Дзеркало тижня № 22 (397) 15 - 21 червня 2002 року

Імміграція - європейський головний біль

Юлія Загоруйко

Уже немає сумнівів у тому, що імміграційне питання дедалі тугіше зв’язує руки правителям Європейського Союзу. Лідери європейських країн, як і Брюссельська штаб-квартира ЄС, змушені серйозно зважати на те, що непокоїть їхніх громадян, навіть коли вони мислять по-обивательському. Оскільки ті, хто заплющував очі й неуважно прислухався до тривог пересічного виборця, поплатилися місцями і в національних парламентах, і в урядах. Ідеться передусім про партії лівого спрямування. Оскільки середньостатистичний бюргер, ображений неуважністю до його думок і почуттів, міг заявити про себе лише одним доступним і дійовим у демократичній країні засобом — він голосував, як вважав за потрібне.

У результаті в Австрії до влади прийшли консерватори в коаліції з крайньо правою Партією свободи Йорга Гайдера. В Італії бізнесмен-консерватор Сільвіо Берлусконі сформував уряд з участю Умберто Боссі з ультраправої Північної Ліги й Жанфранко Фінні, лідера постфашистської партії Національний альянс. У Данії, вперше за останні 70 років, парламентські вибори виграли праві центристи, змушені сформувати уряд у коаліції з крайньо правою Народною партією. У Португалії лівих соціалістів змінили праві, що називаються соціал-демократами. У Нідерландах виборці віддали більшість голосів правоцентристській партії християнських демократів, та ще забезпечили тріумф ксенофобам, сподвижникам убитого Піма Фортайна. І навіть волелюбній Франції ледь вдалося уникнути різкого правого крену на недавніх президентських виборах.

Що відбувається в Європі, яка ще зо два роки тому пишалася своєю соціально-спрямованою політикою, визначеною, з легкої руки британських політтеоретиків, як «третій шлях». Чотири роки тому ліві партії та коаліції очолювали 13 із 15 урядів ЄС. Але за останні два роки Європа помітно «поправішала» і продовжує рух у тому ж напрямі. Приміром, у Німеччині результати передвиборних опитувань свідчать, що Едмунд Штойбер, офіційний кандидат від правоцентристської опозиції, на 10 пунктів випереджає нинішнього канцлера соціал-демократа Герхарда Шрьодера.

Слід відзначити, що всі європейські політики, представники партій правого крила, котрі останніми роками помітно набрали політичну вагу, активно експлуатували тему імміграції, а багато хто, не вагаючись, прив’язував до неї зростання злочинності та зменшення соціальних статей бюджету. Особливо яскравим прикладом у цьому сенсі може слугувати передвиборна кампанія французької ультраправої партії Ле Пена Національний фронт. Той-таки Штойбер, нинішній глава баварського уряду, говорить, що помилка французьких правих, чиїм кандидатом був президент Жак Ширак, в тому, що вони проігнорували думку й побоювання французів щодо імміграції та безпеки, і тоді ці «болісні» пункти швидко підхопили ультраправі. У результаті лише Ле Пен говорив про наболіле прямо. Сам Штойбер не збирається повторювати помилки французьких сусідів. Він не збирається відмежовуватися від болісних і спірних питань. Він, мовляв, не проти іммігрантів, але тільки освічених і фахівців із високих технологій. А загалом, вважає він, за наявності 4 млн. безробітних у країні, весь процес імміграції повинен жорстко регулюватися. Ясна річ, проблеми іммігрантів безпосередньо стосуються питань майбутнього розширення Європейського Союзу. І з цього приводу пан Штойбер має окрему думку — ні, він не проти розширення, але майбутній ЄС повинен мати чітко визначені кордони, поза якими залишаються Туреччина й Україна. Особливо Туреччина. Оскільки, на думку баварця, Європа не може закінчуватися на турецько-іракському кордоні, а такі країни, як Марокко й Туніс, слідом за Туреччиною, одержать підстави проситися в європейський клуб.

