ШУЛЬЦҐЕЙТ
Поступ 6 червня 2002
ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
І будь ту мудрим!
В газеті “Нова Доба” вирішив із Юзьом подискутувати Василь Глинчак. Тема – той самий Бруно Шульц, про якого не раз мені доводилося писати, хоч уже й давненько. Та не минуло й року, як пан Глинчак раптом стрепенувся і дався чути. Стаття його називається “Соломон був мудріший, або Чому знову у всьому винні українці”. Дискусійних моментів у моїх обсерваціях пан Глинчак помітив кілька.
“Троє чужоземних джентельменів крадькома вирізають в українському Дрогобичі серцевину стінописної композиції (тобто свідомо нищать мистецький твір), – пише він, – крадькома вивозять із України (тобто викрадають мистецьку цінність), а винні?.. Винні в усьому – ми”.
З тим, що, власне, ми винні, пан Глинчак рішуче не згідний. А дарма. Бо коли я пишу МИ, то маю на увазі і дрогобицьких чиновників, яких тоті джентельмени підкупили, і відставного кагебіста, в чиїй квартирі містився розпис і якому глибоко начхати на культуру Галичини, і, звичайно ж, наших доблесних, наших неймовірно чесних митників, чий добробут постійно зростає в міру того, як зростає нелегальний “експорт-імпорт” усього, що тільки можна вивезти-ввезти. Спробуйте переконати мене, що митники просто не помітили кількох квадратових метрів штукатурки. І це ті митники, які вмить помітять незадекляровані доляри навіть у ваших, пане Глинчак, шкарпетках. І в моїх, аби вам не було прикро, теж. І взагалі, судячи з пресових звітів, вони – це другий рентген, чи то пак пулюй. А от штукатурки не помітили. Це так само, як песик, надрочений на наркотик, не годен занюхати горілки. Буває. І я нічого не маю проти. Їхня служба тяжка. Сам платив, то знаю.
Тому я кажу – МИ винні. Бо не вберегли, не оцінили. Це, знаєте, все одно, що покласти гаманець серед дороги. Хіба дурний не підніме. Фрески – це той самий гаманець. Клієнти з Ізраїлю дуже хутко збагнули, що гаманець аж проситься в кишеню. Дундуки при владі – гріх не скористатися.
Тепер спробуйте переконати мене, що товариш Радзієвський енд компані не взяли до кишені скромного гонорару. Я не вірю, що не взяли. А після цього спробуйте ще мене переконати, що товариш Радзієвський, митники і кагебіст – це не МИ.
Далі пан Глинчак вирішив мене потішити тим незаперечним фактом, що крадуть не тільки в нас!
“Крадуть і в Італії, і в Франції, і в Англії, і в Швеції – тобто всюди, де є що вкрасти і де, відповідно, є й злодії. Тільки чомусь там, у Європі, заведено, перш за все, винуватити злодіїв, а не потерпілу сторону”.
Ага, то, виявляється, дрогобицькі чиновники і митники – потерпіла сторона. А я думав, жи навпаки.
Я думав, жи вони співучасники, бо без їхньої допомоги у ізраїльських злодіїв ніц би не вийшло. І якщо десь у цивілізованому світі трапляються подібні крадіжки, то обов’язково ведеться розслідування, інформується громадськість про те, як далеко просунулися місцеві пінкертони в пошуках злодіїв, і врешті-решт карається когось. При цьому шведський бургомістр не боронився б тим, що, мовляв, автор мальовидла не НАШ ЧЕЛАВЄК.
Чи може вам відомий такий факт, що шведський чиновник після викрадення полотна Рембрандта, заявив: “Та шо ви ту рейвах зчинили з-за якогось голяндця? Ну, ознайомився я з його творчістю. Не пройняло”. А тепер поясніть мені, чому громадськість ніц а ніц не знає про хід розслідування? Чому досі не покарані винні? Таке враження, що тоті джентельмени просто випарувалися з країни. Хоча виявити, де саме вони перетинали кордон можна за лічені хвилини. Не знаю, навіщо пан Глинчак час від часу пересмикує факти, або трактує мої слова саме так, як йому забагнеться. “Замість того, щоб просто вказати пальцем на злодіїв, наші інтелектуали обходили їх мовчанкою”, – потрясає повітря пан Глинчак. І вказує грізним пальцем на “Яд Вашем”! На щастя, ця шпилька в дупу “наших інтелектуалів” безпідставна. Про “Яд Вашем”, як організатора викрадення, писали всі кому не ліньки, але тільки “Поступ” пов’язав в одну злочинну банду і “Яд Вашем”, і чиновників, і митників. І поки правосуддя ще добереться до “Яд Вашему”, то здалося б притягти “падєльніков”.
“Дуже вже мені – і не лише – не до шмиги оте твоє протиставлення, пане Обсерваторе, і Шевченка, і Франка Шульцові, якого нібито культурний світ ліпше знає та цінить, ніж перших двох”, – бідкається автор. Щодо протиставлення, то не я почав протиставляти, а дрогобицькі бовдури, захищаючись від звинувачень у сприянні крадіжу. Мовляв, чого галас підняли? Подумаєш – Шульц! Хіба це Франко? От тоді я й написав про те, що Шульца перекладали значно більше, аніж Франка, і творчості його присвячено значно більше праць, аніж Франкові. Своїми “аргументами” ви, пане Глинчак, уподібнюєтеся до товариша Радзієвського, який заявив, що він ЧИТАВ Шульца, але ніц там вартісного не помітив. Та це й не дивно. Людина, вихована на шкільній програмі, ніколи нічого путнього не побачить у Шульцові. Так само, як водій маршрутки умре від нудьги, слухаючи Брамса.
