Мирослав Маринович

СВІТ. МІСТО. КНИГА
(жмуток імпровізацій у поминальний вінок Бруно Шульцу)

Частина перша: Світ

Бруно прийшов у світ, який уже втомився від власної краси. На той час поети оспівали вже кожну ноту солов’я, що милувала слух, і кожен порух жіночої пантофельки, що п’янив уяву вибуялої жаги. Маляри розщепили округлі класичні форми людського лиця на магічні квадрати, піддатні для декодування лише їхньому творцеві. Архітектори занудилися від пропорцій та симетрій і зовсім пустилися берега, змагаючись у вигадливості творчого бунту. Музиканти дружно зреклися сольфеджіо, зрадили благозвучним квартам і квінтам, щоб віддатися збудливій стихії дисонансів, які одні лише відтепер могли задовольнити спраглий голод відкриття. Світ перестав милуватися персами Венери Мілоської, бо раптом зауважив, що пустка на місці її рук є більш звабливою і таємничою. Так поети почали цілувати її руки, виліплені їхньою власною уявою.

Бруно прийшов у світ, у якому злісний жартун замінив освітлення: звичайні теплі жарівки поступилися місцем модним люмінісцентним лямпам, і від того по обличчях людей поповзли фантасмагоричні тіні. Природні тілесні кольори змінилися синюшною блідістю, від якої чепурні панянки – вічні об’єкти менестрельного поклоніння – перетворилися на “фіолетових фей” з лєсковських пародій. “Деміюргос кохався в добірних, досконалих і скомплікованих матеріалах, – напише Бруно Шульц, – ми ж даємо першість тандиті [нагадаю: недбало зробленим речам]. Попросту пориває нас, захоплює дешевість, нікчемство, тандитність матеріялу…” [с. 40^*]. Воістину надходив час, коли той, хто був нічим, раптом возносився у своїй нікчемності й, ставши усім, полонив собою увесь обрій.

Світ розчарувався у нормі й почав обожнювати аномалії. Він перестав вдовольнятися видимим, заворожено захоплюючись езотеричним. Стався ще один акт гріхопадіння, й людина зірвала заборонений плід з дерева пізнання прихованого. Погляд Бруно невтомний у тому письменницькому підгляданні. З усіх численних ілюстрацій сказаного, так щедро розсипаних у шульцівській прозі, я виберу одну з найцнотливіших, але дуже характерних: “Ах, ті провійні й свіжі від крохмалю сорочечки, виведені на прогулянку під ажуровою тінню весняного коридору, сорочечки з мокрими плямами під пахвою, сохнучі у фіялкових повівах далини!” [с.122]. Те, що в літню спеку людина старанно приховує, шаріючись від ніяковості, стає об’єктом відвертої уваги, що дражнить своєю п’янкою вседозволеністю.

Світ Бруно Шульца, за його ж словами, “був на той час охоплений зусебіч Францом Йосифом І, і не було виходу з нього. На всіх горизонтах виростав, з-за всіх рогів виринав той всюдисущий і неуникненний профіль і замикав світ на ключ, як в’язницю” [с.117]. Той “непорушний догмат його однозначности” мусив упасти, брязнутись об діл, розколотись на пістряве розмаїття окремих єресей. Дитя доби змішало розсипані кубики й почало збирати конструкцію по-своєму.

Так, дрогобицький самітник точно вловив сенс своєї епохи: “Ми хочемо створити людину вдруге, на образ і подобу манекена” [с. 40].

Частина друга: Місто

Якби якийсь відважний телеоператор запрагнув зняти на камеру деякі ілюстрації шульцівського Дрогобича, глядач, напевно, з обуренням назвав би їх злісною карикатурою. Спробуйте уявити собі кінематографічно таку замальовку: “Над усією дільницею витає лінивий і розв’язний флюїд гріха, і будинки, крамниці, люди видаються подеколи дрожем на її гарячкуючому тілі, гусячою шкірочкою на її пропасних мареннях” [с. 70]. Або інше місце, майже автобіографічне: “Лише сьогодні розумію я те самотнє геройство, з яким сам-один оголосив він війну безбережній стихії нудьги, від якої ціпеніло місто” [с. 33]. Однак річ дивна: як ясно розпромінюються очі наших співбесідників при згадці про Дрогобич у Польщі чи в будь-якому іншому краю, де заблукає душа шульцівського фана; яким лагідним серпанком оповитий у їхній уяві образ цього міста! Пригадую, на початку 1990-х років до мене слали екзальтовані листи польські панянки, прохаючи описати, як виглядають сьогодні Ринок та вулиці Міста, згадані в брунівських містеріях.

