ШУЛЬЦҐЕЙТ
01.11.2003
Беньямін Ґайслер: "Антисемітизм ірраціональний"
Леся Юрченко, Віктор Тимченко
Кілька днів тому на київському кінофестивалі "Молодість" було показано фільм німецького документаліста Беньяміна Ґайслера "Знайти картини" про творчість письменника і художника Бруно Шульца. Фільм, життя українців, коріння антисемітизму і шляхи його подолання стали темою розмови з режисером.
Польсько-єврейський письменник Бруно Шульц вважається одним з провідних літераторів 20-го століття. Його твори перекладені більш як двома десятками мов. Виставки з його малюнками і графічними роботами мандрують Європою, Америкою, побували вони, звичайно, і в Ізраїлі. У своїх творах він не просто змальовує світ, одночасно - через гротескні картини у формі казок, байки, фантастичні любовні історії, мікрокосмос стосунків батька і сина - він творить філософську ілюзію іншого світу. Життя і творчість цього візіонера міцно пов'язані з місцем, де він жив, з українським Дрогобичем. Розповідає автор фільму про Шульца Беньямін Ґайслер:
Під час німецької окупації Бруно Шульц, аби врятувати своє життя, розписав у 1941 -1942 роках фресками дитячу кімнату на віллі одного есесівця в Дрогобичі. 19 листопада 1942 року Бруно Шульц був есесівцями розстріляний. Після завершення Другої світової війни ці фрески - попри інтенсивні пошуки - ніхто не міг знайти. У лютому 2001 року під шаром штукатуркиі фарби вони були знайдені нашою знімальною групою. Досі вважалося, щоці зображення на стіні - не більше, ніж казкові картинки для дітей. Але Бруно Шульц був багатогранним митцем, а його твори часто мали підтекст. Ці фрески є, на мою думку, не чим іншим, як особистим баченням митцем голокосту в Дрогобичі. Є підстави вважати, що на цій картині зображені реальні постаті. Чоловік, який допомагав Бруно Шульцу малювати, говорив, що люди, зображені на фресках, були звичайні євреї з оточення Шульца. А на картині вони зображені як королі, пажі. Тим самим він дав їм те, чого їх хотіли позбавити - людську гідність. Але, на жаль, дослідження цієї картини наразі неможливі.
Чому - неможливі? Що сталося з фресками? Після того як польські та українські реставратори перед камерою зняли з фресок нашарування, частина фресок була в ході таємної операції нелегально вивезена до Ізраїлю працівниками Музею голокосту Яд Вашем. Вчинок працівників Яд Вашем викликав хвилю обурення світової культурницької громадськості.
Після того, як ми знайшли ці фрески, ми негайно поставили до відома українське та польське міністерства культури. Я звернувся до мера міста Дрогобича з проханням забезпечити охорону цих картин. Він письмово запевнив мене, що неодмінно потурбується про це. На моє прохання, німецький уряд позитивно поставився до ідеї створення музею Бруно Шульца в Дрогобичі. Але працівники ізраїльського Музею голокосту Яд Вашем без відома української сторони демонтували частину цих картин. Очевидно, вони підкупили мешканців та представників місцевої адміністрації. Вивезення фресок однозначно суперечить законам України. У фільмі ми показуємо українських євреїв, які абсолютно не згодні з тим, що зробив Яд Вашем.
Але як могли продати за тридцять срібних свою культурно-історичну спадщину українці? Ось що думає з цього приводу Беньямін Ґайслер:
Я бачив в Україні жахливу бідність і розумію, що саме ця бідність була причиною того, що людей можна було підкупити, щоб вилучити фрески. Коли людина не має чого їсти, то власний живіт їй ближчий, ніж культура.
