тому австрійський прем’єр-міністр Зайдлер оголосив перед депутатами, що „de facto “ війну проти Росії закінчено. Австрійське військове головнокомандування (АОК) і собі критикувало заяву Зайдлера, тому що так складалося враження, ніби це Австрія відступила від союзника, перед тим обнадіявши союзників, і тим самим затягнула війну. Разом з тим відновлення війни на Східному фронті цілком не стояло в планах АОК, яке терміново потребувало військ для Італії. Те, що видно на стороні Австро-Угорщини, є, з одного боку, заплутаністю у боротьбі за владу політичних і військових високопосадовців, а також представників різних часткових інтересів, а, з іншого боку, драматичною залежністю від Німеччини (Bihl 1970; 106-108).

У такій ситуації, коли Україна у своїх змаганнях проти більшовиків потрапила у скрутне становище, вона попросила 16 лютого 1918 року про допомогу центральні держави. У такій ситуації австрійці змогли досягнути концесій Україні стосовно Холмського питання. Комісія з представників держав-учасниць повинна була знайти рішення, розраховуючи при цьому на відхилення від дотеперішніх кордонів на захід і на схід. Спочатку австрійці, насамперед цісар Карл, не мали наміру брати участь в українській акції. Акцію цю розглядали як порушення щойно підписаного миру і не хотіли давати привід ані простим людям, ані соціал-демократам у парламенті вести мову про пожвавлення Східного фронту. Сталося проте інакше: німці діяли швидко, і серед військових, а також щораз більше і серед населення поширилися побоювання, що німці візьмуть українське зерно тільки собі. Стурбованість щодо цього висловив і віденський бургомістр Вайскірхнер. Дії змінилися, проте треба було зберігати обережність, тому було заявлено, що йдеться про «Акт добросусідської правової та адміністративної допомоги, гарантувати який можливо тільки за умови миролюбного – зрештою, обмеженого – застосування військових сил» (Bihl 1970; 111). У теперішній ситуації стосунків із Росією Черніну залишалося хіба іти німецьким шляхом, безсило визнаючи марність будь-яких спроб стосовно коаліціянта. Щодо цього він зауважив до цісарсько-королівського посла Гогенльоге у Берліні: «Думаю, що ненаситний голод Німеччини до анексій постійно псуватиме будь-який мир на заході» (Bihl 1970; 112). Однак всупереч очікуванням, Росія на вимогу Леніна, який вирішив знову зосередитися на внутрішній ситуації в Росії і ще не розраховував на світову революцію, прийняла умови Німеччини – серед яких і вивід військ з Ліфляндії, Естонії, Фінляндії та України 23 лютого 1918 року (Bihl 1970; 109-113).

5.1. Дипломатичні стосунки центральних держав і України

«Яким би важливим не був мир із Росією в усіх його перспективах, проте з точки зору поточного моменту підписаний 9 лютого 1918 року мир з Українською Народною Республікою, перший мирний договір Першої світової війни, мав для Австро-Угорщини куди більше значення» (Bihl 1979; 120).

Відповідно кордони встановлювалися так, як вони виглядали перед початком війни, від репарацій відмовилися, Холмщина перейшла до України, Україна зобов’язувалася до постачання мільйона тон збіжжя. Ці різні зобов’язання були тісно переплетені між собою і невиконання котрогось із них могло анулювати весь договір. Тож пізніше Австро-Угорщина таки справді не ратифікувала миру, покликаючись на недостатні поставки зерна. Проте це був, мабуть, лише привід, тому що в дійсності йшлося про врахування інтересів Польщі, яка власне й ініціювала такий крок. Справа в тому, що висловлення Черніна щодо Холма спричинили бурхливу реакцію австрійських поляків, «цісарсько-королівський військовий генерал-губернатор граф Шептицький і польські міністри демонстративно подали у відставку, польські леґіони спробували перейти на бік ворога з місць своїх дислокацій у Східній Галичині, їх довелося заблокувати у справжньому бою. У Кракові і Львові оголосили загальний страйк, палили портрети цісаря, демонтували зображення орлів …» (Bihl 1970; 122). Реагуючи на це, Австро-Угорщина не допустила до передачі Холмщини, просто не впустивши українського комісара через кордон (Bihl 1970; 120-123).

