Дзеркало тижня, № 44 (368) 10-16 листопaда 2001 року

Володимир Кім

Румунський гамбіт

© Дзеркало тижня 2001

Коли румунські дипломати дають оцінку нинішньому стану відносин між Києвом і Бухарестом, то суть їхніх коментарів зводиться до того, що за останній рік президенти України й Румунії зустрічалися двічі. У квітні, під час візиту Леоніда Кучми в Румунію, і нині, цього тижня, в рамках конференції, що проходила у Варшаві, з проблем боротьби з міжнародним тероризмом.

Ці часті зустрічі, на думку офіційних представників Бухареста, свідчать, що в політичних контактах відсутній вакуум і в конструктивному дусі вирішуються всі питання двосторонніх відносин.

Справді, на відсутність політичних контактів ні в Києві, ні в Бухаресті поскаржитися не можуть. Щорічні зустрічі президентів і глав зовнішньополітичних відомств. Постійні консультації між міністерствами закордонних справ на різному рівні. Відновлені після річної перерви переговори стосовно договору про режим державного кордону й угоди про делімітацію континентального шельфу й виняткових економічних зон. Прем’єри сусідніх країн востаннє зустрічалися аж 1997 року. А створена 1994 року міжурядова українсько-румунська консультативна рада з питань торговельно-економічного співробітництва провела своє перше і єдине засідання 1996 року.

Проте саме ці «дрібниці», за словами наших експертів, найбільше свідчать про ті пріоритети, яких дотримується в зовнішній політиці Бухарест ось уже десять років.

Визначивши своєю стратегічною метою членство в Європейському Союзі й Північноатлантичному альянсі, у Бухаресті про своїх східних сусідів — Україну та Росію — згадують лише тоді, коли контакти з ними сприяють досягненню головного — європейської та євроатлантичної інтеграції Румунії. Заради справедливості зазначимо, що Україна й РФ перебувають на периферії інтересів Румунії значною мірою і через економічну та законодавчу нестабільність цих країн.

На сьогоднішній день ключовим питанням двосторонніх українсько-румунських відносин є підписання договору про режим державного кордону й укладання угоди про делімітацію континентального шельфу й виняткові економічні зони. Решта — проблеми в торговельно-економічній сфері, Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд, що його ніяк не можуть добудувати з вини українців, недостатня кількість пропускних пунктів на кордоні України й Румунії etc. — для наших партнерів другорядне.

З погляду потенційного членства в таких престижних клубах, як НАТО і Європейський Союз, мало провести в країні необхідні демократичні й економічні перетворення та привести своє законодавство у відповідність із європейськими вимогами — Бухаресту необхідно врегулювати й територіальні проблеми з сусідами. Так само необхідно вирішити територіальне питання й Києву, який одним із своїх зовнішньополітичних пріоритетів визначив належне юридичне облаштування своїх кордонів.

Останній, десятий, раунд переговорів із цих проблем відбувся на початку жовтня і, за словами українських і румунських дипломатів, пройшов «у дусі конструктивності». Принаймні на слові «конструктивність» у розмові з автором цих рядків не раз наголошували румунські дипломати.

Утім, наскільки можна судити, це визначення радше стосується не позиції Бухареста або Києва (кожна зі сторін не тільки не змінила свою точку зору, а навіть більше того — посилила її), а тієї атмосфери, на тлі якої проходив десятий раунд. Мабуть, уперше переговори не супроводжувалися антиукраїнською кампанією в румунській пресі, а дипломати виказували готовність вислухати аргументи одне одного.

Було це з боку румунських дипломатів щирою готовністю вести переговори в нормальній атмосфері чи дипломатичним хором, покликаним створити сприятливий фон для наміченого на 9 жовтня візиту в Київ глави МЗС Румунії Мірчи Джеоане, так і не відомо: у зв’язку з розпочатою Сполученими Штатами та Британією «гарячою фазою» антитерористичної операції Джеоане в Київ не приїхав.

Стосовно України, то її позицію на переговорах можна охарактеризувати як «рідної землі не віддамо ні клаптика». Відносно договору про режим державного кордону наші дипломати пропонують залишити в силі старий радянсько-румунський договір 1961 року, виключивши з нього положення, які стосуються молдавсько-румунської ділянки кордону.

