ШУЛЬЦҐЕЙТ
© Rzeczpospolita 07.07.01 Nr 157
Єжи Яжембскі
В шанцях Дрогобича, або Чого не усвідомлюють поляки, українці та євреї
Коли наприкінці травня Польщею струснула звістка про те, що посланці єрусалимського Інституту Яд Вашем вивезли з Дрогобича фраґменти настінних розписів Шульца, здавалося, що пов’язана із цим афера, хоча й скандальна, але, на жаль, швидко забудеться. Перемогли спритніші та безоглядніші. Водночас обидві сторони конфлікту надійно окопалися на своїх позиціях: ізраїльтяни твердять, що мальовидла знайшли нарешті гідне місце для експонування, де вони будуть належною мірою оцінені, а Інститут Яд Вашем начебто є єдиним моральним спадкоємцем пам’яток по євреях, які загинули в часи Голокосту; поляки вказують на незаконність усієї операції та її незгідність із принциповими засадами переміщення творів мистецтва, на приналежність Шульца до польської культурної традиції, а також на вкоріненості митця у краєвид рідного міста, без якого його творчість годі собі уявити.
Українці? Їхнє становище виглядає неодностайним: для більшості мешканців Дрогобича Шульц як видатний письменник і маляр властиво не існує, і сум’яття навколо відкритих у помешканні родини Калюжних малюнків їм незрозуміле. Причини цього нерозуміння – в роках виховання в совєцькій системі, можливо також і в сучасній, націоналістичній за духом, педагогіці в царині культури. До цієї індиферентності доклалися і керівники міста – особливим чином, бо їхні представники чудово знають, що Шульц за кордоном користується великою шаною, а квапливість, з якою вони допомогли посланцям Яд Вашему, дозволяє припускати, що ця допомога була далеко не безкорисливою. Коли 30 червня Беньямін Ґайслер, відкривач малюнків, стривожив польську громадську думку повідомленням, що й рештки знайденого зникли з Дрогобича, можна було спершу припускати, що це представники Яд Вашему зголосилися по залишки здобичі. Однак виявилося, що, радше за все, поголос пустили самі власники помешкання, задекларувавши гапам, що “ніяких фресків уже немає”.
Акції ростуть у ціні
Однак епопея мальовидел Шульца продовжується, вона зацікавила засоби масової інформації багатьох країн світу. Похмурі статті на цю тему з’являються у німецькій, французькій, італійській, американській пресі. Наслідки цього для справи Шульца значно кращі, аніж цього можна було спершу сподіватися. Учитель з Дрогобича належить до творців, ціна акцій котрих на світовому ринку літератури й мистецтва й далі росте. Тим важче втямити, чому заанґажовані у справу не можуть домовитися, чому в суцільному сум’ятті й неспроможності “фрески” зникають зі стіни чи зазнають нищення. По суті, “справа Шульца” оголює безмір непорозумінь поміж окремими учасниками, непорозумінь, джерело яких має глибоке коріння і сягає щонайменше років війни.
Чого не усвідомлюють поляки? Вони не усвідомлюють насамперед того, що “польський письменник” Шульц може для євреїв з Ізраїлю бути просто однією з численних жертв Голокосту, пам’ятки про яку повинні перебувати там, де євреї відчувають себе удома, а не на проклятій і покинутій ними землі, де стався злочин. Свідки катастрофи дрогобицьких євреїв мешкають сьогодні переважно поза межами України; я розмовляв у Ізраїлі принаймні з трьома учнями письменника. Для багатьох євреїв поляки й українці є лише пасивними очевидцями, або й навіть співучасниками убивства, котрі не мають права на почуття спільноти з жертвою, не кажучи вже про право посідання пам’яток, які після неї зосталися.
У вчинках українців поляки часто не бажають втямити їхньої байдужості до творіння майстра з Дрогобича. Але чи самі вони так уже добре тямили його у тридцятих роках? Шульц – письменник важкий і “глибинний”, а шлях до його розуміння пролягає через багатосторонній філософський досвід. Українські читачі перебувають лише на порозі тієї пригоди, яка у Польщі триває уже близько сімдесяти років. Ба більше, аби належним чином її пережити, вони повинні погодитися із плюралістичним характером спільноти, з якої історично виростають, – це особливо важко з огляду на усе ще живе відчуття загрози національній тотожності.
Чого не усвідомлюють українці? Ті, котрі перебувають найближче, – пересічні дрогобичани – майже нічого не розуміють. Насамперед вони не розуміють, чому це Шульц, про існування якого вони тільки-но довідалися, мав би бути аж таким видатним митцем (згадаймо недовіру, з якою пересічні поляки слухали запевнення у величі Мілоша, твори котрого вони пришвидшено пізнавали допіру після нагородження його Нобелівською премією). Інакше виглядає справа з львівськими інтелектуалами, котрі Шульца не лише цінують, але й пишуть про нього, перекладають його оповідання українською і схильні трактувати письменника як частину української культурної спадщини. Однак їм напевне важче було б погодитись із гебрайськістю письменника і тим, що з Україною його пов’язувала радше любов до краєвиду, аніж глибші відчуття інтелектуальної природи.
Чого не усвідомлюють євреї з Ізраїлю та Америки? Схоже, вони насамперед не розуміють, якою мірою Шульц належав до польського літературного життя, вознесений на Парнас поляками Налковською, Брезою, Віткаци, Ґомбровічем, будучи класиком польського модернізму, великим креатором літературної польської мови. У листах (єврейських) читачів “New York Times”, котрі коментують справу мальовидел, з’являється мотив матеріального інтересу, який начебто мали українці та поляки (?) у розгортанні туристичного бізнесу навколо віднайдених малюнків. У цих листах немає і слова розуміння дійсного зв’язку Шульца із польською літературною традицією. У останній заяві Яд Вашем з’являється справжнісінька інсинуація, буцім поляки самі хотіли ці “фрески” присвоїти – ото й протестують тепер.