І нарешті фраза, мовби живцем узята з львівської клюмби: “я за всю творчість Бруно Шульца одного вірша із “Зів’ялого листя” не віддам”. Автор фрази – заслужений журналіст Василь Глинчак.
Аргумент просто убивчий. Відразу пригадалося – “а зато у нас хлопок растьот”.
Та спустімося, пане Василю, з небес. Українська література не більше відома в світі, аніж португальська чи албанська. І хто в цьому винен? Хіба не МИ? Не діаспора, не наша влада, не наші писателі-депутати, які не добилися пільг для української преси й книги, хоча не забули при цьому подбати про свої недолугі писанія? Відразу мені кортить поцікавитися, а кілько би-сте віршів Франка віддали ви за “Улісса” Джойса, чи за епопею Пруста, за “Процес” Кафки, альбо за “всю творчість” Гессе? Хоча, зрештою, – подумаєш, Пруст! А у нас зате Шашкевич!
Аби ви збагнули, що то за звір той Шульц, наведу висловлювання французького вченого: “Шульц – мабуть найкращий спостерігач і вигадник польської літератури – створив унікальний за оптикою і мовою, на рідкість пізнаваний універсум, який став невідривною частиною в образі світу вже щонайменше двох поколінь, що читають французькою, англійською, німецькою, італійською, іспанською, японською. За його новелами пишуть опери і знімають фільми, інсценівки шульцівської прози ставлять у Франції, Великобританії і США. Шульц і сам став легендою, героєм чужих книг.
Обидва його скромних томики – настільне читання для Богуміла Грабала і Данила Кіша, Філіпа Рота та Джона Апдайка. Шульц стоїть поруч із такими сновидцями, як Кафка, Акутагава, Борхес”.
Тобто ви зрозуміли, що Шульц стоїть у ряді творців інтелектуальної літератури? І є настільною книгою не для народу, а для інтелектуалів. І поляки зовсім не ображаються, що світова еліта цікавиться ним значно більше, аніж Міцкевичем. І ніхто при цьому не заявляє, що не віддасть за Шульца жодного вірша Міцкевича. Бо, по-перше, саме так ставити питання неетично, по-друге, це зовсім єнша пара гальош, а по-третє, ніхто й не вимагає “ВІДДАТИ”.
Окремі наші патріоти навіть пішли далі, аніж ви, пане Василю. Бо стали вигадувати про якусь там українофобію Бруно Шульца. То я дозволю собі навести ще одну цитату – зі спогадів колишнього дрогобиччанина Анджея Хцюка “Атлянтида”, де він у свою чергу цитує слова Бруно Шульца: “Польща мала дати українцям автономію, але не дала. Мала їм дати університет, але не дала. Політика, політика... Але жодні політичні перемоги, чи завоювання не тривають довго. А що б поганого сталося, якби ми їм дали той університет? Чи мало кам’яниць у Львові? Можна зрештою збудувати нові. Власне держава й повинна була дати на це гроші, на незалежний український університет. А ви знаєте, що б тоді було? Українці з совітської України, з Румунії, з Білорусії, з Югославії, з Угорщини і Чехословаччини, з Канади, Америки, Німеччини і Аргентини з’їжджалися б до Львова, аби студіювати у своєму університеті. І вчилися б тут, проводячи чотири, п’ять, шість років свого життя, найкращих років свого життя, і верталися б у свої краї. І що? Чуєте? Чому цього не розуміють наші смішні державці у Варшаві? І всюди би росло добре польське ім’я, опінія про нас, про нашу тверде слово в дотриманні умов і обіцянок. Адже Петлюра то був польський союзник, а його вояків у нас потім інтернували. А тоті студенти розповідали б про нашу толєранцію, про наші звичаї, про наші музеї, галереї мистецтва, театри, костели, про нашу кухню, про нашу горілку, про наші манери, про наших кобіт. Бо ж вони протягом тих літ університетських у Львові навіть щоби не хтіли, то набрали би повні очі і серця Польщі. Ви знаєте, що це значить? Який це капітал?
Я недовго був у Відні в Академії, бо батько вмер і треба було вертатися. Недовго також був у Львові на Політехніці, бо забракло грошей, але я постійно пригадую собі ті міста, тужу навіть за ними, бо так уже є, що сумується за містами нашої молодості, за тими переживаннями і досвідом, які нас формували, які нас поставили на ноги. Ви знаєте, який би то був капітал навіть політичний, якби за десять-двадцять років сотні тисяч українських інтелігентів могли сказати: “Ах, які то були часи ві Львові!” То пан був у Львові? – питалобся у нього. “Ну, аякже, я вчився в українському університеті, який поляки нам обіцяли, і вони єдині нас не обманули і не гнобили! А ті польки?
Власне там я пережив мою першу любовну пригоду, – розправляв би той, – ах, той бігос, та горілка, та опера львівська, ті матчі “Погоня”-”Чорні”, той львівський гумор!” Пане, – Шульц злапав мене за кляпи маринарки, а в очах мав такий вогонь, що я аж настрашився того вибуху емоцій. – Та ви знаєте, що би то було? Що би то значило? Ой, кажу вам – то є змарнована оказія, котра, дай Боже, аби я помилився, помститься нам”.
І чи не стали його слова пророчими? І чи не вартує їх нагадати полякам саме тепер у час цвинтарного скандалу? А зверніть увагу на те, як він справно перерахував українську діаспору. Якими словами згадав Петлюру. Не як міфічного погромника жидів, а як союзника Польщі. Я міг би навести й інші симпатичні для українців цитати з висловлювань та писань Шульца. Але й цього досить. Бо то була людина, яка вартує нашої пам’яті, вартує музею в Дрогобичі. І зрештою це в наших таки інтересах, бо такий музей приманив би туристів.