Андрій КИРЧІВ

КОРДОН: МІСТ ЧИ ЛІНІЯ ПЕРЕДІЛУ?

Розмови про кордони так само не мають кінця, як не має кінця їхня протяжність у просторі і в часі. Для них не існує ні душі, ні емоцій – усе це залишилося по обидва боки іноді невідомо ким і чому встановлених штучних меж. Ледь помітні усередині Шенгенляндії, кордони перетворюються раптом в непереборну стіну для тисяч (якщо не мільйонів) громадян ззовні, які уявили цей простір якимось раєм, або (що набагато реалістичніше), місцем адекватного поцінування їхніх здібностей. Розкроєна жива шкіра землі, посічені долі, небезпечні, бо нереалізовані амбіції чи емоції державців, відповідальних за доленосні рішення – чи можна коли-небудь виповнити список проблем, які виплітаються у тугий нерозрубний вузол з короткою як постріл назвою “кордон”?

Чергова дискусія на цю хворобливу тему, що відбулася на минулому тижні у Львові, мала цілком прикладний характер. Конференція “Безпосереднє сусідство: транскордонне співробітництво і європейська інтеграція”, організована Фондом Бертельсманна (ФРН) і Львівською міськрадою при активній співучасті добре відомого в інтелектуальних колах культурологічного часопису з екстравагантною але дуже національною назвою “Ї”, могла похизуватись вагомим складом учасників. Для обговорення фізично відчутної болючої проблеми майбутньої східної межі ЄС у Львів приїхали такі знані особистості, як член всесвітньовідомого Римського Клубу і радник голови ВР України, швейцарський економіст Богдан Гаврилишин, колишній Генеральний директор МЗС Ізраїлю Шломо Авінері, представник ЄС у Ризі Івета Шульца, керівник департаменту Центральної і Східної Європи Фонду Гайнріха Бьолля Вальтер Кауфманн, колишній Прем’єр-міністр Молдови Йон Стурца, віце-президент м.Любліна Збігнєв Войцеховський і ще десятків сім гідних представників України, Німеччини, Польщі, Латвії, Естонії, Росії та Молдови. Поза усяким сумнівом, ключовими учасниками мали стати Євген Марчук і “нашумілий” у Європі через “чорний пі-ар” Марек Сівець, приїзду яких організатори чекали буквально до останнього дня, проте... Втім, ті, що зібралися, були дуже далекі від чинопоклонства, оскільки присвятили свій час пошукам вирішення низки проблем, безапеляційно поставлених дуже близьким і, на жаль, дуже невеселим для України європейським майбутнім.

Постійна констатація очевидного факту очікуваного переміщення східного кордону ЄС на західні рубежі України мимоволі викликала логічно непояснимі подразнення і тугу від обіцянок близькості зустрічі з недалеким радянським минулим, цього разу – із точністю до навпаки.