Утім, як показали десять раундів переговорів, усе не так просто.

У румунському суспільстві досі поширена думка, що Україна не вправі володіти Буковиною, і там живуть надією повернути землі, втрачені Румунією після 1940 року. Про те, наскільки ці настрої серйозні, говорить уже той факт, що партія «Велика Румунія», яка виступає за відтворення Румунії в кордонах 1940 року, має в парламенті до 30% місць і є другою за чисельністю фракцією.

Крім того, є ще й суб’єктивний чинник, пов’язаний із нинішнім румунським президентом: Іон Ілієску в силу свого комуністичного минулого вкрай болісно реагує на критику з боку правих націоналістичних і радикально-націоналістичних партій. Страх бути звинуваченим у зраді національних інтересів змушує його бути гранично обережним у вирішенні територіальних питань. Як наслідок румунська дипломатія при Ілієску займає куди жорсткішу позицію, ніж за Еміля Константинеску.

Усе це — суспільні настрої, чинник Ілієску, бажання потрапити в НАТО і ЄС — не може не впливати на румунський МЗС і на його позицію.

За словами українських експертів, на переговорах румунські дипломати мають намір модифікувати лінію проходження кордону. При цьому вони на словах визнають непорушність останньої, а на практиці керуються таким принципом: закласти в договір про режим державного кордону положення, спроможні в майбутньому його «розхитати», що дозволить румунам претендувати на частину території України.

Прикладом може служити історія з п’ятьма островами в гирлі Дунаю. У Бухаресті пов’язують долю договору з ними та пропонують, щоб два з п’яти островів належали Румунії.

Обгрунтовуючи свою позицію, румунські дипломати говорять про те, що до тієї ділянки, де розташовано ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, зафіксований у радянсько-румунському договорі від 1961 року, а відповідно до цього, сьогодні всі п’ять островів повинні стати румунськими. При цьому, розуміючи делікатність ситуації, Румунія претендує лише на два з них.

Київ із пропозицією румунських дипломатів міг би погодитися, якби не той факт, що за старим радянсько-румунським договором 1961 року всі п’ять островів із самого початку належать Україні. А перехід двох із них під юрисдикцію Румунії суперечитиме зафіксованому в українсько-румунському договорі 1997 року принципу незмінності кордонів, оскільки румунська пропозиція є не чим іншим, як зміною існуючих кордонів. Крім того, на цій ділянці Дунаю (і це зафіксовано делімітаційними й демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосовний, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Крім того, що румунські дипломати хочуть створити прецедент, є принаймні ще одна причина, із якої для Бухареста вкрай важливо заволодіти цими двома невеличкими островами: при зміні їхньої приналежності змінюється й точка відліку виняткової економічної зони. І якщо румунам удасться задумане, то в майбутньому румунська економічна зона за розмірами буде така ж, як і українська.

Утім, у міжнародній практиці є правило, що розподіл таких зон між сусідніми країнами традиційно пропорційний довжині національних берегових ліній. Між Україною і Румунією нині це співвідношення приблизно 5:1. Тож українська дипломатія має досить серйозний козир на переговорах.

Не менше проблем і з угодою про делімітацію континентального шельфу і виняткові економічні зони. Тут одним із ключових моментів є острів Зміїний. У Бухаресті аж ніяк не беруть під сумнів його українську «прописку». Інша річ статус Зміїного.

Його статус як острова, придатного для проживання й використання в народногосподарських цілях (а саме цю точку зору обстоює Київ) викликає заперечення з боку в Бухареста, де вважають Зміїний скелею, непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства.

Суперечка не варта була б і виїденого яйця, якби не два істотні моменти. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу.

Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу й виняткові економічні зони, що сторони не виключають і такий варіант розвитку подій, як звертання в Міжнародний суд у Гаазі. Правда, звернутися туди Київ і Бухарест, відповідно до підписаних документів, мають право тільки за умови укладання договору про режим державного кордону, або якщо одна зі сторін доказово звинуватить іншу в зриві переговорного процесу.

