На західному фронті зміни
Українсько-словацький кордон: теж безкоштовний, однак упорядкований
Якуб ЛОГІНОВ
Поступ, 26 травня 2005 р.
Однак, схоже, цього разу щось таки змінилося. Ні, не відкрили нового
пункту пропуску, не покарали відповідальних за штучне затримування. Загалом
на польсько-українському кордоні не змінилося нічого, бо тут і навряд
чи щось може змінитися. Проте не слід забувати: поняття "західний"
та "польський" не тотожні, адже ми маємо на Заході ще двох інших
сусідів. Серед них – Словаччина, в яку з 1 травня можемо їздити за безкоштовними
візами, як і до Польщі, Чехії чи Угорщини. Натомість від того ж дня словакам
не потрібно мати візу для в'їзду на територію України. У зв'язку з цим
"Поступ" вирішив з'ясувати, як це нововведення вплинуло на ситуацію
на межі Словаччини та Закарпаття. Чи тамтешні пункти пропуску перетворилися
на таку ж саму пародію, як "Шегині – Медика", чи, може, навпаки,
є прикладом того, що все-таки на кордоні може бути інакше?
Зовнішня політика закарпатського селянина
На словацькому відтинку нашого кордону функціонують два автомобільні
пункти пропуску: "Ужгород – Вишне Немецьке" та дещо північніше
розташований перехід "Малий Березний – Убля". Оскільки щодо
прикордонного розташування Ужгорода ніхто не має сумнівів, то з Малим
Березним уже не все так просто: на перший погляд, ця місцевість зовсім
не відрізняється від інших сіл, що у цій частині Закарпаття. Люди тут
живуть досить скромно, а точніше, бідно, проте перевезенням цигарок займається
не така уже й велика кількість мешканців, як на територіях, прилеглих
до Польщі. Проте з декількома із "човників" мені вдалося поспілкуватись,
коли вони вранці вирушали на свою "роботу". Мешканці розмовляють
особливим українсько-словацьким суржиком із виразним словацьким акцентом,
і є якраз тими, для кого українсько-словацькі відносини є важливішими,
ніж решта закордонної політики України. Причому зі своєю думкою малоберезняни
визначилися не в затишші столичних кабінетів, а тут, на місці, протягом
всього життя. Адже Словаччина для них не за далекими Карпатами, а за маленьким
пагорбом, що на кінці рідного села. Цікаво, що ці люди нововведення у
візовому режимі сприймають неоднозначно, хоча відтепер їм не треба платити
кількасот гривень за таку важливу для них візу. "Це добре, проте
річ у іншому. Ця оплата – лише частка того, що нам треба витратити",
– прояснюють вони. Візи не дають автоматично: якщо їхати в гості, досить
вписати адресу, проте у такий спосіб документ отримає незаангажована людина,
а не мешканці прикордонної зони. Для тих, хто їздить часто, для відкриття
візи необхідно більше приводів, ніж лише бажання милуватися краєвидами
Словацьких Карпат. На практиці доводиться оформляти підприємницьку діяльність
та всякі договори про співпрацю з якоюсь словацькою фірмою – нехай і фіктивні,
проте за цим всім треба добре набігатися. І, звісно, платити. Саме в цьому
суть претензій, які місцеві мешканці висловлюють на адресу нової влади,
а таких довелося мені почути значно більше, аніж зауважень щодо поведінки
словаків. Малоберезнян обурюють досить великі суми, які треба витратити
на отримання закордонного паспорта та заснування фірми, а також надто
складні процедури, що пов'язані з цим. "Словакам скасували візи,
то вони їздять, скільки завгодно, і все викуповують. Доти вони принаймні
купували це все у нас на словацькому боці, а тепер їздять самі. Яка їм
різниця: коли в словаків закінчується в паспорті місце для штампів, без
проблем виробляють новий, а для нас така ситуація – це майже трагедія",
– так прояснюють малоберезняни своє скептичне ставлення як до "безкоштовних"
віз, так і до нової влади загалом.