Але у цьому нерозумінні є серйозне осердя: у ньому віддзеркалилося глибоке переконання, що поляків (а тим більше українців) нічого з євреями не пов’язує, окрім факту проживання на одній землі. Звідси віра у те, що громадяни цих слов’янських держав не мають жоднісінького права на посідання єврейської спадщини. Це сумний тріумф антисемітів і “правдивих поляків”, яким і на гадку не спаде, що можна бути справжнім євреєм і справжнім поляком водночас, відчуваючи приналежність до обидвох культур і традицій. Забираючи своїх покійників і свої пам’ятки до Ізраїлю, представники цієї держави чинять остаточне розмежування двох культурних струменів, які в історії були неподільно переплетені, відбираючи шанс повного усвідомлення власних помилок і в євреїв, і у поляків, і в українців.
Чотиристороннє порозуміння
Чи це не перебільшення? Ідея Беньяміна Ґайслера полягала у створенні в Дрогобичі центру пам’яті та співпраці, який би об’єднав три народи, а також німців – винуватців злочину, а водночас, дещо раніше, учасників колективного історичного процесу. Символом цього чотиристороннього порозуміння мав би стати твір Шульца, єврея, котрий писав польською мовою, залюбленого у німецьку літературу, мешканця української землі. Малоістотно тепер, чи цю ідею можна було б реалізувати у колишній віллі Ландау, чи радше, як цього прагнули польські учасники дискусії, в будинку, де Шульц мешкав перед німецькою окупацією. Обидва ці варіанти були змарновані Інститутом Яд Вашем; зосталися тільки малюнки, які прикрасять стіни новозбудованого будинку в єрусалимському Інституті. Їх оглядатимуть чимало відвідувачів, але вони залишаться вирваними з контексту донині живого Шульцового міста і так само живої його присутности в культурах найближчих йому народів.
Що дивує найбільше, то це факт, що Інститу Яд Вашем не поцікавився думкою дрогобицьких євреїв – єдиних, котрі у цій справі мали б мати вирішальне значення. Може тому, що відповідь була відома наперед: дрогобицькі євреї рішуче заперечували проти вивезення мальовидел, а пані Дора Кацнельсон, заступник голови тамтешньої єврейської громади, намагалася, хоча й безрезультатно, струснути небом і землею, аби лиш твори Шульца повернулися на своє місце. Адже ці євреї краще за інших знають, що твори Шульца могли б стати найвагомішим свідченням, коли б працювали на користь поєднання, відкривання спільного минулого, багатокультурного діалогу. – Маячня! – лунають голоси. – Утопічні проекти! Я з цим не згоден. Українці зараз перебувають лише на першому етапі відкривання власного найближчого минулого, але цей багатообіцяючий фундамент уже закладений. Редактор і культуролог зі Львова Тарас Возняк нещодавно висловив обурення, що Інститут Яд Вашем поставився до нього і до його земляків так, наче вони не існують взагалі, чи не мають жодного становища у справі Шульца і у справі єврейської катастрофи. Не лише універсальні у своїй промовистості твори письменника, але й трагедія його смерті були “націоналізовані” [ізраїльтянами], так, наче не тільки його творчість, але й сам Голокост не є загальнолюдською проблемою, проблемою, з якою ми мусимо сточити моральний герць. Я розумію потребу заповнити чимось порожні стіни у новозбудованому будинку Яд Вашем, але оті гноми, коні, королівна і візник з Шульцової казки для дітей Ландау істинно зрозумілими і емоційно переконливими були б у місті, де їх намалювали, а не в стерильній коробці нового музею. Тут Шульц буде убитий знову і похований, у той час як поблизу могил дрогобицьких євреїв він, о диво!, міг би жити й далі.
Де фрескам безпечніше?
Тоді чому ж Беньямін Ґайслер із великими грошима, здобутими у німецьких фондах, польські та українські міністри з їхніми деклараціями доброї волі, “шульцознавці” та “шульцомани” усього світу, захоплені цією знахідкою, програють протистояння із захланними й примітивними місцевими князьками, безоглядними збирачами пам’яток із Яд Вашему, зрештою, із втомою та нехіттю власників помешкання, котрих, наче Мрожкового героя Пьотра О’Гея, полишили сам на сам із їхнім “тигром у лазничці”? Чи не тому, що кожен з тих, хто прагне допомогти “фрескам”, по-іншому міркує про їх вартість, про їх зануреність у дійсність та історію, зрештою, про їх майбутнє? Я ладний був пристати на Ґайслерову мрію про центр пам’яті в будинку Ландау. Тепер я міркую інакше: мальовидла, а радше те, що від них зосталося, треба якнайшвидше рятувати, тобто перенести у місце, де вони будуть захищені. Колись вони потраплять до музею Шульца, створення якого в Дрогобичі є лише справою часу. Тому потрібне негайне порозуміння на рівні міністрів і спільні заходи на захист “фресок”. Без цього рештки мальовидел разом із збитим зі стіни тиньком рано чи пізно потраплять на смітник. Такий безславний кінець історії знахідки в будинку Ландау цілком можливий.
Професор Єжи Яжембскі викладає історію польської літератури в Ягайлонському університеті (Краків), автор низки книг про літературу доби модернізму, в т.ч. ґрунтовної біографії Б.Шульца (1999, Вроцлав).