© Дзеркало тижня 2002
№ 48 (423) Субота, 14 - 20 Грудня 2002

На польсько-українському кордоні - час змін

Людмила Носарєва
(Львів)

Про митний перехід Смильниця (Львівська область) — Кросценко (Підкарпатське воєводство, Польща) говорили вже давно. Це прямий, отже найкоротший шлях з України через Польщу в інші європейські країни: Словаччину, Словенію, Австрію і назад. Митний перехід для автотранспорту існував тут аж до Другої світової війни. А залізничний функціонує досі, правда, без зупинки у Смильниці, але неподалік від неї — у місцевому Хирові. У перші роки після відкриття кордонів безліч українців рвонули в Польщу саме через ці залізничні ворота. Потім почали більше їздити автомобільним транспортом, хоча, як вважають і поляки, і українці, залізнична гілка необхідна двом країнам і сьогодні.

Проте будівництво спільного митного пункту затримувалося. І, хоч як дивно, особливої активності не виявляли поляки. З нашого боку роботи почалися чотири роки тому. Митниця вийшла невеличка, позаяк основне навантаження пасажирського й товаропотоків усе-таки планувалося на перехід Краковець—Корчова. І ось трохи більше півроку тому польська сторона стрімко взялася за роботу. Відомо, що будівництво фінансувалося європейськими структурами і вкладено в Кросценко 10 млн. євро. Очевидно, польська сторона розраховувала саме на ці гроші. І хоча будівництво, а особливо оздоблення споруджених будинків-модулів ще не завершено, польська “частина” сьогодні виглядає солідніше. Тож на церемонії відкриття переходу довелося говорити про розширення вже української “частини”...

Як повідомив начальник нової Галицької митниці Микола Сологор, наступного року планується пропускати через міжнародний митний перехід Смильниця—Кросценко чотири тисячі автомобілів на добу. До весни перехід працюватиме тільки завидна — з 8 ранку до 18 вечора. Через митницю проїжджатиме легковий автотранспорт і вантажний вантажністю не більше 3,5 тонни.

Цікаво, що це перший на території Львівщини перехід, де планується створити спільні з польською стороною контрольні служби. Приклади такого спільного контролю на польсько-українському кордоні вже є — у Волинській області на пункті пропуску Ягодин. Та й нинішній, зважаючи на все, буде не останнім.

Це коли кордон був “на замку”, цілком вистачало обмеженої кількості місць виїзду й вильоту в інші країни. Тепер — інший час, тим паче що в України з’являється додаткова відповідальність (а можливо, і переваги), оскільки вона стає східним кордоном ЄС. Поляки будують капітально, орієнтуючись, і небезпідставно, на гроші різних програм Євросоюзу. Україна ж поки що залишається в затінку, хоча, як говорять обізнані люди, європейські структури готові й нашій країні допомагати в облаштуванні кордонів та розвитку їхньої інфраструктури, ось тільки потрібні конкретні програми та хоча б часткове фінансування українським коштом. Євросоюз готовий оплачувати до 65% вартості проектів, Україна ж має забезпечити решту — 35%. Проте в нашої “багатої” держави немає навіть цього. Хоча, треба віддати належне, облаштованість українських кордонів останніми роками помітно прогресує.

За статистикою, на західному кордоні України (понад 6 тис. кілометрів) 79 пунктів пропуску. Міжнародних — 43, міждержавних — 12, місцевих — 24. На 18%, порівняно з минулим роком, збільшився пасажиропотік, іноземців у нас побувало на 34% більше. На 4,9% зросло пропускання транспортних засобів, зокрема іноземних — на 60%. Крім поляків, до нас дуже активно їдуть зі Словаччини й Угорщини. Хоча лише 4% населення Польщі, що виїжджає за межі своєї країни, перетинає українсько-польський кордон. Кожен поляк виїжджає за межі батьківщини тричі на рік, але всього 15% українського населення залишає територію своєї країни за той самий час...

Дещо зроблено і для пом’якшення проблем, пов’язаних із переходом кордону. Так, уже близько року іноземців, котрі в’їжджають в Україну не більш як на 90 днів, реєструють безпосередньо в пунктах пропуску. Раніше потрібно було реєструватися лише у ВВІРах. Крім того, для продовження багаторазової візи громадянин іноземної держави може звернутися в будь-яке відділення внутрішніх справ за місцем свого перебування — раніше це питання вирішувалося тільки в Києві. Скасовано екологічний збір із громадян, що перетинають кордон у легковому транспорті, а екологічному контролю підлягають лише транспортні засоби, які ввозять небезпечні речовини чи відходи.