"Якщо тебе схоплять, то кара є страшною"
У тому, що малоберезнянці зацікавлені Словаччиною, немає нічого дивного
– так само, як у галицьких Шегинях, Мостиськах чи Краковці різниця у цінах
є надійним способом підзаробити. Проте, на відміну від польського кордону,
тут великих грошей не отримаєш: словаки "мурашкам" не потурають,
дозволяють перевезти лише встановлену кількість цигарок (один блок) та
трохи солодощів, й люди вже самі знають: більше не вдасться. За блок "Бонду"
вони отримають 200 крон (30 гривень) та й то, якщо вдасться його продати.
Проте про це вони говорять не дуже охоче – не те, що бояться, радше не
хочуть зайвий раз згадувати ці дуже ризиковані стресові ситуації. "Якщо
тебе схоплять, то покута є страшною", – кажуть про штраф та інші
можливі репресії (покута – це словацькою кара). Проте, незважаючи на це,
загалом пункт пропуску справляє досить приємне враження, а люди не знають,
що таке штучні черги та невпевненість: пустять – не пустять. Порівняно
зі Шегинями, вражає відсутність агресії – мені довго довелося шукати якогось
"гака" – міліціонерів, які нахабно вимагають хабарі, посередників,
що за 10 доларів пускають без черги, чи некоректного ставлення службовців
до туристів. Не знайшов. Тут усе так звичайно, що аж дивно. Якщо приходиш
на кордон, мабуть, ти його перетинаєш і їдеш далі, а не спекулюєш. Якщо
є черга, то це не ознака поганого настрою митників, а просто приїхало
багато машин. І насамкінець – якщо є в тебе віза і ти не маєш недозволеного
товару, значить, перейдеш, і добра чи зла воля прикордонника тут ні до
чого. Адже сам процес візової перевірки відбувається в консульстві, там
і видають її не одразу, а протягом встановленого тижневого терміну.
Не встиг озирнутися, і ти в Словаччині
Після так незвичного своєю звичайністю переходу через кордон ти навіть
не озирнешся, як уже в Словаччині. Якщо ти не стояв довго й не встиг ще
цього усвідомити, залишаються дві ознаки, які відтепер про це нагадуватимуть:
кращі, ніж у нас, дороги і словацькі написи. Уся решта – наче Україна,
Закарпаття: такі ж пагорби, карпатська архітектура, греко-католицькі церкви
і суто закарпатське відчуття, що десь недалеко кінець світу. Може, вже
за цією горою, а може, за іншою, може, ця дорога веде в якесь містечко,
а може, що більш імовірно, закінчується у найменш сподіваному місці горою,
лісом або на кордоні. Оце і є Східна Словаччина, яка не лише вдвічі бідніша
за центральні краї, але й адміністративно навіть не існує. Адже місцева
територіальна одиниця – Пряшівський край, на заході закінчується Високими
Татрами, а це вже північні кранці Центру. А для нього тутешні містечка
Гуменне, Міхаловце чи Сніна, а також український кордон – це така ж сама
екзотика, як для львів'ян Донбас: їздити сюди здебільшого нема потреби.
Тут варто згадати про одне: Словаччина вже кілька років поспіль є найбільш
успішною серед наших сусідів у сфері реформування економіки та приваблювання
іноземного капіталу. Більшість престижних інвестицій у Центральну Європу
розміщують саме тут, внаслідок чого цю державу вже почали називати економічним
тигром. З одним зауваженням: цього зовсім не відчувають мешканці східних
земель, а цивілізаційний розрив поміж центральними і західними землями
та рештою країни щороку збільшується. Однак формально великих диспропорцій
немає, позаяк і не існує окремого адміністративного східного реґіону.
Адже рекордно багаті Татри та вкрай бідний Схід дають у підсумку цілком
непогану статистичну середню. Отже, офіційно в Міхаловцях та Гуменному
є Європа та добробут.
На закупи – в Україну
Проте місцеві мешканці мають щодо цього трохи інший погляд. А віднедавна
й надійний спосіб дещо впоратися з ненайкращим економічним становищем.
Він з'явився несподівано, завдяки рішенням політиків... не у Братиславі,
а в Києві. Не секрет, що ціни в Україні загалом на 10-30% нижчі, ніж у
Словаччині. Тому на скасування віз словаки негайно відреагували масовими
поїздками в Закарпаття. Однак нова ситуація має і поганий бік – небачені
тут раніше черги на пунктах пропуску в Ужгороді та дещо менші в Ублі.
