Місія Європи

Мішель РОКАР. Проект Синдикат для «Дня»

№88 24.05.2003 «День»

Що може зробити Європейський Союз згуртованішим і цікавішим для інших держав? Колишній французький прем’єр-міністр Мішель Рокар констатує, що перед сьогоднішньою Європою стоять набагато більші завдання, ніж просто прагнення економічного благополуччя. На його думку, континент може стати менш вразливим до викликів сьогоднішнього світу, якщо населення об’єднається навколо загальнолюдських цінностей, культурної та інтелектуальної спадщини. Рокар робить висновок, що успіх у разі досягнення ЄС поставлених гуманітарних цілей може послугувати в майбутньому прикладом для наслідування всьому світу. Очевидно, що свій внесок у втілення ідеї європейського політика може зробити й Україна, яка проголосила (хоча поки що і безрезультатно) пріоритетним курс на євроінтеграцію.

Економіка й політика були ненадійними союзниками у процесі Європейського об’єднання. З того моменту, як вугледобувна та сталеливарна промисловості в Європі злилися у спробі запобігти майбутнім війнам на континенті, «Європейський проект» часто керувався економічними інтересами для просування вперед. Тепер, однак, нові члени вступають, головним чином, iз політичних і геостратегічних причин. Для такої зміни мотивації необхідні зміни самооцінки ЄС, зміни, які стоять вище за ідеї, що поширюються зараз при підготовці майбутньої конституції Союзу.

Звичайно ж, економічне процвітання, яке принесло Європейське об’єднання, без сумніву приваблює нових членів. Але привабливість ЄС простягається набагато далі фінансових питань. Оскільки Союз — це також величезна територія, на якій править закон.

У зв’язку з цим сусідів ЄС магнітом тягне до цієї території миру та процвітання. Перше розширення у 1973 р. сталося за рахунок Великої Британії, Ірландії та Данії, і було здійснено, головним чином, з економічних міркувань. Але всі подальші хвилі розширення було проведено, в основному, якщо не виключно, з політичних причин.

Греція є гарним прикладом. Після «диктатури полковників» Греція прагнула міжнародної реабілітації через членство в Європейському Співтоваристві, чия санкція, у свою чергу, допомогла укріпити новий хиткий демократичний режим. Модернізація, що відбувається нині у Греції, багато в чому завдячує членству цієї країни в ЄС.

Багато що з цього вірно і стосовно Іспанії та Португалії. Їхні кандидатури прийняли, коли в країнах змінився режим, а коли в них усе ще правили фашистські диктатури, їм відмовляли. У випадку з Грецією на карту було поставлено демократичну консолідацію. Справді, з економічного погляду вступ до Європи і необхідність конкурувати з потужною економікою Німеччини або Франції були ризикованими, але це було необхідною умовою для зміцнення демократії.

Прийняття наступних трьох розташованих поблизу країн — Швеції, Фінляндії та Австрії — створювало менше економічних проблем. Вони прагнули членства, головним чином, з геостратегічних причин: щоб зміцнити свою безпеку. Нейтралітет утримував їх від того, щоб стати кандидатами тоді, коли існував Радянський Союз. Як тільки це стало можливим після розпаду СРСР, вони приєдналися до ЄС.

Зацікавленість кандидатів на вступ у 2004 р. є аналогічною. Тільки у випадку з Мальтою її головний інтерес у членстві — доступ до великого спільного ринку — економічний. Для Кіпру членство, крім іншого, є засобом для того, аби вийти з глухого кута, в якому опинилися турецька та грецька общини острова. Що ж стосується восьми країн, які недавно звільнилися від радянського панування, їхнім пріоритетом є зміцнення демократії. Три балтійськi держави і Словенія також хочуть закріпити свою нещодавно відроджену національну державність.

Зрозуміло, потенціал ЄС у стимулюваннi економічного динамізму, який найбільше виявляється в Ірландії та Греції, приваблює нових членів. Але іракська криза надала країнам Східної Європи можливість підтвердити те, що безумовним пріоритетом для них є стратегічна стабільність, тому відносини зі Сполученими Штатами для них важливіше турбот про Європейську політичну солідарність.

Таким чином, виникає наступне запитання. Хоча є логіка в тому, що всі європейці хочуть побудувати міцну непорушну основу для остаточного та вічного миру в Європі, і в тому, що ми прагматично об’єднуємо наші ринки, цих зобов’язань недостатньо для того, щоб живити енергією Союз із 25 членами. Потрібна глибша спільна мета.

У 25 націй Євросоюзу абсолютно різний історичний досвід, географічна ситуація і стратегічна чутливість. Таким чином, найбільш звеличувана нині мета — визначення і проведення спільного курсу зовнішньої політики — видається надто амбіційною для її досягнення. Можна оплакувати цей факт, але краще пристосуватися до нього і прийняти ідею про те, що Європі будуть потрібні десятиріччя для того, щоб у ній склалася єдина думка з більшості питань — і не в останню чергу щодо відносин зі Сполученими Штатами.

Але незвичайна спільнота, яка грунтується на інтелектуальній та культурній спадщині та об’єднує європейців навколо визнаних і прийнятих цінностей, нічого від цього не втрачає. Саме завдяки цьому Європа може згуртуватися навколо своєї мети — ідея, яка може стати потужним резонансом у світі, який розриває релігійна нетерпимість та фанатизм.

Багато цінностей Європи — повага до людського життя, бажання захистити слабих і пригноблених, рівноправність жінок, зобов’язання стосовно влади закону — виникли в ході довгої історії, в якій вплив християнства був дуже істотним. Європа також знайшла продуктивну рівновагу між церквою та державою.

В Європі суверенітет належить людям, а не витікає із влади. Свобода слова є безумовною так само, як релігійна свобода. Жінки не страждають від певного, призначеного їм Богом, нижчого статусу відносно чоловіків. Політичне представництво має бути плюралістичним. Світська влада не повинна залежати від будь- якого релігійного органу влади або належати до нього.

Усі ці цінності є прийнятими стовпами політичної та організаційної стабільності в сьогоднішній Європі. Їх було отримано від християнства, а не даровано церквою. Ця частина нашої спадщини походить від доби Просвітництва і виростає зі старої боротьби за торжество Розуму.

Зміцнити ці цінності та пересвідчитися, до якої міри вони є спільними, — це необхідні умови для зародження нових цінностей та досягнення Союзом індивідуальності й згуртованості, які одного разу дозволять нам запропонувати європейські мирські цінності усьому світу.

Мішель РОКАР - колишній прем’єр-міністр Франції, член Європейського парламенту