Нині, після таємної акції ізраїльтян, п'ять менших фрагментів знаходяться у Дрогобичі, три великі - в Ізраїлі. Беньямін Ґайслер намагався зняти для фільму ізраїльські фрагменти на плівку. Він попросив директора Музею голокосту дозволити йому це зробити. Але йому відповіли, що наразі музей не може їх показати. Нині десятки діячів культури України, Німеччини, Польщі, Америки, Ізраїлю за ініціативою Беньяміна Ґайслера виступили з відкритим листом щодо спадщини Бруно Шульца. Його серед інших підписали лауреат Нобелівської премії з літератури німецький письменник Ґюнтер Ґрасс та всесвітньо відомий польський композитор і диригент Кшиштоф Пендерецкі. Говорить Беньямін Ґайслер:
Наші ініціативи спрямовані на те, щоб ці твори мистецтва, фрески повернути з Ізраїлю, знову звести разом з українськими фрагментами в Дрогобичі, у місці їхнього створення, аби розпочати їхню реставрацію, щоб нарешті побачити їх у всій їхній повноті. Там ми маємо намір створити і центр мистецький зустрічей імені Бруно Шульца. Це дало б можливість розпочати такий необхідний не лише мистецький, але й людський діалог.
У зв'язку з вивезенням картин постають не лише юридичні, але й моральні запитання: зрозуміло, що Бруно Шульц як митець належить українському та польському народам так само як і єврейському. Але таких художників, мислителів, письменників у світі чимало. Що штовхнуло ізраїльських мистецтвознавців на злочин, на те, щоб, ризикуючи назавжди втратити фрески, таємними, нелегальними методами вивезти їх з України?
Якби не було ніяких конфліктів між Україною та Ізраїлем, ці фрески не зникли б. Це очевидно. Така акція відбулася лише тому, що довір'я з ізраїльської сторони до Україні дуже мало.
Відкритих конфліктів між двома країнами немає. Тому причини напружених відносин євреїв та українців треба, вочевидь, шукати в непростій, а інколи й кривавій історії співжиття цих народів.
З того часу ятрять незагоєні рани. Я думаю, що як з українського, так і з єврейського боку в Ізраїлі існує якесь історично обґрунтоване патологічне ставлення до цього часу. Але ніхто не хоче про це говорити. Я не можу зрозуміти небажання займатися цією частиною історії. Коли я монтував цей фільм, для мене перекладала одна студентка з Івано-Франківська, якій я показав епізоди з фільму. Я хотів, щоб вона зрозуміла, що я роблю. Виявилося, що вона зовсім не знала, що і в Івано-Франківську, і в Дрогобичі поховано так багато євреїв. Коли вона довідалася, що там сталося, вона почала плакати, і це тривало дуже довго, поки я її не заспокоїв. Я думаю, поки люди не сприймуть усі перипетії міжнаціональних відносин як факт своєї історії, вони не зможуть зробити крок далі у майбутнє. Треба почати про це говорити. Лише тоді, думаю, зникне напруження між Ізраїлем та Україною. Наші ініціативи торкаються якраз того, щоб розпочати цей надзвичайно важливий діалог.
Яка ж роль митця в цьому процесі самопізнання, в цьому діалозі?
Зараз ситуація склалася так, що взагалі ніякий діалог не ведеться. Я не хочу з цим мовчки погоджуватися. Своєю знахідкою я поклав на себе певну відповідальність. Питання в тому, що буде далі: чи хочемо ми пам'ятати нашу історію як ознаку того, що щось подібне більше ніколи не станеться, чи хочемо продовжувати нападати на синагоги, як це ставалося у Дрогобичі чотири рази за останні десять років. Я вважаю, що ми повинні примиритися один з одним, не йти на конфронтацію. Що має бідний єврей, який живе в Україні, до того, що іншим людям, українцям, тут зле ведеться? На це нема раціональної відповіді. Антисемітизм абсолютно ірраціональний.
Знайдені образи, втрачені тіні
Презентація документального фільму Беньяміна Гайслера “Знайти образи”
Львівська газета, 3 листопада 2003 (№ 283)
“ТОЙ, хто продає свою тінь – втрачає свою душу”. Цю фразу із документального фільму німецького режисера Беньяміна Гайслера “Знайти образи” про відкриття фресок Бруно Шульца можна було б обрати епіграфом до цілої стрічки. Адже, як говорить кінодокументаліст, створюючи малюнки на стінах вілли есесівця Фелікса Ляндау, єврейський письменник і художник Шульц уже продавав свою тінь. А вся подальша історія – це історія не стільки віднайдених образів, скільки втрачених тіней.