В економічному плані Німеччина і Австро-Угорщина встановили графік розподілу очікуваних поставок продуктів, подібний графік було складено для цісарсько-королівської монархії, після чого для координації поставок в Києві було створено цивільний німецько-австро-угорський економічний комітет. Проте паралельно армія створювала власну організацію для майбутніх реквізицій, створюючи згодом конкуренцію цивільним службам. Із сучасної перспективи видно, що Україна аж ніяк не була в стані постачати обіцяний мільйон тон зерна. Загалом поставлено було до моменту капітуляції центральних держав біля 400 тон хліба. Тут, зрештою, слід зауважити, що Четвірний союз зобов’язався до постачання надлишку своїх промислових товарів у еквіваленті до отриманого зерна, споживши лише близько половини українських поставок (Bihl 1970; 122-125).

Тільки чому такий обсяг обіцяних поставок зерна був неможливим? Залишила свої сліди війна, узимку 1917/1918 рр. пройшли несамовиті більшовистські грабування, всюди мали місце аграрна революція, анархія і пасивний спротив селян. Селяни з певністю не мали розуміння до підтриманих центральними державами вимог поміщиків, що поверталися. Особливо австрійці підтримували польських землевласників. Частково зусилля селянського населення щодо перешкоджання поставкам підтримував навіть український уряд – назвемо тут партію соціал-революціонерів, який ці центральні держави, до слова, і запросив у країну. Крім того, перш ніж щось вивозити, слід було спочатку нагодувати українські міста, а також окупаційні війська німців (500 тисяч осіб) і австро-угорців (250 тисяч).

Врешті український уряд цілковито не мав сили розвинути і впровадити нові відносини поміщиків і селян чи створити в усій країні доцільний організаційний апарат. Транспортна система була розхитана, більшовики продовжували свої акції в окремих частинах країни, так само і аґенти Антанти (Bihl 1970; 125, 126).

Як зазначено вище, Австрія – через викладені причини – не ратифікувала мирного договору, зате це зробили в серпні 1918 року союзники Австрії Німеччина, Болгарія та Османська імперія. А протокол коронних земель про організацію русинського коронного краю зі Східної Галичини та північної Буковини Австрія навіть анулювала. Це й зрозуміло: адже Австро-Угорщина була основною постраждалою від миру, втративши польську прихильність, витримуючи втручання чужих держав у внутрішні справи, обіцявши створення українського коронного краю і отримавши за це всього лиш не надто розлогі послуги у формі поставок зерна (які, разом з тим, врятували життя тисяч людей!) Проте для України мир мав колосальне значення, адже визнавав відновлену державну самостійність, втрачену Україною 1654 року в Переяславському мирі (Bihl 1970; 127, 128).

Після поновлення німцями військових дій проти Росії 3 березня 1918 року таки дійшло до підписання мирного договору між радянським урядом і державами Четвірного союзу. Росія змушена була відмовитися від України і визнати мир між Україною і Четвірним союзом від 9 лютого 1918 року. Так і російський уряд визнав незалежність УНР. Окрім цього, радянський уряд зобов’язався вивести з української території усі прорадянські війська. У зв’язку з розташуванням німецького зовнішнього посту Нарви в Естонії, всього за 160 кілометрів від Санкт-Петербурга, радянський уряд вирішив 6 березня перенести столицю до Москви. До кінця березня Німеччина і Росія ратифікували Берестейський мир, але вже 13 листопада Росія оголосила умови договору нечинними і ввела у зайняті Німеччиною області Червону армію. Так підписання миру з Україною прискорило підписання миру з Росією – а ще, між іншим, з Румунією. Розвіялися сподівання підняти бажання миру державами Антанти завдяки успішному завершенню перемовин у Брест-Литовську. Вельми негативні наслідки для України мало припинення дипломатичних стосунків з Антантою після розрахунку на центральні держави (Milow 2002; 110-115; Magosci 1996, 485) .

«Хоча УНР вдалося підписати перший мирний договір світової війни, проте вона програла на наступні роки можливість участі у міжнародних перемовинах на стороні переможців. Цей факт коштуватиме їй важко здобутої незалежності» (Milow 2002; 115).

