Ї:
кордон Володимир Кравченко
Ілюзія успіху
© Дзеркало тижня 2002
№ 47 (422) 7 - 13 Грудня 2002 року
Нарешті п’ятирічні українсько-румунські переговори щодо договору про режим державного кордону й угоди з делімітації континентального шельфу та виняткових економічних зон дали хоч якісь конкретні результати. Після тривалих і бурхливих дебатів під час 14-го раунду переговорів, що відбулися в Бухаресті 2—3 грудня, румуни вперше підтвердили лінію державного кордону на ділянках від стику з кордоном Угорщини до стику з кордоном Молдови і далі від стику з молдавським кордоном до знака 1439, що міститься в Чорному морі.
Можна було б зрадіти й закричати “Гіп-гіп-гіп- ура!”, адже румуни зробили те, чого так довго домагалися українці. Та в українському МЗС чомусь особливої радості не помітно. А глава української делегації заступник держсекретаря зовнішньополітичного відомства Олександр Моцик, визнавши: “відбулося пом’якшення позиції Румунії”, одночасно зазначив, що на останньому раунді переговорів “особливого прогресу досягти не вдалося”. Загалом, відзначають українські дипломати, “у позиції румунської делегації не відбулося особливо істотних змін”. Що слід розуміти так, що Бухарест і далі пред’являє до Києва територіальні претензії.
То в чому ж причина такої, на перший погляд, геть нелогічної реакції українських дипломатів?
Вочевидь, вона полягає не лише в тому, що українці й румуни ніяк не можуть дійти згоди щодо статусу острова Зміїний: тоді як Київ говорить про те, що це острів, Бухарест вважає, що він — скеля. Для делімітації Чорного моря це суттєво: залежно від того, яким буде його статус і розраховувана від нього точка державного кордону, такою буде й делімітація континентального шельфу та виняткові економічні зони. А питання статусу Зміїного після тривалої перерви знову ввійшло у порядок денний переговорів.
До речі, керівник румунської делегації Крістіан Дяконеску на прес-конференції, присвяченій підсумкам переговорів, так прокоментував позицію Бухареста: у будь-якому разі і за будь- яких варіантів Румунія не погодиться на те, щоб острів із територією 17 га домінував над берегом у 300 км. “Ми готові шукати будь-який варіант, за винятком тих, що порушують суверенне право на зони поблизу територіального моря Румунії”, — процитувала Дяконеску румунська газета “Найн о’клок”.
Причина негативної оцінки 14-го раунду переговорів українськими дипломатами полягає, радше, в тому, що румуни підтвердили лінію державного кордону лише в усній формі. На час здачі матеріалу в номер ця позиція Бухареста так і не була зафіксована письмово в протоколі за результатами переговорів, хоча існувала домовленість про те, що його підготують до підпису главами делегацій. І це, судячи з усього, викликає побоювання Києва: дослідники українсько-румунських відносин підтверджують, що їхня історія багата випадками, коли відбувалися не просто порушення письмових домовленостей, а й елементарний обман на рівні офіційних представників.
Зволікання з підписанням протоколу переговорів дозволяє зробити деякі висновки. І стосуються вони тактики румунської дипломатії, що змінилася після Празького саміту НАТО, на якому Румунія отримала запрошення розпочати переговори про вступ в альянс.
Офіційний Бухарест вустами своїх журналістів часто звинувачує Київ у тому, що той ставить перепони румунам на шляху в Північноатлантичний альянс. Мовляв, Україна постійно апелює до Брюсселя через якісь міфічні територіальні претензії Румунії до України, тоді як самі українські дипломати не дуже налаштовані на конструктивний діалог під час обговорення деяких “технічних питань”. При цьому, коментуючи останній раунд переговорів, Дяконеску на прес-конференції сказав, що, на відміну від інших раундів, цього разу українська сторона продемонструвала більшу готовність до діалогу з румунською стороною.
Підтверджуючи лінію держкордону, румуни ж демонструють Брюсселеві, що територіальної проблеми з Україною не існує. Зрештою, судячи з неофіційних розмов із західними дипломатами, альянс не дуже хоче втручатися в українсько- румунські територіальні хащі: натовцям цілком вистачає головного болю і з турками з греками, і з балканськими країнами.
Водночас усна форма домовленостей не зв’язує рук Бухаресту і дозволяє маніпулювати цим на власний розсуд. Почуватися румунам вільними в трактуванні досягнутих домовленостей дозволяє і перманентна внутрішньополітична криза в Україні, і похолодання в українсько- американських відносинах. З урахуванням усього цього, можна лише констатувати: при тому, що облагороджувальний вплив НАТО пом’якшив позицію румунів, прогрес на переговорах усе ж таки — ілюзорний.
Що цікаво, після останнього раунду переговорів румунські й українські дипломати знову заговорили про звернення в Міжнародний суд у Гаазі, правда, лише на крайній випадок, оскільки цей варіант розв’язання спірного питання не єдиний. Не зайве, напевно, буде нагадати, що Київ і Бухарест можуть до нього звернутися лише для вирішення спірних питань з делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон, та й то лише після того, як буде підписано договір про режим державного кордону.