Проте сьогодні дедалі наполегливіше говорять про зменшення кількості контрольних служб у пунктах пропуску через державний кордон, модернізацію митниць, позаяк їхні технічні можливості далеко не відповідають європейським стандартам. Працівники пунктів пропуску говорять про необхідність створення єдиної та повної бази даних про транспорт і вантажі, які перетинають кордон, що дозволило б ефективніше відстежувати всі перевезення й нерідко пов’язані з ними порушення та зловживання. Це — проблеми не тільки львів’ян.

Природно, що жителів і керівників області передусім хвилює українсько-польський кордон. З одного боку, його зміцнюють і розбудовують, орієнтуючись на дедалі активніший розвиток співробітництва. Багато не тільки конкретних планів, а й налагоджених ділових, партнерських зв’язків. Нерідко, спілкуючись із поляками, зокрема й далеко не рядовими, переконуєшся, що вони розглядають вступ у ЄС як нову перспективу не лише для себе, а й для України.

При цьому вже не один рік “найболючішим” місцем нашого співробітництва залишаються саме пункти пропуску через кордон. І хоч би що говорили керівні товариші, хоч би скільки обіцяли, що на кордоні черг не буде, вони є.

Інша проблема, яка хвилює обидві сторони, — це можливе обмеження та скорочення товарних потоків після облаштування нового європейського кордону. Та й робочої сили, яка шукає сьогодні роботу в Польщі, швидше за все, поменшає. Для багатьох українців стане проблемою одержання самих віз. Хоча багато жителів Польщі щиро вірять, що зменшення товаропотоків не буде, що візи, якщо їх доведеться запроваджувати, не будуть захмарно дорогими. Але відразу наголошують: якби Україна закрила та облаштувала за європейськими стандартами свої східні кордони (мається на увазі з Росією), то візи, швидше за все, були б не потрібні.

Як приклад співробітництва по-новому незмінно наводиться польсько-німецький кордон, а саме Герліц із німецького боку й польський повіт Згоржелецький. Попри те, що Німеччина — член ЄС, а Польща — ні, місцеві польські жителі за спеціальними посвідченнями, без віз і паспортів, можуть спокійно переходити в Герліц, скуповуватися там, віддавати дітей у німецькі садки та школи. Організовано спільну службу інтертаксі й багато іншого. Створено спільні ради безпеки, є безліч двосторонніх організацій, зокрема культурних, молодіжних, місцевого самоврядування. Служби безпеки обмінюються інформацією про скоєні злочини, координують дії. Поляки впевнені, що такі відносини мають бути в них і з прикордонними українськими територіями після вступу Польщі в Євросоюз.

Дай-то Боже! Проте на Другому економічному форумі, що відбувся недавно у Львові, випало почути, що після запровадження Словаччиною візового режиму з Україною рівень економічного обміну між двома країнами значно знизився. І це — факт. Тож оптимізм оптимізмом, а до травня 2004 року (нова дата вступу Польщі в ЄС) нам потрібно серйозно готуватися.

Ось думка докторанта Інституту регіональних досліджень НАН України Надії Мікули:

— У зв’язку з майбутнім розширенням Євросоюзу його структури вивчають і Україну як суміжну з ним державу. Спеціальне дослідження проводилось у Львівській області: представників органів місцевої влади, підприємців, працівників спільних підприємств і просто громадян запитували: що вони знають про розширення ЄС, що воно дасть Україні, чи готуються українці працювати за новими європейськими стандартами тощо. На той час (а минуло вже понад півроку) лише директор Львівського склодзеркального заводу відповів, що його підприємство вже має всі необхідні сертифікати для роботи за такими стандартами. А решта?

Хочемо ми того чи ні, але наша країна (і зокрема Львівська область) уже стала об’єктом регіональної політики ЄС. Й органи місцевого самоврядування, керівники виробничих і торгв’язані знати, що то за політика така. До речі, її розписано до дрібниць щодо кожного конкретного напряму, створено Білу й Зелену книги для країн, які готуються вступити в європейське співтовариство, дано різноманітні методичні рекомендації для керівників різних рівнів. На жаль, у нас ця інформація до широких мас не доходить.

Ми знай собі розводимося про майбутнє сусідство з ЄС, але що це означає в кожному конкретному випадку, зрозуміти поки що неспроможні, та й не завжди хочемо. Чекаємо, поки рак свисне, а щука запіє?..