Фільм, презентація якого відбулася 31 жовтня в “Ляльці”, – філософський, мов притча, проникливий, наче щоденник, захопливий, як детективна історія, незважаючи на те, що стрічка ця суто документальна, практично повністю побудована на діалогах, розмовах, спогадах. І цей звуковий, а точніше навіть “голосовий” ряд подекуди тут значно важливіший, аніж візуальний. Той, хто сподівався побачити, як розплутують клубок скандальних фактів, пов’язаних зі зникненням фресок, мабуть, залишився розчарованим. Бо фільм, зрештою, зовсім не про те, а навпаки – про їх віднайдення. Звідси й назва. Звідси й систематичне, вперте, копітке розслідування. Кожен із свідків – учасник драми: здається, саме місто, середовище, час... Завдяки цій стрічці вперше усвідомлюєш практичну неймовірність знахідки, адже жоден із численних газетних матеріалів, які свого часу рясніли сенсаційністю, не міг передати атмосферу вбогої захаращеної комірчини теперішнього помешкання Калюжних, у якій десятки років за шарами штукатурки дрімали шульцівські стінописи. І коли б не ідея фільму, вперше висловлена Крістіном Гайслером, коли б не послідовне її втілення його сином Беньяміном, одні з останніх малюнків Бруно Шульца й досі б проступали лише як спогади, як втрачені тіні з минулого.
Але тоді не відбулася б й історія іншої втрати. У травні 2001 року, буквально через чотири місяці з часу сенсаційної знахідки німецького кінодокументаліста, на місці вже відновлених реставраторами образів в один момент залишилася тільки цегла. Ще остаточно не відкриті фрески зникли знову – цього разу, щоб посісти місце в експозиції знаменитого музею “Яд Вашем”, дирекція якого вирішила, що спадщині Шульца-єврея, який також став однією із жертв Голокосту, місце саме там. Рішення це, щоправда, було ні з ким не узгодженим та ніким не підтриманим.
Та ця історія – лише завершальний пунктир, не прогнозований режисером фінал. За словами першого асистента режисера, відомого львівського германіста Юрка Прохаська, який вів презентацію, первинною ідеєю фільму був усе-таки процес віднаходження. Та до кінця зйомок стрічка “обросла” такою кількістю скандальних значень, що вартувало їх “злагіднити” – на користь ідеї й надії на остаточне повернення. “Це мав бути не фільм про втрату, а фільм про віднайдення”, – говорить Ю. Прохасько.
Відсутість самого режисера фільму Б. Гайслера на львівській презентації пояснюють по-різному: хворобою, втомою або й небажанням. Хоча декілька днів перед тим він прибув до Києва на показ стрічки в рамках кінофестивалю “Молодість”. Враження від київського кінопоказу Ю. Прохасько означив як ганебні. Виною тому став неякісний переклад. До речі, наразі “Знайти образи” вже презентували на престижних фестивалях кінодокументалістики в Монреалі та Локарно, Лейпцигу та Оломоуці (на останньому стрічка здобула Гран-прі). Та все ж київський показ фільму отримав чимало схвальних відгуків, у тому числі й від почесного голови кінофестивалю Богдана Ступки. Справді, як писав сам Шульц, “офіційна історія незрозуміла”: 2001 року, коли відбувалися відзняті події, Ступка як тодішній міністр культури не відреагував вчасно на їх перебіг...
Наразі всі українські ініціативи з повернення брутально зруйнованих фрагментів стінописів обмежені громадськими ініціативами. Остання із них – Відкритий лист за створення Міжнародного центру зустрічей ім. Бруно Шульца на місці віднайдених фресок, уперше був опублікований у 111-ту річницю з дня народження митця. Цей лист уже підписали такі відомі європейські культурні діячі, як лауреат Нобелівської премії, німецький письменник Гюнтер Ґрасс, польський композитор Кшиштоф Пендерецький. Повністю лист буде опубліковано в українській пресі в день трагічної загибелі Шульца – 19 листопада, проте ознайомитись із його змістом і підписати можна в будь-який час на сайті .
Лідія Мельник