І хоча на в'їзд інколи доводиться чекати і по шість годин (хоча можна
легально перейти пішки за 20 хвилин), словаків це не лякає: бажання зекономити
таки перемагає. А ще дітям солодощів можна купити і сам Ужгород подивитись,
– доповнюють водії. Словацька адміністрація до цього приватного імпорту
ставиться нейтрально, не спиняє навмисне руху, а лише уважно спостерігає
за дотриманням правопорядку. Прикметно, що ніхто з моїх співрозмовників
не казав нічого про хабарі, штучні черги та інші явища, відомі з Шегинь
чи Краковця. А коли їх про таке питали, вони не дуже розуміли, про що
йдеться. Це і добре. Залишається побажати словакам, щоб і надалі ознайомлення
з нашою мовою вони не розпочинали зі слів "забашляти" чи "домовитися".
Зміни розпочинаються в Києві
Як уже згадувалося, всі зміни на словацькому кордоні мають свій початок
у Києві. Проте столиця пов'язана з цією ситуацією також тим, що там міститься
словацьке консульство, де видають візи. Воно розташоване лише за декілька
вулиць від представництв сусідніх держав, які використовують схожий принцип
"візової асиметрії", – Чехії та Польщі. Причому чеську візу
отримати досить важко, і тому відсутні якісь особливі черги. Зовсім інакша
ситуація з Польщею, яка видає візу кожному, хто забажає. Проте наслідком
цього є величезні черги та спекуляції – щоб уникнути неприємного очікування,
люди часто платять за "безкоштовні" візи посередникам. Інший
мінус – це дещо принизливе ставлення до наших громадян, адже кожна така
людина – це потенційний контрабандист або нелегальний заробітчанин. Проте
винна у цьому власне польська сторона, яка могла би цим явищам успішно
протидіяти на своєї території. Саме так робить Словаччина: жорстко контролює
та карає за порушення (нелегальну працю, контрабанду), тому люди знають:
легко не буде. Отож перед словацьким консульством у Києві немає великої
черги, зате там стоять переважно ті, хто справді їде з туристичною метою
або в гості. Багато осіб, які останніми днями очікували візи, це саме
такі люди: вони ніколи не були в Словаччині і після скасування оплати
забажали цю країну відвідати. А саму візу, за їх словами, отримати неважко.
Водночас, коли одні оформляють візу та шукають щастя за кордоном, інші
непогано заробляють, не залишаючи рідного міста. Скасуванням віз, крім
самих словаків, найбільше задоволені торговці з ужгородського базару –
адже туди прямує більшість гостей з-за кордону. І це, так чи інакше, позитивно
впливає на економіку всього міста. Особливо на його туристичну галузь
– ресторани, бари, готелі. Ужгороду нема чого соромитися: він чистий та
охайний, зовсім не поступається словацьким Міхаловцям, а в'їзд в Україну
тут не супроводжують якісь неприємні враження. До того ж, порівняно зі
словацькими реаліями, де відсутні великі міста (столична Братислава є
вдвічі меншою, ніж Львів), це буквально метрополія. Ужгород – візитна
картка України? Все свідчить, що це твердження може стати правильним.
Дикий Захід
МАЙКЛ
Поступ, 26 травня 2005 р.
Люди, які мене найняли як гіда, так мені і сказали: "Ну вийдеш з
маршрутки, а там пішки, або хтось тебе підбере до кордону". (Я мав
зустріти автобус з американськими туристами на нашому боці кордону).
Я вийшов у Раві (Раві-Руській) з маршрутки і пішов. Прямо так, дорогою.
Тротуару як такого чи пішохідної зони у напрямі кордону нема. Болото,
порох, ворони в небі. Йду, а ніхто з людей мене не обганяє, тільки машини
мчать. Помалу ніхто не їде. Таке враження, що це літаки на злітній смузі.
Таке ревіння. А загалом гарно. Природа. Синє небо. Поле, ліс і дорога.
Тільки де той кордон? (Єдине, в чому можна бути впевненим, це те, що він
на Заході).
Так ніхто мене і не підібрав. Дійшов нарешті до самої Рави-Руської. Кордон.
