Дві європейськi спільноти, або «Релігія» ЄС

Броніслав ГЕРЕМЕК. Проект Синдикат для «Дня»

Броніслав Геремек - історик, один із лідерів руху "Солідарність" до 1989 року, міністр закордонних справ Польщі у 1997-2000 рр.

Європа перебуває нині в парадоксальній критичній точці. У той час як процес створення конституції ЄС та гармонізація законодавства свідчать про поглиблення інтеграції, європейським організаціям не вдалося створити те, чого потребує кожна політична спільнота для того, щоб вижити та процвітати, — почуття належності.

Допоки ситуація не зміниться, інтеграція буде неможливою. І тут усе просто. Якщо Європейському Союзу судилося подолати обмеженість національних інтересів та виробити спільну об’єднувальну мету, то для цього він має припинити бухгалтерську риторику і заговорити мовою, яка здатна розрізняти хороше й погане, красиве й потворне, правильне й хибне.

Це не станеться раптово або протягом лише одного дня. Спільні цінності та зв’язки формуються на основі тривалого досвіду, з міфологічним і історичним сприйняттям останнього, що додає подібному досвіду відчуття органічно виниклого. Нічого схожого на це немає в інтеграції Євросоюзу, яка видається набагато схожiшою на умисний вибір представників імперської влади. І важко передбачити, яким чином цей шлях зможе привести до єдиної колективної самобутності, яка необхідна європейській спільноті.

Натомість Європа повинна просуватися вперед, базуючись на двох періодах створення європейського суспільства. Середньовічне християнство у XIII столітті сформувало суспільство, об’єднане єдиною вірою, з Римом як головним об’єднуючим центром. Наступники Святого Петра в особі Римських пап створили мережу університетів під керівництвом Церкви, в яких культурна еліта суспільства мала можливість навчатися за єдиною програмою та єдиною мовою (латиною). Цілий ряд церков, побудованих в однаковому стилі на території всієї Європи, мали спільний календар і літургію. По суті, середньовічне християнство було європейським, хоч воно і уникало подібного трактування та набувало всіх національних форм культурного вираження.

«Держава словесності», що проіснувала з часів Еразма до епохи Просвітництва, є другим періодом розвитку суспільства в Європі. Як національні мови, зокрема французька, потіснили латину, так релігійні міркування поступилися місцем спостереженню й аналізу з необмеженою вірою в розум і науковий прогрес. Система комунікацій, що сприяла швидкому поширенню ідей, служила створенню відчуття спільності. Подорожі зміцнили інтелектуальні та культурні зв’язки, внаслідок чого твердження на кшталт висловлювання Монтеск’є, що «Європа — це лише одна нація, створена із багатьох», виникли природним шляхом.

Виникнення обох суспільств — які, втім, переслідували протилежні цілі — слід взяти за відправну точку європейської самобутності. Німецький філософ Карл Ясперс одного разу сказав, що європейська свобода була заснована в антитезах «світського світу та трансцендентальності, науки й віри, матеріальної технології та релігії». І європейській спільноті не варто побоюватися визнання як середньовічного суспільства християнської віри, так і сучасного суспільства розуму. Тільки подібний підхід зможе належно оцінити суперечливу суть європейського духу.

Однак, якщо зважати на це твердження, преамбула проекту Європейської Конституції, складеної Конвентом, має абсолютно неадекватний характер. Спочатку Конвент відхилив будь-яку згадку про Християнство або іудейсько-християнську спадщину Європи; згадали лише традиції епохи Просвітництва, а також грецьку й римську спадщину. Хоч потім і було запропоновано тимчасове компромісне рішення, воно виявилося слабким і розпливчатим. На жаль. Безсумнівно, Європі дорого коштували і принесли чимало страждань суперечки на релігійному грунті, і сьогодні в жодному разі не можна допустити розпалювання ворожнечі на цьому грунті знову. Однак Конституція повинна внести не тільки більшу ясність, прозорість і забезпечити ефективність діяльності європейських установ, але їй також потрібно зблизити Європейський Союз та його громадян. Це трохи схоже на заклик до створення «Європейської метафізики». Лідери країн Євросоюзу мають говорити про європейську ідею та європейський дух таким чином, щоб примусити громадян замислитися про те, що їх об’єднало, чому вони, як і раніше, разом і чого вони хочуть спільно досягти.

Відповідь, здається, криється у тій центральній позиції, якою європейська цивілізація наділила людину з часів, коли варварські традиції переплелися з християнством. Такий антропоцентричний погляд сформульований християнською традицією і полягає в тому, що людина створена за образом Божим, і що Син Божий приніс себе в жертву в ім’я людства. Однак подібна ідея викладена також i в традиції епохи Просвітництва, яка проголошує людину мірою всіх речей і стверджує, що вона наділена величчю та гідністю.

Двоїстість європейської думки дозволяє подолати конфлікт між релігією й атеїзмом, який виник під час останнього обговорення ідеологічних основ Конституції. Модель цивілізації, яка відводить людині з її достоїнством центральне місце, може також стати основою для справжньої дискусії щодо майбутнього Європи.

Небезпека тут полягає в тому, що «суспільні цінності» можуть стати тим моментом, що генерує політику винятків із правил. Навпаки, поняття людської гідності має сприяти радикальному прийняттю протилежного погляду. Європа завдячує своїм існуванням політиці плюралізму, вона знає про свій обов’язок перед греками і римлянами, арабами та євреями, і на своєму власному досвіді вона усвідомлює ступінь терпимості, а також бідність та ганьбу вузьких тоталітарних ідеологій.

Фактично, права людини мають визначити образ самої Європи; вони мають стати емблемою або навіть «релігією». Права людини мають бути ідеологічною основою для внутрішньої та зовнішньої політики Європи — в іншому разі заснування посади міністра закордонних справ Євросоюзу стане безглуздим. Різносторонність зовнішньої політики Європи має грунтуватися на правах людини, при цьому дотримуючись політики реформування міжнародного законодавства та системи ЄС з метою забезпечення домінування прав людини над недалекоглядними політичними розрахунками.

Однак найважливішим є те, що європейська інтеграція має визначити не тільки установи і політику, але й стимулювати появу нових ідей. Роль інтелектуальної дискусії щодо майбутнього Європи полягає в посиленні європейської солідарності, висловленні ідей та поглядів, досить переконливих для того, щоб реально оцінити, який напрям обрати, а також мобілізувати уяву та направити її на створення сильного, сміливого й розсудливого суспільства.

№155 04.09.2003 «День»