Імміграційні «розбірки» стають вагомим чинником у двосторонніх відносинах, приміром, Франції і Британії. Нелегальні іммігранти, котрі правдами й неправдами рватимуться з французької частини континенту на острівний Альбіон, змушують держчиновників обох країн обмінюватися не зовсім дипломатичними репліками. Річ у тому, що на територію Британії з континентальної Європи можна потрапити лише на поромах із Голландії, Німеччини, Франції або через тунель під Ла-Маншем. Із французького боку, у Калле, неподалік в’їзду в євротунель розташований один із найбільших у країні імміграційний табір. Його мешканці облюбували тунель як коридор для нелегального проникнення в Британію. І за останні півроку, вчинивши декілька масованих атак на товарні поїзди, багато хто з нелегалів переправився на британську землю й розчинився на її теренах. Багато разів, через операції з їх затримання, припинявся рух поїздів. Компанія, що обслуговує тунель, через заподіяну нелегалами шкоду лише торік зазнала збитків на 20 млн. фунтів. З Лондона до Парижа летять обурені запитання та звинувачення в недогляді й недбалому виконанні двосторонніх угод про обслуговування євротунелю. А французи спантеличено розводять руками — ну хто їх знає, цих іммігрантів, чого вони так рвуться в Королівство? Лукавлять сусіди, адже всім відомо, що британські закони набагато демократичніші до шукачів політичного захисту, та й умови утримання біженців гуманніші порівняно з іншими європейськими країнами. Це по-перше. А по-друге, чом би не «поділитися» певною кількістю іммігрантів, від яких лише головний біль?

Уряд Тоні Блера вже кілька разів намагався зробити жорсткішими і закони, і правила розгляду аплікацій іммігрантів про надання статусу біженця та прискорити терміни висилання з країни тих, кому відмовлено. Але неповоротка бюрократична машина й різноманітні правозахисні організації часто блокують іноді вкрай необхідні заходи. За останні два роки зі 150 тисяч претендентів на статус біженця владі вдалося видворити з країни лише 18 тисяч. Відповідно до угоди 1997 року, підписаної країнами ЄС у Дубліні, іммігрантів після відмови треба повертати в ту країну ЄС, куди вони прибули спочатку. Проте Дублінська конвенція практично не діє, позаяк і легали, і нелегали знищують свої документи ще на самісінькому початку подорожі по ЄС. Британія, де нелегальна імміграція набирає загрозливих масштабів і викликає невдоволення електорату політикою правлячих лейбористів, планує серйозно боротися за спільний для ЄС імміграційний закон.

Не найкращий стан справ в Італії, яка протягом останніх п’яти років також безуспішно бореться з напливом нелегальних іммігрантів. У переважній більшості — це іракські курди, котрі прибувають у південні регіони Італії на непристосованих для перевезення пасажирів суднах із Туреччини. Хворі й нещасні люди, які тікають від репресій іракського диктатора, вони часто погрожують викинути немовлят у море, якщо берегова охорона не дозволить їм вийти на берег. Італійський уряд вважає несправедливим, що Італія самотужки повинна вирішувати питання охорони своїх морських кордонів, які тягнуться на 5 тисяч миль. Саме Італія одна з тих країн, які жадають створення європейського корпусу прикордонної охорони, що фінансувався б із бюджету Євросоюзу та служити в якому міг би кожен громадянин країни-члена ЄС. У травні цього року в Брюсселі почали серйозно розглядати можливість створення через 4—5 років такого корпусу, який разом із національними прикордонними службами охороняв би зовнішні кордони ЄС від нелегальних іммігрантів, контрабанди наркотиків і зброї. І не випадково конференція, присвячена можливостям створення європейської прикордонної служби, відбулася наприкінці травня в Римі. А сам італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі під час останньої зустрічі з іспанським прем’єром Хосе Марією Азнаром, домовився про спільні дії. Іспанія саме завершує свій піврічний термін головування в ЄС, і на майбутньому саміті країн ЄС (у Севільї наприкінці червня) питання про імміграцію стане ключовим у порядку денному.