Картина передбачається більш ніж сумна: до фортецеподібних посольств і консульств Шенгенщини додадуться візові установи недавніх братів по соціалістичному нещастю, до речі, дуже ефективно перетягуючи на себе левову частку довжелезних черг завсідників ЕС-івських – “шенгенська” віза ж бо єдина! А на кордоні, як випливає з майже веселого зауваження в доповіді зам. начальника штабу Північно-Західного напрямку Прикордонних військ України полковника Миколи Хоружого, нудьгуючі прикордонники і митники будуть “із пристрастю” провадити огляд самотніх щасливчиків, котрі одержали заповітну “виїзну” після багатоденних митарств (сподіватися на підвищення ефективності роботи дотепер неповоротких консульських установ, на жаль, немає підстав). Втім, оптимізм полковника дещо передчасний: унаслідок неймовірних складностей з отриманням віз пунктом переходу для бажаючих якось пробратися на Захід зможе стати будь-яка точка на багатокілометровій лінії офіційної перепони. Про організовану злочинність і її транскордоне “співробітництво” із “колегами” узагалі говорити немає сенсу. Особливо гостро проблема стосується активного транзиту нелегальних емігрантів із Південно-Східної Азії, притік яких із Росії стає дедалі відчутнішим. Україна вже декілька років сумлінно і, незважаючи ні на що, безоплатно виконує роль такого собі фільтра для нелегалів у сінях Європи, не маючи при цьому ні засобів на утримання порушників, ні відповідних норм законодавства, що регулюють їхній статус на території держави. Як цілком справедливо зауважив один із учасників, ЄС, замість того, щоб подбати про зміцнення східних кордонів України задля зменшення потоку спрямованих на Захід емігрантів, користується цим чинником як інструментом для примусу своїх майбутніх східних побратимів завчасно запроваджувати візовий режим із суміжною українською державою. Внаслідок цього дискусія переміщається вже в дещо іншу площину, де поєднано відразу два аспекти – ментально-психологічний і політико-стратегічний. Чіткого розподілу меж цих аспектів домогтися навряд чи вдасться, оскільки емоційне навантаження першого може бути предметом дуже прагматичної торгівлі в рамках другого. А питання ставиться руба: кого саме бажає бачити розширена Європа на своїх східних кордонах – ображеного на увесь світ і непередбачуваного сусіда, чи повноцінного партнера, у (нехай і) далекому майбутньому – одного з повноправних мешканців єдиного європейського дому? Звичайно, не можна твердити, що нинішня поведінка ЄС, його ігнорування інтересів України примусить останню кинутися в розкриті реінтеграційні обійми Росії, проте виключати подібний вихід теж надто легковажно. Як у разі втілення останнього може змінитися співвідношення сил у європейській і світовий політиці, можна лише здогадуватися. Міркуючи про можливі варіанти пріоритетних векторів української зовнішньої політики, Богдан Гаврилишин висуває тезу про європейський (тобто західний) вибір як про єдину перспективу для майбутнього нашої держави. Східний напрямок – це прямування в минуле, а Північ і Південь можуть слугувати винятково додатковими джерелами взаємовигідного співробітництва, притім фактично тільки економічного, але тільки за умови вищезгаданого вибору. Звісно ж, на європейській сцені і надалі передбачається значна питома присутність головного світового актора – США, на підтримку яких Україна, вочевидь, може розраховувати.

Якщо долею нам усе ж визначено повернутися в колись покинутий європейський дім, непогано було б обрати для цього оптимальний механізм. Новітньою (у всякому разі – поки що) інтеграційною моделлю залишається Європа регіонів. Ось тут логічно, хоча й дещо несподівано, слід повернутися на вихідну позицію, тобто власне до теми конференції – безпосереднього сусідства і транскордонного співробітництва. Збігнєв Войцеховський запропонував досить цікавий варіант цього співробітництва – шляхом організації економічних місій, що займаються пошуком партнерів по обидва боки кордону з метою налагодження найбільш оптимальних умов виробництва та реалізації продукції.

Оскільки з нашими західними сусідами ми перебуваємо на різних інтеграційних рівнях, найбільш доцільним шляхом бачиться таке співробітництво в межах уже випробуваних раніше в Європі моделей єврорегіонів. Два з таких єврорегіонів, де задіяна Україна – “Верхній Прут” і “Нижній Дунай” – наразі перебувають у стадії розробки, два інших – “Карпатский” і “Буг” – уже діють, хоча таке визначення стану їхньої активності – явне перебільшення. Тобто, сама робота триває, але участь у ній України настільки мізерна, що з позиції дня сьогоднішнього перспективи завтрашнього плідного співробітництва бачаться досить розпливчасто. І проблема тут не тільки, а можливо – і не стільки в несумісності законодавчих систем і неадаптованості українських законів до сучасних вимог, зокрема – такого типу співробітництва, але в явному небажанні зробити що-небудь істотне для зміни нинішнього становища, не кажучи вже про мистецьку імітацію бурхливої діяльності (видання різного роду збірників, де пояснюється “чому не...” і т.п.). Кому це вигідно – регіональній владі? Україні? Заходу? Це вже окреме питання й окрема розмова.

Приємно усе ж усвідомлювати, що проблема значення України, її місця в Європі, не залишається поза увагою тих, хто може тим чи іншим чином впливати на процес прийняття рішень у країнах-членах ЄС. Втім, це може бути усього лише ілюзорною голограмою втілення бажаного. Але якою! Навіть, беручи до уваги черепашині темпи наших реформ і не надто інтеграційні тенденції в ЄС – навіть якщо припустити, що до моменту готовності України до інтеграції інтегруватися їй вже буде нікуди – приємно... От тільки дарма хтось під час прощального вечора начебто й нехотячи кинув: “Поки ми отут балакаємо, Словаччина й Угорщина за гроші ЄС будують сучасну смугу загороджень уздовж наших кордонів”...

Невже це вже край, межа у безкрайній темі безмежних кордонів?