Сьогодні Київ цілком відмітає звернення в Міжнародний суд із власної ініціативи й робить усе можливе, щоб не дати зачіпки для звинувачень у зриві переговорів. Попри те що Україна має дуже сильні позиції, експерти рекомендують усе-таки вирішити спірні питання шляхом двосторонніх переговорів, оскільки часом рішення Міжнародного суду бувають украй несподіваними.

А Бухарест, схоже, не проти, щоб справу про континентальний шельф вирішували в Гаазі. Дійти такого висновку дозволяє недавня заява прем’єр-міністра Румунії Адріана Нестасе. Зо два тижні тому, виступаючи на світовому форумі румунської преси, Адріан Нестасе заявив, що нині вивчається можливість подачі позову в Міжнародний суд у Гаазі щодо бурильних робіт, виконуваних Україною на шельфі Чорного моря в районі острова Зміїний.

Йдеться про те, що цього року український «Чорноморнафтогаз» провів буріння параметричної свердловини з метою вивчення геологічної структури морського дна, у результаті чого було відкрито нове нафтогазове родовище. Ще в липні, коли румунський МЗС виступив із вербальною нотою протесту проти порушення українсько-румунських домовленостей, зовнішньоекономічне відомство України визнало за потрібне дати публічні роз’яснення. За словами українських дипломатів, роботи, проведені «Чорноморнафтогазом», не підпадають під термін «експлуатація мінеральних ресурсів» і не суперечать досягнутим 1997 року домовленостям.

Цікава деталь: звинувачуючи Київ у порушенні домовленостей, Бухарест, не вагаючись, сам порушує підписані міжнародні документи. Так, за даними Фонду «Стратегія-1», 1998 року румуни видали французькій компанії ElfAquitan (нині це концерн TotalFinaElf) ліцензію на розвідку й експлуатацію ділянки континентального шельфу, що серйозно порушує існуюче де-факто розмежування і з Україною, і з Болгарією.

Важко судити, чим керувався Адріан Нестасе, коли робив свою заяву на форумі. (До речі, дещо пізніше румунський МЗС відкоригував слова прем’єра в тому сенсі, що коли звернення в Міжнародний суд і буде, то тільки після підписання договору про режим державного кордону.)

Проте не можна виключити й того, що це була спроба тиску на Київ, який у ті дні в черговий раз мав серйозні проблеми зі своїм міжнародним іміджем. Коли так, то слова Нестасе можна розцінити і як перший симптом того, що Бухарест готується зайняти жорсткішу позицію на переговорах стосовно договору про режим державного кордону й угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони. Принаймні в середовищі румунського політичного істеблішменту ця позиція знайде підтримку. І пов’язана така позиція, хоч як парадоксально це звучить, з відносинами Румунії та НАТО.

Сьогодні Бухарест має всі підстави для невдоволення результатами інтеграції в Північноатлантичний альянс. Розрахунки на те, що Румунія потрапить у першу хвилю розширення альянсу, не справдилися. Так само, як і надії на те, що країна опиниться в другій хвилі.

Невдачі з політикою євроатлантичної інтеграції викликали в правлячої румунської еліти реакцію, яку ті переорієнтували на сусідів. Її суть можна описати так: оскільки членство Румунії в Північноатлантичному альянсі відсувається на невизначену перспективу, то не має сенсу йти на поступки, аби швидше вирішити з ними територіальні питання.

Чинник невизначеності з членством у НАТО переплітається з чинником Ілієску, і дію цієї гримучої суміші українські дипломати уже відчули на собі: улітку, на дев’ятому раунді переговорів, що проходили вперше після президентських виборів у Румунії, румунські дипломати виступили з пропозицією про перехід під юрисдикцію Румунії двох островів у гирлі Дунаю.

Утім, якщо сьогодні для Румунії членство в НАТО — невизначена перспектива, то дещо інакші справи з Європейським Союзом: Бухарест має досить серйозні шанси стати членом Євросоюзу вже найближчими роками. Тож у Києва залишається сильний важіль впливу на Бухарест. Але навіть з урахуванням чинника ЄС, експерти вважають, що переговори триватимуть не один рік, і передбачити їхні результати дуже складно.