Португалія також планує посилити імміграційне законодавство. Минулого тижня уряд країни звернувся в парламент із пропозицією ухвалити закон про регулювання процесів імміграції. Суть закону полягатиме в запровадженні річного ліміту на в’їзд у країну іноземних громадян і розрахунку його на основі потреб у робочій силі й можливостей надання житла. Останнім часом Португалія, одна з найбідніших країн Євросоюзу, уже не в змозі дати собі раду з напливом іноземців, котрі шукають робочі місця. Оскільки за останні 10 років у країну в’їхало набагато більше людей, ніж виїхало.

Про те, як у Нідерландах завдяки антиіммігрантському популізму партія під назвою «Список Піма Фортайна», через три місяці після своєї появи, виграла майже п’яту частину місць у парламенті (26 із 150), написано та сказано дуже багато. Що знаменно — постфактум. Проте лідерам ЄС, перш ніж обурюватися, варто проаналізувати причини того, чому в одній із найтолерантніших країн світу 17% населення різко хитнулося праворуч. І чи не тривожний це сигнал напередодні розширення ЄС. Адже прецедент, дуже красномовний і досить тривожний, уже є — в особі Ірландії. Тамтешні виборці на торішньому референдумі не підтримали укладений на саміті ЄС у Ніцці договір, від якого сьогодні залежить весь процес майбутнього розширення. А либонь ще чверть століття тому ця зелена країна на узбіччі Європи була найбіднішою в ЄС. Однак значною мірою за рахунок вливань-субсидій зі спільної каси Євросоюзу (тобто за рахунок внесків багатих сусідів), а також завдяки правильно обраному курсу ірландці зуміли перетворити свою економіку на найдинамічнішу в ЄС. Хто міг подумати, що громадяни саме цієї країни чинитимуть опір розширенню свого європейського будинку за рахунок країн, яким, ясна річ, буде потрібна їхня допомога. Ще один референдум чекає на Ірландію цього року. Поки що немає ніякої впевненості, що громадяни проголосують позитивно.

Крім усього, є феномен Данії, яка після листопадових виборів, тихо й без шуму, шляхом ухвалення певних законів та обмежень, із країни, відомої своїм лібералізмом, планомірно перетворюється на бастіон респектабельного націоналізму. Недавно ухвалений законопроект, із подачі ультраправої Народної партії, неабияк ускладнює процес одержання статусу біженця в Данії, зменшує допомогу іммігрантам, а також визначає нові, жорсткіші правила шлюбу з іноземцями. На думку уряду, високі соціальні виплати стимулюють більшість іммігрантів не шукати роботу. «Данія — маленька країна, — говорять автори таких законопроектів. — У ній незабаром не залишиться місця для данців. І якщо цілі квартали міст заселяються лише мусульманами, то це вже не інтеграція, а окупація».

Де гарантія, що населення цієї соціально доглянутої країни, у боротьбі за чистоту своїх генів і вулиць, також не захоче проголосувати за розширення ЄС. А певно Данія з 1 липня головуватиме в ЄС. У цей період 24—25 жовтня в Брюсселі члени ЄС вирішуватимуть, які з країн-кандидатів першими поповнять їхні лави. І саме в Копенгагені 12—13 грудня на саміті ЄС під головуванням Данії мають схвалити остаточне рішення про прийом до Союзу 10 кандидатів. Крім того, можна не сумніватися, що Данія на цьому посту впритул займеться відпрацюванням єдиних для Європейського Союзу правил і законів щодо імміграційної політики, потреба в яких, правду кажучи, вже давно назріла.

Щодо України на карті майбутньої Європи, то хотілося б уникнути невеселих прогнозів. Але може статися й так, що за любов і дружбу з одного боку доведеться платити гіркими слізьми з другого. Чи не нагадуватимуть через кілька років українські західні кордони (приміром, з Угорщиною і Польщею) густе сито, через яке на простори ЄС просочуватимуться тільки дуже легальні мандрівники, а решта охочих, себто дуже нелегальних, і переважно азійських «туристів» осідатиме на українській землі. З усіма проблемами, що випливають із цього — фінансовими, політичними, побутовими, моральними. Утім, до того часу, коли Євросоюз сформує свій прикордонний корпус, час іще є — не тільки подумати, а й щось зробити.