№221 30.11.2002 «День»

Чи потрібна Туреччина Євросоюзу?

Джеффрі САКС. Проект Синдикат для «Дня»

Й ісламський і неісламський світ, здається, замкнулися в хибному колі ненависті, що наштовхує багатьох людей, які дотримуються помірних поглядів, як з одного боку, так і з другого, на переконання, що культурні і політичні відмінності між ними настільки великі, що подолати їх неможливо. Такі фаталістичні погляди трагічні і можуть призвести до справжнього страхіття. У цьому контексті нерішучість Європи стосовно можливого вступу Туреччини до Європейського Союзу має особливе значення для всього світу.

Вступ Туреччини, очевидно, обговорюватимуть у грудні на саміті лідерів Євросоюзу в Копенгагені. З 1960-х років у Західній Європі поширюються загальні розмови про те, що одного прекрасного дня Туреччина може стати членом Європейського співтовариства, нині Євросоюзу. Та жодних практичних кроків у цьому напрямі не зроблено, оскільки Європа регулярно і справедливо вказувала на те, що становище в Туреччині не відповідає багатьом умовам для вступу до Євросоюзу, особливо у сфері поваги до прав людини і дотримання закону.

Проте за всіма цими конкретними запитаннями прихована більш загальна проблема: чи прийме Європа до свого складу Туреччину, яка є ісламським співтовариством, за будь-яких умов. Антиісламістські почуття глибоко вкоренилися в Європі, будучи результатом тисячі років суперництва, воєн і культурних зіткнень. Багато турків побоюються, що ізоляція їхньої країни від Євросоюзу не має жодного відношення до конкретної політики або інститутів, а пов’язана з одвічною ворожістю Європи до ісламських співтовариств.

В умовах запланованого розширення Європи на схід недивно, що такі приховувані раніше небезпечні ідеї починають звучати більш відкрито. Колишній президент Франції Валері Жіскар Д’Естен, який сьогодні є президентом Конвенції з питань майбутнього Європи, нещодавно відкрито заявив, що «Туреччина — не європейська країна» і що прийняття Туреччини до Євросоюзу буде «кінцем Європи». Прихильники прийняття Туреччини до Євросоюзу, продовжив він, є «ворогами Євросоюзу».

Як прихильник Євросоюзу і прибічник вступу Туреччини до нього, я вважаю, що Жіскар помиляється, даючи таку непродуману характеристику. І проте, я знаю, що він відображає глибоко укорінену, хоч далеко не панівну в Європі, позицію з цього питання. Кілька років тому я чув, як ще один провідний суспільний діяч Європи пояснював на публічній лекції, що Європа є християнським суспільством, а, отже, ніколи не зможе прийняти до свого складу ісламську державу. Різка заява Жіскара була провокаційною ще з однієї причини. Туреччина щойно продемонструвала живучість своїх демократичних принципів, провівши всенародні вибори, незважаючи на глибоку економічну кризу. Переможцем стала Партія справедливості і розвитку. Новий прем’єр-міністр Абдулла Гюль негайно заявив, що вступ до Євросоюзу є пріоритетним завданням для його уряду. «Наша мета — довести світу, що країна з мусульманським населенням також може бути демократичною, відкритою, сучасною і готовою до співпраці зі світом».

Цілком виключити можливість вступу Туреччини до Євросоюзу було б занадто провокаційним. Фундатор сучасної турецької держави Ататюрк здійснив титанічну працю три чверті століття тому, щоб вивести політичні, культурні й економічні інститути Туреччини на європейський рівень. Після Другої світової війни Туреччина отримала допомогу в рамках «плану Маршала», у 1949 році вступила до Ради Європи, в 1952 приєдналася до НАТО, в 1964 стала асоційованим членом Європейського Союзу, в 1987 звернулася з проханням про вступ до Європейського співтовариства й уклала митний союз із Європою в 1995 році. Отже, прагнення Туреччини до Євросоюзу має глибоке коріння.

Якщо Європа проведе серйозні переговори з Туреччиною щодо її потенційного вступу до Євросоюзу, результат буде сприятливим для обох сторін, а також для іншого світу. На економічному фронті прагнення до Євросоюзу примусить Туреччину і надалі намагатися підвищити рівень своїх інститутів і покращити ситуацію з дотриманням законів у країні, надавши таким чином велику інституційну стабільність своїм політичним інститутам, що в свою чергу допоможе стабілізувати Північну Африку і Близький Схід. Будь-який новий вступ до Євросоюзу протягом останньої чверті століття, як, наприклад, зусилля Іспанії і Португалії до 1986 року і більш недавні прагнення посткомуністичних країн Центральної Європи, викликав інституційну модернізацію і сприяв стабільності і помірності у внутрішній політиці. «Нагорода» у вигляді членства в Євросоюзі допомагала досягненню політичної злагоди в країнах-кандидатах, і те ж саме станеться і з Туреччиною. Заохочення інституційних реформ сприятиме покращенню економічних перспектив, не в останню чергу за рахунок залучення більших потоків прямих іноземних інвестицій.

На щастя, коли Жіскар висловив свої небезпечні погляди, багато членів Європейської комісії та суспільні діячі з усієї Європи заявили, що французький президент говорив тільки за себе. Сьогодні Євросоюз повинен більш переконливо підтримати цю точку зору, демонструючи свою сумлінність шляхом виконання історичного завдання проведення переговорів про вступ Туреччини до Євросоюзу.

Джеффрі Д. САКС — професор економіки і директор Інституту Землі при Колумбійському університеті