© Поступ №105 (763), 12-18 липня 2001 року

Ностальгійна музика повернення

Невідомі ілюстрації Бруно Шульца до нотних видань

Марта ГАРТЕН

Здається, коли світ заполонили сенсації якщо не ілюзорні, то спекулятивні, для справжніх місця не залишається. Але, за крилатим висловом, талант – завжди новина. І все, що стосується діяльності справжнього митця, є актуальним навіть у позачассі. Навіть коли за його життя якийсь твір був недооцінений чи й просто забутий, то з історичним виопукленням інтегрального значення його доробку кожна нова знахідка стає, безсумнівно, сенсаційною. Ось і геніальний галичанин світової слави Бруно Шульц неочікувано зробив нам усім подарунок на свої 109-і уродини. Він повернувся досі незнаними ілюстраціями до нотних видань 30-их років, які збереглися в приватному архіві львів’янки Галини Кравчук.
На нотах, які пані Галина принесла до редакції, застережені всі права авторів, вказано Дрогобицьке видавництво й роки випуску. Це окремі книжечки із текстами слів і нот тогочасних танго. Одне із них називається “Bialy motyl”, а інше – “Dziewcze me wspomnij noc...”. Але цікаво, що обкладинки до них належать авторству Бруно Шульца, про що свідчать навіть дві літери монограми на малюнку – B. і S.