Кажуть, якби ми дивилися на свою кохану поглядом орлиним – тобто поглядом, що спроможний розрізнити найменшу складочку на нібито гладенькому личку, – то наша любов відразу ж зів’яла б, а душа вжахнулася б від побаченого. Бруно Шульц бачить у своєму коханому Місті все, і це орлине всебачення часом складається в оголено відвертий діагноз: “У цьому місті дешевого людського матеріалу бракує також вибуялости інстинкту, бракує незвичайних і темних пристрастей… Видно, не стало нас на більше, як на паперову імітацію, як на фотомонтаж, зліплений з вирізок злежалих, торішніх газет” [с. 71]. Однак, навіть діагностуючи Дрогобич, Шульц продовжує вірно його любити. Інакше як пояснити оті блаженні хвилини, коли він наче стомлюється від хірургічного препарування міської плоті і спочиває душею, підглядаючи вслід за весняним вітром: “Перед кав’ярнею столики вже поставили на брук. Панії сиділи за ними в ясних, кольорових сукенках і ковтали вітер маленькими ковточками, як морозиво. Спіднички фуркотіли, вітер кусав їх іздолу, як маленький розлючений песик, панії заливалися рум’янцями, паленіли їх обличчя від сухого вітру й шерхли губи” [с. 115].

Дрогобич Шульца мінливий як штурхани долі, що вигадливо сипались на міського підглядальника. Інколи його Місто (спробуймо тут перефразувати знаменитий шульцівський опис столів [с. 45]) – це наче “страхітливі трансплянтації чужих і ненависних одне одному” будинків, “які скуто в одну нещасливу особистість”. Або “Старі помешкання, пересичені еманаціями багатьох життів і подій, – зужиті атмосфери, багаті на специфічні інґредієнції людських мрій, – румовища, щедрі на гумус спогадів, журби, марної нудьги” [с. 43]. Проте згодом він помічає інше: “Вікна, осліплені блиском порожньої площі, спали; балькони визнавали перед небом свою порожнечу; відчинені сіни пахли холодом і вином” [с. 18]. І той спазм у шульцовому мозку, зболеному від орлиного всебачення, раптом відпускає, а сам Бруно, примирений душею, упокорюється. Так не раз оскаржена нудьга Міста в дивний спосіб перетворюється в нудьгу від розлуки з ним, в оту дивну імлисту тугу за Містом, яку переймає кожен відданий читач Шульца (і, зауважмо в дужках, чи не кожен дрогобичанин взагалі).

Мені – як і тим, на жаль, уже небагатьом у цьому залі – пощастило застати останні згарища того ледь не праісторичного тепер Дрогобича, на вулицях якого поважні пани, вітаючи одне одного, ще знімали свої капелюхи. У пам’яті спливає тодішня молодіжна традиція спершу “накрутити годинник” на міській Ратуші, обходячи її кільканадцять разів зграйками сміхотливих компаній, а тоді зійти вниз до парку, занурюючись у тіняву дерев і перехресні вогні жагучих поглядів. Тому-то й аж млосно стає на серці, коли впізнаєш її, оту забуту традицію, на писемних сувоях шульцівських палімпсестів: “В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат…” [с. 124].

“Przeminelo z wiatrem”, drogi Przyjacielu…“Розвіяно вітром” і весняні капелюші, і цинамонові прянощі померклої епохи.

Частина третя: Книга

Cтавлення до Біблії в людини юдейського коріння особливе: воно благоговійне, відсторонено поштиве і водночас дуже особистісне, інтимне. Книга книг є пуповиною, яка поєднує їх з материнським лоном їхнього роду; безвідмовним енергетичним акумулятором, до якого під’єднані клеми їхньої душі. Це ставлення одним словом не окреслити: Книга – це важка ноша і водночас опора, це нездоланний фатум і водночас власний вибір, це знак приреченості й квінтесенція надії. Точні слова шукав свого часу й Шульц: “Я знав, що Книга – це постулят, вона – завдання. Я відчував на своїх плечах тягар великого післанництва” [с. 93].

Він бачив і свідчив, що, відчуваючи себе “стероризованими неохопністю трансценденту” [с. 101], люди зрікаються Книги, “щодня видираючи з неї картки – на м’ясо до яток і на снідання для батька…” [с. 95]. Такий акт зречення Біблії майже автоматично вмикає в серці юдея червоний сигнал тривоги. Саме тому й мечеться герой “Санаторію під клепсидрою”, “боліючи над глибоким занепадом цієї книги, до скалічених решток якої неспромога було прихилити нічийого співчуття” [с. 93]. Тут ідеться вже не тільки про вирвані аркуші Книги – скаліченим може виявитися все буття біблійного народу. Напевно, такий самий шал тривоги відчуває під водою аквалангіст, коли раптом побачить, що позбувся балонів із киснем.

