Чий він, Бруно Шульц?

ШУЛЬЦҐЕЙТ

Чий він, Бруно Шульц?

Тетяна Хорунжа

Бруно Шульц – автор двох книжок “Цинамонові крамниці” і “Санаторій під клепсидрою”, що належить до шедеврів світової літератури. Він народився на одному зі світових перехресть культур і релігій, у Дрогобичі в Галичині, 1892 р., за правління цісаря Франца-Йосифа I. Як пише Тарас Возняк, “вкраплений в українське море Дрогобич з його польською, єврейською та українською компонентою складав ту амальгаму, якою була стара, тепер ледь не біблійна Галичина кінця століття, Галичина, яка очікувала своєї долі, і, як підводний контур культур, виринала до активного культурного і політичного життя. Сталим залишився специфічний містечковий мікросвіт”. У феноменальній австро-угорській аурі з’являлися Захер-Мазох, Фройд, Кафка. Їхні психоаналітичні пошуки справили велике враження на Шульца й набули в нього класичної і завершеної форми. Він дружив із Тувімом та Ґомбровичем, публікувався в найаванґардовіших журналах, перед ним відкривався мистецький світ. Але 11 вересня 1942 р. у Дрогобич увійшли німецькі війська, незабаром їхній терор змінився більшовицьким. За чергової зміни влади Шульц потрапляє до ґетто і гине 19 листопада під час так званої “дикої акції”.

Життя після смерті починається з публікацій, перекладів, у тому числі й українською, Шульц посідає належне йому місце у світовій культурі. Аж ось несподіваний скандал зі зникненням/викраденням ізраїльськими громадянами його фресок із Дрогобича й України взагалі для меморіалу Яд-Вашем, привернув увагу громадськості до питання: “Надбанням якої культури є творчість Бруно Шульца? Чий він, гебрей за походженням, який розмовляв німецькою, писав польською на українській, розтятій між чужими державами землі. Він, який загинув у ґетто як і всі євреї, тому що був одним з них. Яким є місце Бруно Шульца в українській культурі або культурі України? І чим, власне, є ця культура: культурою, яку створили українці, чи поліетнічною культурою землі, ім’я якій Україна?”. Та й взагалі, хто відповість за кримінальний злочин – незаконне вивезення з країни її культурного надбання?

З цими запитаннями ми звернулися до директора інституту українознавства, академіка НАН України Ярослава Ісаєвича і директора Інституту юдаїки Леоніда Фінберґа. Нижче викладено їхні думки з цього приводу.

* Ярослав ІСАЄВИЧ:

Остаточно виробленого загальноприйнятого тлумачення культури немає. Його, мабуть, ніколи й не буде: різноманітність і своєрідність феноменів культурного життя вимагає різних підходів, які неминуче змінюватимуться у процесі еволюції форм суспільного життя і суспільної свідомості. Поняття “українська культура” вживається у двох різних сенсах: культура українського етносу і культура, я не сказав би вульґарно, території, але комплексу взаємодії різних культур, який сформувався на території України і в якому український елемент грав не останню роль. У цьому сенсі Бруно Шульц, як і багато інших діячів, належить до культури поставстрійської, його першої (і, до речі, родинною) мовою була німецька, на польську він перейшов пізно. Моя ще й досі не опублікована стаття про нього називається “Втеча, яка не була втечею”. Він тікав від містечка, але, по суті, залишився там і оспівав це містечко в часи, коли цісарська провінція готувалася, ще не знаючи того, прийняти всі випробовування наступного сторіччя. Єврейське містечко (штетл) сформувалося у взаємодії з українським оточенням. Тобто, до української культури Шульц належить у тому сенсі, що український компонент надав специфічного забарвлення і тому українсько-польсько-єврейсько-російсько-австрійському комплексу, який розвивався на цій території. Незважаючи на те, що він мало знав про українську культуру, а вона про нього нічого не знала, все ж таки, митець зростав з того комплексу, в якому певну роль відігравала українська культура. Австрійський письменник єврейського походження Йозеф Рот, наприклад, дуже агресивно протиставляв українську Галичину Галичині польській. Він казав, що Краків – то музей польської культури, а Львів – то українсько-польсько-німецька суміш, яка дала нову ориґінальну якість. Іван Франко у статті “Мої друзі-євреї” писав: “Галицьке гебрейство – це настільки самобутнє культурно-історичне й народно-психологічне явище, що його нелегко сприймати ані в зовнішніх, ані у внутрішніх параметрах, оскільки кожен воліє вбачати в ньому таку фізіономію, яка вимірюється воднораз різноманітними оцінками”.

В якому сенсі ми можемо назвати цей комплекс українським? Безумовно, не в сенсі етнічному. Ми можемо вживати його в трьох сенсах: етнічна культура, культура території, яку ми називаємо українською, і культура, яка є наслідком взаємодії етнічних спільнот України. Світ не враховує, що в цій взаємодії український елемент грав істотну роль. У багатьох випадках, як, припустимо, з Бруно Шульцом або Йозефом Ротом, якого нарешті переклали українською мовою, їхня творчість лише тепер стає фактом у формуванні або модифікації української культури та її входженні в ширший загальноєвропейський і світовий контекст. Це процес еволюційний і незворотній.