Зрештою, ця незалежність дуже швидко досвідчила виразних обмежень, коли німці остаточно розпрощалися з надією, що Рада спроможеться на бажані поставки збіжжя. У цій ситуації вирішили поставити новий український уряд, тож 28 квітня 1918 року влада Української Центральної Ради закінчилася. Замість Ради німецька армія поставила во главу нового консервативного режиму, лояльного до центральних держав, колишнього царського генерала і великого землевласника Павла Скоропадського. Скоропадський отримав давній козацький титул гетьмана і зробив спробу відновити порядок і створити адміністративний апарат (Kappeler 2000; 172, 173; Magosci 1996, 486-488).

Доброю ілюстрацією природи тодішніх стосунків України і центральних держав може бути список німецьких умов до нового уряду, з якими Скоропадський погоджувався:

«(1) прийняття Берестейського договору, (2) заборона конституційних зборів Центральної Ради, (3) контроль Німеччини за численністю і дислокацією українського війська, (4) підтримка Німеччиною цілого кабінету міністрів, (5) скасування всіх обмежень на експорт сировини чи промислових товарів, (6) визнання прав заможних селян і (7) оплата землі у випадку роздріблення помість» (Magosci 1996, 488).

Тож видно, що, по-перше, незалежність в української сторони фактично відібрали, за підтримки сотень тисяч німецьких та австро-угорських вояків у країні, а, по-друге, дотеперішній лівий ухил української політики повернули навиворіт. Тим самим центральні держави однозначно поставили себе на сторожі інтересів великих землевласників і виступили проти селян. Таке рішення можна було сприймати як надзвичайно ризиковане в ситуації, коли від політично сильно мобілізованого, частково готового до озброєних бунтів українського селянства очікували експорту величезної кількості життєво необхідного збіжжя до Німеччини та Австрії.

Новий гетьман, нащадок призначеного Петром І у ХVІІІ столітті козацького гетьмана Івана Скоропадського, належав до традиційної еліти. Цю еліту становила верхівка країни, яка вже понад два століття з готовністю інтегрувалася в російське дворянство. Колишній генерал царської армії зроду не приймав революції ні у якій формі, чи то національної чи соціальної, тож став ідеальним кандидатом значною мірою русифікованої фінансової та соціальної еліти, яка послідовно підтримувала його призначення. Невдовзі після призначення Скоропадський отримав благословення православної церкви, вельми втішеної кінцем Ради, яка планувала конфіскувати посілості церкви і розділити їх серед селян. Було призначено вибори, до яких так ніколи і не дійшло – і гетьман став правити як диктатор, підтриманий військовою силою німців. Стосунки Скоропадського і центральних держав погіршилися влітку 1918 року, оскільки гетьману не вдалося прихилити на свій бік ані котрусь з українських партій, ані робітничі представництва, ані Всеукраїнський союз земств – представництво сільських реґіонів за Симона Петлюри. Політичний краєвид був розшарпаний, недоброзичливці Скоропадського, а також селяни були щораз ворожіше налаштовані проти військ центральних держав, а 30 липня 1918 року в Києві убили командувача німецькими військами в Україні, фельдмаршала Германа фон Айхгорна. У відповідь почалися каральні експедиції німців та австрійців, які все більше спрямовувалися вже не тільки проти більшовиків, а загалом проти важких на кооперацію селян (Magosci 1996; 488-490).

Попри все гетьманат – дуже важливий період для українського націєтворення. Продовжувалися освітні реформи, розпочаті Радою. Українізувалися народні школи та гімназії, впроваджено українську мову в університетах країни, створено нові університети в Києві і Полтаві, а ще Українську Академію Наук, Українську Академію мистецтв та Національну бібліотеку. Врешті видавалися україномовні книжки накладами, яких наступного разу досягнуто було аж у 1930 році. Коли восени 1918 року поразка центральних держав уже видавалася неминучою, Скоропадський спробував знайти порятунок у змові з опозиційним Українським національним союзом, очоленим Володимиром Винниченком. На цей раз така спілка вдалася. Правда, протягом кількох тижнів гетьман знову втратив підтримку опозиції і зробив розпачливу спробу порятувати своє життя союзом з Антантою та російськими «білими» військами. 14 листопада 1918 року він проголосив кінець незалежної України і нову федерацію з не-більшовицькою Росією. Охоплена Гетьманатом територія виглядала наступним чином:

(Україна Історичний атлас 2008, 4)

Тут Винниченко та Петлюра вирішили діяти: зібрали навколо себе на захід від Києва переважно колишніх австро-угорських вояків та пішли в наступ на столицю, яку, до речі, продовжували захищати німецькі війська. Адже, хоча Німеччина ще 11 листопада 1918 року домовилася про перемир’я з Антантою і, відповідно, припинила війну, проте війська ще залишалися. І лише коли 14 грудня німці вийшли з Києва, що зі сприянням заснованої опозицією Директорії відбулося мирно, Скоропадський врятувався втечею на еміграцію Німеччину, а Директорія змогла 19 грудня 1918 оголосити про відновлення УНР. Тепер УНР була здана сама на себе в боротьбі проти більшовиків з одного боку і проти «білих» військ генерала Денікіна з іншого (Magosci 1996; 490-493).

