Дзеркало тижня, № 26 (350) 14-20 липня 2001 року

Кордон між Сходом і Заходом

Володимир ПАВЛІВ

© Дзеркало тижня 2001

Дата розширення Європейського Союзу на схід змінювалась уже неодноразово, але мало хто має сумніви, що раніше чи пізніше це таки станеться. Безсумнівним є також те, що до ЄС увійде і наш найбільший західний сусід — Польща. Згідно з черговим терміном, визначеним нещодавно в Брюсселі, мало б це статися у 2004 році. Що це означає для нас? — Те, що кордон по річці Буг, який сьогодні ділить нас з Польщею, стане кордоном між Україною та європейською спільнотою.

У зв’язку із цим уже не тільки істеблішмент Польщі, а й політичні еліти усієї об’єднаної Європи намагаються знайти відповіді на запитання, як їм розумніше загосподарювати цей кордон. Для пересічного європейця все, що було колись есересером — це «орієнт» чужий і незрозумілий, а часто й небезпечний, тож не дивно, що він хотів би відгородитись від цього новим «берлінським муром». Європейських капіталістів-глобалістів, котрих зазвичай мало обходять національні інтереси, надзвичайно цікавлять величезні східні ринки, які дають перспективи збагачення, давно небачені в цивілізованому світі. Для політичних же еліт цей пострадянський схід — це перш за все сфера російських впливів, до якої не можна ставитися легковажно. Тому в дискусіях про майбутній вигляд цього кордону наявні дві основні точки зору.

Прибічники першої виступають за те, щоб новий східний кордон ЄС зробити ще більш щільним, ніж він є нині, і таким чином спробувати затримати навалу нелегальних мігрантів, контрабандних товарів та наркотиків, яка йде в основному зі сходу. До цієї концепції схиляються переважно малі багаті країни, віддалені від цього кордону. Інша ж точка зору є цілком протилежною — кордон має бути якнайпрозоріший, з дешевими і легкодоступними візами, щоб не створювати нової «залізної завіси» і не перекривати потік людей і товарів. Цю версію пропагують здебільшого країни—кандидати до ЄС, які межують безпосередньо з нами і наповнення бюджету яких значною мірою залежить від східних сусідів, а також еліти тих великих і багатих країн, де вагоме слово мають згадані вже капіталісти-глобалісти.

Однак не менш важливим у цій дискусії є також питання, хто саме «загосподарьовуватиме» цей кордон. На це, здавалося б, просте запитання немає, однак, єдиної відповіді. У світових рейтингах корумпованих країн Польща займає 40-ве місце — це, звичайно, не Україна, але такий рівень корупції є одним з найвищих не тільки для країн-членів, але й для країн—кандидатів до ЄС. Навряд чи таку важливу і велику ділянку свого нового східного кордону, якою є теперішній польсько-український кордон, Європа довірить виключно полякам. Зважаючи ще й на те, що за останні роки у Польщі відбулося вже декілька гучних скандалів, пов’язаних з корупцією прикордонної та митної служб.

До цього додається ще одна проблема — що зробити з тисячами досвідчених німецьких прикордонників та митників, коли між Польщею і Німеччиною зникне кордон. На сьогоднішній день найбільший досвід в охороні кордонів «шенгенської зони» зі сходу мають саме німці. Тому в кабінетах «європейської влади» кружляє візія спільних німецько-польських патрулів на польсько-українському кордоні. Автором цієї ідеї вважають Курта Шельтера, міністра внутрішніх справ Бранденбурга, який має 250 км спільного кордону з Польщею. Якщо спочатку візії пана Шельтера вважали нонсенсом, то з часом вони знайшли чимало прихильників. Цього року вже й польський міністр внутрішніх справ Марек Бернацкі натякнув у Брюсселі, що Польща після вступу до ЄС може погодитися на присутність «європатрулів» на своєму східному кордоні.