Оскільки (окрім графічної інтерпретації сюжетів власних книжок) не збереглося якихось відомостей, що Шульц працював ілюстратором, то можна висунути гіпотезу, що в даному випадку він робив це особисто для мами пані Галини та композитора, з якими колегував. “Вони були такими добрими друзями, – говорить пані Галина,– хоч Шульц був трошки старшим. Робив це спеціально для неї і для Еміля Шаліта, батька котрого на той час був досить відомим концертуючим виконавцем із Дрогобича.
Він учився у славетного віденського викладача Лішитицького, у котрого навчався ще й Іґнацій Падеревський – перший президент Польщі. Еміль Шаліта, котрий виступав у дуеті з батьком, також був відомим музикантом, із золотою медаллю закінчив композицію у львівській консерваторії. До речі, обидва – сліпі...”.
Оскільки пані Галина є музикантом, вона спробувала награти ці танго, і переконалася, що виконати їх не так легко. Бо написані в романтичному стилі, із професійною основою форми й гармонії, із надзвичайно експресивною кульмінацією. Проте пані Галина мріє виконати колись разом зі своєю донькою танго, слова до якого написала її мама, а ілюстрував Бруно Шульц.
“Його малюнок характерно відтворює ніч і тінь постаті коханця (я так розумію, що це коханець) на тлі фрамуги вікна, – милується пані Галина. – У кольорі це дуже гарно виглядає: на такому темно-фіолетовому фоні світить місяць, вихоплюючи модерний силует якоїсь екзотичної рослини у вазонку. А характерне трикутне обличчя таємничої постаті та її поза відразу вказують на Бруно Шульца.
Шаліт, моя мама і Шульц творили окреме коло і зробили, певно, не тільки ці видання, а ще й інші. Цікаво, чи десь вони збереглися? Вони товаришували, приходили один до одного. У старшого Шаліта вчилася ще моя бабця. Наша родина пережила страшні катаклізми: націоналізація, конфіскація, війни. Але цей малюнок якось так зберігся впродовж 70 років. Ми його тримали для сімейного архіву. Батько мав таку ностальгію до родинних фото, він пам’ятав, як мама працювала із Шульцом. І не так мама, як він зберігав цю пам’ять. А також її довоєнні публікації. Мама була літератором, працювала в тогочасних виданнях, писала новели і вірші. Збереглося її пресове посвідчення редакції “Naftowe zaglebie” 1930-33 років – це була газета нафтового басейну. 1938 року батьки переїхали у Львів, де мама вчилася в університеті на гуманітарному факультеті. І навіть Бой-Желінський прийняв її у спілку письменників. Але війна перекреслила її літературну діяльність.
Іще одна подробиця стосунків моєї родини з Бруно Шульцом. У 20-30-х у Дрогобичі взагалі було багато родин, які могли вчити своїх дітей у Відні та Парижі. Мій вуйко також учився в Парижі. Ось світлина, зроблена в дрогобицькому салоні В.Русса по вул. Міцкевича. Вуйко також колегував із Шульцом, брав у нього уроки, але не гімназійні, а приватні, бо вчився в Бориславі. А потім студіював у відомого польського художника Батовського у Львові, а далі – у Парижі...”.
На жаль, до кого б пані Галина не зверталася – ні українські, ні польські товариства – ніхто не зацікавився цими ілюстраціями Бруно Шульца. Мало хто взагалі знав про нього. І коли Борис Возницький порекомендував їй Марка Шрабермана як експерта, котрий приїхав до нас у зв’язку із Бруно Шульцом, вона зрозуміла, що той може належно оцінити цю книжкову графіку. “При знайомстві з архівним працівником Марком Шраберманом я показувала йому сімейні реліквії, які стосуються Шульца, – згадує пані Галина. – І він надзвичайно зацікавився ними: одразу кинувся телефонувати в Ізраїль, щоби повідомити про знахідку, зробив мені світлину з цими оригіналами із сімейного архіву і просив подарувати музею не тільки картинки, а й якісь мамині ложечки, вишивки чи ще щось. Та я не наважилася, оскільки це для нас не просто речі, а пам’ять про маму, якої вже 12 років з нами нема”.
Танго “Білий метелик” мало дуже гарну графіку на обкладинці. У метелика було багато химерних ажурних прожилок на крильцях. На жаль, кажу в минулому часі, бо реставратори, закріплюючи старий папір, попсували вигляд оригіналу, так що він тепер не дуже надається до сканування. Але мені не хочеться відкидати забобон: коли танцює білий метелик – тріпоче чиясь заблудла душа. Хочеться вірити, що в ностальгійних тангових ритмах тріпоче душа Бруно Шульца. Для цього метелика нема солодшого нектару за той, що виступає із сутінок поміж ворухкими пелюстками липневої ночі в Дрогобичі. Її принаду пощастило нещодавно вдихнути імені. І я знаю, що це вдихання може навік затруїти ностальгією за часами, які не відгонять юдофобством.
“У мами було таке враження, що Дрогобич 30-их мав надзвичайно бурхливе полікультурне життя, – згадує пані Галина. – На його розвиток вплинули ті можливості, які дала місту нафта: “бузьки” стояли чи не в кожному подвір’ї. Отже, були гроші, заможні дрогобиччани могли дати своїм дітям освіту за кордоном, самі могли побачити світ. Із Дрогобича вийшло чимало відомих українських, польських музикантів, письменників, художників. Люди, які були маминими друзями, потім видавали в Польщі книжки спогадів про це місто. Ця ностальгія знана й іншим дрогобиччанам, які писали свої мемуари в Англії, Америці, Австралії. Вони створюють у цілому світі товариства шанувальників Дрогобича. На жаль, це покоління відходить. Моєму батькові зараз 90 років, але він радше причетний до історії львівського музичного середовища. Батько згадує Шульца як скромного гімназіального вчителя малювання: замкнутого, дивакуватого, худенького, який ніколи не мав жінки, родини, завжди був сам по собі. Але от костюми замовляв у пана Маргуліса – одного з найкращих кравців у Дрогобичі. Хоч, може, й шив їх раз на 10 років. І тоді ніхто не думав, що він є таким відомим. За життя Шульц не був суперпопулярним як художник. Його більше знали (це хто справді знав!) завдяки літературним можливостям. Генієм його зробили проза, графіка, а також обставини життя і трагічної смерті під час Голокосту. Усе разом спричинилося до визнання”.
P.S. Щоб не відлякати свою мрію, я навіть боюся подумати, що одного дня в редакцію зателефонує хтось, як пані Галина, і повідомить, що віднайшов рукопис Шульцового роману “Месія”. Але сподіваюся. Бо що залишається, як не сподіватися на Месію.