5.2. Економічні угоди центральних держав і України

Відразу ж після підписання Берестейського договору з Україною Німеччина та Австро-Угорщина взялися за організацію процедури отримання продуктів з України і розробку регламентації розподілу. Продукція «популярних серед селян» промислових товарів, призначених для обміну на омріяні харчові ресурси – таке було завдання, за мету стояло повернення серед сільського населення України довіри до грошового обігу – адже був намір оплачувати частково і готівкою. Незабаром розпочалися суперечки за перевагу німецької чи австрійської торгівлі зерном у синдикаті і закупівельному комісаріаті, які належало створити. Вони мали координувати економічну діяльність в Україні. Врешті було знайдено компроміс, згідно з яким передбачалася обмежена німецька перевага. Відень погодився на цей компроміс, щоб якомога скоріше підготувати і розпочати великомасштабне отримання товару. З австрійського боку планувалося транспортувати значну частину перевезень зерна Чорним морем і Дунаєм, тоді як Німеччина вотувала залізничні перевезення (Milow 2002; 115-119).

На початку в центральних державах жило переконання навіть про можливість отримання прибутків від якомога дорожчого продажу власних промислових товарів молодій українській державі. Проте виявилося, що, відповідно до коштів товарів з України можна розраховувати максимум на третину запланованого. Так Києву хотіли виставити в рахунок витрати на військові походи проти більшовиків, проте Київ заявив про свою готовність до цього лише за умови підписання військової конвенції, яка передбачала б негайний вихід з країни військ центральних держав на вимогу київського уряду. А намовити на це воєначальників обох держав не було можливим (Milow 2002; 124, 125).

Маючи перед очима як віддалену мету перемогу в економічній війні, Четвірний союз мріяв постачати зерном зі сходу усю Центральну Європу, а також постачати це збіжжя і до нейтральних держав, щоб схилити їх на бік центральних держав. До уваги брали Швейцарію, Нідерланди, Данію, Швецію і Норвегію, проте скоро довелося констатувати, що поставки і приблизно недостатні для такого роду політики. На загал ситуацію в Україні оцінили цілковито неправильно. Після того як німці, а відразу по цьому – війська Австро-Угорщини протягом декількох тижнів у лютому-березні 1918 року зайняли Україну, знову призначили Раду, далеко відсунули більшовицькі війська, дуже скоро довелося визнати, що Рада не має реальної влади в країні. Великі землевласники тікали від хвилі терору в міста, пошта не функціонувала, не існувало хоч якось організованої системи державного управління, з яким можна було б ефективно співпрацювати. Політики Ради покликали центральні держави підтримати країну, в якій не були господарями, що, зокрема, робило неможливим дотримання обіцянок у «хлібному мирі» (Milow 2002; 125, 127).

Через ці причини центральні держави розпочали невдовзі на свій розсуд організовувати перевезення збіжжя, цілковито незалежно від українських інстанцій. Центральні держави виявляли до українських органів все більшу нетерплячість і вимагали підтримки німецько-австро-угорських методів. Австрійський посол Форґах, наприклад, у зв’язку з українськими вимогами поставок сільськогосподарських машин, напряму заявив, «що Австрія поставила Україні щось набагато важливіше за товари, яких вимагають в обмін на зерно, а саме кров своїх солдатів у боротьбі з більшовиками. Це, мовляв, дає Відню право вимагати від України відповідної економічної допомоги» (Milow 2002; 127, 128).

5.3. Німецький Райх: політика потужної світової держави, Крим і міст на Схід

Державний секретар Кюльман цілком очевидно підпорядковувався Німецькому військовому верховнокомандуванню у визначенні дій на сході. Цивільна політика була в стані перешкодити тільки деяким з авантюрних уявлень генерала Людендорфа. Продовжуючи військові дії в Україні, а з квітня-травня навіть у Південній Росії і в Криму, Людендорф не переймався умовами Берестейського миру, порушуючи їх.