Говорячи про польсько-німецький кордон, варто також згадати про досвід міжнаціонального єднання, напрацьований на цій ділянці, який став основою для налагодження прикордонної співпраці у різних сферах. Протягом тривалого повоєнного періоду німецько-польські стосунки були не кращими, ніж українсько-польські, але сьогодні їх вважають найкращими протягом всієї спільної історії.

Українсько-польські стосунки на офіційному рівні також називають дуже хорошими, але ці слова не знаходять підтвердження на практичному рівні: неприязний кордон, відсутність нормальної співпраці між прикордонними регіонами обох країн, незагоєні історичні «рани», які час від часу стають джерелом міжнаціональних скандалів. Говорячи сьогодні про добрі українсько-польські стосунки, маємо на увазі стосунки Київ—Варшава, або точніше — Кучма—Квасьнєвський. Але цим можуть задовольнитися ті, хто подорожує літаками. Натомість для простих громадян обох країн наші стосунки видаються зовсім не добрими, коли їм доводиться долати приблизно 200-кілометрову смугу Західної України чи таку ж зону у східній Польщі, де часто спостерігаються прояви ворожого ставлення одних до других.

Та особливо прикрим для всіх стає подолання українсько-польського кордону, де найперше впадають в очі скорумпованість і хамство. Парадоксом є те, що навіть з українським паспортом українсько-польський кордон «безвізового режиму» важче і неприємніше долати, ніж німецько-польський кордон «шенгенської зони».

Німецько-польсько-українське пограниччя

Вже нинішнього року відбулося кілька міжнародних конференцій, на яких ставилися запитання типу: чи можливе використання польсько-німецького досвіду єднання і прикордонної співпраці для покращення стосунків між Україною та Польщею? Більшість учасників подібних дискусій сходяться на думці, що цей досвід не творить якоїсь окремої моделі, отже можна розглядати лише конкретні прецеденти з нього.

Одним з перших прикладів «ламання криги» у стосунках між поляками та німцями в повоєнний період можна назвати відкритого листа польського католицького духовенства до своїх німецьких братів «во хресті» під гаслом: «Прощаємо і просимо прощення». Не відразу це звернення дочекалося відповіді, але можна вважати, що воно лягло в основу подальших поєднавчих процесів і витворило гасло для них.

Якщо ж поглянути на стосунки між греко-католицькою церквою та римо-католицьким костьолом, котрі мають одного духовного провідника — Папу Римського, то в них конфліктних моментів назбирається більше, ніж поєднавчих. Гадаю, що польське католицьке духовенство не без образи спостерігало за тим, як довоєнні костьоли Західної України перетворювалися після 1989 року на греко-католицькі церкви. Але й польська «псевдорелігійна вендета» не забарилася: знищено катедральний купол і не повернуто самий катедральний храм у Перемишлі греко-католикам, не зважаючи на прохання самого Папи. Заміщено в одному з перемишльських костьолів таблиці з приниженням українського герба і образливим для українців написом. Наполягання католицького духовенства виселити з Польщі одружених греко-католицьких священиків. Чи всі ці факти творять добрий грунт для українсько-польського діалогу? Натомість, під час візиту Івана-Павла ІІ всі ми мали змогу переконатися, наскільки сильним може бути ефект від доброзичливого діалогу між церквами.

За подібним сценарієм розвивався і конфлікт довкола могил воїнів УПА у східних воєводствах Польщі та польських військових поховань на львівському Личаківському кладовищі — т. зв. «цвинтарі Орлят». Адже потребу у відновленні цих могил передбачити було не складно. Ще у 1988 році львівське «Товариство Лева» розпочало акцію впорядкування Личаківського цвинтаря — члени товариства старанно переписували дані на кожному надгробкові, приводячи їх при нагоді до порядку. Дещо пізніше київський журнал «Пам’ятки України» організував акцію пошуку військових поховань, під час якої було віднайдено десятки могил: козацьких, петлюрівських, УПА, німецьких з обох воєн тощо. Ніхто нічого не збирався руйнувати, а навіть навпаки.