* Леонід ФІНБЕРҐ:

У кожній культурі є дві культури – елітарна і широко роздрукована. Для української культури існує дві перспективи: одна – вважати української культурою таку, що пов’язана лише з етнічними українцями, інша, домінантна, – поступова інтеґрація в українську культуру надбань різних народів, етнічних культур, що існували на цій території. Такі люди як Тарас Возняк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, вважають безумовно приналежною до української культури, творчість Гоголя й Булгакова, Бруно Шульца і Пауля Целяна та ін. Це генії, і дуже важливо, аби їх було включено до української культури. Це великим рахунком, культура не мусить мати національних кордонів, бо це єдиний простір, єдина ойкумена історії людства. І чим більше кожна етнічна культура інкорпорує представників інших етнічних культур, тим багатшою вона стане. Оптимістична і гуманістична перспектива розвитку української культури – інтеґрування культури народів, що жили й живуть на території України. І, безумовно, ім’я Бруно Шульца тут – одне з перших, бо саме він якнайточніше висловив кризу кінця століття, безвихідь перед тоталітаризмом, що насувався з обох боків і не залишав місця для людини й людяності.

Він наш, але він також і польський, і єврейський. І ці культури не повинні змагатися за його приналежність: творчість автора, що збагачує кілька культур, є свідченням його універсальності.

Що стосується зникнення фресок із території України, скажу лише, що у благих цілей не може бути негідних засобів. Як свідчить досвід, саме через них благі наміри перестають бути благими. Це неодноразово доведено історією.

Якби внаслідок якихось домовленостей ці фрески, не понівечені, не вирвані з контексту, були передані в Яд-Вашем, як свого часу протоколи допитів єврейських дисидентів, що зберігалися в СБУ, то це, як сказав свого часу Тарас Возняк, було б по любові. Не треба сперечатися про приналежність Бруно Шульца до якоїсь однієї культури: був час, коли він не був потрібний ні полякам, ні українцям: можна спільно вирішити, де краще зберігати його мистецькі твори, – у Варшаві, Кракові, Дрогобичі чи Києві, або в Ізраїлі. Але це слід робити спільно, поважаючи один одного, традиції і закони, які виробило людство для вирішення таких проблем. Звичайно такі пам’ятки зберігаються там, де їх знайдено, інша річ, що сучасні методи тиражування дозволяють зробити достовірні копії, а не зрізати їх зі стіни, що може призвести до загибелі пам’ятки. Вони могли загинути у Дрогобичі? Так, але чи мало пам’яток гине в Ізраїлі? Утім, загроза зникнення не дає права на подібні дії.

У цієї історії є ще один сумний аспект. Яд-Вашем – святе місце вселенської скорботи, де пам’ять про загиблих євреїв перетворюється на пам’ять трагедії, що її пережило все людство. І я дуже не хотів би, щоб для мільйонів українців і поляків воно стало не лише знаком пам’яті і скорботи, а й місцем, що пов’язувалося б із цим неспіввідносним вчинком. Це не в інтересах як Ізраїлю, так і самого меморіалу. Святиню не можна зганьбити. Домовленостям напівосвічених чиновників має протистояти інтелігенція різних народів, що цінує принципи гуманізму, взаємоповаги і шанування культури. І в цьому просторі не може бути порушена рівновага. Це удар не по вузьких націоналістах, які розуміють лише свою культуру, це удар по людях, які багато зробили, аби органічною її частиною стала культура інших народів, у тому числі поляків, німців, євреїв. Вони багато зробили й тому ображені найбільше. Не виключено, що внаслідок переговорів можна було дійти згоди між людьми, яким дороге ім’я Бруно Шульца, й може, вони погодилися б передати його твори. Сьогодні на це вони вже не погодяться.

* * *

Отже, на рівні інтелектуалів існує спільна позиція. Чиновницька “образованщина”, як казав колись Солженіцин, засвідчила повну зневагу не лише до якогось єврея, що малював щось незрозуміле, та ще й писав польською, а й до власної культури, якою в силу обов’язків має опікуватися. А всі ми вже звикли до того, що все те, що власне, складає культурне поле нашої країни, давно віддано на відкуп печерним смакам, а інформаційний простір – Вірці Сердючці. Щоденно повторюючи, як заклинання, слова про європейський вибір нашої країни та її інтеґрацію в європейський простір, необхідно нарешті зрозуміти, що Україна була й буде місцем, де зустрічалися народи й виникали феномени культурного співіснування. І європейське обличчя нашої культури неможливе без кожної з цих культур і атмосфери взаємної поваги. Поважаючи їх, ми не дозволимо з погордою і зневагою ставитися до нашого права на різнобарвну й багатонаціональну історичну спадщину України.