Світське та церковне в європейській конституції

№95 04.06.2003 «День»

Сильвіо ФЕРАРІ. Проект Синдикат для «Дня»

Ця стаття — одна із серії, створеної незалежною робочою групою, яку сформувала Європейська Комісія під керівництвом її голови Романо Проді, з метою визначити довгострокові духовні та культурні перспективи об’єднаної Європи. Її актуальність вимірюється тим, що згадки християнської спадщини у преамбулі оприлюдненої днями Європейської конституції встигли викликати неоднозначну реакцію.

Попри те, що церкви в Європі порожні, питання релігії, як і раніше, викликають гарячі суперечки. Цього разу йдеться про місце релігії в європейській конституції. Вимоги, щоб у конституції згадувалося про християнську спадщину Європи, примусили Валері Жискара д’Естена, голову конституційного конвенту, обдумати додаток до преамбули конституції. Інші бажають заявити про світський характер влади в Європі. Яку ж роль слід відвести світському та церковному в основному законі Європи?

Кілька тижнів тому Конвент схвалив статтю 37 майбутньої європейської конституції. Разом зі статтею 10 Європейської Хартії основних прав, ці дві статті визначають основу відносин між державою та церквою в ЄС.

Недивно, що свободі віросповідання приділено пильну увагу. Кожний європейський громадянин має право сповідати будь-яку релігію на власний вибір, або жодну зовсім. Ця позиція грунтується на переконанні щодо права кожної людини вирішувати на власний розсуд питання віросповідання так, щоб таке рішення не призводило до негативних юридичних наслідків.

Громадянські та політичні права мають бути рівною мірою надані усім громадянам незалежно від їхнього віросповідання та переконань, чи то громадяни є католиками, чи то протестантами або ж православними.

Другий основоположний принцип стосується автономності релігійних громад. ЄС визнає особливий внесок церкви в європейське життя. Безумовно, мова вельми розпливчата, але це означає, що релігійні громади мають якості, які вирізняють їх від інших асоціацій та інститутів, а також те, що Європа готова поважати ці відмінності.

Згідно з третім принципом, вираженим у статті 37, між Союзом та європейськими релігійними (а також філософськими й неконфесійними) спільнотами має існувати «регулярний діалог». Розділення держави та церкви не означає взаємне ігнорування. У разі чіткого визначення межі між церквою та політикою для загального блага доцільнішим є відкритий, прозорий діалог, ніж глухота до релігії. Відокремлення держави — прийняте у більшості країн Європи — не означає ізолювання церкви в політичному гетто.

Нарешті, ЄС ставиться з повагою, а не упередженням до статусу церкви щодо національних законів про церкви й релігійні асоціації та громади у країнах-членах ЄС. Іншими словами, межі автономії церкви та взаємодії з іншими конфесіями головним чином визначають закони країн-членів ЄС.

Це означає, що ЄС не втручатиметься у вже існуючі національні системи відносин між державою та церквою і утримається від нав’язування загальної моделі відносин. Польща та Італія можуть зберегти свої конкордати з католицькою церквою, Францію не змушуватимуть відмовитися від розділення держави та церкви, що існує протягом сторіч, а королева Єлизавета II може, як і раніше, залишатися главою англіканської церкви. Визначення системи ввідносин церкви й держави та її головних аспектів є прерогативою громадян кожної держави ЄС.

Загалом стаття 10 Хартії основних прав і стаття 37 першої редакції конституції створюють цілісну модель, що відображає реалії та є частиною загальної європейської спадщини: свобода віросповідання, автономність релігійних громад, взаємодія держави та церкви й повага до особливостей усіх країн-членів союзу.

Безумовно, покращання можливі. Рівне ставлення до всіх релігійних громад не відображено у тексті, підготовленому європейським конвентом. Попри те, що рівне ставлення визначають здебільшого самі європейські держави, не включення цього принципу до конституції ставить під сумнів не тільки принцип рівноправності, але й свободи віросповідання. Якщо немає рівноправності, існує загроза і свободі віросповідання.

Крім того, можливе чіткіше визначення характеру взаємодії держави та церкви шляхом розмежування сфер релігійного та світського. Незважаючи на те, що регулярний діалог з релігійними громадами є позитивним чинником, він не повинен обмежуватися тільки світськими питаннями.

Саме сьогодні зусилля включити згадку про християнсько-іудейську спадщину до преамбули конституції слід розглядати неупереджено. Звичайно, європейська цивілізація виросла на основі синтезу релігійних та гуманістичних цінностей. Коріння сучасного європейського погляду на життя лежить в іудейсько-християнській традиції, спадщині Греції та Рима й освіті, незважаючи на те, що через тривалу секуляризацію важче прослідкувати ці відносини.

Однак згадка певної конфесії в європейській конституції є сумнівною. Попри те, що вона матиме символічний характер, а символи важливі для об’єднання, вона може приховувати і небезпеку, що полягає у розділенні та виключенні. Значна частина мусульманської громади відчула б себе у ролі маргінальної, якби ці твердження були включені до проекту майбутньої конституції, адже це буде конституція й мусульман. Це слугувало б подарунком для ісламських фундаменталістів і було б використано усіма, хто прагне перешкодити розвитку сучасного поміркованого європейського ісламу.

Сильвіо ФЕРАРI, професор з питань відносин церкви і держави Міланського університету Degli Studi.