Дикий Захід Західної України. Царство контрабандистів і дрібних спекулянтів.
Депресивне видовище для здорової психіки. Падає сніг чи світить сонце
– все одно неймовірно тупо й убого виглядають останні метри Батьківщини.
Рава також не Париж, але все-таки там хоч якісь вулиці є, люди спокійно
ходять, діти бігають. Карусель на краю якоїсь площі приліпилась. Життя
у всій своїй глибині представлено.
Та ж Жовква дорогою на Раву (зручний автобус їде до Жовкви, і неймовірно
жахлива маршрутка – з Жовкви до Рави) справляє враження міста, наближеного
до Європи. І автобус з польським туристами стоїть, і архітектурні пам'ятки
милують око, і навіть руїни якось не дуже дратують. У повітрі висить надія,
що це тимчасове явище і скоро все відмиють, відреставрують і приведуть
у приємний для туристів вигляд. Уже є вагомі докази того, що це буде зроблено.
А тут, на кордоні, естетичний вакуум. З одного боку довжелезний ряд одноманітних
будок страхових компаній, обшитих вагонкою, єдиний контраст – бар і кантор,
з іншого – неозорі українські поля й кілометрова черга трейлерів. Якщо
порівняти ці краєвиди кордону з початком 1990-х, коли всі прилеглі простори
були заповнені змученими, злими людьми, а запах із полів буквально збивав
з ніг, то прогрес очевидний. Але якщо порівняти те, що ми бачимо тут,
на Україні, з тим, що є з іншого боку, польського, то стає гірко та сумно.
Яка там Європа? Азія ми, Західна Азія. Та й сам народ на кордоні не випромінює
оптимізму, як і прикордонники. Навпаки, від людей віє якоюсь трагікою
і фаталізмом. У голосі і погляді прихована агресія та розчарування. Жести,
як у манекенів.
Якщо вам доведеться провести тут декілька годин, я вам не заздрю. З нудьги
дах зриває. Туалету немає. (Є в лісі, під стовпами або за будкою). Музики,
кіно також. Газет не продають, навіть жінок красивих близько не видно.
На чому зупинити свій погляд? Містика. Сервіс не нав'язливий, тому що
його немає. Щодо харчів, то є один бар, є, але це все. Крапка. Гот-дог,
котлета в тісті, котлета без тіста, просто чебурек, мівіна, борщ і наніц
заморожені вареники. Все можна розігріти. Є мікрохвильова піч. З харчами
зовсім туго, зате традиційна українська гостинність – вісім сортів горілки
на розлив і пиво. Пиво в банках, пляшках і навіть є три сорти безалкогольного.
Місцева специфіка – перехід усе-таки автомобільний, і всі, як один, за
кермом. Навіть ті, що в барі, потужно квасять. Сам бачив, як чоловік ("Я
– спортсмен") вибіг і скочив на ходу в спортивний "Мерседес".
Потім цей автомобіль, не зупиняючись, помчав через кордон.
Драйвери тут і їздять так, ніби це автодром в Імолі. Потужний старт з
пробуксовкою і ривок. Красиво. Можна відеокліпи знімати. Звукове оформлення
кордону – гуркіт автомобільних двигунів і напружені переговори по мобільному
телефону.
"Контрабандисти бензином і цигарками", – пояснила мені жінка,
чия сім'я також у ділі. А взагалі бізнес тут крутять усі. Всі чимось зайняті.
Працівники страхових будок, окрім продажу страхових полісів, міняють полякам
злоті за курсом 145, офіційний 140 у канторі. До речі, з польського боку
також є контрабандисти. За день вони встигають декілька разів перетнути
кордон.
Хтось сміятиметься з такого заробку, але людям потрібно з чогось жити,
якщо не виживати. Рейсові автобуси не наповнені навіть і наполовину. Часи,
коли українці відкривали Європу через польські базари, вже давно минули.
Цей часовий зсув особливо гостро відчуваєш, коли бачиш красиві та добротно
зроблені польські рейсові буси. До речі, польського виробництва. "Наші"
змантолошені, ніколи не миті "Ікаруси" виглядають, як ілюстрація
до документального фільму про албанських біженців.