Це був найкращий момент, щоб розпочати діалог з перспективою на майбутнє, але тоді і поляки, і українці прогавили момент. Натомість польська фірма «Енергополь» разом з польською меншиною Львова розпочали відновлення «цвинтаря Орлят», не поцікавившись громадською думкою та без погодження з місцевою владою, як стверджують її представники. Українці Польщі також розпочали самовільне насипання могил воїнам УПА, так і не дочекавшись дозволу офіційних властей. Результат усім відомий: час від часу перериваються роботи на львівському цвинтарі і оскверняються вже існуючі українські могили у Польщі. Сьогодні це найпростіший шлях, щоб влаштувати «маленьку бурю» в українсько-польських стосунках.

Ще один важливий здобуток в єднанні, який вдалося осягнути німцям і полякам, — це пошанування спільної історичної та культурної спадщини. Як наслідок цього, поляки вже не затирають німецьких слідів на своїх західних, а колись німецьких землях. Натомість спільно з німцями намагаються реанімувати той пласт дуже зруйнованої культурної спадщини, яку починають трактувати як частину власної, тобто спільної історії і культури. Такого ставлення поляки хотіли б домогтися і від українців на колишніх своїх східних землях — сьогоднішніх теренах Західної України. Проблемою тут, щоправда, є не те, що українці стирають польські сліди, а те, що не дбають про збереження культурної спадщини — як польської, так і української, єврейської чи німецької. Приклад з фресками Шульца, нелегально вивезеними нещодавно з Дрогобича ізраїльтянами, — найкраще цьому підтвердження.

Та чи не найбільш болючою сторінкою наших стосунків залишається «кривава історія» польсько-українського конфлікту періоду Другої світової війни. Поляки не можуть вибачити т. зв. волинську різню, до якої причетні, зокрема, формування УПА, а українці досі пам’ятають акцію «Вісла» — брутальне виселення українського населення на схід і на захід з батьківських земель сучасної східної Польщі. І якщо ветерани вермахту і польської Армії Крайової таки подали один одному руки на знак примирення, то про подібний жест між представниками АК і УПА не можна навіть мріяти. Діалог на тему вивчення цього періоду розпочали було історики обох країн з ініціативи ветеранів АК та Об’єднання українців Польщі, але після 6-ти спільних конференцій його таки було зірвано. Після цього у польській «Газеті виборчій» з’явилося інтерв’ю з головою волинської групи ветеранів АК під назвою: «Ми сідали за стіл, щоб винести вирок». Отже, про налагодження стосунків ніхто і не думав!

Цей та інший негативний досвід, накопичений за останнє десятиліття, буде серйозною перешкодою на шляху подальших спроб українсько-польського взаєморозуміння. Суттєвою різницею з німецько-польською ситуацією є також те, що ні українці, ні поляки не мають комплексу вини, який часто був визначальним у поведінці німців щодо скривджених ними народів. Саме цей факт, помножений на багатство німецької держави, став визначальним у тому, що саме німці заплатили за більшість заходів, спрямованих на «подолання взаємних комплексів та стереотипів». А хто мав би заплатити за такого типу акції українсько-польські?

Виходячи з того, що кордон має стати українсько-європейським, можна припустити, що заплатити могла б європейська спільнота. Тоді виникає запитання — кому саме вона мала б передати фінансову допомогу щодо української сторони. В Європі самостійними партнерами можуть бути прикордонні регіони, які є достатньо самостійними і незалежними від центру. А от в українській державі ці кошти мали б пройти через Київ до прикордонного районного, наприклад, Яворова. Як йдуть гроші з центру в регіон, ми всі добре знаємо, зрештою, як у столиці зникає допомога з Заходу — також. Отже, якщо в Україні нічого не зміниться до приходу на її кордон Об’єднаної Європи, то можна припустити, що процеси «єднання» та «прикордонної співпраці» стануть черговим успішним бізнесом для номенклатурно-олігархічного Києва.