Є щось глибоко архаїчне, а тому зворушливе та інтимне в неназиванні Шульцом Біблії її усталеним іменем, що адекватне давньоюдейському правилу неназивання імені Бога. Біблія для Шульца – це найчастіше “Книга”, або “Автентик”. Не знаю, з чого походить остання назва, але вона дуже точна: без неї біблійний народ втрачає свою автентичність. Усвідомлення першоджерельності Автентика спонукає Бруно зробити висновок: “Екзеґети Книги стверджують, що всі книжки прямують до Автентика. Вони живуть тільки позиченим життям, яке у момент злету вертається до свого старого джерела. Це значить, що книжок убуває, а Автентик росте” [с. 98; виділення моє. – М.М.]. Сьогодні, коли Біблія знову повертається на почесні полиці домашніх бібліотек, а подекуди – і в людські душі, цей висновок здається цілком логічним. Однак яким неймовірним він був для епохи “Великої Єресі”, що тільки-но вибухнула плодовитим книгодрукуванням!

З Книгою Бруно Шульц ніколи не заграє й ніколи над нею не жартує. Навіть згадане вище використання її сторінок “на м’ясо до яток і на снідання для батька” є сарказмом, націленим у людей, а не в Книгу. Це з Богом Шульц, як син свого богоборчого племені, може сміливо загравати: “Ти хотів мене осяяти, о Боже, похвалитися, пококетувати зо мною, бо й Ти маєш хвилини марнославства, коли сам собою захоплюєшся” [с. 118]. Але з Книгою таке неможливе: вона – святиня, і на цнотливу її величність накладено цілковите табу.

Услід за Артуром Сандауером повторімо про шульцівську прозу: “На кожному кроці з-поза буденщини просвічує тут Біблія…”. Найчастіше вона проступає натяком, отим довірливим покладанням на втаємниченість читача: “Він був засмучений, як той, хто знав, що його буде убувати, в той час як я буду рости. Він був як той, хто прийшов простувати стежки Господні” [с. 119]. В цьому натякові на пророка Ісаю (40,3) є щось від закодованих сигналів езотерика, що зовні нейтральним способом встановлює з вами потаємний контакт. Я можу помилятися в цьому конкретному випадку, але Шульц сам свідчив про подібне світосприйняття: “Бо під тим столом, який нас розділяє, – чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?” [с. 91].

Але, як на мене, апофеозом біблійного світовідчуття є несподіваний поворот думки у сцені про повернення птахів у “Цинамонових крамницях”: “Як же зворушило батька те несподіване повернення, як же зумівався він над пташачим інстинктом, над тим прив’язанням до Вчителя, яке вигнаний отой рід плекав у душі як леґенду, щоб нарешті, по багатьох ґенераціях, в останній день перед згасанням племені, потягнутись назад у прадавню вітчизну!” [с. 87]. Це дивовижно, як у звичайному поверненні птаства міг Бруно Шульц упізнати одвічний цикл “розсіяння-збирання” свого народу. Живи Шульц над берегами сибірських рік, він напевно упізнав би той самий цикл у фантастичній картині повернення лососевих риб. Адже настає день, коли біля далеких континентів вони чують раптом голос інстинкту, непомильно віднаходять гирло “своєї” ріки і величезною масою, буквально наскакуючи одна на одну і розриваючи плоть гирла, пробираються всупереч течії саме туди, де з’явилися на світ.

Людина з таким потужним біблійним світосприйняттям – при всій її самотності – не могла “існувати в однині” (Атена Пашко). Саме це зачудування невидимою, проте незмінною присутністю Бога і спонукало Шульца підозріливо поглядати на свої малюнки: “Уже з самого початку находили на мене сумніви, чи й справді я їх автор. Часами вони видаються мені мимовільним пляґіятом, чимсь таким, що було мені підказане, підсунуте…” [с. 109]. Це – щире визнання, яке робить честь дрогобицькому анахоретові. Проте серед усіх можливих видів плаґіату є один, за який ніколи не карають, а до якого, навпаки, заохочують. Це – плаґіат у Бога, адже Він, Бог, – єдиний Автор, Який не боїться відважного привласнення Його думки і ніколи не назве це нахабним. Мало того, це той унікальний Автор, Який прагне тотального й глибинного плаґіату Книги з боку усього Свого творіння.

В цьому й міститься виправдання Бруно Шульца, що дуже схоже на його прославу.

* Бруно Шульц. Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою / Переклав і словник незвичайних слів уклав Андрій Шкраб’юк.. – Львів: Просвіта, 1995. (Серія: “Бібліотека польської літератури ХХ століття”).