Що добре на кордоні, то це наші люди. В будці, куди мене закликали просто
так (я не клієнт), було тепло, сухо і стояв маленький телевізор. Приємно
висохнути після сирості й мряки, яка з приходом ночі буквально тисне вам
на голову і душить вас у своїх обіймах. У будці можна зігрітись і фізично
(працює обігрівач), і морально. Є, є ще у нас добрі люди в Україні. І
поговорити з ними можна.
За відсутності людей і розваг все, що можна зробити на кордоні, щоб повільно
не зійти з розуму і не замерзнути, – це зайти в бар і спробувати елегантно
сп'яніти. Тобто замовляти по 50 грамів. І так разів десять. Випити і ще
раз випити потрібно зі суто практичних, медичних міркувань. Гот-дог і
котлета в тісті потребують дезинфекції – вже там, всередині організму.
Тому горілка є не тільки хорошим транквілізатором і засобом для знеболення,
це також паливо для уяви.
Усі – добрі і недобрі, чесні й нечесні, хитрі та наївні люди на кордоні
– всі очікують ночі, іншої зміни, чекають на "вікно". Чекають
тих, хто ще не переїхав кордону з товаром, втрата якого для когось може
бути останньою ставкою у війні з бідністю. Опускається ніч, і все починає
рухатись. Так говорять ті, для кого чекання – це вже природний психологічний
стан. Так говорять ті, для кого цей шматок землі став основним місцем
праці. Я навіть втішився тим, що, коли автобус із туристами перетнув наш
кордон, надворі було темно. Звичайно, американців здивувало наше погане
освітлення, зате вони не побачили всього іншого.
Чим є автомобіль для контрабандиста, показує приклад іншого прикордонного
пункту – Краковця. У селі на дорозі майже десяток пасивних, лежачих поліцаїв.
Через свою наївність я подумав, що це місцеві мешканці, селяни у такий
спосіб захищають своє життя і життя своїх дітей. Як інакше дорогу в селі
переходити, якщо машини тут пробують перейти звуковий бар'єр, особливо
коли їх переслідують митники. Однак, як пояснив мені шофер-далекобійник,
це зроблено, щоб ловити контрабандистів. А контрабандисти також народ
кмітливий. Стоїть на автостраді черга кілометрів на десять. Нікуди не
дінешся. Так-от наші змогли цю проблему розв'язати. Вони, як партизани,
пішли в обхід: полем через потічок перепхали старезний 412-й "Москвич"
і добрались до кордону.
Польських водіїв такий маневр українських водіїв надзвичайно вразив,
але повторити подвиг українських "командос" вони не захотіли.
Чого не скажеш про наших. Тих, які залишилися на трасі. Ще декілька пацанів
пішло на штурм потічка, чим сильно роздратували всіх інших, які стояли
у щільно заповнених рядах. Вільним залишався ряд, призначений для рейсових
автобусів, і власне туди звернули ті, у кого здали нерви. Далі було таке
ревіння, що це нагадувало фрагмент виступу групи "Квін" з композицією
"Ві вил рок ю". Туристи тішились, як діти, шофер уголос проклинав
свою долю, колег по професії і ще чиюсь рідню. Найгіршим було не те, коли
вони попросили усе це перекласти на англійську, а те, коли вони мене запитали
прямо: "Ми сьогодні перетнемо кордон?" Я не зміг їм чітко відповісти
– так чи ні, і тоді вони почали голосно співати псалми у стилі реґґі.
Після того, як вони вирішили розкачуватись, мої нерви почали здавати.
Усе закінчилося гепі ендом. Автобус несподівано пропустили. Фактор випадковості.
Мене ж підібрав далекобійник, який відразу похвалився, що не дав митникам
нічого, і вони крутились-крутились, а він все одно проїхав. Доти так швидко
йому ще не вдавалося перетнути кордону. "Після революції цих гадів
на кордоні почали давити, і вони тепер бісяться і хочуть гроші, а за що
я, трудяга, маю цим псам платити?". Водії автобуса були солідарні:
"Я йому кажу: шо ти крутишся, я чистий. Не дав".
Можливо, ми вже Європа, тільки не помічаємо цього, бо ще по цей бік кордону,
а вони, ті, які повернулись звідти, шофери, вже європейці.
