Дзеркало тижня № 23 (398) субота, 22 - 28 червня 2002

КИЇВ НАВАЖИВСЯ САМОСТІЙНО РОЗМЕЖУВАТИ АЗОВСЬКЕ МОРЕ

Артем САДОВСЬКИЙ

Незважаючи на небажання росіян, завершено переговори з делімітації сухопутної ділянки українсько-російського кордону. Начебто вже до кінця третього кварталу буде підписано договір про держкордон. У кожному разі, так домовилися глави делегацій Юрій Сергєєв і В’ячеслав Трубніков. І навіть зафіксували це рішення в протоколі третього засідання підкомісії з прикордонних питань змішаної україно-російської комісії зі співробітництва.

Однак Москва максимально прагне загальмувати процес підписання документа. Можливо, той факт, що прем’єри в Харкові зафіксували в протоколі засідання двосторонньої комісії з торгово-економічного і науково-технічного співробітництва намір підписати документ до кінця року, матиме більший ефект і зобов’яже росіян значно сильніше, ніж запис у протоколі переговорів дипломатів. А з другого боку, чи не стане це черговою відмовкою для зволікання з підписанням договору?

Втім, делімітація сухопутної ділянки — це ще не остаточне оформлення україно-російського кордону. Залишається проблема демаркації, тобто визначення на місцевості проходження кордону. Як вирішуватиметься це питання? Неясно. Адже Москва — відомий противник цього процесу. Та й розмежування Азовського моря і Керченської протоки — проблема, що теж досі не вирішена.

Для Києва питання поділу Азовського моря має принциповий характер. По-перше, відсутність розмежування робить Азов багатокілометровою діркою в кордоні, якою користуються нелегальні мігранти, намагаючись пробратися в країни ЄС. Відсутність же договору про реадмісію з Росією перетворює Україну на накопичувач нелегалів. А по-друге, відсутність поділу Азовського моря на українську і російську частини шкодить економічним інтересам України: російські рибалки ловлять рибу в глибоководнішій частині Азова.

За час переговорів щодо статусу Азова і його розмежування справа так і не зрушила з мертвої точки. Сторони як дотримувалися своєї початкової позиції, заявленої ще 1996 року, так дотримуються досі. Київ хоче ділити Азов і Керченську протоку, а Москва — ні. І ніхто не хоче поступатися. Мабуть, єдиним досягненням усіх п’яти років переговорів було те, що обидві сторони визнали: Азовське море — «внутрішні води, які перебувають у користуванні обох країн». По суті, всі російські пропозиції зводяться ось до чого: або влаштувати так, щоб Азов фактично перебував у спільному користуванні, або зберегти якомога довше неврегульований статус-кво Азовського моря і Керченської протоки.

Наприклад, на одному з останніх раундів переговорів росіяни пропонували встановити прибережні зони відповідальності, а основну частину акваторії зберегти як район спільного користування. Київ такі кроки не влаштовували. Прийняття цього російського плану для України означало б лише одне — реальними господарями цього «району спільного користування» виявилися б росіяни: вони мають значно потужніший економічний потенціал.

Цей переговорний «біг на місці» триває п’ять років. Стомившись від нескінченних суперечок, Київ вирішив діяти. І сьогодні він поставив питання руба: або на переговорах буде вирішено спільно розмежувати Азов за так званою серединною лінією на внутрішні води України та внутрішні води Росії, або ж Київ самостійно встановить територіальні води. Благо, міжнародне право дозволяє йому робити такі кроки.

Так, Конвенція ООН з морського права 1982 року дозволяє країнам самостійно встановлювати вздовж свого берега територіальні води шириною до 12 морських миль. І зовнішній бік цих територіальних вод — лінія державного кордону. А далі вже в процесі переговорів обговорюється делімітація виключно економічної зони і континентального шельфу.

Наскільки нам відомо, український уряд навіть зробив деякі превентивні кроки: вже є рішення Кабміну щодо розмежування Азовського моря. І хоча воно має закритий характер, росіяни знають про його існування. У кожному разі, в Харкові Кінах уже точно довів до відома Касьянова про це рішення українського уряду.

Тепер російська сторона має вибирати: погодитися з українцями і спільно поділити Азов, зберігши його внутрішніми водами України та Росії, — чи дивитися, як в Азовське море в майбутньому заходитимуть натовські кораблі.

Досі Москва виступала категорично проти того, щоб в Азов заходили військові кораблі третіх країн. Маються на увазі насамперед кораблі країн НАТО. Саме під її тиском Київ погодився з тим, що Азовське море — це внутрішні води двох країн. Та якщо Україна самостійно встановить 12-мильну зону, то все, що опиниться за її межами, — міжнародні води. А відповідно до Конвенції, міжнародні води мають право вільного судноплавства.

Безумовно, росіяни зроблять усе можливе, аби не допустити в Азовське море іноземних військових кораблів і не ділити море: як свідчить історія з тим-таки ЄврАзЕС, у російської дипломатії сьогодні достатньо інструментів, аби натиснути на Київ і показати, що таке добре, а що таке — погано. Поки що росіяни пішли на те, щоб у протоколі засідання двосторонньої україно-російської комісії зафіксувати: переговори з визначення правового статусу Азовського моря триватимуть. Це, втім, не означає, що Київ відмовився від ідеї самостійно розмежувати Азов. Та чи вистачить у керівництва України волі протистояти тискові Москви і далі дотримуватися прийнятого рішення?