Леонід Фінберґ

Яд Вашем має залишатися святим місцем для всіх землян

1.1 Сумна історія незаконного вивезення з України малюнків Бруно Шульца співробітниками ізраїльського музею Яд Вашем потребує громадського обговорення. Зовсім не хочеться того, щоб солідарність сумнівних науковців та напівосвічених чиновників заміщувала порозуміння українських та ізраїльських інтелектуалів останнього десятиліття.

1.2 Продають, купують, крадуть Бруно Шульца. Великого Бруно Шульца – одного з найтрагічніших письменників, митців століття.

1.2.1 Продають ті, для кого він – чужий. Бо – єврей, бо – поляк, бо – трагічний, бо – не увійшов до шкільних підручників, де канонізовано класиків (коли б вони вміли прочитати тих класиків і збагнути: наскільки вони – класики – близькі до Бруно Шульца, як близькі один одному бувають генії різних народів, різних епох!)

1.2.2 А купують ті, хто не зупиняється ні перед чим заради сенсації, слави геростратів (не вірю, що в ім’я збереження малюнків порядні люди наважилися б їх розрізати). Та чи купівля це? Скоріш, крадіжка.

1.3 Як відомо, крадуть те, що погано лежить. Саме в такому стані перебуває українська культура в молодій державі. Для одних – це лише українська етнічна культура (і Бруно Шульц для них двічі чужий, як єврей і як поляк). Для інших – справжніх українських інтелігентів – це культура всіх народів, етносів, що жили та живуть на українській землі. І в цій культурі поруч з великими українцями живуть і Микола Гоголь, і Михайло Булгаков, і Пауль Целан, і Шолом-Алейхем, і багато інших. Вони разом створюють єдиний простір, ойкумену історії та сьогодення людства. І що більше “інакших” інкорпорує кожна національна культура, тим багатшою вона стає. І Бруно Шульц, який одним з перших відчув і висловив кризу століття, безсилля перед тоталітаризмом, що насувався звідусіль, не залишаючи простору для життя, належить і полякам, і євреям, і українцям.

1.4 Але поки культурні та напівкультурні співвітчизники визначаються з цими питаннями, наші позбавлені тями виносять з українського дому те, що “погано лежить”.

Коли б внаслідок якихось домовленостей між Україною, Польщею та Ізраїлем ці малюнки Бруно Шульца не понівечені, не вирвані з контексту, були передані в Яд Вашем, як свого часу протоколи допитів єврейських дисидентів, що зберігалися в СБУ, то це, як сказав свого часу Тарас Возняк, було б по любові. Але так вже не буде.

1.5 Найгірше внаслідок цієї “акції” почувають себе інтелектуали. Ті, що перекладали Бруно Шульца українською і розповідали про його унікальний польсько-єврейсько-український досвід; ті, що організовували нагородження українських праведників світу відзнаками Яд Вашем, і ті, що відстоювали українсько-ізраїльське порозуміння і розповідали “радянським людям” правду про Близький Схід. Це у них – у Тараса Возняка і Андрія Павлишина, Євгена Сверстюка та Івана Дзюби, Миколи Рябчука та Костянтина Сігова відібрано право на спілкування з живописом Бруно Шульца.

1.6 У цієї історії є ще один сумний аспект. Яд Вашем – святе місце вселенської скорботи, де пам’ять про загиблих євреїв перетворюється на пам’ять трагедії, що її пережило людство в часи Другої світової війни. І я дуже не хотів би, щоб для мільйонів українців і поляків воно стало не лише знаком пам’яті і скорботи, а й місцем, що пов’язувалося б із цим брудним вчинком. Це не в інтересах як Ізраїлю, так і самого меморіалу. Святиню не можна зганьбити. Вона повинна залишатися святинею.

1.7 Я сподіваюсь, що мій голос, як і голоси моїх друзів, буде почутий. Бо не можуть у сфері культури домінувати ті самі “закони”, що у наркобізнесі чи торгівлі зброєю. Інтелектуали різних культур повинні будувати інший простір – простір взаємоповаги та порозуміння.

Опубліковано у: Єгупець / Художньо-публіцистичний альманах Інституту юдаїки. – Київ, 2001. – Ч. 8. – С. 296-297.