Москва – Львів
А червоніти є за що...
Олена ДУБ
Поступ, 26 травня 2005 р.
Ніколи не думала, що мені колись буде соромно за Україну. Та ще й перед
ким! Перед росіянами. Хіба не перед ними ми частенько хизуємося своєю
європейськістю та більшою цивілізованістю? А тут на тобі – облом.
Москва. Міжнародний аеропорт "Внуково". Реєстрація, митний
контроль. Паспортний контроль. Невеличкий обшук усіх пасажирів: у пластикові
миски – одна більша, друга менша – треба складати взуття та верхній одяг
разом із сумкою чи наплічником. Працівники російської митниці обшукують
пасажирів металошукачем і вручну. Не дуже приємна процедура, скажу відверто.
Але, треба віддати належне, всі ці процедури виконують із вами за лічені
хвилини, незважаючи на те, що треба ще перевірити пасажирів двох літаків,
які відлітають за межі Росії.
Україна. Львів. Міжнародний аеропорт "Львів". Чудове приземлення,
за що пілот літака Як-42 отримує оплески пасажирів – українців, росіян,
громадян інших держав. Усі вони прилетіли до України на Великдень і з
нетерпінням чекають, коли зійдуть з літака і побачаться з ріднею, що чекає
в аеропорту.
Утім очікування пройти необхідні митні формальності так само швидко,
як у Москві, не справджуються. "Ну та нічого, – думаю я. – Це ж митниця,
потрібно ретельно перевірити паспорти, багаж, митні декларації. Та й митники
наші, українські, розуміють, мабуть, – свято на носі. І пасажирів не так
вже й багато – літак "Москва – Львів" у аеропорту єдиний. А
значить, митний контроль пройде хутко". Але, мабуть, мої сподівання,
як і сподівання ще майже сотні людей, виявилися наївними. Два віконця
митного контролю перевіряли паспорти і митні декларації пасажирів щонайменше
дві години! Зрозуміти можна все, але ж чомусь у Москві всі процедури,
зокрема обшук і перевірка багажу, займали значно менше часу. Чи то упереджене
ставлення до "москалів" спрацювало, чи то така "традиція"?
"Скільки країн ми об'їздили, ніде нема таких митників, як в Україні!
– обурюються росіяни (та й українці також), які стояли разом зі мною в
черзі. – От вам і європейська інтеґрація...". "Одного разу,
в'їжджаючи в Україну якраз через львівський аеропорт, я не вписала до
митної декларації срібний браслет і перстень, які якраз були на руках,
– розповідає жінка, котра прилетіла до родичів на Пасху. – І що ви думаєте?
Браслет і перстень з мене зняли, сказали, що зберігатимуть у себе в сейфі,
а я користуватимусь ними, коли відвідуватиму Україну".
"Так повільно перевіряють, ніби навмисне, тут що, росіян особливо
не люблять?" – таке і не тільки доводилось мені чути, стоячи у тій
же черзі до українського митного контролю. Декларації, слава Богу, мені
заповнювати не було потрібно, зате почервоніти за Україну і Львів таки
довелось добряче. Пройшовши перевірку документів, буквально прориваюсь
у центральну залу аеропорту. Там на мене чекає багаж, щоправда, валізи
не розміщені на спеціальній стрічці чи, може, у спеціально відведеному
місці, а лежать собі просто на підлозі попід стінами у тій же залі. Знайшла
я свою валізку, вийшла з аеропорту і поїхала додому з якимось дивним відчуттям
– або я чогось не розумію, або щось із нами всіма не так. Ні, я не росіянка,
яка радіє нагоді покритикувати "хохлів", і я упереджено не ставлюся
до жодної з націй. Просто в таких ситуаціях розумієш, що Європа – це не
ефемерний рай десь там на Заході, а Європа – це цінності, які повинні
виявляти себе не лише на рівні політиків, а й у побуті.
Отакі подорожні нотатки. Ми хочемо змінювати ставлення до себе європейців,
хочемо ламати стереотипи щодо України та українців, але поки що не можемо
чи не хочемо робити цього стосовно навіть сусідніх народів. Хоча, як на
мене, не так уже це й складно.
Ї:
кордон