«У червні 1918 року він навіть вислав на Кавказ елітні війська, щоб випередити союзників турків у суперництві за нафтове місто Баку. Через ці причини наприкінці Першої світової війни на дузі від Фінляндії до Кавказу перебували ще півмільйона [прим.: більше] німецьких солдатів, яких бракувало для зміцнення Західного фронту (Baumgart 1991; 117).»

У червні 1918 року Людендорф мав намір повести військо на Петербург і Москву з метою повалення радянського уряду, і тільки енергійний спротив керівництва Райху перешкодив йому в цьому. Не змогло керівництво проте перешкодити невдалій у кінцевому результаті окупації України, проведеній з метою збору збіжжя, а тим самим – не завадили злочинному розпорошенню перевтомлених німецьких сил (Baumgart 1991; 116-118).

Висновки

У даному викладі простежено зовнішню політику України а також політику Німецького Райху та Австро-Угорщини стосовно України.

Підсумовуючи отриману інформацію, можна таким чином описати дипломатію цих трьох країн. Німецький Райх, надаючи підтримку українській незалежності, намагався створити буфер між собою і Росією, а також – цілковито недооцінивши реальної воєнної ситуації – створити собі резервуар харчових продуктів для майбутньої війни з Францією і Великобританією. Дипломатія Австро-Угорщини була обережною боротьбою за виживання, прагнула завершення війни і здобуття харчів для голодного населення, не дозволяючи ідеї про право народів на самовизначення захопити території Австро-Угорщини. Україна бачила для себе, після виявлення неможливості автономії в межах Російської федерації, єдину можливість у боротьбі за незалежність. Політика України стосовно центральних держав була виявом цієї боротьби за виживання, яку – через воєнно-політичні міркування не хотіла і не могла підтримати Антанта. Таким чином, помічний спочатку союз із центральними державами став врешті-решт співвідповідальним за поразку українських зусиль.

Список використаних праць і джерел

Baumgart, Winfried (1966): Deutsche Ostpolitik 1918. Von Brest-Litovsk bis zum Ende des Ersten Weltkriegs. Wien und München: R. Oldenbourg Verlag.

Baumgart, Winfried (1991): Deutsch-russische Beziehungen 1890-1914/18, In:

Göttinger Arbeitskreis (Hg.): Preußen – Deutschland und Russland vom 18. Bis zum 20. Jahrhundert. Berlin: Duncker & Humblot.

Bihl, Wolfdieter (1970): Österreich-Ungarn und die Friedensschlüsse von Brest-

Litovsk. Wien-Köln-Graz: Hermann Böhlaus Nachf.

Dornik, Wolfram (Hg.) (2008): Die Besatzung der Ukraine 1918. Historischer

Kontext – Forschungsstand – wirtschaftliche und soziale Folgen. Graz; Wien ;

Klagenfurt: Verein zur Förderung der Forschung von Folgen nach Konflikten und Kriegen.

Kappeler, Andreas (2000): Kleine Geschichte der Ukraine. München: C.H. Beck Verlag (2.Auflage), 165-186.

Losa/Schkilnyj/Herasymenko (2008): Ukrajina Istorytschnyj Atlas, 10-11 Klasse. Kiev: Mapa-Kyjiv

Magosci, Paul Robert (1996): A History of Ukraine. Toronto: Toronto University Press.

Magosci, Paul Robert (1985): A Historical Atlas. Toronto: Toronto University Press.

Milow, Caroline (2002): Die ukrainische Frage 1917 – 1923 im Spannungsfeld der europäischen Diplomatie. Wiesbaden: Harassowitz.

Remer, Claus (1997): Die Ukraine im Blickfeld deutscher Interessen: Ende des 19. Jahrhunderts bis 1917/1918. Frankfurt am Main: Lang- Europäischer Verlag der Wissenschaften.

(рис. 5: Західна Україна – перебіг війни; Україна Історичний Атлас 2008, 5)

(рис. 6: Берестейський договір; Magosci 1996, 483-485)

Доповідь на семінар д-ра Арнольда Зуппана «Зовнішня політика потужних європейських держав і малих держав у ХХ столітті»

Переклад українською: Христина Назаркевич